Даміан прикрився фотоапаратом і позіхнув так, що заболіла щелепа. Черговий тиждень моди в Марселі нічим не відрізнявся від минулих: недостатньо відомі та успішні, щоб опинитися на паризькій Fashion Week, але достатньо амбітні французькі дизайнери влаштували свій місцевий показ, обравши популярне серед туристів місто, і тепер по подіуму туди-сюди-сюди-туди снували всі як одна анорексично-худорляві моделі.
Але що робити — для паризького тижня він і сам був недостатньо відомим фотографом.
Поки що.
Даміан механічно — що насправді було жахливо для його роботи — тис на кнопку, спускаючи затвір камери. Звично, не підглядаючи, змінював налаштування експозиції для нового кута зйомки й знову тис на магічну кнопку “зробити кльове фото”.
Слідом за дівчиною, одягненою в дусі бохо, на подіум вийшло струнке грецьке божество, утягнене в суцільний водоспад багряного шовку.
Звісно, це був не Dior. Але Даміан затримав дихання, міцніше стиснувши пальці на корпусі камери, і рибкою пірнув убік, щоб схопити кращий ракурс у софітах.
Він навіть не відразу зрозумів, що саме привернуло його увагу — білосніжне волосся, що м’якою хвилею спадало на плечі; макіяж, що підкреслював світло-сірі очі; вугловато-хлоп’яча фігура чи шкіра, льодано-біла настільки, що крізь неї просвічувались судини — але миттєво зрозумів, що це справжній діамант.
Хлопець був таким гарним, що прикрасив би собою лахміття безхатька. Даміан навіть не повередував би таким-от безхатьком десь у підворітті біля клубу, настільки той був гарячий.
Але краще було б познайомитись після показу. І завалити десь якнайшвидше.
Даміан вже уявляв, яким естетичним контрастом вони будуть — широкоплечий темношкірий парубок і тонкий, як лоза, хлопець-можливо-навіть-натуральний-альбінос.
Прекрасне видіння зупинилося на краю подіуму, даючи роздивитися себе з усіх боків всім охочим (Даміан відчув дикунське підсвідоме бажання вкрасти його якомога далі й сховати, щоб милуватися наодинці) та раптом посміхнувся всім і нікому куточками тонких губ.
Даміан об’єктивом вловив цю посмішку, тремтячу, як метелик, і почув, як хтось збоку несхвально хмикнув — моделі мали бути ходячими манекенами та емоцій не проявляти.
Інших, чоловіків і жінок, він вже майже не бачив. Всього на дефіле вийшли близько сотні моделей, і хоча Даміан продовжував сумлінно відпрацьовувати гонорар для загальнофранцузького “глянцу”, думками він вже був за кулісами, знайомився зі своїм гермафродитним божеством.
Дефіле завершилося фінальною стійкою кожної колекції, але, на його превеликий жаль, видіння більше не посміхалося — він дивився крізь глядачів з незворушним видом, як інші. Мабуть, дали прочухана за лаштунками.
Не гаючи час, Даміан пройшов до гардеробних, ткнувши охоронцю під носа посвідчення фотографа та вхідну перепустку. Взагалі-то це не було прямим дозволом йти за куліси, але він виглядав так впевнено і діяв так швидко, що чоловік не встиг схаменутися.
Даміан покрутив головою, вишукуючи двері з табличкою “дім Гальвіані”, та без стуку зайшов у чоловічу гримерку — він розраховував, що прекрасне видіння буде саме там.
Не помилився, на щастя — з дівчат сталося б випхати його і не заважати перевдягатися. Хлопець якраз стягнув з себе шовк, залишившись в одній білизні, що обтягувала стегна та сідниці. Він не був фігуристим, Даміан бачив сідниці й краще, але від споглядання вузької спини та ямочки зі світлим пушком на поясниці в нього ледь слина не потекла.
І не скажеш, що в нього недотрах, але вид хлопця виклав в нього якісь підлітково-звірячі реакції.
— Привіт, найпрекрасніше видіння в моєму житті, — він зупинився поряд, дивлячись, як хлопець переодягається у прості чорні брюки та приталену білу сорочку. — Я Даміан, фотограф. Що ви думаєте щодо фотозйомки в студії? Бренду Jules якраз потрібен ваш унікальний типаж.
Він чепурним жестом простягнув свою візитівку, темний лаконічний прямокутник із написом “Даміан Лебо” на одній стороні та QR-кодом на звороті, що вів на його портфоліо.
Хлопець нарешті перевів на нього погляд сніжно-світлих очей і взяв у тонкі пальці візитівку.
— Чув про цей бренд. Можемо обговорити це, коли я подивлюся ваші роботи, Даміане.
— Чудово. Як вас звати, героє грецьких міфів? — Даміан додав у голос приємного муркотіння, достеменно знаючи, що людям це подобається.
— Павло. Приємно познайомитися, — хлопчина не посміхнувся йому у відповідь і не простягнув руку, але й роздратованим не виглядав.
— Навзаєм. Ви не місцевий? Дуже екзотичне ім’я, — Даміан зробив крок ближче, пропускаючи за спиною одного з моделей.
— В Україні це типове ім’я, для мене екзотичне ваше, Даміан. Хоча у нас є аналог, Дем’ян.
— Мені подобається, як моє ім’я звучить, коли його промовляєте ви, Павло, в будь-якому варіанті. Може, перейдемо на “ти”?
— Може, перейдемо в кав’ярню? — Павло зав’язав волосся у хвіст, взяв свою сумку-поштарку і закинув її на плече, проігнорувавши ввічливо простягнуту руку. — Якщо у тебе більше немає тут нагальних справ.
— Всі вони закінчилися, коли я побачив тебе. Але спочатку дійсно поговоримо про роботу.
Звісно, одразу ж поспілкуватися не вийшло — Павло, як і інші моделі, мав переговорити зі “своїм” дизайнером та організаторами, і коли він звільнився, пити каву було вже остаточно пізно. Тож Даміан запропонував зайти у свій улюблений цілодобовий бар.
— Тільки туди треба проїхатися. Але присягаюся, воно того варте!
— Сподіваюся, ти не плануєш запхати мене в багажника і продати на чорному ринку чи в бордель, — серйозно вронив Павло. Даміан засміявся:
— Оце в тебе жарти! І думки не мав, тим більш, що в мене немає достатньо місткого багажника. Прошу на найшвидшого залізного коня на дикому заході.
Він вказав рукою на свій чорний мотоцикл та витяг з кофр два шоломи — один для себе, інший, рожевий, простягнув Павлу.
— Завбачливо. Часто катаєш дівчаток на своєму коні? — Павло додав в голос іронію на останньому слові, весело примружившись.
— Це шолом моєї сестри, — фиркнув Даміан. — Сподіваюся, це тебе не розчарувало.
Павло перекинув свою неймовірну ногу через сидіння і застібнув лямку:
— То поїхали.
По напівпорожнім дорогам вони добралися швидше, ніж Даміан сподівався. Його цілком влаштовувало, як Павло тримається за його пояс, стискаючи пальці на кожному повороті, і сидить так близько, що майже можна відчути тепло його тіла.
— Не змерз?
— Не встиг. Дякую за турботу.
— Пусте, — знизав плечима Даміан і машинально притримав перед ним двері.
Бар зустрів їх тихим гомоном: бурхливі гулянки вже добігли кінця, на місці були лише завсідники та ті, хто прийшов упитися до безпам’яті. Або ті, хто поєднував і те, і те.
— Так незвично бути ввечері поза домом, ще й в працюючому закладі.
— Не полюбляєш гуляти, коли темно?
— В моїй країні вже понад рік комендантська година задля безпеки. Без перепусток не погуляєш, і все одно нічого не працює.
— А чог… А, — Даміан із запізненням згадав новини. — Вибач.
— О, я вже звик, — сумно всміхнувся Павло. — Що ти порадиш новачку в цьому місці? Покладаюся на твій смак.
Після жартів про багажник це було напрочуд довірливо.
Даміан посадив своє видіння за улюблений столик та відлучився замовити в бармена кілька шотів і лонгерів, які йому здавалися найсмачнішими. На чомусь одному вирішив не зупинятися, бо так більше шансів потрапити у смак Павла — хотілося справити на нього гарне враження. Українці, говорять, всі гостинні, це має підійти.
Хоча кому, як не французу, знати про силу національних стереотипів.
Коли він повернувся, Павло якраз листав його галерею.
— Сподіваюся, мої навички потрапляють у твої стандарти.
— Я ще не настільки популярна модель, щоб виставляти зависокі стандарти, — вронив Павло, а потім, схопившись, що це може прозвучати грубо, додав: — Але на мій смак ти чудовий фотограф. Відчувається характер моделей, а не тільки товарна зйомка.
— Дякую. Тож я можу розраховувати, що ми обговоримо умови зйомки й твій гонорар? Звісно, це не Dior, — повторив він свою думку, — хоча ти вартий найкращого. Але теж непогано для портфоліо.
— За майбутню співпрацю, — всміхнувся Павло, поправивши біле пасмо, що випало з хвоста, і простягнув рюмку з шотом, який в закладі неформально називався “куля в лоб” — настільки зносило новачків поєднання текіли, пива та різних перців.
— Хай вона буде взаємно приємною, — широко посміхнувся Даміан, думаючи про своє.
***
— Повернися трохи вліво. Ні-ні, тепер назад. Ні, я маю на увазі… — Даміан крокнув уперед, обережним доторком виправивши позу Павла. Не стримався, ковзнувши пальцями з плеча вздовж руки, до зап’ястя. Той слухняно качнувся куди треба, ніяк не відреагувавши на вторгнення в особистий простір.
Ну, не поспішав бити по руках і кричати про харасмент, і то гарно. Поставити себе в таку ситуацію не хотілося б, а обмацати жадане тіло — дуже.
Павло був неймовірно покірною моделлю, гнучкою, як глина — йому бракувало досвіду, тому Даміану самому доводилося ставити його в потрібні положення, і через те він відчував себе не як фотограф, а як скульптор, якому підкоряється вишукана мармурова статуя.
Від Павла солодко й хвилююче пахло парфумом, який зазвичай використовують жінки — але йому чудово пасувало. У Даміана виникла ідея:
— Сфотографуймо тебе не тільки в типово “чоловічих”, а й в “жіночих” позах, якщо ти не проти.
— Наскільки перебільшено сексуалізовано ти це уявляєш?
— Ну… трошечки.
Павло всміхнувся куточком губ:
— Спробуємо заради твоїх красивих очей. І тому, що ти запитав мою думку.
— А як ще? Ти ж не об’єкт, якби я тебе не крутив.
— Покрути мене, семпай.
— А скільки тобі років, щоб тебе крутити? — хмикнув Даміан. Павло очевидно був повнолітній, інакше б Jules не змогла укласти з ним контракт, але згадка японської анімації викликала думку, що він молодше, ніж спочатку подумав Лебо.
— Дев’ятнадцять, а що?
— Просто цікаво. Мені от двадцять чотири.
Трясця, геть малий. Це ще збочення, що він вчора віддрочив на фантазію про ці тонкі губи, вологі від його семені, чи вже ні?
Даміан присів, доторком до литок показавши, як треба розвести ноги, з усмішкою подивився знизу вверх і ледь відчутно торкнувся стегон, щоб Павло відвів їх трохи убік. Він бачив, як затремтіли білі вії, хоча обличчя Павла залишилося незворушним.
Ну добре.
Даміан встав, взяв Павла за зап’ястя й одну руку випрямив, а іншу зігнув у лікті, торкнувшись їхніми переплетеними пальцями обличчя.
— Уяви, що ласкаєш себе, ніжно проводячи рукою по щоці. Ось так, — Даміан обережно ковзнув кісточками по шовку шкіри, затримавши дихання — так близько був Павло, хитнись трошки вперед і можна буде торкнутися губ, що затремтіли, ніби в очікувані…
Даміан зробив широкий крок назад і натис на кнопку фотоапарата.
Знімок вийшов чудовий. Збудливий і водночас недоступний.
Павло різко видохнув, облизнувши губи, і посміхнувся:
— Хитрун.
— Ну, ми все ж таки в студії. Але в мене є для тебе пропозиція, від якої неможливо відмовитися.
— І замовчав. Ти не навчався у театральному? — Павло трохи напружився, і Даміан негайно посміхнувся ще раз, щоб розрядити атмосферу:
— Як ти здогадався? Ходив у театральний кружок у школі, навіть успіхи демонстрував. А пропозиція: в мене вдома є студія, де я знімаю моделей для їхнього і свого задоволення. Фото душі, без рамок. Що думаєш?
— Сумніваюся, що моя душа настільки цікава. Але давай. Ти не схожий на збоченця, котрий прифотошопить усюди члени й буде шантажувати мене цими фото.
— Господи, та звідки в тебе такі фантазії. Ви там, в Україні, всі такі підозрілі?
— Життя навчило. Скажеш, Франція не така? — Павло слухняно перетік в іншу позу, з прогином у спині. Даміан ледь втримався, щоб прибрати руку, яка зупинилася на поясниці, і не повести її далі.
— За всю Францію не скажу, а от Марсель точно не такий. Як можна бути таким підозрілим, лишень побачивши Нотр-Дам-де-ла-Гард.
— Я не бачив.
— Як?! Тоді перед зйомкою я зобов’язаний провести тобі докладну екскурсію містом. Побачивши Марсель моїми очима, ти зрозумієш, що це краще місто на землі, після рідного, звісно.
Павло кивнув, весело хмикнувши своїм думкам. Даміан негайно зловив цю примарну, розсіяну посмішку об’єктивом.