— Тобто, ти з Кривого Рогу? А є прямий?
— Кожен криворіжанин би вже купив собі дім Versace, якби отримував один євро, почувши цей жарт, а на залишок заснував би своє ательє типу нашого VOVK`а, — фиркнув Павло, насмішкувато примружившись.
— Ні, справді. Чому ви назвали місто саме так?
— Древні укри мали специфічне почуття гумору, — Павло застукав по екрану смартфона, відкриваючи мапу. Даміан мовчки ковтнув міцну каву — по обличчю Павла було помітно, що це теж жарт, але він його не зрозумів, тож взяв за краще промовчати.
— Вибач, я іноді забуваю, що твіттер сегментований. Ось, бачиш яка форма в злитті річок? Тому Кривий Ріг, — показав Павло. — Хоча є ще міська легенда, що така назва через те, що засновник міста носив прізвисько “Ріг” і був сліпий на одне око. Тобто “кривий” на нього.
— Як нетолерантно! — засміявся Даміан. — В нас теж є легенда, що назва Марселя пішла від слова “грішник”, бо греків, які сюди прибули, першим зустрів звичайний рибалка.
— Сумний спосіб увійти в історію. То ти місцевий, що так багато знаєш?
Павло відпив капучіно на мигдальному молоці — Даміан привів його в найкращу відому йому кав’ярню, потихеньку звужуючи кола свого зваблення. Павло помітно, хоч і поступово, розслаблявся, так що це працювало.
— Якраз тому, що я не місцевий, я стільки знаю — як переїхав, було все цікаво. Сам я з Фрежусу, це невеличке містечко, теж на Лазурному березі. Тільки не запитуй, що значить його назва, от цього я не знаю, — насмішкувато фиркнув Даміан.
— Сором який, — тихо засміявся Павло, і Лебо замилувався піднятими куточками губ. Простягнув руку, прибравши з лівого краплю молочної пінки й злизнув її, дивлячись на Павла. Той ледь помітно стиснув губи й примружився в посмішці:
— Ти, здається, планував показати мені красоти цього міста, пане екскурсоводе.
— Якщо ти готовий до зустрічі з прекрасним, то звісно. Я проведу тебе найбільш файними місцями Марселя.
Про те, що по плану екскурсія закінчиться в його ліжку, Лебо уточнювати не став.
Як і обіцяв минулого разу, в першу чергу повів Павла у собор Нотр-Дам-де-ла-Гард, що вже давно став символом міста.
— Це — найбільший собор Франції нового часу, месьє, — зімітувавши капризні інтонації буркотуна-екскурсовода, прогнусавив Даміан, — який належить рукам архітекторів Анрі-Жака Есперандье та Анрі Ревуаля. Раніше, у дев’ятнадцято-двадцятому столітті, ця римо-католицька базиліка була маяком для суден, але зараз вона маяк лише для таких прекрасних туристів як ви, мій супутнику.
— І не соромно тобі такі речі говорити під очима Богоматері? — Павло кивнув на величну статую Діви Марії з дитям на руках. — В неї від твоїх безсороміцтв золото потьмяніє.
— Може. Бо це позолота на міді. Ніхто не дав Лекену стільки кілограмів золота.
— Всюди омана.
— До речі, я один раз заліз туди, — Даміан примружився на сонце. — Весела була пригода.
— Прямо на статую? — ахнув Павло. — Та там же тільки в ній метрів двадцать!
— В статуї лише одинадцять, і ще понад п’ятдесят в дзвіниці та башті. Ну я просто дуже хотів подивитися на Марсель з пагорба, а це не Статуя Свободи, екскурсій на долоні не водять. Так що довелося згадати паркурно-скалолазне минуле… і сплатити штраф за хуліганку.
— І як там? Я з дитинства живу в приватному будинку або просто невисоко, навіть і не дивився ні на що з дійсно великої висоти. Крім фотографій та літаків, звісно.
— Як фотограф зізнаюся — фото і частини відчуттів не передають. Непосидючий вітер, який то рве тебе з башти, то навпаки підштовхує у спину; відчуття, що ти на вершині світу і попри те, що ти такий маленький перед його обличчям, можеш обійняти весь, якщо простерти руки… Це як усвідомлення свого безсмертя.
Павло, що мовчки слухав його, замріяно всміхнувся, підставивши обличчя бризу з узбережжя:
— Ти так солодко розповідаєш, навіть самому закортілося залізти туди.
— То пішли. На саму Діву ми, звісно, без підготовки не видеремося, я так тобою не ризикну, але в базиліці є відкрита для візитів тераса.
Даміан взяв його за руку, пояснивши це формальним “щоб у натовпі не загубитися”, і провів його вверх по сходах повз чергу в саму базиліку.
— Там просто інтер’єри, як на мене, нічого цікавого. Якщо ти бачив один стародавній замок, ти бачив майже усі стародавні замки. А от краєвид ось з цієї точки…
Павло ахнув, широко розкритими очима дивлячись на червоні дахи Марселя, що простягалися до старої гавані й далі, до морського обрію, який поєднувався своїми краями з небом.
— Що там за острови? — шепнув Павло.
— Фріульські. Хочеш стати на паркан?
— Ти що, я впаду.
— Я буду поряд і підтримаю тебе, якщо що. Довіришся мені?
Павло поглянув на нього так гостро, ніби це дійсно було питанням життя та смерті, а не невеликої підтримки за ноги. Даміану на мить стало некомфортно під цими серйозними очима, але він навчено розслаблено всміхнувся і Павло, заспокоєний цим, кивнув.
Лебо допоміг йому піднятися на вузькі перила і, притримуючи за стегна, наказав:
— Розкинь руки й закрий очі.
Павло послухався миттєво, ніби звик до команд, що промовляються твердим голосом.
Даміану закортілося відійти та сфотографувати це — тонка хлоп’яча фігура, немов розіп’ята на фоні безмежного небокраю, з білим волоссям, яке вітер рвав з хвоста, як грубий коханець.
Але він обіцяв тримати.
Під одягом він відчував кісточки стегон, легке тремтіння напружених м’язів живота, і це примирювало його з тим, що підняті та міцно стиснуті руки потихеньку починали терпнути. Павло всерйоз віддався відчуттям і злазити не поспішав.
— Ґей, ви що робите? Це небезпечно! — врешті помітив їх один зі співробітників базиліки. — Хлопче, злазь, поки не гепнувся!
— Та я тримаю, — розслаблено кинув Даміан, але все ж підхопив Павла за пояс і сам стягнув донизу. Той охнув, заклякнувши від несподіванки, і, на радість Лебо, додумався не махати ногами.
Павло поправив сорочку дещо тремтячими пальцями й підняв на нього сяючий погляд.
— Бачу, тобі сподобалося, — широко посміхнувся Даміан. Він теж був задоволений, що вдалося вразити свого супутника. Не тільки тому, що так було більше шансів ще раз доторкнутися до тазових кісточок вже під одягом, а й просто — бо приємно було бачити, як на бліді щоки ліг рум’янець, а по губах ковзала ніби нетвереза усмішка.
Незвичні почуття для першого (і, ймовірно, єдиного) побачення.
Можливо, Павло очікував, що після цього Даміан поведе його іншими туристичними місцями, на кшталт будівлі Ле Корбюзьє чи вежі CMA-CGM, однак Даміан повів його через вузькі вулички старого міста у бік старого ж порту. Вони теревенили про улюблені книжки й фільми, обговорювали новий альбом Тейлор Свіфт та інші дрібниці, поки Лебо водив його заплутаним маршрутом своїх улюблених закутків. В нього був цілий стос кумедних історій, які ставалися з ним або з одним з його численних знайомих — їх вистачило на обід морепродуктами в одному з припортових ресторанів, з десяток нових фотографій і майже до вечора, поки вони добралися до дому Лебо.
— Вітаю в моєму затишному шале, — з укліном пропустив він Павла вперед.
— Модні фотографи заробляють так багато, щоб мати свій будинок? — озирнувся той, вивчаючи мінімалістичний, але зі смаком підібраний інтерʼєр і з особливою цікавістю покосився на “інсталяцію” посередині великої кімнати — місце для фотографування, облаштоване, як студія. Це перше, що зустрічало гостей і одразу натякало на головну пристрасть життя господаря.
— Каюсь, дім — подарунок батьків. Але облаштовував я його сам, так що, сподіваюся, тобі тут затишно.
— В тебе є смак.
— Дійсно. Саме тому я одразу помітив тебе. Освіжишся, поки я налаштовую світло і все необхідне? На сушилці рушник та гостьовий халат, одяг для фото я тобі потім дам.
— А ти підготувався.
— В мене часто бувають друзі, я завжди напоготові.
Павло дивно здригнувся, але промовчав, і зник за дверима ванної. Незабаром зашуміла вода.
Даміан розпакував круглі софтбокси для освітлення, з крехтінням натягнув їх на LED-лампи з обох боків від стійки для фону. Сама конструкція була легка, але страшенно незручна. Опустив чорний фон: для біленького Павла буде гарним контрастом, та й не потрібно нічого зайвого, щоб від нього перехоплювало подих. Подумав і притяг з кухні барний стілець, як співпало, також чорний.
Перемикнув камеру на “домашні налаштування”, про всяк випадок перевірив баланс білого та пішов на кухню, наливати червоне вино і різати сир, які планував поставити на журнальний столик на колесиках і підставити поряд зі штативами. Якраз впорався до повернення Павла, від якого бадьорливо пахло цитрусовим гелем для душу.
— В мене для тебе подарунок.
— Ще один?
Даміан замилувався широко відкритими в дитячому здивуванні сірими очима і всміхнувся:
— В якому сенсі “ще”?
— Весь цей день, може? Це один з кращих днів в моєму житті.
Даміан знову зніяковів, проковтнувши недоречне “Та ми просто гуляли”. Все ж таки Павло ще хлопчина, може, його чоловіки не водили його на гарні побачення-прелюдії. Та чи й були вони? Треба було б це якось уточнити.
— Тоді в мене для тебе ще один подарунок, — Лебо взяв зі стійки, яка замінювала обідній стіл, акуратний пакунок. Павло з кумедною нетерплячістю сунув туди носа, розгубивши залишки вчорашньої стриманості, і підняв на нього сповнений захвату погляд.
— Де ти це знайшов?!
Він витяг з паперової обгортки темно-синю сорочку із рослинним узором золотих ниток, які покривали воріт, манжети та груди.
Даміан гордо посміхнувся.
— Та так, спитав тут, пошукав там — це було не дуже важко.
— За добу знайти посеред Франції цілком притомну українську вишиванку, ще й таку, що підійде мені? Зізнавайся, ти користуєшся магією поза Бобатоном?
— Я просто подумав, що тобі підійде така, — нарочито скромно заявив Даміан, знизуючи плечима. — Приміряєш? В мене гарний окомір, але все ж таки навмання брав.
Павло безсоромно стягнув завеликий йому халат, залишившись в одній білизні, та миттю пірнув у сорочку.
По руках вона сіла йому ідеально, але виявилася задовга — замість того, щоб закінчуватися трохи нижче пояса, цілком закривала стегно.
— Ось так, — видихнув Даміан, відчуваючи, як накотила перша хвиля збудження, — тебе і сфотографуємо.
— Штани я, так розумію, не одягаю.
— Ні-ні-ні. Ось так. Ідеально.
Маленьке біле божество, втілення спокуси, в кольорах своєї країни, славнозвісної красою й чорними плодорідними землями — що може бути кращим?
— Якби я був художником, я б малював тебе таким, але я можу лише фотографувати, — з жалем сказав Лебо. Долоні чесалися від бажання доторкнутися, тому він похапцем схопився за камеру — ні, рано ще, спочатку творчість, потім розваги.
— “Лише”? Щоб придумати такий образ, треба бути справжнім митцем, — вимушено всміхнувся Павло, важко сковтуючи у відповідь на його темний, жадібний погляд. — Як мені стати?
“На коліна”.
Даміан встиг схопити себе за язика, і сказав:
— Стати, сісти, хоч лягай і звертайся креветочкою. Головне, щоб тобі було зручно. Можеш випити вина чи взагалі ходити по дому, я тебе не обмежую.
Павло стривожено посміхнувся і схопив до рук келих. Відпив і ледь не вдавився, почувши “клац” фотоапарату. Не очікував, що його сфотографують і так.
— Не тривожся. В моєму домі нічого, крім мене, не кусається, а я кусаюся тільки за взаємною згодою. Подихай на рахунок “чотири”, знаєш цю техніку?
Павло кивнув і дійсно старанно задихав, прикривши очі. За кілька хвилин лінія його пліч розслабилася, і він сів на барний стілець спиною до Даміана, перекинувши копну волосся через ліве плече, і кинув погляд у камеру через напівприкриті білі вії. Лебо негайно спіймав цей кадр, захоплено облизнувши губи.
Помітивши його реакцію, Павло остаточно збадьорився і більш рішуче прийняв наступну позу. Даміан ходив навколо нього, вловлюючи крупні та загальні кадри, відірвався раз, замінивши картку пам’яті, і продовжив знімати, не жалкуючи її. Кортілося закарбувати кожен рух Павла.
Той плавно стік на підлогу, підібравши до грудей схрещені ноги й запустивши пальці у волосся, що розкинулося по плечах до самого низу. Підняв погляд на Даміана. Лебо зверху зняв цей жертовний, беззахисний образ, неспроможний не думати про фото будинків, які бачив у новинах — випалених, але не зломлених ракетними ударами.
— Ти такий… оманливо безпомічний, — зірвалося з язика.
Павло зморгнув, м’язи тіла ледь помітно напружилися й змістилися, і ілюзія миттєво розвіялася.
— Безпомічним мене називали, але оманливо — вперше.
— Та чому? Ти видаєшся сильнішим, ніж здаєшся… — заплутався Даміан і розсміявся сам з себе. — Ну, ти зрозумів.
Павло завмер, знову окинувши його цим дивним, пронизливим поглядом.
— Дійсно, — хмикнув він і хвилеподібним рухом перетік вперед, на коліна. Прогнувся в попереку, поклавши долоні Даміану на ремінь, і облизав губи. — Зфотографуєш мене?
Лебо остаточно перестав розуміти, хто кого зваблює. Він зробив кадр з рівня свого паху, щоб у потенційного глядача не лишилося жодних сумнівів щодо контексту, і, міцно тримаючи фотоапарат, вільною рукою підхопив Павла за підборіддя, примушуючи стати на ноги.
Той з готовністю розкрив губи, дозволяючи вести в поцілунку з присмаком дорогого вина та хіті, яку ледь стримували весь день.
Продовжуючи палко цілувати цей живий гріх, Даміан потягнув Павла до спальні. Благо, свій дім він знав ідеально і міг всю увагу приділити тому, щоб спіймати цей грайливий язик, і при цьому не перерахувати спиною стіни.
— Хочу знову побачити тебе на колінах, — хрипко промовив Лебо, сівши на ліжко і машинально поклавши камеру поряд. Павло кивнув і опустився так швидко, що Даміан ледь встиг кинути йому під коліна подушку — все ж таки підлога тверда. Павло здивовано торкнувся кута наволочки й геть рвучко потягнув шлейку ременя, вивільняючи його з одягу. Запустив вузьку долоню під білизну — Даміан мимоволі здригнувся від доторку холодних пальців — і завмер.
— Ох.
— О, компліменти.
— Та йди ти, — блимнув очима Павло і сковтнув, провівши рукою вздовж усієї довжини члена. — Я думав, такі розміри тільки в порно.
— Ну, я можу увімкнути камеру.
Павло невизначено повів плечима й обхопив голівку тонкими губами. Його язик здавався гнучким та нескінченним і в Даміана миттєво закрилося питання досвіду — на штучних хуях неможливо навчитися так професійно й самовіддано смоктати. Попри перше здивування розмірами, Павло швидко пристосувався й опустився до самого краю, торкнувшись носом жорсткого волосся на паху.
Даміан мимоволі заскиглив, як перезбуджений підліток, і вчепився долонею в біле волосся. Неможливо було спокійно дивитися, як це маленьке сексуальне божество в його ногах смоктало член так жадібно, ніби від цього залежало його життя. Павло мружив очі, волого хлюпав слиною і тихенько мугикав, але не випускав член з горла, відсторонюючись рівно настільки, щоб судомно втягнути повітря носом.
Лебо ватяними руками відшукав камеру і натис кнопку, фіксуючи цей вид. Почувши клацання, Павло підняв на нього вологі очі, і Даміана вигнуло в ганебно швидкому оргазмі.
— Бля, ти що, курси мінету закінчував… — прошепотів він, спираючись на ослаблі руки.
— О, компліменти, — вернув йому Павло, і відкрив почервонілі, припухлі губи, розпусно демонструючи сперму на язиці.
Зрозумівши натяк, Даміан зробив ще одне фото крупним планом, ледь стримавши тремтіння збудження, яке б змазало кадр.
— Додаш його у своє модельне портфоліо?
— Будеш дрочити на нього одинокими вечорами? — відбив шпильку Павло.
Даміан зайшовся сміхом і затяг Павла на ліжко, вронивши під себе. Той вперся руками в широкі груди:
— Почекай, зніми вишиванку.
— Боїшся забруднити? — всміхнувся Лебо.
— Та мені ніяково, ніби з котом в кімнаті. Всі покоління українців дивляться, “кохайтеся, чорнобриві”… хоча ти й не москаль.
— Я знову тебе не розумію… Ми в порядку?
— Так, ми в порядку.
— Я б хотів залишити тебе у вишиванці… Ти у ній такий невинний.
Даміан неокреслено повів руками в повітрі, не в змозі підібрати правильне слово, але все ж таки послухався.
— Хоча так мені теж подобається, — негайно змінив думку він, жадібно провівши руками по стрункому тілу, перерахував пальцями ребра і припав кусачими цілунками до шиї. На блідій шкірі сліді зацілунків миттєво розквітли червоним. — В тебе чутливі соски?
— Н-не знаю, — видохнув Павло, беззахисно чіпляючись за його плечі. — Перевір.
Як можна такого про себе не знати?
Даміан відкинув здивування, зосередившись на спокусливій пропозиції. Павло чарівно стогнав під його гарячими губами й легкими укусами, звиваючись так відверто, ніби вперше відчував подібне задоволення. На натягнутій білизні розповзлася волога плямка, і вартувало лише Даміану стягнути тканину, стиснувши в темних пальцях голівку, як Павло беззахисно скрикнув, зливаючись в його руку.
— Вибач, — налякано схлипнув він. М’язи під руками Даміана скам’яніли.
— За що? — здивувався той, і, не отримавши розбірливої відповіді, підпихнув свою подушку під стегна Павла. Розвівши у сторони його божественно довгі ноги, ліг між ними, широко провівши язиком від куприка до мошонки.
Павло знову скрикнув і зашепотів щось на мові, яку Даміан не розумів.
— Це українська? Звучить красиво. А що ти сказав? — промимрив він між рухами язиком.
— Я сказав “щееее”, — простогнав Павло, нетерпляче рухаючи стегнами й марно намагаючись насадитися на язик, що ставав то напруженим і рухливим, то м’яким і розслабленим. Вирішивши, що Павло знову достатньо збудився, Даміан на мить відволікся, потягнувшись за змазкою в приліжковій тумбочці. Павло незадоволено захникав, і від цього звуку Лебо ледь не кінчив вдруге.
— Зараз, крихітко, от же нетерплячий, — низько засміявся він і вставив одразу два вологих пальці. Ті увійшли напрочуд легко і Павло негайно штовхнувся стегнами, вимогливо гукнувши:
— Ще!
— А при першій розмові поводився та-ак холодно, — насмішкувато пожалівся у повітря Даміан, насолоджуючись владою над чужим задоволенням. — Зовнішність оманлива!
— Вкушу.
— Не стримуй себе, — люб’язно запропонував Лебо, прибиравши пальці й негайно замінив їх членом. Павло схопив повітря відкритим ротом і затримав дихання, поки Даміан, впершись лобом йому в плече, плавно штовхнувся стегнами до межі. Для нього Павло все ж був вузьким, і від того, як він стискався всередині, перед очима темнішало.
— Отак, крихітко, все в порядку… Ти в мене молодець, — пробурмотів Даміан, вкриваючи закинуте обличчя поцілунками.
— Ти мені ще морозивко запропонуй за гарну поведінку, — видохнув Павло, обіймаючи його за пояс ногами.
— Ти вже з’їв своє морозивко, тепер час кататися на конячці.
— Збоченець.
Павло виявився неймовірно чутливим коханцем - реагував на кожний, найдрібніший рух, відгукувався на найменшу ласку. Даміану хотілося провести вічність в пестощах з ним, і чого собі відмовляти? Вони не вилазили з ліжка навіть після оргазму: цілувалися і ніжилися, аж поки нова хвиля збудження не накривала обох, штовхаючи до нового обрію.
— Я більше не мо-ожу, — захникав Павло, розкинувшись обличчям донизу на ліжку, і всупереч словам прогнувся в куприку. Даміан, розуміючи, що той витримає черговий забіг, знову штовхнувся у дірку, вологу від змазки та семені.
— Мо-ожеш, ти ж старанний, правда, крихітко?
Павло слабко закивав, заялозивши щокою по простирадлу, і прикусив і без того обкусані губи. Член в ньому ходив вже аж занадто легко і Даміан, на мить стиснувши сідниці, ляснув по них долонею. Павла струснуло від несподіванки, і він стиснувся всередині — якраз як треба було.
— Отак і лежи, — схвалив Даміан і, взявши упор на долоні, почав до плескоту рухати стегнами. Павло глухо й солодко завив у ліжко, до тріску тканини вчепившись у простирадло.
— Я зараз помру, — пробурмотів Павло язиком, що заплітався на приголосних.
— Вибач, що?
— Я зараз помру, — повторив він французською. — І ти будеш розбиратися з копами.
— Та молодий ще помирати, — фиркнув Даміан і голяка пішов на кухню за водою. По дорозі натис кнопку кавоварки та витяг з верхньої полки велику плитку шоколаду — Павлу зараз не завадить з’їсти чогось калорійного та солоденького.
У чашку води той вчепився, як мандрівник в колодязь.
— Я зараз не зможу поїхати додому, мені треба хоч трошки відпочити, — врешті сказав він. Даміан завмер і ображено прищулився:
— Я тебе, ніби, не гоню. Я взагалі планував тебе сніданком годувати.
— Ти чудо, — простогнав Павло і відкинувся на ліжко, врешті обережно звівши ноги.
— Ти бовдур, якщо очікував, що я вижену тебе на вулицю в ніч на неслухняних ногах, — покачав Даміан головою. — Поїсти, душ, поспати, поїсти. Такий наш план.
— Мені все підходить.
Звісно, як тільки Павло відчув в собі достатньо сил, щоб встати, шоколадкою справа не обмежилася — Даміан мимоволі порадів, що в холодильнику була паста і м’ясо в сметанковому соусі, які він приготував, бо вчора йому не спалося.
Павло виглядав неймовірно — томний, з розслабленими рухами й сяючими сірими очима — так що Даміану знову закортілося заховати його від усього світу у своїй спальні. Це було дивно — зазвичай такі власницькі фантазії не спадали йому на думку навіть з партнерами, і тим більш — не з коханцями, яких він знав кілька днів і не був певен, на скільки продовжить знайомство.
Відпочатку він думав обмежитися однією ніччю, але Павло був таким гарячим маленьким сексі-боженятком, білим і витонченим, що його хотілося цілу вічність тримати в ліжку, зриваючи з губ благання та стогони.
— В тебе зараз слина закапає, — розбив його брудні фантазії єхидний голос Павла.
— Просто думав, що хочу тебе знову.
— Ні!
Не втримавшись, Даміан гучно зареготав.