Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Чюя був ще зовсім дитиною, коли розпочалася війна, тож для нього вона виявилась надто несподіваною, а ще більше він здивувався, почувши, що повстанню проти короля допомагає лорд Фукудзава, який був одним з найвідданіших соратників корони.
Певна річ, що з цього моменту заручини Чюї знову розірвано — адже клан Морі тепер вважається їхнім ворогом.
Більше ніяких листів, ніяких квітів, ніяких обіцянок і подарунків.
Однак, маєток тепер не пустував. Коридорами постійно крокували солдати, а Койо — єдина компанія для Чюї — була забрана на військову підготовку, і він…
Залишився на вихователів та няньок.
Залишився, аби поцілувати батька на прощання, перед тим, як той пішов воювати у конфлікті, якого хлопчик щиро не розумів, та залишився переконатися в тому, що він повернеться…
Здоров’я його матері ще не відновилося після народження молодшої сестри, тож вони зовсім не очікували появи пандемії.
Вона розповсюдилася маєтком, як лісова пожежа, забравши половину слуг протягом першого тижня…
Ще до того, як вони встигли відступити до мисливських хатин, де, можливо, було б легше сховатися від чуми…
Пані Накахара разом з сином вже злягли. Койо тільки й могла — спостерігати, відчайдушно пишучи батькові листи, втім, потрапити на передову в такий час було нелегко.
Лихоманка швидко забрала його матір, задушивши її немов свічку, але Чюя продовжував боротися з нею тижнями. Тихе, напрочуд слабке дихання відлунювало у вухах Койо щоночі, допоки вона сиділа біля його ліжка, тримаючись за руку хлопчика.
— Залишся зі мною, — блідо пам’ятав Чюя її голос, що проникав крізь болісний туман. — Будь ласка, любий… залишся з нами.
На третьому тижні лікарі повідомили Койо — та їх батька поштою, — що вони більше нічого не можуть зробити, окрім як забезпечити хлопчикові комфорт.
Чюя практично нічого з цього не пам’ятав, лише вогонь, який поглинув його тіло, болісні ридання рідних, які прощалися з ним. Та потім, здавалося б, нізвідки, вночі з’явився лікар — а Койо була надто безнадійна, надто відчайдушна, аби відмовити йому.
Чоловік на ім’я Йосано — вчений зі столиці, який багато років навчався за кордоном. Хай там що було в ліках, якими він напоїв хлопчика — це спрацювало, бо того ж ранку, вперше за довгі тижні, він розплющив очі.
Поруч з ним була молода омега з чорнявим волоссям, яка витирала піт з його чола — донька лікаря — та його сестра на іншому боці, з червоними очима, опухлими від численних ночей, сплаканих над ним.
Він вижив лише для того, аби дізнатися, що його мати та маленька сестра — ні, залишивши порятунок власного життя сумішшю радості та печалі.
Певна річ, як чоловік його матері, батько Чюї не зміг оговтався по-справжньому.
Це була одна з найбільших трагедій того часу.
Битва на перевалі Місака запам’яталася не лише як день, коли загинув один з найвидатніших воїнів свого часу Кенсуке Накахара, але й як день, коли була вбита надія наступного покоління — Ода Сакуносуке.
Здавалося, що всі навколо були зосереджені на тому, аби втішити Чюю через це — від чого він відчував огиду. Бо так, він горював через смерть Одасаку, але…
Але це не був той самий біль, який відчувала його сестра, ні, ні в якому разі.
Не те, щоб вона дозволила б йому втішити її.
Оскільки вона стала новим лордом їхнього клану і новим опікуном Чюї, їхні стосунки…
— Я… Що?
… дещо змінилися.
— Любий, — зітхнула Койо, ледве відірвавши погляд від паперів, розкладених перед нею у військовому кабінеті. Вона була оточена радниками, — будь ласка, не сприймай це як покарання.
— Ти не можеш… — вмовляє молодший Накахара, його очі широко розплющені і нерухомі, — Ти не можеш цього зробити, Ане-сан, благаю…
Її очі сповнені болю, коли він хапає її за руку, втім голос дівчини твердий.
— Це чудова можливість, ти отримаєш освіту світового рівня і знаходитимешся в безпеці.
Зрештою, війна все ще триває, а монархія відступила після смерті їхнього батька. Відправка Чюї — це болісно, проте це і на краще. Втім, Чюї одинадцять, він був свідком похорону одразу двох батьків за один рік, він не розуміє.
— Але… але мені потрібна ти, — бурмоче він, сльози течуть по його щоках, і вона не може навіть поглянути на нього. — Я не хочу їхати, я їх не знаю…
— Лорд Рембо був близьким другом нашого батька і послом при королівському дворі протягом 15 років, — пояснює Койо, — а його альфа — герцог. Залишившись у Франції, ти будеш в надійних руках.
— Так, але я їх не знаю, — благає Чюя. — Я-я можу навчитися дбати про себе, я не завдаватиму клопоту, і нікому не загрожуватиму…
— Чюя, сонечко… — Койо зітхає, її брови супляться, — мова йде про твою безпеку, ти розумієш це? — Вона нарешті відвертається від своїх паперів, стискаючи його обличчя в долонях. — Я не можу втратити ще й тебе.
— …Але ж ти, — хрипить Чюя, його очі набрякли, — ти відсилаєш мене…
Вуста торкаються його чола.
— Поки що, — шепоче вона, притягуючи його до себе, щоб обійняти. Це вперше, коли хлопця хтось обіймає, відколи поховали батька. — А коли все закінчиться, я заберу тебе, ти зрозумів?
— … — Чюя не розуміє. Він не хоче їхати на інший кінець світу, в країну, про яку він ледь чув, разом з людьми, яких він ніколи не бачив. Він хоче залишитися з нею, хоче допомогти, але…
Але він лише дитина. Все, що він може зробити…
Те, що йому кажуть.
— Знаєш, вона чекає коли ти проявишся, — пояснює увечері йому Акіко, поки слуги пакують його речі.
— Що, — бурмоче Чюя, дивлячись на те, як його вбрання ретельно складають, втискаючи між іншим одягом, аби воно зберіглось на кораблі, — як ти думаєш, якби я став альфою, люди намагались б вигнати її?
Вона приємно здивована тим, що такий малий хлопчик зробив таке влучне політичне судження — вочевидь, його навчання не пройшло марно, та все ж вона хитає головою.
— Ні… вона повністю контролює сім’ю. Інший альфа не становитиме загрози. — Зокрема, через те, що вона незабаром спариться. — Хвороба, яка забрала твою матір… забрала більше омег, ніж альф. — Вона повільно пояснює, відкидаючись на руки. — Більшість аристократів, які вижили та їхні діти — альфи. Це означає…
Що виник дефіцит.
Ось чому така донька придворного лікаря, як Йосано, змогла заручитися з представником дворянського роду, як старша сестра Чюї. Вони одружаться наприкінці року, коли Йосано виповниться вісімнадцять. І якщо Чюя, справді, проявиться омегою, він одразу стане… надзвичайно важливим політичним активом для своєї сім’ї. Один з найцінніших шлюбів в країні. А в часи, коли в країні війна, шлюби набувають особливого значення. В ці дні — це єдиний союз, який можна вважати незламним.
— Отже, якщо ти представишся альфою, я впевнена, що вона поверне тебе назад.
І це, принаймні, дає Чюї щось, на що можна чекати з нетерпінням. Щось, на що можна сподіватися.
Є лише одна скринька, до якої він не дозволяє прислузі доторкатися — з листами, пелюстками квітів, сережками та суперечливими емоціями.
Він занадто довго обіймає сестру, прощаючись з нею, адже з плином часу він починає забувати обличчя матері… Чюя дуже боїться, що одного дня повернеться додому до чужої людини.
Артюр Рембо і Поль Верлен для нього чужі, але вони не жорстокі. Звичайно, Артюр більш терплячий до переляканої, сповненої горя дитини, ніж його альфа — така вже його натура, — але Чюя зовсім не відчуває себе з ними в небезпеці. Або, скорше, через них.
Його досі трясе, коли вночі шторм розгойдує їхній корабель. Він хапається за край ліжка, коли кімната колишеться, а ліхтар біля його обличчя шалено розгойдується з кожним поштовхом хвиль. Хлопець ніколи не любив море — щоразу, дивлячись, як вода хлюпоче за дверима в коридорі, йому здається, що він ось-ось потоне.
Але він чомусь не тонить. Ночами, коли йому найбільш самотньо, він тримає в руках лист, збентежений, бо не знає, чому він його заспокоює, але…
Назавжди твій.
Через два місяці подорожі кораблем та каретою з кіньми вони прибувають до Парижа… У вищому суспільстві Чюю приймають як дивного, гарненького малого чудака.
Його опікуни погодилися доглядати за ним з доброзичливості, звісно, і через бажання підтримувати гарні стосунки між Японією та Французьким королівством, але…
Чюя почувався чужим у цьому середовищі, та від нього чекали, що він адаптується. Спочатку це було жахливо: вивчати нову мову — декілька нових мов, гри в карти (до цього він грав лише шьоґі), гри на клавесині, придворні танці — спочатку Менует, потім Гавот, Форлан і Алеманда. А ще чудернацькі манери за столом, дивний посуд і страшенно тісний одяг, такий вузький і спекотний, що він відчуває себе напівзадушеним, коли вперше залазить у бриджі та панчохи.
Але тепер він більше не є буйним і складним хлопчиськом, яким був раніше. Чюя слухняний, наполегливо працює на уроках, відчайдушно сподіваючись, що пройде рік, йому виповниться тринадцять, та він нарешті здивує всіх — в нього почнеться гін, як у його сестри, після чого його заберуть додому.
І тоді його життя змінилося б назавжди. Ніякого душного одягу та уроків танців, він міг би одружитися з ким захоче, можливо, навіть навчитися битися, і ніхто не міг би вказувати йому, куди йти і що робити…
Але, коли йому стає тринадцять, будь-які мрії про свободу перекреслюються, адже він прокидається від пекучих спазмів у шлунку та вологи між ногами.
Спершу хлопець не кличе слуг, аби ті покликали няньку, яка б допомогла йому. Чюя намагається переконати себе, що він просто хворий, що це просто гарячка, що він не…
Та на ранок заперечувати вже неможливо, і все, що йому залишається — це перевернутись на бік і плакати, скрутившись у клубочок.
Тому що тепер він не повернеться додому.
Тепер він просто… розмінна монета, одна з небагатьох, які залишилися у його сім’ї.
Тому що він один, i йому страшно. Тому що йому боляче, і він хоче до мами.
Та коли Рембо знаходить його, ласкаво розтирає йому спину, дає випити, аби вгамувати біль, і каже, що це нормально, що кожен омега в його віці має пройти через це, що коли в нього з’явиться альфа, він буде насолоджуватися цим часом.
Чюя справді не може цього зрозуміти, особливо зараз.
Авжеж, є один неочікуваний недолік культурних відмінностей між Францією та Японією, про який Койо не могла знати, коли відправляла його туди…
І це… ну, католицизм.
В Японії омег навчають, як допомогти собі під час тічки, адже незважаючи на важливість цноти, немає нічого поганого в тому, аби дозволити їм почуватися трохи комфортніше.
І вони не змушені усамітнюватися.
Водночас, у Франції…
Ніхто не ставиться до нього жорстоко, ставлення до Чюї напрочуд добре, але…
Лише починається біль, як його напоюють вином, віддаляють до помешкання на протилежному кінці маєтку Верлена та кажуть молитися, якщо біль ставатиме нестерпним.
Відверто кажучи, він міг би подумати допомогти собі сам, та його настільки ретельно захищали від цієї інформації, що він навіть не знав, що таке можливо. Одного разу він інстинктивно поклав подушку між ніг намагаючись отримати хоч якесь полегшення, однак хлопця спіймала одна зі служниць, яка розповіла гувернантці, а та Рембо…
Саме тоді Чюя отримав найпринизливішу розмову зі священиком, яку він коли-небудь мав.
Але, зрештою, все не так вже й погано.
Ні, він не християнин, і молитися якомусь незрозумілому богу йому здається дивним. Проте, якщо напитися до втрати свідомості — вино справді допомагає. І, зрештою, це відбувається лише раз на сезон.
Чюя навчається привабливим, корисним навичкам, які йому дійсно подобаються.
Співи, малювання та шахи.
При дворі французького короля знайшлось чимало поетів, які звернули на нього увагу, складаючи сонети і виконуючи їх у залах, щоразу, як хлопчик проходить повз.
Чюю не хвилює, що до нього залицяються чоловіки у віці тридцяти-сорока років, тоді як він сам ще чотирнадцятирічна дитина…
(Достатньо дорослий вік для одруження у Франції, як зазначають багато зацікавлених дворян; саме тому навколо нього вирує інтерес. Та, на щастя, він зобов’язаний дотримуватися не їхніх звичаїв, а своєї батьківщини).
Батьківщина, про яку в шістнадцять років Чюя пам’ятає дедалі менше. Койо намагається писати якомога частіше, але з огляду на те, наскільки велика відстань між ними — вдається лише кілька разів на рік. Тому, з кожним новим листом він дізнається все більше інформації яку пропустив.
Через два роки після його від’їзду до Франції він стає дядьком, оскільки Йосано народжує свою першу дитину від сестри Чюї — красуню-дівчинку, як йому сказали, на ім’я Кьока — на честь молодшої сестри, яку вони втратили декілька років тому.
Війна змінюється щоразу, як вона пише, тож Чюї аби встигати за подіями потрібно викрадати папери з кабінету Верлена. Проникати до гардеробної та читати їх при свічках.
Король помер, тож його сина, хлопчика лише дев’яти років, радники з його оточення, серед яких була і сестра Чюї, використовують як з маріонетку. У листах хлопець докоряє їй за це.
На що Койо відписує, що, хоч його освіта, схоже, на дуже високому рівні — у неї є власні радники з питань політики.
Хлопець дізнається про битви як звичайний спостерігач. Навіть, якщо в них б’ються і гинуть члени його клану за тисячі миль від нього — він може дізнатися про те, що насправді сталося, лише згодом.
Якось, у шістнадцять років, під час званої вечері у Верлена, він завмер, прикувавши свій погляд до газети, яку тримав у руках сидячий поруч альфа. На ній він побачив знайоме ім’я—
Дадзай Осаму.
Ім’я було упереміш з англійською, яка ніколи не була найсильнішою мовою для Чюї, тож він ледве здатен зрозуміти текст статті.
— Даруйте, пане?
— О? — Альфа підводить очі, це британський посол при дворі на ім’я Шекспір — Що таке, щеня?
Чюя киває в бік газети в руці альфи, його погляд зацікавлений, навіть якщо він вагається, адже неспареним омегам можливо і дозволено розмовляти з альфами при французькому дворі, та він все одно відчуває себе неправильно, коли робить це.
— Та стаття, у вашій газеті…
— О, — він опускає очі, — так, гадаю, вона тебе може зацікавити, це ж твоя батьківщина, чи не так?
Рудий киває, а альфа знизує плечима, озираючись на сторінку.
— Схоже, що йдеться про якусь мирну угоду.
Серце Чюї підступає до горла.
— Ви… ви впевнені?
— Як і будь-яка інша людина, читаючи слова, надруковані на сторінці, — всміхається англієць, анітрохи не зловтішаючись. — Бідолахо, певне, ти страшенно за нею сумуєш, еге ж?
Чюя хитає головою, його серце калатає під ребрами, адже…
Якщо його відправили заради його ж безпеки, значить…
Значить, його можуть відпустити додому.
Почувши цю новину, він настільки схвилювався, що забуває запитати, чому він побачив ім’я Дадзая на шпальті газети.
Власне, поспішаючи написати сестрі й запитати, чи можна йому повернутися додому, він забуває, що взагалі бачив ім’я Дадзая.
На іншому кінці світу, сидячи за низьким столиком і сподіваючись, що його чашка саке ще не спорожніла, Дадзай…
Байдуже дивиться на лежачий перед ним договір.
— …Я знаю, що це не те, чого ти очікував, — шепоче Морі, стискаючи плечі сина, ставши позаду. Зараз він лише на дев’ять років старший, утім війна зістарила його надто сильно — вона зістарила обох батьків Дадзая, залишивши зморшки під очима та сивину у волоссі. — Але…
— Я не хочу цього.
Слова промовляються м’яко, але з якоюсь спустошеною категоричністю.
— Осаму…
— Це мав бути він.
Журба в його голосі нестримна, і…
І Морі не може дорікати йому за це. Вони всі носять цей тягар, вже стільки часу.
— Я знаю, любий, я знаю.
Але Рюносуке три місяці тому проявився омегою, а інших спадкоємців у них немає. Була мова про можливість завести ще одну дитину, однак у віці Морі це буде вкрай небезпечно.
Їм вдалося домовитися про заручини між Рю та сином колишнього короля, що стабілізувало ситуацію, але…
Але після завданих за останні 20 років збитків ніхто не бажає прийняти на трон сина Шібусави, навіть якщо Ацуші здається добрим хлопчиком, без жодних лихих намірів.
Залишивши їм єдиний реальний варіант, єдину сім’ю, яка має владу, кошти та суспільну довіру, аби взяти владу в свої руки.
Отже, до кінця місяця Фукудзава Юкічі буде коронований як наступний лідер країни.
А у нього є лише один спадкоємець, який може успадкувати престол — син, який ніколи цього не хотів.
Пальці Морі стискають його плечі.
— І якби він все ще був тут, — його голос тремтить, — це був би він.
— …
Якби Одасаку все ще був тут.
Дадзай заплющує очі, відганяючи спогади того дня. Проте, щоразу, засинаючи вночі, вони спалахують перед очима, катуючи його, змушуючи знову і знову переживати ту останню мить, бажаючи, щоб він був швидшим, розумнішим, або…
Або просто, щоб це був він.
— Але він не хотів би, аби усе це було даремно, Осаму, — шепоче його тато, і йому боляче, адже це правда.
— Я знаю, — знесилено бурмоче Дадзай.
Він знає, що хотів старший брат. Знає, що він має зробити, бо якщо не зробить…
Дадзаю немає сенсу бути тут, якщо він не завершить те, чого хотів брат.
— Є ще дещо, що ми повинні обговорити, — Морі глибоко вдихнув, і Дадзай напружено чекає…
— Накахари.
Перемовини довготривалі, напружені — клан Морі все ще має більшу владу та військову міць на Півночі, — проте Койо, хоч і молода, та все ж безжалісна, використовуючи старі зв’язки родини минулого режиму, а також той факт, що північани прийшли керувати країною після століть панування півдня.
— За цим стоять люди, Одзакі, — бурмоче Морі, наливаючи своєму чоловікові саке, — ти лише відтягуєш неминучий результат.
— Ні, — заперечує Койо, оглядаючи свої нігті, — я так не думаю. Бачте, — вона піднімає очі, приймаючи чашку саке від своєї коханої, — я отримала надзвичайно цікавого листа від царя.
Морі поперхнувся чаєм, а брови Дадзая злетіли вгору.
— З росії?
— Бачте, ти зробив дуже розумний хід, заручивши Рюносуке та Накаджиму — загнавши цим нас в кут. Однак, вони зробили надто привабливу пропозицію.
Морі переводить погляд з Одзакі на свого чоловіка, згодом на сина — всі троє збиті з пантелику.
— Ти дозволиш іноземній, західній державі втручатися в наші справи?
Очі Фукудзави недовірливо звузилися.
— Невже у тебе немає національної гідності?
— Авжеж, є, — знизує плечима Койо, відпиваючи черговий ковток, — але вони пропонували не фінансову допомогу чи військове знаряддя — вони запропонували шлюб.
Нічого подібного ніколи не траплялося, зокрема серед аристократів у їхній власній країні. Це просто… не прийнято.
— У тебе ж є…
— Мій молодший брат, — допиваючи свою чашку Койо перебиває Дадзая. — Ерцгерцог бачив його на балу в Парижі минулого літа, схоже, він був зачарований.
У Дадзая стискається шлунок, а плечі напружуються, бо…
— Твій брат вижив? — Прямо запитує хлопець, його очі переходять на дружину Койо. Але Йосано навмисно уникає зустрічі з ними.
Оскільки він зник відразу після чуми, а про нього ніколи не згадували — люди, зокрема Дадзай, вважали, що єдиний син Кенсуке Накахари помер разом із своєю матір’ю, і…
Койо, безумовно, ніколи не заперечувала ці чутки.
— Заради безпеки я відправила його на навчання до Європи. Власне, він там досить добре влаштувався, — пояснює Койо.
— І він…?
— Омега, так.
— …Тоді ти маєш розуміти, — заговорив Морі, ледве звузивши очі, — як найвищий за рангом неспарений омега при дворі, ти зобов’язана в першу чергу зробити пропозицію руки і серця королівській родині…
— Так, — погоджується Койо, відставивши чашку на стіл, — але поки що ми не визнали нового короля, тим паче, коли є вєлікая і магучяя свєрхдєржава*, яка запропонувала підтримати нашу діяльність. В обмін — мій молодший братик стане імператрицею росії. — Розмірковуючи, вона відкидається на спинку крісла. — Уявляєте?
— Заради цього ти збираєшся зрадити свою країну? — Здивовано запитує Фукудзава.
— Тобі знадобилося менше, аби зрадити свого короля. — Напружено відказує Койо, геть не очікуючи, що син Фукудзави — зазвичай спокійна людина — заричить у відповідь та вдарить рукою по столу так, що аж всі чашки задзвеніли.
— Я б не радив кривдити честь мого батька переді мною. — Дадзай шипить. — Якщо хочеш зберегти голову на плечах.
Койо вискалює на нього зуби, низько шипячи.
— Запевняю, я анітрохи не боюся тебе, зраднику.
— Я впевнений, що твій батько казав те саме, — тепер вже обидва встали, — та він вочевидь помилився.
— Койо… — Шепоче Йосано, хапаючи її за рукав кімоно, — заспокойся.
— Назви мені хоч одну причину, чому я не повинна негайно викликати тебе на дуель, — майже кричить рудоволоса, та Дадзай не замовкає.
— Бо я без зайвих вагань зроблю твою дружину вдовою, а твою доньку — сиротою. — Він жестом вказує на двері. — І тоді мені не доведеться бачити, як ви гризетеся та марнуєте час…
— Ця гризня стосується майбутнього нашої нації!
— Яке ти віддаси росіянам, аби зберегти владу. — Дадзай хитає головою. — І після цього ти називаєш мого батька зрадником?
Раніше хлопець не був настільки вразливим до гніву. Всі пам’ятають часи, коли на Дадзая за будь-яких обставин можна було покластися як на найбільш врівноваженого альфу в приміщенні, але…
Але чимало його найкращих та найдобріших чеснот відійшло в могилу вслід за Одасаку.
— А як інакше це назвати, — Койо витягується на повний зріст, тремтячи від люті, — коли людина порушує обітницю складену своєму королю?
— … — Дадзай роздуває ніздрі. Йому кортить вихопити катану, вийти на вулицю та з’ясувати все без слів, бо він втомився.
Від втрат, від безглуздої боротьби за хвилинні демонстрації сили, зрештою, заради чого все це було?
Заради чого загинув його брат?
— …Якщо мій батько зрадив свого короля, — промовляє Дадзай крізь зціплені зуби, його погляд гострий, як ніж. — Твій давно зрадив власний народ, бо сприяв божевільному тирану.
Койо мовчить, позаяк аргументів немає.
Всі знали, що Шібусава був несповна розуму і те, що це сталось далеко не наприкінці його життя.
Всі знають, що він робив, і що Фукудзава не був неправий, порушивши обітницю. Він не вчинив би так без вагомої причини.
— І якщо ти справді так прагнеш знищити те, що залишилося від твого клану, то нехай, — Дадзай хитає головою. — Вперед, продай свого брата російській імперії, як найдешевшу повію, якщо він настільки мало для тебе значить. Ти вчиниш так само, як твій батько, але, — хитає головою Дадзай, — принаймні, твоєму батькові вистачило порядності обрати чудовиська, якого ми знали, а не того, чиї дії ми не зможемо передбачити.
З цими словами хлопець вилітає з кімнати. Зрештою, якщо Койо наважиться піти за ним, щоб викликати його на дуель — він більш ніж готовий до цього, але…
Але вона цього не робить.
— …Бачу, наш майбутній король — неабиякий дипломат, — нарешті заговорила Йосано. Сухий голос дівчини наче ножем розрізав густу напругу в повітрі. Її альфа скипає, і єдина причина, чому вона не кинулась катаною на Дадзая — омега цілковито заколисує її своїми феромонами, масажуючи її руки.
— … Ну, ми працюємо над цим, — бурмоче Морі, вкрай розчарований маленькою виставою свого сина. — Та, попри те, що він не надто ввічливий — він мав рацію. — Омега озирається на свого чоловіка. — Співпраця з росіянами короткостроково допоможе твоєму клану, але ж назавжди заплямує в очах людей.
— Авжеж, — пирхає Койо, відкидаючись назад в обійми Йосано, — ось чому це було лише засобом тиску. Ми ще нічого не вирішили.
— Впевнений, — спокійно каже Фукудзава, — ми обидва знаємо, що є лише один прийнятний розвиток подій — союз між нашими кланами.
Це і було початковим планом.
Ще до цього болю, втрат і кровопролиття. Тоді, коли Койо була зовсім дитиною і не мала жодної влади над написанням історії…
Та тепер вона має цю владу.
— Ми готові на таку угоду, — бовкнула Койо, дивлячись у свою чашку. — Проте наші умови будуть жорстокими.
— І які ж вони? — лагідно запитує Морі.
— … Безстрокове місце в королівській раді, — каже Койо, — повернення наших володінь — до початку війни, і збереження наших позицій у військовому командуванні.
— Ми можемо доручити нашим людям обговорити всі інші деталі, — тихо відповідає Фукудзава, — та наразі, я думаю, буде краще, якщо ми…
Розійдемося і залижемо рани.
— Як… — Вона кипить, крокуючи по своїй спальні. — Як він сміє говорити зі мною так, ніби… ніби я змогла б колись…
— Люба, — промовляє Йосано з їх ліжка, її вуста ледь хмуряться, — ти сама сказала йому, що зробиш це.
— Так, тож, — бурхливо жестикулює Койо, її волосся розтріпане. Це нагадує одну з тих істерик, які влаштовував її брат, — очевидно, що я до біса добре грала!
— Так, я знаю, — Акіко сідає, щільніше натягуючи шовкову нічну сорочку в плечах, — ти була надзвичайно переконливою, кохана. Це було неперевершено.
— Я… — руда замовкає, її самолюбство дуже приємно потішили, але…
— Чому ти догоджаєш мені? — Питає вона, звужуючи очі. — Ти ніколи так не робиш.
— …Я просто думаю, що ви вже втратили одну людину, яку любили, — прошепотіла Йосано, тримаючи серйозне обличчя, — хіба розумно було б втратити ще одну?
— … — Койо важко ковтає, хитаючи головою, — Я знаю, що задля твоєї безпеки, задля майбутнього Кьоки — у мене немає вибору, та після сьогоднішнього, — вона знову хитає головою, — в мене немає ніякого бажання віддавати свого бідолашного брата на розтерзання цьому чудовиську.
— …Він не чудовисько, — тихо прошепотіла Акіко, і це змусило Койо завмерти.
Звісно, у них ніколи не було реального наміру віддавати Чюю комусь подібному до Достоєвського заради отримання вигідніших умов для шлюбу від японської корони. Однак, після цієї зустрічі Койо дещо переживає, адже…
Чюя тендітний не стільки за природою, скільки внаслідок виховання — його не вчили самообороні, аби впоратися з чоловіком такого типу. Тож тепер лідерка клану Накахар не може цілковито довіряти норову Дадзая.
— …Ти кажеш так, немов знаєш чогось, що не знаю я.
Запанувала тиша. Йосано навіть не дивиться на неї.
— … — Койо стає перед дружиною на коліна та задирає підборіддя догори, аби омега дивилася їй у вічі. — Мила, що ти знаєш такого, чого не знаю я?
Аметистові очі нерішуче поглянули на неї.
— Я ніколи не збиралася приховувати це від тебе так довго.
П’ЯТЬ РОКІВ ТОМУ
Це зовсім незвично, що її розбудили посеред ночі, вивели з воріт маєтку та посадили на заднє сидіння карети батька. Також незвичне явище — жодних пояснень для чого це було, лишень те, що розпорядження надійшло з верхівки.
— Тату, я втомилася, — стогне вона, натягнувши плащ на голову та тремтячи від нічного холоду.
— Я знаю, сонечко, — зітхає лікар. Він міцно затягує ремені, що з’єднують коней з каретою. — Та я не взяв би тебе з собою, якби це не було так важливо.
Вона глухо зітхає, підтягуючи ноги до грудей. Їй цікаво, чому вони досі не їдуть, якщо це так терміново, або чому вони зібралися в таку довгу подорож…
— То куди ми їдемо?
Її батько мовчить, спостерігаючи за постаттю у темному плащу, що наближається до них з воріт маєтку.
— …На південь, — бурмоче він, йдучи чоловіку назустріч.
Йосано обертається, її брови збентежено супляться. На південь? Але хіба це не…?
Дівчина чує розмову позаду себе: тихеньке обговорення того, куди вони мають поїхати — легкий дзвін розмінних монет. І, судячи зі звуку, їх було чимало.
— …Тільки хлопчика?
— Всіх кого зможеш, — голос незнайомця м’який, хоч і глибокий.
— Ваша Світлосте, я виконаю вашу волю, однак, якщо про це довідаються…
Якби викрили, що він відправив лікаря рятувати власних ворогів — це б вважалось зрадою.
Ймовірно, Дадзай був би страчений.
— Вже надто пізно про це думати, — шепоче чоловік, повернувши голову до маєтку, — Їдьте.
НАШ ЧАС
— Акіко… — Койо змовкає, її губи тремтять, стискаючи руки дружини якомога міцніше — Чому ти ніколи не розповідала мені?
— Тому що я думала… — Йосано важко ковтає, дивлячись на свої коліна, — Я ніколи не бачила його обличчя, тож припустила, що це був пан Сакуносуке.
Що, власне, мало б більше сенсу. Чюя був його нареченим протягом багатьох років, а Койо — ще довше.
— І я… я закохувалася в тебе, втім, я думала, що ти все ще хочеш його, а я… я негідна людина…
Її голос ламається, тож Койо наспівує їй, нахилившись вперед, щоб притиснути чоло до чола.
— О, люба… — зітхає вона, обіймаючи омегу, — Це було так давно.
— Я знаю, але… — Йосано важко ковтає, — але потім він помер, і я подумала, якщо ти дізнаєшся, що я приховувала це від тебе, ти розсердишся…
— Тоді чому ти розповідаєш мені це зараз?
— … Бо я впізнала голос Дадзая, — пояснює омега, і Койо завмирає. — Нехай смерть його брата і вплинула на нього, але він не чудовисько, точно не чудовисько.
— …
І звісно, після почутого, як Койо могла стверджувати протилежне?