тв: згадка згвалтування
Павло виглядав чарівно — тобто як завжди. Даміан, попри термінову тему, через яку без попередження припхався йому на поріг в ранній ранок, проковтнув слова, замилувавшись цим оманливо-невинним, білим божеством в тендітних шкарпеточках і сірій шовковій піжамі. Ну просто мрія збоченця, гуманізоване зайченятко, а не хлопчина!
— Привіт?..
Павло виглядав розгубленим, але бадьорило, що взагалі відкрив. З того, що вже зрозумів Лебо — він був не з тих, хто розпахує двері, не подивившись перед тим у вічко.
— Вони до тебе ще не добралися? — Даміан відмер і, згадавши, що нахабність це друге щастя, зробив крок уперед. Павло без суперечки відступив убік, миттєво похмуріючи. Ці страдницько вигнуті брови та зморшка між ними йому не йшли.
— Мій батько? — тільки й спитав він, помахом руки показуючи, куди пройти.
— Мав неприємну можливість познайомитися, — кивнув Лебо, з цікавістю озираючись. Квартирка була невелика і геть знеособлена — світлі стіни, звичайні меблі, ніяких особистих дрібничок, які демонструють смак і характер власника. Павло говорив, що він в Марселі вже кілька місяців, а відчуття було таке, ніби вчора в’їхав. Може, він міняв квартири? Тоді пощастило, що Даміан його знайшов.
Павло сів на стілець біля малого круглого столу, явно розрахованого на одну людину, стис долоні між колін та нахилився, ховаючи обличчя.
— Пробач мені. Сподіваюся, він нічого тобі не зробив? Я думав, що я гарно сховався, я не хотів тебе підставляти! — в його голосі забриніли сльози, і Даміан миттєво впав в паніку. В його особистій картині світу це прекрасне видіння мало плакати тільки від задоволення, і аж ніяк не від почуття провини.
— Та нічого не сталося, так, налякав та й все, — заспокійливо промимрив він, обережно сівши на краєчок з виду хирлявого столу й приготаючи до себе Павла. Зверху йому було видно тільки світлу маківку та тремтячі губи.
— Я не подумав. Ти був такий… теплий, що я не втримався, я не знав, що він мене знайшов! — знову з відчаєм промовив Павло і випростався з обійм. — Що з твоїм вухом? Це він зробив? Що він обіцяв зробити? Тобі не можна поряд зі мною знаходитися, якщо він тут!
— Тихіше, тихіше, — Даміан погладив його плечі та передпліччя, намагаючись передати трохи впевненості (якої сам, чесно кажучи, не відчував). — Вухо — це я сам ненавмисно подряпався, не турбуйся. Твій вітчим не тут, він прислав якогось Сашу, а чим він погрожував, то не важливо. Я звернувся до поліції. Чому ти не зробив цього, якщо він тобі погрожує?
— Тому, що він “авторитет”, — Павло клипнув очима. — Не знаю, як це слово французькою.
— Мафія?
— Можна так. Поліція нічого не зробить, тим більш, якщо він в Україні. З ним в принципі ніхто нічого не зробить, в нього забагато грошей.
— Та годі тобі. Мені обіцяли допомогти, якщо ти даси показання та підтвердиш мої слова — уявляєш, як здивувалися поліцейські, коли я прийшов посеред ночі й почав розповідати про іноземну мафію? Якщо він тобі загрожує, тим паче треба не ховатися там, де тебе все одно знайдуть, а звернутися за допомогою.
Павло мовчки похитав головою, але погляд в нього був блукаючий. Даміан вирішив дати йому трохи оговтатись, годі тільки уявити: раптовий коханець з подраним вухом на сході сонця вривається у твій дім та пропонує негайно йти в поліцію.
— Ти дуже швидко зорієнтувався, знаєш? — вронив той.
— Чесно сказати, я майже не здивований… Ти такий, — Даміан окреслив руками у повітрі якусь незрозумілу фігуру. — Неймовірний, що навколо тебе теж обов’язково має відбуватися щось екстраординарне. Вітчим-мафіозі звучить цілком реалістично.
— Як часто ти дивишся кіно?
— Натякаєш, що забагато?
— Прямим текстом говорю.
Лебо, швидко пристосувавшись до чужої оселі, увімкнув кавоварку, налив туди молока та засипав свіжих зерен, витяг дві чашки. Зазирнув в холодильник. Пусто.
— Чим ти снідаєш?
— В морозильнику, — остаточно відмер Павло. — Тісто для вафель. І сироп в шафі.
Даміан, який зі вчорашнього обіду нічого не їв і тільки нервував, проковтнув коментар про те що не відмовився б від чогось більш суттєвого, ніж вафлі з кавою. Павло навіть харчувався ледь не амброзією, ну точно якийсь язичницький божок.
Готуючи те, що в нього зараз язик не повертався назвати сніданком, він під зосередженим поглядом Павла описав все, що відбувалося вчора, применшивши загрозливість своїх викрадачів, щоб не лякати. Судячи з реакції Павла, той і так був наляканий вітчимом від моря й до неба.
Даміан встиг, не перериваючи монологу, ум’яти п’ять вафель, а Павло тільки накришив на тарілці одну, судомно стискаючи у довгих пальцях виделку, та дивився кудись убік.
— Твій вітчим завжди так робить з твоїми коханцями?
— В мене крім нього раніше не було коханців, я не знаю, — кинув Павло бездумно, свердлячи поглядом чайник.
Даміану вафля стала поперек горла, і він надсадно закашлявся, запиваючи все кавою, що вже охолонула. Павло схаменувся і його обличчя миттю спалахнуло червоним.
— Я не те мав… Це не…
— Вибач, я правильно розчув? — засичав Даміан, дуже повільно оговтуючись. — Твій вітчим з тобою спав? Сподіваюся, за згодою?
Питання було напрочуд ідіотським, але ситуація просто відмовлялася складатися й вкладатися в голові Лебо.
Павло почав куйовдити тканину піжами на колінах, червоніючи вже до вух.
— Скільки років тобі було? — тихо спитав Даміан, не бажаючи чути відповідь.
— Дванадцять, — на грані слуху відповів Павло і підняв на нього прищурені від сорому очі. — Мені шкода, Даміане, я правда не знав, чим для тебе це закінчиться.
Даміан кілька разів вхолосту хватанув повітря, не в змозі сформулювати думки у щось притомне. Мозок відмовлявся вірити, що хтось — що батько — міг так поступити з Павлом. Одна справа — чути такі історії в кримінальній хроніці, коли фоном вмикаєш новини, інша — від парубка, що сидить навпроти тебе за кухонним столом.
— Перестань просити вибачення, — врешті зумів вичавити він та простягнув руку долонею вверх через стіл. — Твій… оцей… він просто потвора, і ти не маєш перепрошувати за його дії.
Павло, покосившись на нього крізь пасма довгого волосся, несміло вклав свою долоню в його, і Лебо обережно стис пальці.
— …а твоя мати?
Він не знав, чи варто говорити про таке, але запитання зірвалося з язика само.
— Вона померла, коли мені було якраз дванадцять. Андрій повністю взявся мною опікуватися, но разом з цим… ось так. Мабуть, бо я на неї дуже схожий. Я не міг нічого зробити, хоча знав, що це ненормально — ані його… дії… ані постійний контроль, заборони спілкуватися з кимось крім нього, охорона, від якої не втекти…
— Але тобі вдалося.
— Коли я став повнолітнім, — кивнув Павло. — Я підготувався. Багато років не кіпішував, щоб він думав, що я слухняний, і розслабився, зробив собі “липові окуляри”, в сенсі цей, паспорт, та й втік з першої нагоди. Думав, що чудово сховався і він мене не знайшов. А він, виходить, весь цей час споглядав здалеку…
Павло здригнувся, і Даміан не міг його звинувачувати. Усвідомити, що весь цей час був не в жаданій безпеці, а на прицілі свого ґвалтівника — моторошно.
— Тим більше треба йти до поліції.
— Та чим нам допоможе твоя поліція?! — скинувся Павло у відчаї, і Лебо міцніше стиснув його долоню.
— Слухай, ти — іноземець. Я розумію, що ти звик до інших порядків, але в Європі все не так.
— Ми теж Європа, — кволо огризнувся Павло.
— Тоді твій батько тим більш бреше. Плюс, я буду поряд з тобою. А з нами буде краща, дуже зацікавлена в нашій безпеці та вигоді юристка.
— Хто?
— Моя сестра.
Юристка, звісно, була потрібніша Павлу, ніж йому. Свою частину історії Лебо розповідав легко і детально, йому не встигли нічого зробити, відбувся легким переляком, наче боги вдачі всміхнулися. З Павлом ситуація була зовсім інша.
— Коли стався перший випадок сексуального насильства? — спитав поліцейський Інтерполу з двома білими полосками на погонах.
— Дев’ятого березня дві тисячі шістнадцятого року, — в стіл відповів Павло, такий похмурий й вразливий, ніби був обвинуваченим, а не свідком та потерпілим в одній особі.
— Ви так точно пам’ятаєте? — скинув брову той, піднявши очі від записів.
— Я тоді рахував дні від смерті матері, тому пам’ятаю.
— Як це сталося?
— Вам не обов’язково розпитувати в мого клієнта такі подробиці, мсье Бертране, — рішуче втрутилася Адель. — Якнайменш на першій зустрічі. Думаю, мсье Шевчук погодиться надати свідчення пізніше, коли йому буде комфортно.
— Добре, — з паузою хмикнув поліцейський. — Що ви знаєте про справи свого вітчима, мсье Шевчук?
Коп не був поганим хлопцем, але йому катастрофічно бракувало емпатичності, на смак Лебо. Судячи з нахмурених брів Адель — на смак обох Лебо. Тому, зокрема, він не поспішав йти з офісу на жаданий перекус, а замість цього тримався в полі зору Павла. Він його сюди привів, він і відповідає за його моральний стан, все просто.
Раз у раз Павло ловив його погляд і ломка лінія плечей ненадовго пом’якшувалася. Як з’ясувалося, знав він доволі багато. Більше, ніж очікував Даміан і більше, ніж міг сподіватися поліцейський — судячи з того, як засяяли його очі.
Вони розрядили кілька диктофонів та списали стос паперів, а за вікном стемніло, коли розчинна кава з автомату на розі головного управління поліції Марселя перестала допомагати всім чотирьом, а в Павла став заплітатися язик і він все частіше почав переходити на українську та забувати слова французькою.
— Ти впевнений, що не згоден податися на програму захисту? — вп’яте перепитала Адель Павла, з яким вже перейшла на неформальне спілкування за ці навіжені години.
Павло втомлено кивнув. Він в ті програми не вірив — ну змінять вони йому ще раз паспорт, ну перевезуть кудись, знову ж, ще раз — і що? Один раз то вже не допомогло. Тому узгодилися на більш ризиковій ловлі на живця — якщо Андрія так драконить те, що Павло має з кимось навіть одноразові відносини, то наскільки він розлютиться, якщо його “майно” почне зустрічатися з тим, кого він вже намагався відлякати?
Напевно — оскаженіє. А там втрутитися Інтерпол.
— Тоді я наполегливо раджу вам поки пожити вдвох — і поліції за вами простіше буде слідкувати, і Піпін… тобто, Шевчук-старший швидше відреагує. Не думаю, що ви бажаєте затягувати цю гру в кота й миші надовго, — підсумував Бертран.