Розділ 3: Розпещене дитя

Отримавши звістку про те, що хлопця збираються відпустити додому — не одразу, однак скоро, — Чюя дуже зрадів, здебільшого припускаючи, що це через закінчення війни.

Зараз йому сімнадцять — він не бачив Японію відколи був дитиною. Зрештою, Франція стала для нього домом, прийомним, та все ж таки домом.

Авжеж, організувати його повернення не легко, це доволі складна подорож, тож… спершу він не здогадується, наскільки це виявляється зручно, що він опиниться вдома одразу після свого вісімнадцятиріччя.

Аж поки за три місяці до від’їзду не прибуває свита з його клану, аби супроводити хлопця додому, і Чюя не опиняється на одинці з Рембо, Верленом та одним з найстаріших радників — Хіроцу.

— Отож, — старший бета ніяково влаштовується на дивані, знаходячи європейські меблі вкрай чудернацькими. — Я впевнений, що тобі, мабуть, цікаво, за яких обставин твоя сестра повертає тебе додому.

Чюя блимає очима, переводячи погляд з Хіроцу на своїх опікунів, і похитує головою.

— Я думав, тому що війна закінчилася…?

— Так, — погоджується Хіроцу, бо зрештою це правда, — але війна закінчилася за… ну, мирна угода була підписана на певних умовах.

Чюя хмуриться, не розуміючи, яке це може мати відношення до нього. Він навіть не бачив жодної людини зі своєї країни впродовж цих семи років.

— І?

— …І одним з них було твоє одруження.

Чюя кліпає, його плечі падають на цих словах.

Одруження?

Тобто це єдина причина, чому його сім’я зволила повернути його додому?

Та й він дещо молодий, щоб мати вже треті заручини, чи не так? Чи третій раз буде якимось чарівним?

— З ким?

— Ну, — Хіроцу всміхається, а його брови супляться, — ти можеш бути вже… знайомим з ним.

Чюя супить брови… адже він ніколи не був наодинці з альфою поза своєю сім’єю, навіть з Верленом, хоча прожив з ним сім років. Він не знайомий з жодним…

— Розумієш, лорд Фукудзава вже зайняв престол в Едо, тож… аби зберегти баланс сил, тебе було обрано для одруження з його спадкоємцем.

Ах.

У Чюї зненацька пересохло в горлі. Йому знову згадалось те, що сталось десять років тому…

— Ти, мабуть, та маленька пташка, яку я весь тиждень чув, поки вона бігала по даху.

— …Дадзай Осаму?

Хіроцу дістає маленьку дерев’яну скриньку з сумки, що лежить поруч, і Чюї перехоплює подих.

— Твоя сестра погодилася і підготувала придане. Церемонію призначено наступного тижня після твого дня народження.

— Отже… — Чюя насилу ковтає, розуміючи, що не може протестувати, навіть якщо це могло б щось змінити, адже мова йде не про нього, а про його клан. — Так швидко?

— Боюся, що чимало залежить від того, чи вдасться вирішити цю справу швидко і без зайвих клопотів. — пояснює Хіроцу, передаючи коробку.

Чюя ледве тримає її між пальцями, не в змозі по-справжньому усвідомити, що відбувається, що це все насправді значить…

Він матиме нагоду зробити це значно пізніше, наодинці у своїй спальні — лежачи на животі й дивлячись на скриньку, що була навпроти нього. Вона набагато вишуканіша, ніж минулий подарунок на заручини, певно, через підвищення статусу клану Морі з тих часів.

Золото м’яко поблискує від полум’я свічки, а рубіни яскраво блищать, наче рідкий вогонь.

— Гребінці для волосся, — міркує хлопець, беручи в руки один з них. Гребінець важкий, вочевидь, вироблений із чистого золота, а коштовні камені, вкладені в нього, справді вражають. — Коли я взагалі матиму нагоду вдягнути їх?

Сережки, щонайменше, були дещо практичніші.

— Припускаю, що ви повинні вдягнути їх на весільну церемонію, Ваша Милість. — каже Наомі. Вона його нова служниця — лише його особиста, яка працює тільки на нього. Не на герцога, лорда чи ще когось.

— Здається, це марнотратство. — бурмоче Чюя, ніжними рухами водячи по рубінах. — Витратити таку кількість золота на те, що я вдягну лише раз.

— Я впевнена, що ви вдягатимете їх і на інші важливі заходи, — зітхає інша омега, дбайливо складаючи речі Чюї, — коли він стане королем.

Вірно.

Чюя повертає погляд до гребінців, згадуючи часи, коли був зовсім маленьким дурником, як вони хихотіли з сестрою, що одного дня вона стане королевою — буде командувати всіма слугами, їстиме величезну кількість булочок з червоними бобами…

І завжди буде в центрі уваги вона з Одасаку. Але ніколи не він.

Почасти йому цікаво, чи це не той самий подарунок, який Дадзай подарував хлопцеві в дитинстві, але…

Чим довше розглядає гребінці, тим більше помічає: скажімо, те, що рубіни та золоті листочки підозріло схожі на камелії, або те, що на боках гребінців вигравірувані журавлі — змушуючи Чюю думати не лише про те, що цей подарунок новий, але й про те, що…

— Відлітай, пташко, я не хочу, аби в тебе були неприємності.

…що принц також обрав його сам.

Окрім гребінців, у скриньці є незліченна кількість перлин, діамантів та сапфірів — поєднані між собою тоненькими золотими стрічками. Чюя запитує Наомі, для чого вони, та вона відповідає, що вони будуть вплетені, як прикраса йому у волосся.

Згодом, коли вона розчісує волосся хлопцю перед сном, він запитує:

— …Ти знайома з ним?

— …З принцом? — Чюя киває, тож вона нерішуче продовжує. — Я ніколи не працювала в маєтку клану Морі, однак слуги іноді спілкуються між собою.

— … — Рудий опускає погляд, нервово перебираючи пальці на колінах. — …То який він?

Це виглядає безглуздо, скажіть? Адже, насправді, це не має значення. Хоч би який він був жахливий — омега все одно мусить вийти за нього заміж.

(Щоправда, хлопчик, якого пам’ятає Чюя, зовсім не здавався жахливим. Проте, це була коротка зустріч з тринадцятирічним хлопчиськом, а не з дорослим двадцятичотирирічним чоловіком, з яким він зустрінеться вже за кілька місяців).

— Він… — Наомі вагається, ретельно розчісуючи кінчики волосся омеги — зараз воно досить довге, оскільки стиль французького двору надто вишуканий, а Чюя ненавидить перуки, тож його волосся сягає середини спини. — …Надзвичайно розумний.

Чюя супиться, адже не впевнений, що хоче одружитися з кимось, якому перший комплімент, який можна зробити, це «Він надзвичайно розумний».

Він волів би, аби Наомі сказала, що він добрий, або терплячий, чи веселий.

Все те, яким був його брат. І тепер, коли Чюя думає про це…

Він не може збрехати запевняючи, що ніколи не мав симпатії до Одасаку. Він мав, особливо через листування: те, яким добрим і уважним завжди був альфа, не зважаючи на відстань. Але… їхні стосунки ніколи не мали тієї близькості, яку мали Одасаку з його сестрою. Відтак Чюя відчував, що не має право сумувати, з приводу розірвання заручин, чи оплакувати смерть Сакуносуке.

— І це все?

— … — Наомі прочищає горло, продовжуючи розчісувати. — Він став наймолодшим генералом в історії нашої країни здатним перемогти імператорську армію на полі бою, — розповідає вона, і у Чюї дещо відвисає щелепа.

— Генералом?

— Наприкінці війни, так, — Наомі опускається на коліна, досягаючи кінчиків волосся, — як я вже казала він… надзвичайно розумний.

Чюя припускає, що це добре. Він бачив достатньо яскравих та розумних молодих омег, які діставали ляпаси від найтупіших і найнудніших лордів при французькому дворі. Якщо він справді такий розумний, щонайменше, він, ймовірно, зможе підтримати бесіду.

— О, — бадьориться Наомі, — також я чула, що він чудово орудує мечем, — знову ж таки, це все не дуже вражає, однак… це зовсім не говорить йому про те, яким насправді є Дадзай.

— …Він хороший?

Наомі обдумує, і її гребінець зупиняється.

— Я знаю, що раніше він був дуже добрим, але… — Чюя замовкає, помітивши, що дівчина говорить у минулому часі, — після смерті лорда Сакуносуке він став дещо… — вона намагається підібрати правильне слово, аби не образити принца, — …холодним.

Чюя замислюється, склавши руки на грудях.

— …Холодним?

— Це те, що я чула, — вона знизує плечима, відклавши гребінець, аби допомогти омезі перевдягнутися в нічну білизну. — Однак те, яким є чоловік на людях, і те, яким він є наодинці зі своїм партнером — абсолютно різні речі… — Дівчина на мить замислюється, перш ніж додати. — Хоча ще я чула, що він дуже вправний коханець.

Чюя витріщається на неї.

На мить його вираз стає геть порожнім, настільки беземоційним, що вона й не знає, що думати, але…

— Дуже вправний хто?

Наомі завмирає, тільки-но почавши розплітати шнурівки його корсета.

— …Коханець?

— Я почув, що ти сказала, — насупився Чюя. — Що це означає?

— … — Наомі нервово озирається навколо, нерозуміючи, як вона могла висловитися неясно. — …Я чула… що він вміє… — вона намагається правильно сформулювати думку, адже важко говорити такі речі високопоставленим омегам, — …дуже добре задовольнити омегу у спальні.

— Я… — Чюя зціплює губи, намагаючись зрозуміти: що це означає, як він їх задовольняє, і чому це відбувається саме у спальні? — …Він закоханий у когось?

— Ні… — Наомі затихає, тримаючи в руках його нічну сорочку, — Наскільки я знаю, ні?

— Тоді чому ти звеш його коханцем? І що він з ними робить? Йому хіба не заборонено залишатися наодинці з омегами?

— Я не, — відрізала служниця, усвідомлюючи, що зачепила те, про що не мала йому казати, — Я не думаю, що це були знатні омеги, Ваша Милість, правила відрізняються…

— О, — міркує Чюя. Ну, це дещо дивно для людини такого високого походження контактувати з селянами, але це звучить… мило. Егалітаристично. Подібно американцям, втім, чому б і ні. — Ну… гадаю… це добре. — Пробурмотів хлопець, насупивши брови.

Наомі застигла на місці, озираючись навколо, ніби в намаганні з’ясувати, чи справді той зрозумів.

— Ви так думаєте?

— Ну, мама завжди казала, що сноби — це жахливі зануди, — мугикає Чюя, — Напевно, це добре, що у нього є друзі… скрізь.

Зрештою, можна висловитись і так.

Безумовно, Наомі вистачає духу передати це Хіроцу, що в паніці одразу біжить обговорити це з Рембо та Верленом.

— Що значить, «він не знає»?

— Боже праведний, — Верлен злегка зблід, — хлопчика було залишено під нашою опікою. Я відмовляюся вибачатись за те, що мій чоловік не виховав його як якусь там повію.

— Я… — хитає головою бета, — Ваша Милість, ніхто б ніколи не запропонував такого, але чи відомо йому хоча б, що чекає на нього у шлюбну ніч?

Обидва чоловіка дивляться на Рембо, який ніяково розглядає свої руки, аж доки врешті не вимовляє:

— Трясця йому, наші сини — обидва альфи, мені ще ніколи не доводилося цього робити…

— Mon dieu, chéri…* — Верлен щипає себе за перенісся, —  я… — він дивиться на Хіроцу, піднімаючи руку, — з хлопчиком поговорять, — продовжує він переводячи погляд на Рембо, — якнайшвидше.

*Боже мій, любий (фр.).

— … — Омега-француз стискається, маючи абсолютно нещасний вигляд від цієї ідеї. — Так, так, любий, я розумію.

Спершу Чюя припускає, що він зробив щось не так. Певно, так і є, адже Рембо блідий, ходить вперед-назад по вітальні, з незрозумілих причин стискаючи в пальцях вервицю.

— …Все гаразд? — тихо запитує молодший, і Артюр киває, витираючи чоло хустинкою.

— Так, пташечко, не хвилюйся, — бурмоче він, явно чимось дуже стурбований. — Знаєш, зараз, коли наближається твоє вісімнадцятиріччя, і… Ну, твій майбутній шлюб… є певні речі… які варто знати заміжнім омегам.

Чюя кліпає очима та озирається довкола, прагнучи зрозуміти, чому Рембо виглядає таким напруженим.

— Наприклад?

— Ну, — Рембо прочищає горло і спиняється, — ти… ти ж знаєш, яка основна мета шлюбу, вірно?

— … — Чюя хмуриться, замислюючись. — …Союз?

— Ну, так, так, ти завжди був розумним хлопчиком, бережи тебе Всевишній… це одна з причин одруження, але головна причина, причина, з якої Бог створив омег і альф окремо — народження дітей, — ретельно пояснює Рембо.

— …Ох. — Чюя супиться. Це цілком логічно. — І я буду…?

— Якнайшвидше, так, — киває старший омега, і Чюя…

Насправді він не проти цього. Він завжди любив дітей, завжди з нетерпінням чекав на власну дитину… і мати здавалася такою щасливою, коли була вагітною його молодшою сестрою. Це не видавалось чимось настільки поганим.

— Гаразд, я зможу це зробити.

— Що ж, — Рембо скривився, крутячи вервицю між пальцями, — є певний процес, крізь який необхідно пройти, аби створити дитину.

— … — Чюя стуляє вуста, вдивляючись. — …Це важко?

— …Можливо, — Рембо стримує бажання розплакатися, позаяк це найнезручніша річ, яку йому коли-небудь доводилося робити. — У першу шлюбну ніч… ти ж розумієш, що після неї все зміниться, так?

— …Так, — киває Чюя, — йому буде дозволено перебувати у моїй спальні… — раптом хлопець замовкає. — Зачекайте…

— Що таке, любчику?

— Чому Дадзай-сама задовольняє інших омег у спальні? — Чюя хмуриться, намагаючись розібратися. — І що значить «задовольняє»? Він робить їм компліменти? Чи виконує якесь прохання? — У будь-якому разі, саме ці речі задовольняють його.

Це, а також масаж спини, якщо тічка стає нестерпною, а вино не допомагає… але йому робили його лише няньки, і він дещо має сумніви, що альфа, а тим паче принц, коли-небудь зволить таке робити.

— Він ЩО?!

Чюя ледь не падає зі стільця від несподіваного крику.

— Боже мій, що я такого сказав?!

— Я… — Рембо, намагаючись взяти себе в руки, продовжує. — Коли ви одружитеся, він заходитиме лише до твоєї спальні, а якщо він зробить інакше — ти негайно повідомиш про це сестру, зрозумів?

Він виглядає надзвичайно серйозним, тож Чюя киває головою.

— … — Француз важко зітхає. — Добре, тож… коли він прийде у вашу шлюбну ніч, тобі доведеться виконати свої… обов’язки. — Зітхаючи, він продовжує крокувати.

— …Обов’язки… — повільно повторює Чюя. Це звучить подібно до обов’язків по господарству чи щось на кшталт цього… Чюя ніколи не виконував їх, однак зараз все, що він може собі уявити, це — необхідність прибирати у власній спальні, чи щось типу того, поки Дадзай спостерігатиме за ним… і це здається досить… дивним. — Гадаю, що це якийсь французький звичай, який не…

— Запевняю тебе, любий, — бурмоче Рембо, його обличчя трохи рожевіє, — це загальнонаціональне заняття.

Загальнонаціональне.

— …Отже, що я маю робити?

— Що ж, — хмуриться Рембо, — тобі, фактично, нічого не треба робити, але… доведеться роздягнутися.

Чюя виглядає збентеженим від однієї лише думки про це, а Рембо співчутливо киває головою.

— Я розумію, проте зазвичай це триває недовго.

— Навіщо мені потрібно бути голим?!

— Ц-це… фізичне заняття, — бурмоче Рембо, — адже дитина буде всередині тебе, — і цей розмитий, дивний підтекст — є найзмістовнішим поясненням «тілесних стосунків», яке зрештою отримує Чюя. — І… це зазвичай боляче.

Гаразд, тепер Чюї дійсно стає лячно.

— …Наскільки?

— Зовсім трішечки, спершу може кровоточити, залежатиме від того… який він, — Рембо скривився, — втім, ти звикнеш до цього.

— Це завжди боляче?

— Ну, ніколи не буде так погано, як у перший раз, ні. — Артюр бурмоче. — І під час твоєї тічки, взагалі-то, це досить приємне відчуття. — Він робить павзу, пригнічений тим, що щойно використав слово «приємно», аби описати це перед власним підопічним. — Однак… найголовніше, що слід пам’ятати, це — щоб завагітніти ти повинен дійти до кінця. Це твоє найважливіше завдання.

— …До кінця? — перепитує Чюя, не розуміючи, що це означає. — Як я маю зрозуміти, що вже кінець?

— О, ти зрозумієш, милий… ось коли він… — Рембо вимовляючи наступне слово знову кривиться — …застрягне.

— …Застрягне у чому?!

— Ти… — Руки Рембо незграбно здригаються, і він хитає головою. — Ти зрозумієш, коли це станеться, просто… цьому вчиться кожен омега, ти впораєшся. — Він бурмоче, знову похитуючи головою. — Просто пам’ятай, що я сказав… це твоє найважливіше завдання, як партнера. Ти мене зрозумів?

— … — Чюю трохи непокоїть власний добробут, але так. Це фактично його єдине завдання, яке він мусить виконати задля свого клану, і він збирається виконати його добре.

І, якщо він досягне успіху — у нього народиться дитина. Що звучить чудово, оскільки він не знає нікого з королівського двору, але ж його власна дитина буде змушена любити Чюю, вірно? Тож, принаймні, швидка вагітність гарантує омезі, що він не буде самотнім у маєтку, сповненому людей, які навряд чи палають великою любов’ю до нього.

(Теоретично, окрім Дадзая… але зважаючи на опис Наомі, «розумний, але холодний» — Чюя вже не впевнений, що його чоловік дійсно так чи інакше дбатиме про нього).

Минають тижні, а почуття тривоги у Чюї лише зростає.

Наскільки насправді це боляче? Чи повинні вони продовжувати займатися цим, доки не дізнаються, що Чюя вагітний? Чи буде достатньо одного разу? Якщо під час тічки йому буде приємно, чи можуть вони просто зачекати її початок, аби він не відчував болю?

Він наважується навіть розпитати про це придворного лікаря, але…

Хлопець отримує аналогічну відповідь.

Що це буде боляче, але якщо йому пощастить, чоловік може запропонувати йому ліки або трав’яний чай, який стимулює початок тічки, і якщо він його таки запропонує — Чюя зобов’язаний випити.

Він як раз витягнувся на дивані, роздумуючи про те, що ж буде, коли йому надійшов лист.

— Вам пошта, Ваша Милість.

Це дивно, адже він не отримує листів від когось окрім сестри.

Більш того, тепер його весь час називають «Ваша Милість», оскільки в очах французького двору, ставши нареченим принца, Чюя піднявся на декілька рангів.

— Дякую, Б’янко. — каже він, беручи до рук конверт, і в ту ж мить завмирає.

Цей почерк… похилі ієрогліфи кандзі на пергаменті у нього перед очима…

Він бачив його раніше.

Незліченну кількість разів.

Пташечко…

Він сідає прямо, його серце шалено колотиться в грудях.

Він… написав мені?

— Боже праведний, Ваша Милість, з вами все гаразд?

— Так, — квапливо бурмоче він, підводячись на ноги. — Так, зі мною все гаразд, пані, я заберу це до своїх покоїв. — Бубонить омега, відчуваючи себе надзвичайно дорослим.

З особистим листом від свого нареченого, який він прочитає у власних апартаментах.

Адже через два місяці йому виповниться вісімнадцять, він вирушає додому через три дні, і його майбутній чоловік написав йому листа.

Він застрибує на ліжко, трохи відскакуючи, поки намацує ніж для відкриття листів. Обережно розриває верхню частину конверта, намагаючись не зіпсувати його, оскільки це лише другий лист, який Дадзай коли-небудь надсилав йому, і він захоче зберегти його… це добре, що перший все ще у нього, враховуючи те, як все обернулося…

Накахара-сан,

…і-і-і усмішка одразу ж сходить з його обличчя.

Що ж, Чюя провів лише свої перші одинадцять років життя при дворі батьківщини, тож він не надто обізнаний щодо того, як надсилаються певні види листів.

Скажімо, він не розуміє, що те, отримане від Дадзая в дитинстві, було особистим листом, тоді як те, на що він дивиться зараз — це ретельно підготовлений документ, написаний Дадзаєм, але неодноразово перероблений його татом разом із іншими радниками.

Тож весь тон листа відчувається…

Ну, безособовим. Або, як Чюя вже чув, холодним.

Мені повідомили, що ви вирушите в дорогу приблизно через тиждень після отримання цього листа, тож я щиро бажаю вам щасливої дороги. Ви занадто довго жили вдалині від дому, і я впевнений, що ви страшенно за ним сумуєте.

Ваша сестра висловила бажання прихистити вас на тиждень до початку церемонії, однак я запевнив її, що в цьому немає потреби, адже ми більш ніж готові розмістити вас у маєтку.

Чюя супиться, ледь помітно морщачи ніс.

Можливо, він не знає, що таке тілесні стосунки, або що означає бути задоволеним у спальні, чи що таке «застрягнути», проте він провів свою юність читаючи романи Остін.

І він знає, що це не романтично. Геть не романтично.

Сподіваюсь, що ви маєте гарний настрій та міцне здоров’я.

Що ж, він зараз не має гарного настрою, це точно.

Лишень одна частина листа змушує його зупинитися, а вуста, майже проти його волі, піднімаються догори…

Назавжди твій,

Його палець веде по словам, а серце калатає.

Дадзай Осаму.

Деякий час він сидить, дурнувато всміхаючись цій маленькій та безглуздій фразі, його обличчя дещо теплішає…

Аж поки омега не згадує решту листа, і…

— Гмф! — гарчить він, відкидаючи лист вбік та підводячись до власного письмового столу. Раніше хлопець ніколи не писав комусь, окрім Ане-сан, але зараз він бачить ціль і має намір викласти цьому чоловікові все, що він думає.

— Ваша Милість?

Пізніше він заходить до зали, тицяючи Хіроцу в обличчя підписаний конверт.

— Відправите це від мене, гаразд?

Хіроцу завмирає, переводить погляд на лист, а тоді знову на свою майбутню королеву, і… з виразу обличчя Чюї він припускає, що зміст листа далеко не є позитивним, водночас бета не наважується йому перечити.

— Чюя-сама, я зроблю це, але… Ми вирушаємо завтра.

— І? — запитує Чюя, піднявши брову.

— Лист, швидше за все, надійде ледве раніше за нас…

— Ну, — бурмоче той, розвертаючись, щоб піднятися сходами наверх. — Мені байдуже, аби він прийшов.

— Я… — Хіроцу опускає погляд на конверт, зітхаючи. — Так, звичайно.

Останні тижні Дадзай готується до весілля і щодня очікує на звістку про прибуття корабля Чюї до гавані. Це може статися вже з дня на день, і альфі майже шкода бідолаху, якому довелось зустріти свій день народження на кораблі після довгих тижнів у морі, але з цим нічого не поробиш, тож Дадзай міг би, бодай, спробувати зробити йому гарний подарунок чи ще щось, аби загладити свою провину…

— Знаєш, — каже Тачіхара. Він один з північних лордів, який наважився приїхати до столиці при зміні влади, — я здивований, що тебе анітрохи не турбує цей договір.

— Ах, — зітхає Дадзай, повільно підкидаючи резиновий м’яч у повітря та ловлячи його рукою, — його сестра хоч і зневажає мене, але її сім’я швидко розбагатіє на цій домовленості… навряд чи наші стосунки стануть проблемою.

— О, — здіймав брову Мічізу, — я гадав, що ти чув про французів, втім, якщо тобі ніхто не розповідав…

Дадзай робить паузу, спіймавши м’яч у долоню.

— …А що з французами?

— …Ну, — знизує плечима інший альфа, — я впевнений, ти знаєш про справи мого батька з португальцями, які він веде впродовж багатьох років.

Дадзай киває, звісно, він знає — нині це один із основних торговельних шляхів.

— Так, тож… він розповідав мені, начебто французька королева (яка, за чутками, страшенно захоплювалась твоїм нареченим) приймає у своє ліжко кількох омег одночасно, — Дадзай витріщився, а Тачіхара тільки додає, — і вони по черзі її обслуговують.

— Усіх одночасно?

— Мені сказали, що вона бере їх по одному з обох кінців, тож так… у них навіть є спеціальне слово для цього, уявляєш?

— І виходить Чюя…?

— Наскільки я чув, ні, — хитає головою Тачіхара, — проте він був улюбленцем придворних поетів, чималої кількості, тож мені важко поручитися за його цноту… хоч я впевнений, його родина мусить клястися в цьому всіляко, як тільки може…

Дадзай хмуриться. Спершу йому байдуже (навіть якщо він знає, що це турбуватиме його пізніше, щойно вони спаруються, адже рудий — не просто незнайомець, якого він ледве пам’ятає з дитинства).

Незнайомець, до якого він завжди зберігав ніжність, так, він навіть ніколи не бачив обличчя хлопчика, він тільки…

Він тільки знає, що той любить камелії та булочки з червоною квасолею.

Цього не надто достатньо, щоб скласти повноцінне враження.

(Одасаку, схоже, був про нього високої думки, і це вагоміше за будь-які чутки, які Дадзай міг почути).

— Що ж, дякувати небесам за це, — бурмоче Дадзай, знову підкидаючи м’яч у повітря. — Найменше, що мені хочеться — це якусь дурну, розпещену дитину. — Пізніше альфа продовжує.— Він і без цього молодший, ніж мені хотілося б.

— Вісімнадцять? Як на мене, це цілком нормально, Ваша Високосте.

— Шість років — велика різниця, Мічізу. Я весь час розбираюся з сварливими дітьми при дворі… я не маю жодного бажання бачити їх у своєму ліжку. — Дадзай зітхає, відкинувши голову назад. — Насправді жахливо, що його сестра — альфа. Вона неприємна, але принаймні ми народжені в одному десятилітті.

— Що ж… можливо, французи все ж таки позитивно вплинули на нього, Дадзай-сама.

— Залишається тільки сподіватися. — Шепоче Дадзай, а потім…

— Ваша Милість? Вам лист з Франції.

Він підводиться, і його найперша думка — що це, мабуть, звістка про приїзд Чюї, але…

Але коли він бачить охайні, чітко надруковані кандзі, які не належать Хіроцу, він здіймає брову.

— Від кого це, Ваша Милість?

— … — Дадзай одним рухом зап’ястя перевертає його, витягаючи з рукава кинджал, щоб розрізати, — Гадаю, це від мого майбутнього нареченого.

— О? Він сам тобі написав? — Тачіхара пожвавлюється. — Звучить заманливо.

Дадзай розгорнув пергамент і, прочитавши лише перший рядок, зненацька вибухнув галасливим сміхом.

— Що там, Дадзай-сама?

— Я… — він заливається черговим сміхом, хитаючи головою, — Нічого, не переймайся цим.

Шановний Пане, або Як Там Вас:

Дадзай закидає голову і знову регоче, навіть не встигнувши перейти до наступного рядка.

Зі мною все гаразд, здоров’я теж в порядку, але про мій настрій нічого такого сказати не можу, адже мені належить провести шість тижнів на кораблі, пливучи на зустріч з чоловіком, який не знайшов у листуванні з людиною, з якою планує одружитися, нічого кращого, ніж поцікавитися, де я буду спати. Я не,

Дадзай зауважив, що слово «не» було підкреслено тричі, тож він припускає, що це було зроблено для виразності.

вражений, особливо від того, хто, як мені повідомили, є дуже вправним коханцем—

Дадзай давиться, шкодуючи, що тільки-но відкусив шматок свого обіду, адже він ледь не задихнувся ним.

Святий Боже, хто йому це розповів?!

—який, як відомо, задовольнив багатьох омег. Я маю намір висловитися чітко: я не,

(Знову ж таки, дане слово підкреслено, тож Дадзай припускає, що це надзвичайно серйозно).

задоволений. Анітрохи. Я збираюсь докладати всіх зусиль, щоб догодити вам, і я усвідомлюю свої обов’язки, але у мене було безліч кандидатів на роль чоловіка, і я обрав саме вас. Я дуже сподіваюся, що це не було помилкою.

Дадзай дивиться, почуваючи себе… дещо…

Злаяним, попри те, що цей лист був не його ідеєю — саме він був тим, хто не хотів робити його таким формальним, але батькові радники наполягали на тому, що все надто інтимне буде вважатися «недоречним», і що Чюя може взагалі не отримати його лист, якщо він бодай використає старе прізвисько…

Але потім, коли він згадує «Як Там Вас:», все… стає на свої місця.

— …Ваша Милість?

Дадзай робить ковток саке зі столу, похитуючи головою

— Здається… — бурмоче він, намагаючись визначити, чи це його розважає, чи дратує, —…здається, я маю справу з нахабою, — промовляє альфа.

Щиро кажучи, хто влаштовує істерику через недостатньо інтимний лист, якщо вони ніколи офіційно не зустрічалися?

Також Дадзай не може вирішити, чи його заінтригував факт того, що Чюя вирішив закінчити лист словами «від щирого серця», адже це дуже мило, або ж це кумедно, зважаючи на загальний тон листа.

З якою ж людиною він має справу?

— Ваша Милість? — Дадзай навіть не спромігся відкласти листа, перш ніж відповісти.

— Так?

— Ваш тато послав мене сповістити, що Накахара-сама прибув до гавані, і невдовзі до вас має прибути Койо-сама.

Дадзай перевів погляд з листа, на слугу, потім знову на лист, і він…

Він знову починає реготати.

Як вчасно.

Звісно, він не пішов після цього зустрічати свого нареченого, боже, ні, це було б надто недоречно.

Ні, натомість він змушений провести сестрі омеги екскурсію маєтком, базікаючи про що-небудь та роблячи вигляд, ніби когось з них цікавить ця розмова. В цей час Чюя ходить під лікоть з Морі, розглядаючи кімнати, і водночас намагаючись осмислити той факт, що…

Тепер це його дім, і хоч це не Версаль, однак це точно найвеличніший маєток, з-поміж тих, що бачив у дитинстві Чюя.

Натомість Морі, безумовно, був не готовий до того, наскільки дивакуватим виявиться їхнє нове крихітне поповнення в клані.

Розмовляє рідною мовою з іноземним акцентом, вдягнений у штани, замісто звичної юкати… та ще й з розпущеним волоссям, а не зібраним догори, як у інших придворних омег… і це дійсно справляє неабияке враження, беручи до уваги їх довжину та незвичний колір, примушуючи багатьох зупинятися в коридорах і поглядати на довгі рубінові пасма, які спадають на спину юнака, дещо підстрибуючи від швидкої ходи.

(Що й не дивно, адже Чюя ніколи не мав змоги ходити повільно, не тоді, коли всі навколо були довгоногими… тож хлопець не має повільної та гідної ходи як його однолітки).

— Маю надію, що тобі тут все сподобається, — всміхається Морі, — розумієш… чудово бачити тебе вже таким дорослим.

Чюя підводить очі на Морі, який, як він припускає, тепер є королевою, оскільки Фукудзава вже був офіційно коронований.

— Я пам’ятаю ваш візит до маєтку, коли мені було сім років, мені сподобалось гратися з Рюносуке. Хотілось б якнайшвидше побачити його знову.

Морі ще дужче вражає те, що незважаючи на дивну зовнішність Чюї Накахари, він, здається, надзвичайно гарно вихований і до того ж чудово володіє мовою.

— О, я впевнений, що він буде щасливим… ми всі безмежно будемо раді знову відчути спокій, гадаю, що весілля сприятиме цьому.

Чюя киває, зрадівши, що Морі вдоволений, позаяк чоловік справді здається приємною людиною, і як майбутній свекор Чюї, хлопець думає, що той міг би бути набагато гіршим…

— Але загалом, то була не перша наша зустріч, дорогенький.

— …Хіба?

— О, звісно, ні, — хитає головою Морі. — Здається, тобі було трохи менше року, ти був ще зовсім немовлям… я був здивований, що Осаму сприйняв тебе так добре, адже тоді він був капризною дитиною.

— …Дадзай-сама теж був присутній?

Почувши інтонацію Чюї, Морі не може легенько не посміхнутись.

— Так, так, він був. Чесно кажучи, ви двоє були просто чарівними. І твої батьки були щиро задоволені. — Вони зупиняються перед кімнатою Чюї (або тим, що буде його кімнатою наступні три дні). — Хочеться думати, що вони досі залишилися б задоволені, якби були зараз тут.

— … — Чюя стихає, на якусь мить туплячи погляд у свої двері, його очі темніють… і Морі здається, що, можливо, хлопець був ще не готовий до цієї теми…

— Як і я, Морі-сама, — бурмоче він, низько згинаючи коліна, — дякую вам за гостинність.

— … — Щойно він заходить, двері зачиняються… і Морі не може збагнути, що тільки-но відбулося.

Чюя справді чарівний хлопець, щиро кажучи, чим довше Морі проводить з ним час, тим більше він задоволений шлюбом, але…

— …Що це було?

Хіроцу робить крок уперед, вклоняючись.

— Ваша Величносте… при французькому дворі це називають реверансом.

— … — Морі схилив голову вбік, обмірковуючи почуте. — Ну, взагалі-то, мені це навіть сподобалось. Як оригінально, — бурмоче він, відвертаючись.

Зрештою, що за дивну істоту вони поцупили у клану Накахара?

Згаданий клан, як виявилось, дещо нервує.

— Я… — Койо потирає пальцями скроні. — Я дала тобі, — вона звертається до Верлена, тицяючи пальцем йому в обличчя, — тільки одне завдання, подбати про те, щоб мій брат був належним чином вихований…

— Він і був! — Верлен хитає головою, помітно роздратований. — Ми любили і піклувалися про цю дитину як про свою власну, він завжди був у цілковитій безпеці та добре доглянутий…

— І, як мені повідомили, думає, що діти просто З’ЯВЛЯЮТЬСЯ, якщо помолитися якомусь християнському богу!

— Не неси дурниць, — бурмоче Артюр, розтираючи потилицю, — ми ж сказали йому, що то був лелека…

— Ох, — стогне Йосано, ховаючи обличчя в долоні, — заради Бога, принц вирішить, що він…

— Цнотливий?

— Дивак! — впівголоса кричить Койо. — У цій країні люди, які мають народжувати дітей, знають, як їх зачати!

— Він теж знає, — стверджує Артюр, — у нас була розмова перед від’їздом з Парижу, тож він знає, чого очікувати у першу шлюбну ніч.

— … — Койо схрестила руки на грудях, постукуючи ногою. — Невже?

— Якщо мій чоловік каже, що він щось зробив, — втручається Верлен, прибравши волосся з очей, — значить, так воно і є. Ми дотримуємось свого слова.

— …Гаразд, — зітхає Йосано, встаючи і прямуючи до холу, — я поговорю з ним сама.

— Знову? — Артюр невдоволено простогнав. — Бідолаха був таким роздратованим, коли ми обговорювали це раніше…

Вони формують дивну юрбу, крокуючи разом по коридору, замовкаючи, коли минають інших людей.

— Чому це він був роздратований? Це ж повинна бути легка розмова. — Бурмоче Йосано, похитуючи головою. — І він проявився омегою п’ять років тому, тож, гадаю, в нього було вже достатньо тічок, аби зрозуміти, що саме має відбуватися.

Обидва французи здавалися спантеличеними її словами, і Йосано… вона знає, що кожен з них володіє японською, однак вже невпевнена, що вони дійсно зрозуміли її.

— До вашого відома, — бурчить Верлен, хитаючи головою, — він був одним з найбільш шанованих, гідно вихованих омег у Парижі. Зрештою, ним навіть цікавився сам Дофін*.

*Дофін (фр.) — титул спадкоємця французького престолу.

— Яке це має значення зараз?

— Адже він вихований, освічений і, відверто кажучи, просто дивовижний. — Верлен говорить це з неабиякою гордістю, хоч Чюя не є його кровною дитиною, але з їхніх слів очевидно, що вони обидва щиро піклуються про хлопчика. — Принц, як і всі інші, побачить це, і…

Усі завмирають, коли заходять до кімнати Чюї, де він мав би бути, і бачать, що вона порожня.

— …І це дуже на нього не схоже, — шепоче Верлен, насупивши брови.

Чюя вирішив, що оскільки це тепер його дім, він не зобов’язаний стирчати у своїй кімнаті до самого весілля.

І якщо він схоче оглянути маєток, то він його огляне.

Коридори довгі та заплутані, складно не загубитись, але не складніше, ніж в лабіринтах маєтків та околиць Парижа — тож він чудово дає собі з цим раду.

Це наче поринути у спогади, вперше з часів дитинства побачити килимки татамі та ширми шьоджі. Проходячи повз, він обережно проводить кінчиками пальців по тонких паперових ширмах.

І не зважаючи на те, що він йшов, без чіткого напрямку, а також не намагався якось сховатись від охоронців… Чюя якимось дивом опинився перед єдиним місцем, де йому не слід було знаходитись.

Перед кабінетом принца.

Можливо, він навіть не зрозумів би, де знаходиться, якби не почув, як хтось промовив ім’я Дадзая, після якого пролунав тихий сміх у відповідь.

— Певна річ, ви просто трохи хвилюєтесь, Ваша Милість… мені розповідали, що кожен альфа хвилюється перед весіллям.

— Хвилююсь… — Чюя затамовує подих, від звучання голосу Дадзая, значно глибшого, аніж він пам’ятає… такого, що тепер відлунює в його хребті. — …це не те слово, яке я б використав.

— Чому ні? — Чюя напружено намагається розгледіти Дадзая крізь дверну щілину, водночас не видавши власної присутності… і йому вдається це, і…

Метелики заповнюють шлунок Чюї.

Він одразу помічає, що волосся альфи все ще неслухняне.

— Кажуть, що він найвродливіший омега в країні… і, як я чув, він надзвичайно запальний.

Чюя чекає, сподіваючись почути, що Дадзай принаймні частково погодиться з ним, щойно…

— Я ніколи не бачив його обличчя, тож звідки мені знати, чи вродливий він… — Слушно. — Але я точно знаю, що він розпещена дитина.

Чюя завмирає, його щелепа дещо відвисла, поки він намагається зрозуміти цю фразу.

Розпещена…

Як… як він посмів…

Омега, схоже, видав якийсь обурений звук, адже в кімнаті стає тихо, і він помічає, як ця кудлата голова темного волосся обертається в його бік, і він…

Він розвертається спиною, мало не тупотить коридором, аж поки не згадує, що це було б дуже негоже, як сказав би Рембо… і тому він обмежується великими, прискореними кроками, стиснувши руки в боках, та з палаючим від гніву обличчям…

Та що він взагалі знає про розпещених дітей?

Після всього, що Чюя пережив, що втратив, ані разу не жаліючись, адже це його обов’язок… ба більше, він повинен дозволити чоловікові робити з ним щось страшено болюче і незрозуміле у їх першу шлюбну ніч, можливо, навіть не тільки тоді, та все ж омега не жалівся навіть зараз, а цей грубий, холодний, нахабний виродок називає Чюю розпещеною дитиною?

Він…

Свіже повітря надворі дарує йому полегшення, тож хлопець глибоко вдихає, намагаючись заспокоїтися. Чюя завжди мав запальний характер, який, як йому казали, є дуже непривабливим і неприродним для людини з його натурою.

Няньки вчили його опановувати дихання: рахувати до десяти або кричати в подушку, перебуваючи наодинці… адже в дитинстві батьки може й могли терпіти його витівки, але після їх смерті, це, безперечно, мало скінчитись.

І Чюя не уявляє, що його майбутній чоловік буде терпіти таке, і якщо так і є, то йому варто навчитися стримувати цей гнів вже зараз.

— Дурень… — бурчить омега, прямуючи до величезного дуба. Він такий дурень, думаючи, що якісь солодкі слова і квіточка з дитинства мають якесь значення.

Він втратив здатність до критичного мислення, перебуваючи у від’їзді так довго, і забув, якою є реальність. Що вся країна розірвана на шматки війною, яку він не зовсім розуміє, ні, не тому що не здатний, а тому що ніхто не вважає за потрібне витратити свій час на пояснення…

Але він чудово розуміє, що його, фактично, віддають у сім’ю зрадників.

Тому що вони такими і є, хоч би якими приємними вони не здавалися, хоч би що не сталося в минулому. І, звісно, з огляду на попередні конфлікти між їхніми сім’ями, Дадзай не може мати до нього жодних довготривалих почуттів…

— Дурень! — Він знову зривається, б’є ногою стовбур дерева навпроти себе з усієї сили, на яку тільки здатен, а це на диво чимало. Однак він все одно відчуває нестерпний біль і з ойканням відступає назад, аж доки…

Аж доки не натрапляє на щось дуже тверде і тепле, щось, що притискається до його спини.

— Що ж.

Ох.

Усе тіло Чюї закам’яніло, а подих перехопило.

О, Господи Боже.

Він справді тут, вірно?

Цей голос, цей глибокий, дратівливо-звабливий голос, який лунає над його вухом. Чюя зосередився на ньому щойно той знову заговорив.

— Це могло б відбутися й краще.

Спершу Чюя мовчить, оскільки все, на чому він може сконцентруватися — це його руки на плечах; сильні, з довгими пальцями та теплом, що він може відчути крізь тканину халата, і…

Він торкається його.

До нього торкається альфа, який не є ні Верленом, ні батьком Чюї, ні його сестрою.

Раніше цього ніколи не відбувалось. Навіть звичайного дотику до його руки, або зіткнення плечами у коридорі. Ніколи.

— …Все добре? — Дадзай не впевнений в цьому, адже це ойкання прозвучало доволі болісно. У відповідь — тиша, і згодом, після довгої павзи, він перепитує. — Ти що, дав якусь обітницю мовчання?

— Мені нічого сказати. — Він звучить вкрай сердито, вкрай обурено, як для того, хто фактично тремтить під руками Дадзая. Це не надто помітно, але чоловік це відчуває.

— Це, вочевидь, не так. — Дадзай бурмоче, здіймаючи брову.

— Нічого сказати вам.

Чюя не знає, що відчувати, коли Дадзай тихо хихикає у відповідь, і до того ж він не знає, що це за відчуття внизу живота, але воно відволікає, і його це не влаштовує, зовсім не влаштовує.

— О, Боже, — це щось неквапливе, майже… Чюя не знаходить для цього слова, воно відсутнє в його словниковому запасі, але він упевнений, що воно десь існує, зокрема в книжках, які інші омеги при дворі носили з собою, і які йому забороняли читати, але…

Найкраще слово, яке спадає на думку Чюї — хижацько, але воно не підходить. Це звучить так, наче це щось погане, а рудий так не вважав. Це просто звучить як…

Ну, раніше з ним ніхто так не розмовляв, тож омега не має уявлення про те, як саме це звучить, але Чюя знає, що він не відчуває ненависті до цього, він просто…

Він збентежений, і його обличчя палає. Він захворів? Чи він просто настільки розлючений?

— Це я змусив тебе вести себе так холодно зі мною, так?

Чужі пальці повільно стискають плечі Чюї, і з нього виривається невеличкий зляканий звук. Єдине що йому вдається вимовити, це:

— Вочевидь.

Це викликає черговий сміх, і… Чюя усвідомлює легкість піддатися цим веселощам, що майже забуває, наскільки він був злий, але…

Майже є ключовим словом.

— Відпустіть мене, — спершу тихо бурмоче він, але оскільки Дадзай не рухається, його голос стає твердішим. — Негайно.

Пальці дійсно розтискаються. Дадзай виглядає дуже здивованим, але не ображеним.

— Ти говориш так, ніби я зробив щось непристойне.

— Так і є. — Чюя хитнув плечем, і Дадзай здивовано хмикнув, повністю відпускаючи його.

— Ти ж розумієш, що вже за два дні я стану твоїм…

— Але хіба зараз ви мій чоловік?

— … — Дадзай звів брови, бо вкотре відчуває, що його лають — до чого він не звик, ба більше, що це робить хтось набагато молодший за нього, а тим паче омега. — Ще ні…

— Тоді не смійте торкатися мене до того часу.

Дадзай відступає, роблячи крок назад, бо…

Зазвичай він не зловживає привілеями свого статусу, але він, безперечно, впевнений, що може дозволити собі робити все, що йому заманеться.

— Я не очікував…

— Не розумію, як ви можете бути здивовані, — Чюя з великим задоволенням демонструє йому свою холодність. — Я впевнений, що розпещена дитина здатна висловлюватися набагато грубіше, якщо захоче.

Ах.

Зітхнувши, він щипає себе за перенісся.

— Ти це чув.

— Авжеж.

— Тоді ти маєш розуміти, що не робиш нічого, щоб спростувати це…

— В мої обов’язки не входить спростовувати хибні уявлення пихатого і самозакоханого чоловіка.

Тепер Дадзай вже не знаходить зухвалість свого нареченого чарівною, ба більше — вона неповажна.

— Ти не маєш найменшого уявлення, про що говориш…

— А що знаєте ви про мене? — Дадзай також не звик, що його перебивають. — Адже ви, безумовно, не дочекалися, щоб дізнатися хоч щось, перш ніж почати паплюжити мене за зачиненими дверима…

— Я знаю, мій дорогий, що достатньо дуже ввічливого листа, аби розсердити тебе…

Насправді важко сперечатися з кимось, коли він стоїть за твоєю спиною, але Чюя намагається.

— Пробачте, Ваша Милість, що я не ставив занижених очікувань стосовно листування з людиною, з якою мені доведеться прожити все своє життя. Я докладу всіх зусиль, аби змінити це.

— Ти, — випалює Дадзай, насилу переводячи подих, оскільки відчув себе так, немов рудий врізав йому в живіт, — уявлення не маєш, як робляться подібні речі, я не написав бодай половини з того, що було написано, мій тато…

— О, тоді мені слід було розраховувати на те, що ви взагалі не напишете? — Чюя огризається, напруживши плечі. — Вибачте, я не допетрав.

— Я вже писав тобі колись, ти, напевно, забув…

— Ні, я не забув. — Чюя хитає головою. Хоча надворі темно, але Дадзай помічає, як короткі пасма волосся омеги трохи відскочили від цього руху. — Це я просив вас писати, але ви не спроміглися зробити цього, аж доки наші заручини не розірвали.

— Я був дитиною, вибач, що не знав, що тобі написати.

— Ви, певна річ, мали час писати іншим, але не мені…

Дадзай не знає як, та й не бажає пояснювати те, що він, відверто кажучи, соромився.

— Я написав тобі, коли вважав за потрібне.

Схоже, це тільки ще більше роздратувало Чюю.

— І ви не вважали за потрібне надіслати мені щось, бодай щось, за ті місяці, відколи ми заручилися, щоб надати мені хоч якусь гарантію того, що ви не зневажаєте мене?

— Зневажаю тебе? — Дадзай розсміявся, не від сміху, а від подиву. — Коли я хоч раз натякав…?

— Можливо, коли ви ігнорували мене, маючи місяці, щоб вийти на зв’язок зі мною, або коли ви назвали мене розпещеною дитиною.

— Ну так, ти поводиш себе, як розпещена дитина…

— Ви нічого не знаєте про мене, ані про те, що я пережив…

— Я знаю, що ти все життя провів за стінами палацу, з виховательками та світськими особами, і також, що ти не маєш жодного уявлення про те, яким є реальний світ…

— Я маю вибачатися за те, що мені не дозволено воювати за свою країну? — Чюя шипить, його руки стиснуті в кулаки. — Якби я тільки міг — я б залюбки це зробив.

Дадзай заплющує очі, борючись із власним розпачем від того, що хтось, хто не пройшов війну, хто не бачив болю, руйнувань і терору, може бажати цього.

— Якби ти це пережив, ти нізащо б так не сказав.

— Я бачив, як воно — бути безсилим, а потім приниженим цими самими зверхніми, пихатими альфами, які і змусили мене бути таким. — Чюя огризається. — Не використовуйте моє виховання як зброю проти мене, пане, я його не обирав.

Здається, це нарешті до нього доходить — бодай трохи, і коли Дадзай замовкає, роздумуючи над словами меншого, він помічає, що Чюя тремтить.

Дадзай не знає, чи то від люті, чи то від чогось іншого, але що достеменно знає, так це те, що він…

…не пишається своєю поведінкою.

Чюя притихає, важко переводячи подих, адже він ніколи не сперечався з кимось, ні, тільки не так… він ніколи не дозволяв собі такого, і, без сумніву, жоден альфа не стерпів би цього…

— Я не зневажаю тебе, — шепоче Дадзай. — Анітрохи.

Чюя не усвідомлював, наскільки сильно йому потрібно було почути це, аж поки Дадзай не вимовив ці слова, і його плечі не впали від полегшення.

— Однак я б зрозумів, — продовжив альфа, його голос був ніжнішим, значно лагіднішим, ніж мала б мати людина, яку характеризують як холодну. — Якби ти відчував щось подібне до мене.

Зрештою, Дадзай не дурень, і розуміє, що ображати омегу було недоречно… а також розуміє те, що з незалежних від нього причин Чюя цілком міг ще з самого початку бути про нього не найкращої думки.

— …Це не так.

Його голос вже тихіший, він не ричить, як раніше, наче ображений лев, ні, тепер він радше схожий на… невпевненого домашнього кошеня.

— …Ні? — питає Дадзай, зробивши крок вперед, від чого Чюя знову напружується, адже направду, злість — це єдине, що стримувало його від …

Від прояву…

— Ні, — бурмоче Чюя, міцно обхопивши себе руками, ніби це може якось його заспокоїти. — Я не зневажаю кожного чоловіка, який мене скривджує.

— …Тоді ти повинен повідомити мене, — Дадзай намагається бути чарівним, — якщо хтось посміє це зробити. Я зневажатиму його від твого імені.

— …Я не збираюся сприяти виникненню ненависті до себе, — бубонить собі під ніс Чюя, і сміх, який ллється з вуст Дадзая, не є зверхнім чи принизливим, він…

Він теплий.

— Вже занадто пізно для цього, — голос Дадзая знову зовсім поряд, і хоч вони не торкаються один одного, але Чюя відчуває його тепло, стоячи настільки близько. — Але ти дуже милий, еге ж?

Чюя може бути таким, коли захоче… і щось у тому, як Дадзай спілкується з ним змушує… змушує його тремтіти, його голова нахиляється убік, і він не знає, що таке «підставляти горло», цього йому ніколи не пояснювали, але…

Але відчуття голоду, яке раптово охоплює Дадзая, є надзвичайно потужним. Воно створює сильну напругу в повітрі, яку помічає навіть Чюя, хай і не здогадуючись, що ж вона означає.

— Чюя?

— … — Він важко ковтає, його щелепа ниє від того, як міцно вона стиснута, — …Так?

— Чи можу я зараз доторкнутися до тебе?

Рудий надзвичайно вдячний, що дерево зовсім поблизу, адже якби він не зміг простягнути руку і спертися на нього, то неодмінно впав би в ту ж саму мить, коли його коліна почали тремтіти.

Він не розуміє, навіщо і чому Дадзай хоче його доторкнутися, адже це не їхня шлюбна ніч, вони не в спальні, і…

І Чюя вже витратив чималу кількість хоробрості за цей час, тож він не настільки допитливий, аби ставити більше запитань, які можуть підказати Дадзаю, що…

— Ні.

Дадзай здивовано хихикає, нахиливши голову.

— Ні?

Чюя розправляє плечі і відповідає:

— Ні я… я дуже втомився, до того ж, якщо моя сестра чи герцог дізнаються, що я був з вами наодинці ще до…

Дадзай погоджується, мовляв, у цьому є сенс, адже Чюя прибув сьогодні, і за цей час не мав жодної хвилинки перепочити.

— Звичайно, — відповідає він, роблячи крок назад. — Тоді до скорого.

Насправді, це буде зовсім скоро. Але, щонайменше, Чюя має ще час, щоб…

Обдумати все. І він не знає, чому йому здалося, що його тіло ніби випрошує те, що має бути вкрай болісним.

Щойно він відчув, що знову міцно стоїть на ногах, він збирається йти… але зупиняється.

— …Дадзай-сама?

Принц підводить очі, вражений тим, що омега вирішив знову звернутися до нього.

— Так?

— …На добраніч, — тихо промовляє Чюя, і Дадзай зовсім не очікував цього, але…

— Добраніч, Чюя.

«Не холодний», подумки каже собі рудий, вислизаючи з подвір’я, і тихенько пробираючись коридорами маєтку, помалу повертаючись назад, аж поки не натрапляє на…

Аж поки не натрапляє на натовп у власній спальні.

— …Святі небеса, — він застигає в дверях, — я що, влаштував звану вечерю? Мені ніхто не сказав.

Койо обертається і тільки-но побачивши свого молодшого брата, вона…

Вона приголомшлено остовпіла. Він вже, ясна річ, не той блідий, переляканий хлопчик, якого вона посадила на корабель сім років тому… щоправда, вона мусить зазначити, що він не набагато став вищим.

— Ти… — Вона забуває все, що збиралася сказати, кинувшись обіймати його. — Ти став таким дорослим, мій любий, тільки поглянь на себе…

Натомість вона дивується твердості обіймів, які отримує у відповідь.

— Таке трапляється, сестро, якщо людина надто довго не повертається додому.

— … — Вона відпускає його, дбайливо обтрушуючи місця, де зачепила мантію брата, її тон раптово стає значно сумнішим. — Гадаю, ти маєш рацію, — погоджується альфа, — Я рада, що ти безпечно доїхав.

Чюя киває в знак подяки, а Верлен переходить до головного питання:

— І де ж ти був, пташечко? Ми так хвилювалися…

— Перед від’їздом з Парижу придворний лікар сказав мені, що фізичні вправи допоможуть, — пояснює Чюя, — тож я вирішив пройтись.

— Допоможуть з чим, любий? — Рембо хмуриться, а Чюя невинно дивиться на нього.

— З моїми обов’язками.

Ніхто не давав такої поради, але Чюя досить швидко зрозумів, що якщо він прив’язує будь-що до своїх обов’язків чи тічок, то обидва чоловіки без вагань приймають цю відповідь.

— О, так, звичайно, любий, це чудово, але ти повинен був попросити когось супроводити тебе…

— Я ж тут житиму, вірно? — Чюя знизує плечима, крокуючи всередину. — Було б нерозумно очікувати, що людину супроводжуватимуть коридорами її власного будинку.

Не те, щоб він почувався тут, як удома, але…

Але буде. Чюю вчили, що, як наречений спадкоємця цього клану, це тепер його володіння. І він не налаштований відмовлятися від однієї з небагатьох сфер своєї влади.

Койо та Йосано не надто переймаються щодо згадки про обов’язки, оскільки не мають жодного уявлення про те, що це може значити, окрім, можливо, обов’язку бути майбутньою королевою, і…

І вони справді багато ходять пішки, припускає Койо.

— А тепер, — він озирнувся кімнатою, — як би мені не було приємно бачити вас усіх, я дуже втомився і хотів би поспати.

Дивно чути з якою владною інтонацією розмовляє рудий, але…

Але, як той, хто незабаром одружиться зі спадкоємним принцом, він має найвищий статус, аніж решта присутніх у кімнаті, незалежно від статі чи чогось іншого.

— Звісно, любий, — бурмоче Рембо, цілуючи його в щоку, — Солодких снів.

Койо, схоже, не хоче йти, але…

Але у них ще буде час поспілкуватися пізніше, а зараз Чюя дійсно виглядає виснаженим.

Вони не знають, що Чюя ще довго не може заснути. Натомість він лежить у своєму ліжку, дивлячись на відкриту скриньку на комоді; золоті гребінці, діаманти та рубіни відблискують йому, а коли він перевертається — бачить два листи, один старий та один новий…

Обидва підписи ідентичні.

Назавжди твій.

Він водить пальцем по пергаменту, наче це зможе підказати йому, правдиві ці слова чи звичайна формальність. Втім, у листах, які Чюя отримував від сестри, чи в листуванні зі старшим братом Дадзая…

Ніхто з них ніколи не підписував їх подібним чином.

— Я не зневажаю тебе.

Чюя лягає на спину, і витріщається в стелю, притиснувши обидва листи до грудей.

— Анітрохи.

Чи дійсно він настільки відчайдушно бажає любові, що відсутність ненависті Дадзая є достатньою причиною для його щастя?

Чи може є щось значно більше, і у Чюї є хоч якийсь маленький шанс на щасливий шлюб?

Може, навіть, якщо йому пощастить, їм доведеться зробити… щоб це не було… лише один раз, і опісля цього вони зможуть стати друзями? Йому дуже подобається ця ідея. Дадзай дратує, але

Наомі мала рацію, він дуже розумний, і… було щось страшено захоплююче в тому, щоб сваритись з ним, навіть якщо це було трохи стресово.

І…

Коли Чюя засинає, він пригортає руки до плечей, пригадуючи, що там були долоні Дадзая.