.jpg)
Роздуми Айри зламав стук у двері. Це все було не добре, дуже не добре. «Невже він все-таки знайшов прогалину в законах? А якщо це Аманда, яка про все здогадалася?» - не вгамовувались думки. Вона відчувала паніку, але замість втечі, спроб заховатись та інших дій, які часто робили люди на паніці, вона підійшла до дверей і прислухалися.
- Айра, це Коннор. Відкрий двері. Я один, — промовив за дверима голос й вона видихнула, але одночасно прокляла його.
- Якого біса ти тут робиш, якщо ж ми домовлялися, — відповіла вона відкривши двері.
- Закон номер 69, пункт 7 й 8. Прогалина, — лиш відповів він і зайшов усередину кімнати.
- Ей! Ти сильно не наглій, стій краще біля дверей. Коннор! То моє! - промовила вона й закривши двері, кинулася до своїх креслень, які вже розглядав Коннор.
- 277 чіпів, щоб бути схожою на андроїда. Це того коштує? - промовив він. - До речі, яке твоє справжнє ім’я? - продовжував він.
- Вибач, тебе що, Генк перемикнув на режим детектива? І з якого дива ти вирішив, що Айра, то не моє ім’я?
- Я бачив це тоді, коли зміг проскакувати тебе. Хоче це було наче сканування спогадів й емоцій. Й там я чув інше ім’я.
- Коннор, спогади — то тяжка справа для людини, а для тебе — тим паче. Моє ім’я Айра, я не брешу, я не знаю з народження іншого. Ти або сплутав, або не те бачив й чув.
- Ні, я впевнений в тому, що бачив й чув, — мовив він й підходив ближче, — А також відчував.
Айрі було ніяково. Це був червоний прапорець, який означав тікати, але вона наче була прикута до місця. Серце билося, дуже швидко билося і наче працювало на повній потужності. Він підходив все ближче й ближче.
- Коннор, прошу, відійди, — казала вона, але він наче використовував цю владу над нею. Це було таким дивним. Дивним саме з її сторони. Не дивлячись на усі червоні прапори, якесь відчуття небезпеки й одночасно відчувалося щось таке зовсім інше. Щось зі смаком гіркого шоколаду, металу й сміху. Щось таке наче знайоме, але одночасно дуже далеке. Ще один крок і він був ближче, як ніколи. А потім він просто линув до її губ, з такою впевненістю, наче був людиною. Одною рукою він тримав її за талію і не давав впасти, бо Айра намагалася все-таки зробити крок назад, але все одно потрапила за ґрати, за ґрати почуттів. Інша рука тримала її руку й вона почала біліти, наче при скануванні та зсередини світитися світло-блакитним кольором. Айра відповіла на поцілунок, навіть не розуміючи чому й навіщо. Все було дивним, але наче таким… правильним? Айра не знала, що відчуває, це була справжня бомба емоцій, повний яскравий салют, який розкривав серце й душу. Голос в голові питав: «Чому це все відбувається?», а голос душі заспокоював його, співаючи колискову.
- Закоханість, або як ви ще це називаєте, кохання. Ти в мене закохана, я це бачив, але досі не розумію чому, — промовив Коннор зупинивши це все.
- ЯКОГО БІСА ТИ ЗРОБИВ?! ПРО ЩО ТИ ГОВОРИШ?! - доволі сердито промовляла Айра, тяжко дихаючи. Її думки були просто знищені вщент. На душі було так тихо, як ніколи. Де та сама пісня, яку вона чула на вулиці, і яка грає вже третій день в її голові? »Нужбо, пригадай… Як там? Ну, о, які у вас є питання? Ні, не те, згадуй! Не мовкни!» - проминуло у її голові. Де той самий план помсти, що завжди був поряд? »Помститися, помститися, пробратися ближче…. Ні, це не це, згадуй! Прошу!» - думала вона.
- Прогалина. Емоції завжди видають девіанта й людей, на емоціях вони роблять помилки. Тому ми, андроїди, маємо більше пріоритету.
- Ти ні краплини не знаєш про емоції, пластиковий покидьок. Ти не знаєш як це — відчувати все, ти не знаєш як це — терпіти, як це — кохати, як це — ненавидіти, ти лише можеш казати, що знаєш, але ніколи, ніколи не будеш знати!!! - далі сердито промовляла вона. - А знаєш, я покажу тобі це все, покажу, — додала вона зовсім не розуміючи, чому її голова видала такий «геніальний план». Вона підійшла до Коннора, притягнула його за краватку до себе й поцілувала при цьому поклавши другу руку до нього на його металеве серце таким чином, щоб він міг її просканувати. Коннор знову відчув, знову побачив усе. Це була величезна буря емоцій. Програма дала великий збій. Вона майже не витримувала. Це були забагато, але це дало відчути себе людиною. Він відчував все, що відчувала вона — болюче кохання. Таке солодке, таке приємне, і однаково таке болюче відчуття. Айра хотіла відійти, але він їй не дав. Він був голодним до емоцій, він відчував, він був наче собою, справжнім собою. Мав вибір, мав волю, мав себе і її. Система дала збій. Ще пару секунд, й Коннору це могло коштувати життям, але Айра вирвалася з цього.
- Тепер йди геть, — твердо казала вона й показувала в сторону дверей. Вони досі стояли дуже близько один до одного. Вона дивилася в його очі, а він в її очі.
- Я СКАЗАЛА ЙДИ ГЕТЬ! - на цей раз прокричала Айра й Коннор все-таки покинув квартиру, закривши за собою двері. Айру почало трусити й вона впала на коліна. З очей полилися сльози. Їй було боляче, наче хтось розрізав стару рану, наче це вже було. Одночасно вона відчувала себе вдома, десь далеко, на іншій планеті. Думки полилися, й тепер з ними було неможливо бути наодинці. Вона ніколи не відчувала себе такою. Вона зламалася, він її зламав.
***
Автобус й дві пляшки міцного віскі. Айра приїхала до Генка. Вона не знала, чому саме сюди й чи не виженуть її, але щось підказувало, що так треба й все буде добре. Вона постукала у двері і їх відчинив поки що тверезий Генк.
- Айра?
- Давай ти не будеш мене питати, що я тут роблю, чому я так виглядаю, а я не буду питати чого ти тримаєш у своїй руці пістолет? - трохи втомлено промовила дівчина і підняла перед собою дві пляшки віскі. - Краще випиймо.
- Коннора з тобою немає?
Айра усміхнулася. «Коннор, Коннор, Коннор… Він не прийде, якщо не хоче мати у себе в башці дірку» - думала вона.
- Тієї бляшанки немає, як і інших. Генк, просто забути про них й вип’ємо за нас, завжди невдах, але зате чудо природи й прекрасних людей, — відповіла вона й зайшла всередину. - Привіт, привіт, друг. Ти напевно Сумо. Який ти пухнастий, — мовила Айра побачивши пса, який одразу ж пішов зустрічати нових гостей.
- Він любить людей, але вони у нас зараз не так часто бувають, — промовив з легкою посмішкою Генк й забрав пляшки, щоб поставити їх на кухні. Поки він трохи прибирався на кухні (деякі чоловічі звички, коли до тебе приходить дама, все ще не зникли) Айра розглядала усе. Вона бачила нагороди лейтенанта, усілякі дипломи працівника року, медалі, деякі за мужність й відвагу. Генк був хорошою людиною, це було видно з далеку, але не кожному.
- У мене є з закуски лише оця пачка кукурудзяних чипсів, але думаю, це краще ніж нічого, — казав Генк з кухні, куди вже направлялася Айра.
- Так, краще. Якщо що, гадаю, Сумо з нами поділиться закускою, — пошуткувала вона й вони з Генком посміялися. Сумо тим часом був розумним хлопчиком, й підсунув до них свою миску.
- Ні, Сумо, не треба, друже, все добре, — мовив лейтенант, почесавши собаку за вушком, як йому подобалося. - Інколи мені здається, що єдині живі створіння в цьому світі, які й справді все розуміють — це тварини, — додав він.
- Звучить як прекрасний перший тост, — сказала Айра й налила собі й Генку по склянці віскі. - За тварин! - вигукнула вона піднявши склянку.
- За тварин! - промовив Генк й цокнувшись вони обидва випили все, що було в склянці.
- То ти чого тримав пістолет? Думав, то Коннор прийшов по твою душу? - трохи п’яно запитала Айра.
- А ти чого прийшла така?
- Яка така?
- Зовсім не як андроїд.
- А-а, типу як людина?
- Так, ну, типу… Як девіанто-людина.
- До мене просто Коннор заходив, ця бляшанка все-таки знайшла прогалину.
- От же ж сучий син.
- Вип’ємо за це!
- За сучого сина? - запитав Генк.
- За сучого сина! - відповіла Айра й вони знову наповнили свої склЯнки та знову випили усе, що в них було.
- Хороший віскі.
- Ага, взяла у якогось поліціянта, коли працювала андроїдом.
- Це точно у того подонка Гавіна, а я знав, що карма працює.
- Тепер твоя черга казати.
- Пістолет… - почав він. - То щоб нарешті закінчити ці муки, але коли є компанія — можна все відкласти.
- Ух ти, плани були серйозні, але пити разом краще ніж туди… Не зрозуміло до кого туди, якщо те туди існує.
- За туди!
- За туди! - вони знову цокнулися й випили усе віскі. Перша пляшка закінчилася.
- Ой, а ти знав, що якщо твій чіп зачепиться за кістку й невдало зреагує тебе може вдарити током.
- То ти тіпа Тор?
- Я? Ні, я Айра.
- А я Генк.
- Так приємно познайомитись.
- Мені теж.
- Ой, дивися, там пливе ліжко, якщо так подивитися.
- То пливе Сумо. Він любить плавати.
- Усі рибки люблять плавати.
- Я значить теж рибка.
- Ні, ти Генк.
- А це рибка?
- Ні, це… Я не знаю… Людина? - дуже п’яно промовила вона й розсміялася. - Ти не можеш бути людиною, ти занадто добрий.
- А хто я тоді?
- Хммм, може дім? Ну типу Хом, Генк, те саме.
- Напевно, а ти хто?
- Я аґрус.
Вони обидва були п’яними до кісток. Так вони справлялися з бурею всередині себе, так вони тікали від реальності не бажаючи туди повертатися. Їм було все одно на завтра, чи виживуть вони після такої дози алкоголю. Це все було неважливо. Важливим було лише те, що зараз їм було добре, зараз не було проблем, не було мертвого сина, не було бурхливих емоцій. Був лише алкоголь, якийсь діалог зрозумілий лише їм, веселощі й сміх. Їм було весело. Але ця втеча була такою короткою, бо їм судилося вижити, судилося прокинутися, бо в їх житті був Коннор. Або він і був їхньою проблемою?
***
Коннор покинув квартиру Айри приблизно о сьомій вечора. Як завжди, о восьмій, він відправляв звіт в Кіберлайф, але інколи він розмовляв з Амандою, щоб розказати як йдуть справи й водночас отримати нові накази. Аманда полюбляла все контролювати тому сьогодні був той самий день, коли Коннор закривав очі й відправився на віртуальну зустріч в чарівний сад. Деякі психологічні прийоми винайдені людьми як, наприклад, палац пам’яті — допомагали таким особистостям як Камскі створювати нові технології, а деякі, як маніпуляції, допомагали таким людям як Аманда тримати все у своїх руках.
Коннора зустрів весняний вигляд саду. Дещо було вже знайомим — ось те саме озеро, альтанка, ось цікава споруда, ось одна могила — його могила. Його система рахувала свої програші залишаючи відмітки у вигляді могили, але стирала повністю пам’ять про цей момент, тому він не пам’ятав коли та за яких обставин помер. Проте бути андроїдом дуже вигідно, смерть не є кінцем, це лише початок нової та оновленої моделі, яка має вже всі отримані знання колишньої та те саме ім’я. Звучить дивно й страшно, але не для Кіберлайф і не для Коннора.
- Коннор, рада тебе бачити знову, — холодно й спокійно відповіла Аманда, яка роздивлювалася троянди, які росли на альтанці.
- Сподіваюсь, ти приніс мені хороші новини,- додала вона.
- Вітаю, Амандо. Так, у мене є чудові новини, — відповів він, тим самим привернувши увагу жінки до себе.
- Думаю, ви пам’ятаєте, як я повідомляв вам про Айру — дивну девіантку, яка крутиться навколо усього. У мене є нова інформація про неї.
- Звучить цікаво, продовжуй.
- Я впевнений, що це не її справжнє ім’я, тому що мені вдалося її просканувати і я бачив в спогадах як її кликали по іншому.
- Як саме?
- Вибачте, але моя програма не встигла це записати, бо це була занадто велика напруга на мою систему, але також ще один факт. Вона в мене закохана, хоча, правильніше сказати, що вона відчуває до мене ці емоції. У мене немає пояснення чому, але я працюю над цим.
- Хммм, добре. Я не сильно вдоволена таким результатом, бо отримана інформація майже нічого не значить, але покладуся на той факт, що пройшло мало часу. Проте девіантів стає все більше й більше, Коннор, нам прийдеться тебе замінити, якщо ти не зупиниш це, — промовила вона, повертаючи свою увагу до троянд.
- Я пам’ятаю, Амандо. Я вже працюю над цим.
- І так, використовуй свої знання на нашу користь. Мені здається Айра стане нам в пригоді та допоможе.
- Слухаюся, — лише відповів Коннор та відкрив очі.