tw: згадка сексуального рабства
Даміан з болісним стогоном відкрив очі та квапливо покліпав очима: зір плив, відмовляючись фокусуватися, а плечі дивно нили. Він спробував поворухнутися і зрозумів, що до чогось прив’язаний.
В очах миттєво прояснилося.
Лебо смикнувся і застогнав крізь зуби — руки, вивернуті за спину, негайно прострелило спазмом.
— Бля… — видихнув він, озирнувшись, і виявив себе добросовісно примотаним мотузками за руки та ноги до дерев’яного стільця.
Зковтнув.
Він потрапляв в різні ситуації, але такого ще не було. Його викрали? Але навіщо? І хто? Що, в біса, відбувається?
З кутка кімнати донісся важкий вдих — Даміан негайно повернув туди голову, і потилицю защемило болем. Чоловік, одягнутий в чорний спортивний костюм та шарф, що закривав обличчя до перенісся, піднявся і, не зважаючи на нього, вийшов із кімнати, проігнорувавши хрипке “Гей, хто ти? Що відбувається?!”
Даміан полохливо потягнув за мотузки, але марно — невідомі викрадачі старань не пошкодували.
Можливо, це якісь конкуренти батьків? Хоча він ніколи про це не чув… та й не настільки масштабний в них бізнес, щоб був сенс щось вимагати.
З губ зірвався нервовий сміх: так, Марсель вважався кримінальним містом, але особисто в Даміана навіть мобільного телефону жодного разу не поцупили, що вже говорити про ціле викрадення.
Лебо гарячково почав відновлювати спогади: останнє, що він пам’ятав, як вранці провів Павла на таксі та пішов в крамничку по свіжий хліб крізь парк. Виходить, десь там його й вирубили, причому, судячи з головного болю, чимось важким по потилиці.
Даміан почав крутити головою, ігноруючи дискомфорт, щоб зрозуміти, де знаходиться. Крізь напівтемряву розгледів, що знаходиться в якомусь величезному сараї, скоріше за все на чомусь на кшталт лісопильні, бо в приміщені стояли кілька різних видів механічних пил та станки.
“Можливо, вдасться розрізати мотузки об якусь з цих пил”, подумав він. Але чи не пошкодить він о них руки чи ще щось? Все ж таки пили були ледь не в його зріст… Йому було лячно ризикувати руками, але хто знав, що треба тим, хто його сюди притяг?
Даміан не встиг вирішити, що йому робити — незнайомець повернувся з ноутбуком та столиком, який розклав перед ним. Поставив ноутбук, відкрив та підключився до Zoom. На екрані з’явився чоловік на вигляд років п’ятдесяти — він був в костюмі, якщо можна так назвати дорогу (Лебо професійним поглядом бачив), але тіснувату на животі, блакитну сорочку та чорний жилет.
Чоловік щось додрукував на клавіатурі іншого комп’ютера одним пальцем та повернувся обличчям до них.
— Саша, це оцей уйобок? — незрозумілою Даміану мовою спитав той.
— Він, він, пане Андрій, — відгукнувся чоловік в спортивному.
— Слухай сюди, вафлєр ти вшивий, — прогарчав названий Андрієм вже англійською, одним важким поглядом примусивши Даміана втиснутися спиною в стілець. — Я перетворю твоє життя в суцільне пекло, так, що ти будеш благати тебе вбити, але це будуть порожні мрії!
— Та що я зробив?! — вигукнув Даміан, знову намагаючись вивернутися з мотузок.
Саша ліниво, без замаху, вдарив його під дих, і Лебо зігнувся навпіл, зійшовшись у кашлі.
— Притримай язика, — порадив він тихо, без емоцій.
— Ти. Посмів. Трахнути. Мого пасинка! Кожного, хто торкнувся Павла, я з того світу дістану, щоб катувати в цьому, — Андрій стис руки в замок, так, що ті затряслися.
— Не розумію, про що ви, — швидко зорієнтувавшись, Лебо прикинувся дурником. Можливо, якщо він не буде зізнаватися, його відпустять?
— Спра-авді? А це що, творчий фотошоп? — протягнув Андрій і кивнув Саші. Той знову завдав Даміану кілька ударів в живіт, і поки він задихався та скиглив, Андрій розшерив екран та показав скачані з фотоапарата світлини — Павло на колінах у вишиванці, Павло, з його членом у роті… Лебо подумки завив про себе: пофотографував гарячого хлопця на свою голову!
— Він не говорив… що недоторканий… — прокашлявся нарешті Даміан, хапаючи повітря. От тобі й підчепив сексі-альбіноса! Хто ж знав, що в нього такий “турботливий” татусь?
— А це не мої проблеми. Він міг би здогадатися, що втекти в іншу країну недостатньо, щоб позбутися мого нагляду, — махнув рукою Андрій: — Так що не пощастило тобі, французику.
— Я до нього на постріл з пушки не підійду більше, — гаряче присягнувся Лебо, всією своєю мімікою намагаючись передати, що він взагалі ніколи не думав нікого зваблювати, це вийшло раптово і на один раз. Благородна думка посперечатися, що Павло вже дорослий хлопчик і може сам вирішувати, з ким спати, прийшла та пішла, бо кишки все ще були загорнуті у вузол після побиття, а в думки почали закрадатися страхітливі підозри щодо того, нащо його помістили в сарай з пилами.
Даміан сміливий, але героєм фільму себе не вважав вже років п’ять, от як закінчилася найактивніша фаза пубертату.
— Дійсно, не підійдеш, — з погрозою кивнув Андрій. — Розумієш, хлопче, Павло тільки мій. Мені начхати, чого ти там не знав, не хотів і більше не будеш — за те, що простягнув до нього лапи, тебе все одно буде покарано.
— Ви сказали, що не вб’єте…
— Я сказав, що ти будеш страждати, — Андрій окинув його задумливим поглядом та потер підборіддя. — Маєш гарну подобу… не дивно, що Павло на тебе запав. Взагалі я думав подивитися, як Сашко тебе пускає на слайси однією з пил, але десь у польскому борделі тебе з руками відірвуть, будеш весь такий екзотичний. І мені — і приємно, і заробіток.
— Це ж блеф? Хто взагалі так робить?!
— Мафія, хлопче, чи ти думав до фраєрів потрапив?
— Ви жартуєте, так? — голос мимоволі затремтів, і Даміан примусив себе взяти себе до рук і не малювати в живій уяві обіцяні “будні борделю”. — “Вас знімає схована камера і все таке”?
Андрій подивився на нього зі скептичним призирством і завершив дзвінок.
— Ееее.. Саша? Вас так звуть?
— Ні, я тебе не відв’яжу.
— …шкода.
Даміан вирішив, що до погрози поставиться серйозно. Можливо, це такий недоречний жарт, але перевіряти на своїй шкурі, чи не опиниться він раптом на кордоні з Польщею (він навіть не певен, де саме вона знаходиться), якось не хотілося.
Він знову завовтузився на стільчику і дістав чергового удару, тепер вже по обличчю.
— Хіба можна бити майбутнього короля польского борделю, — шмигнув він носом, зморгуючи сльози: — Вітрину спаплюжиш.
— Такий оптимістичний погляд на життя тобі знадобиться, — всміхнувся Саша.
— Квітнуть мальви на маминому ганку,
Я в трьох країнах сидів за хуліганку…
— Що? — не зрозумів, звідки йде дивний звук Даміан.
Саша з посмішкою підспівав цьому “щось” і витяг з карману телефон. Відповів на дзвінок, вийшовши з приміщення — скоріше за все, просто машинально, бо з української Даміан встиг вивчити поки тільки “будь-ласка”, “ще” і вимову свого імені, тому підслухати його не зміг би.
Не збираючись гаяти час, Лебо із зусиллям підвівся, і зігнувшись — стілець дозволяв тільки так — пошкандибав до найближчої пили. Склав подяку всім богам, в яких раніше не вірив, за те, що його зв’язали мотузками, а не наручниками — розрізати сталь він би не зміг при всій своїй вродженій наполегливості.
Вмикати нічого не наважився, бо по закону підлоти пили напевно загудуть як ті корабельні сигнали, і Саша негайно повернеться, тепер вже точно побивши його до втрати свідомості за спробу втечі. Тому Даміан прилаштувався спиною до одного з лез, вперто почавши ковзати мотузками по вістрю.
Це було страшенно незручно, навіть для нього, шо не нехтував відвідуванням спортзалу. Затерплі плечі нили на кожному русі, зайва вага у вигляді стільця збивала весь баланс на зігнутих ногах, і коли мотузка нарешті протерлася від його старань, Даміан зірвався спиною й шиєю на лезо.
Він в останню мить схопився за корпус станка та завалився в бік, впавши на підлогу — теж неприємно, але хоча б цілий.
Потер вухо, яке горіло — на пальцях залишився кривавий слід. Обережно обмацав мочку — нічого страшного, просто поріз, саме вухо щасливо лишилося на місці.
Таланить.
Мотузку на ногах він, сковзаючи короткими нігтями по волокнах, зумів розв’язати без таких кардинальних заходів, як падіння на пили. І, підхопившись, негайно вистрибнув через найближче вікно назустріч сутінкам.
Він не збирався очікувати повернення Саші, намагатися забрати в нього свої речі та робити іншу героїчну дурню — ні, як з’ясувалося, у випадках із зіткненнями з мафіозі Даміан віддавав перевагу технікам безконтактного бою.
Бо відвага і здоровий глузд мають один одного балансувати.
Він почув, як грюкнули двері, і Саша закричав:
— От курва, куди подівся?!
Примітка на майбутнє: дізнатися, що таке “вшивий вафлєр” та “курва” та поповнити свій матюгальний запас.
Даміан сподівався, що це майбутнє в нього буде.
Почувши, як двері гримнули вдруге, він кинувся убік, ховаючись за навалами лісу. Вчасно — над головою полетіти тріски від пострілу. Це надало і без того швидкому Даміану додаткового пришвидшення.
Кривулячи, як той заєць, якого жене собака, блідий від страху Лебо уникнув ще кількох куль і добрався до забору-сітки заввишки у два його рости.
— Не втечеш, сука! — заволав здалеку Саша, що безнадійно від нього відстав.
Даміан, не ризикуючи витрачати дихання на суперечки, заскочив на переруби, вперше в житті так гаряче помолившись, щоб його не підстрелили на відкритому місці, і, відштовхнувшись, стрибнув на сітку. Зачепився звичними до такого руками, хутко забрався вище, одним рухом перекинувши тіло через забор.
Приземлився, зробивши перекат, щоб пом’якшити падіння з кількох метрів.
Саша залаявся геть роздратовано, але чекати, коли й він перелізе через перешкоду, Лебо не став — кинувся геть у ліс, пригинаючись за кущами від ймовірної кулі.
Жити хотілося — як ніколи.
Він не знав, де саме знаходиться ця лісопильня — чи взагалі вони в окрузі Марселя, чи його вивезли кудись далі — тому просто біг крізь вечірній ліс, сподіваючись, що знайде дорогу до цивілізації до того, як ніч остаточно окутає все темрявою.
Якійсь внутрішній компас все ж спрацював як треба — ноги винесли його просто на центр асфальтованої дороги до того, як він встиг загальмувати. На щастя, шлях на обидва боки був порожній, і він не закінчив свою втечу під колесами вантажівки, як безславний невдаха.
З іншого боку, позаяк машин немає, зараз йому пішки чимчикувати, доки не зловить попутку. А ну як Саша закумулює свої сили або наведе на його слід своїх колег?
Стояти точно був не варіант, треба було добиратися до найближчої поліцейської дільниці. Тільки там Даміан би відчув себе у відносній безпеці.
Тож, довго не піддаючись сумнівам, він навмання обрав напрямок і побіг.
Поряд з ним загальмувала автівка “Citroën”, скло опустилося, і з водійського сидіння на нього з цікавістю подивилася молода жінка.
— У мсье нічна пробіжка?
— Мсье… бігає заради… власного майбутнього, — вже захеканий Лебо все одно не міг впустити нагоди всміхнутися гарній мадмуазель. Та засміялася і спитала:
— Якщо мсье набігався, я можу його підвезти. Вам куди?
— До найближчої поліцейської дільниці.
Жінка ахнула й остаточно зупинила автівку. Лебо з полегшенням впав на переднє сидіння і вона заблокувала двері.
— З вами щось сталося? Вас пограбували?
— Можна сказати й так. Не хочу бентежити вас своїми проблемами, але буду вдячний за попутку. Як далеко ми від Марселя?
— В п’ятнадцяти кілометрах, ви якраз бігли в його бік.
— Оце в мене гарне орієнтування на незнайомій місцевості. Як звати мою прекрасну рятівницю?
— Авелін.
Вона натисла на газ, і машина плавно набрала швидкість, віддаляючись від Саші та проклятущої лісопильні. Даміан сповз нижче по кріслу, відновлюючи дихання, і дозволив собі трохи розслабитися.
Авелін пробила по навігатору найближчий відділ поліції й довезла його до самих дверей. Схвильована побажала удачі, люб’язно залишила свою визитівку (виявилася тату-майстринею) і сказала звертатися, якщо буде потрібна якась допомога. Така приємна жінка, хоч щось гарне за цей безумний день.
А в тім, вранці теж було гарно. На думку спав Павло, і Даміан спохмурнів — це маленьке сексі-божество викликало проблем ледь не більше, ніж задоволення, але трошки оговтавшись від першого шоку, Лебо не міг не думати: як він там? чи знайшли його вже люди Андрія? чи не нашкодили вони йому, такому тендітному?
— Мсье, у вас все нормально? — в його думки, де вже почала панувати струнка оголена фігура, увірвався голос чергового.
— Так… ні… Ем. Я хочу подати заяву про викрадення людини.
— Заходьте, — разом посуворішав черговий — на вигляд не набагато старший за Лебо, але вже з посивілими скронями. — Кого викрали?
— Мене… Але я втік, — квапливо додав Даміан, побачивши, як брова поліцейського поповзли вверх. — І цейво… Мабуть, нам потрібен Інтерпол. Бо я зараз почну розповідати вам про іноземне мафіозне угрупування… І перш ніж ви спитаєте: я тверезий у всіх сенсах і готовий пройти освідування.
— Проходьте спочатку всередину, з вами поспілкуються й у всьому розберуться, — з явною напругою зберігаючи ввічливість, запропонував черговий.