Душа

Шурхіт у темряві. Я й не спала, лежала в тривожному очікуванні, доки не почула це. Різко підвелась на ліжку, вдивляюсь в бік вікна, прикритого важкими шторами.

– Хто там? – лунає мій шепіт, зникаючи у тиші. 

Знову шурхіт штор, шумить вітер. З полегшенням видихаю – я забула, що годину назад відкрила вікно задля свіжого повітря.

Кладу голову на подушку та вдивляюсь у стелю. Останні ночі я чогось чекаю, і відчуття це неприємне. Озираюсь, вдивляюсь у темні кути. Наче щось тінню слідує за мною по п’ятам. От-от доторкнеться до мого плеча. Тільки з першим променем сонця у вікно я можу заснути та не думати ні про що.

Кидаю погляд на електронний годинник на шухляді – друга година ночі сяє зеленим. Сьогодні мені особливо не спокійно, бо батьки ще зранку поїхали до родичів по справах. Різко сідаю та вмикаю м’яке світло нічника. Мабуть, візьму книгу почитаю, яку почала ще неділю назад та кинула. Зіскакую з ліжка та підходжу до книжкової шафи.

Я провожу пальцями по корінцях книг, вимальовуючи глибокі відбиті назви, зупиняюсь на потрібній книзі, беру її, обертаюсь до ліжка.

Та випускаю книжку із рук. Бам! Книга гучно впала на підлогу, але на неї мені було вже все рівно.

Біля вікна хтось стояв. Силует, на обличчі тінь. Стрункий, високий. В костюмі.

– Я сплю? – вирвався з мене шепіт, який я ледве впізнала за свій.

Він підняв на мене очі. Темніші за темряву в моїй кімнаті. Темніші за ніч. Космічна безодня, скрізь яку виднілися проблиски далеких, давно мертвих зірок. Я затремтіла від холоду його глибокого погляду, обійнявши себе руками.

– Мері… ти не спиш, – шепоче він, але чую я його так, наче він стоїть тут поряд та каже у вухо, – і я прийшов по твою душу. 

Чомусь я хочу вірити йому. І я вірю. Серце наче застигло. Спиною притуляюсь до книжкової шафи. Сили стояти рівно наче зникли кудись.

– Хто ти? Чому ти прийшов по мене?

– Я той, кому продав твою душу твій батько, обмінявши на багатство та славу, ще до твого народження, – тепер він не шепоче, а каже рівно, голосно, – тепер прийшов твій час. Готова ти чи ні.

Він виходить до нічника і я нарешті бачу його. Він в білому костюмі. На плечах плащ-накидка з капюшоном. Візерунки та зірки на тканині наче блищали, підморгуючи. Волосся золотими хвилями огортало його шию. Прекрасне обличчя янгола сповнене сумом, лише очі казали правду. Очі Люцифера, занепалого Янгола Світла. 

Мене заповнили спогади. З дитинства я кожної неділі ходила з батьками у церкву, завжди сповідалася у священника, приймала кров та плоть Христову біля вівтаря. Молилась зранку, перед їжою та ввечері. Святкувала Різдво Христове, Пасху. 

Кидаю погляд на хрест на стіні над ліжком. Мене хрестили коли я була ще немовлям. У мене не було вибору, за мене все вирішили. Торкаюсь свого хреста на шиї. Роблю крок вперед, ще один.

– Я можу забрати душу твого батька замість твоєї, – раптом каже він і я спиняюсь.

– Тоді ваш договір не буде виконаний. А, тим паче, я буду не краще за нього, якщо дозволю тобі обміняти мою душу на його, – кажу я, дивлячись йому в обличчя, та раптово усвідомлюю – це маска. Фарфорова біла маска прекрасного обличчя янгола. Тоді що ховається за маскою?

Підкорившись своїй долі, я сідаю на край ліжка, незважаючи на те, що переді мною стоїть сам Люцифер, що от-от відправить мою душу в пекло.

– Перш ніж ти забереш мене, чи можу я спитати тебе?

Він кивнув.

– Невже у тебе вистачає часу приходити так до кожного та забирати його душу?

Маска не змінюється, проте я відчуваю, як він посміхається.

– Усю роботу роблять мої помічники. Проте випадок з тобою унікальний, тому я вирішив сам прийти.

– Настільки унікальний? Невже ніхто не додумався продати душу власної, ще тоді ненародженої доньки дияволу? – дивно, я знаходжу час для іронії у такий момент.

– Дияволу? Ти вважаєш, що я диявол?

– А ти не він? – я аж підскочила з ліжка, оглядаючи чоловіка переді мною.

– Не диявол, Янгол Смерті. Твій батько задовго до твого народження викликав мене та попрохав слави й багатства, сказавши, що готовий прийняти твою смерть як плату за його бажання мати достаток. Все в цьому світі має плату та наслідки, нічого не з’являється й не зникає в ніщо. Я міг би забрати його дружину, але він склав зі мною договір, щоб я забрав тебе. 

Я сіла на ліжко знову – ноги не тримали. Мене трусило від самого несподіваного відкриття в моєму житті. Смішно, що мене довело тільки це, а не той факт, що по мою душу прийшли.

– Значить, так він вирішив?

Янгол Смерті сів поряд зі мною, я подивилась на нього. Неймовірно, я спілкуюсь з істотою з іншого світу так, наче роблю це кожен день.

– Я забираю всіх, така моя мета від самого початку мого існування. Неважливо, хороша це людина, чи погана. Чиста у неї душа, чи вже брудна. Чи бідна вона, чи багата. Розумна чи позбавлена цього. Нещасна, щаслива. Це все не має для мене ніякого значення. Приходить час і я забираю душу. Не кожен може мене викликати та скласти договір, – він говорив та говорив так, наче давно хотів з кимось просто поговорити. Наче йому набридло мовчки забирати когось.

– А куди вони всі діваються? Пекло? Рай? Тварин теж забираєш? 

Відчуваю його посмішку. Він схрестив руки на грудях.

– Тварин теж. Пекла та рая нема. Всі душі потрапляють у проміжки часу в моєму вимірі. Як там люди кажуть – чергу очікування. Коли настає їх час – вони перероджуються в іншому тілі, в іншому житті, іншому вимірі, іншому всесвіті. Варіантів багато.

– То ти й Янгол Життя теж? – питаю я.

– Я б так себе не назвав, але вважай як тобі хочеться.

Він кидає на мене погляд та затримує його. Цей жахливий, пронизливий погляд Янгола Смерті.

Саме зараз я розумію, що заслуховуюсь його розповіддю. Чи, краще казати, сповіддю. Та відчуваю – я не хочу йти, бо все те, що він розповідав, я ніколи не буду пам’ятати. Й він це прекрасно знає.

– А як ти забираєш душі? Так? – я роблю замах руками так, наче тримаю в них косу та ріжу нею траву.

– Ні. Я просто знімаю свої рукавиці та торкаюсь, – він зняв білі рукавиці, які я помітила тільки зараз, та простягнув мені руку долонею зверху, – подібне можуть робити й мої помічники, але зазвичай душі самі приходять до нас. А якщо не приходять, ми одразу розуміємо, хто став привидом та загубився й допомагаємо цій душі поринути у проміжок часу.

Його шкіра… чи шкіра це? Рука переливається наче туманності в космосі. Ні, навіть не так. Цей колір я не можу зрозуміти, а тим паче пояснити самій собі. Не можу зосередитись на ньому.

– Ти все ще можеш відмовитись й я заберу душу твого батька, – сказав Янгол твердо.

Для нього це наче гра, бо для нього немає різниці, чи погана людина мій батько, чи заслуговує він на смерть більше ніж я. Йому цікавіше моє ставлення до батька, мої думки, почуття, точка зору. Мої злість, розчарування, сум. В решті-решт, істоті, що забирає життя інших та ніколи не вмирає сама, не притаманні людські почуття. Те, що він робить зараз – майже єдина розвага для нього.

Як під гіпнозом я простягала до руки Янгола Смерті свою.

Проте в мої плани не входило помирати з-за батька, якому було все рівно, чи жива я, чи мертва. Мене просто використали як ляльку, як гроші, які можна легко обміняти на щось. Яке він взагалі право мав, розпоряджатися моєю душею, моїм життям? Ще й до того, як я була народжена? Якщо пекла та рая немає, то яка різниця, чи вірю я в Бога, чи роблю я добро, зло, відмовляючись від своєї долі та підставляючи під удар батька? 

Мені стало лячно від самої себе, від своїх думок. Як це переживе моя матір? Чи зможу я прийняти смерть батька, знаючи, що я обміняла своє життя на його? Чи зможу я робити вигляд, що мене не мучить совість? А може, мене й не буде те мучити?

Я зупинила руку та підняла погляд на Янгола.

– Можеш забрати душу мого батька. Я не хочу вмирати, особливо після того, як взнала так багато речей про тебе та цей світ, – рішуче кажу я, відчуваючи що мої очі вже на мокрому місці, – а особливо після того, як взнала, що він продав мою душу тобі так, наче я безцінок.

Відчуваю, як Янгол Смерті посміхається. Надягаючи білі рукавиці на свої руки, він нахилився до мого вуха та прошепотів:

– Я приймаю твій вибір, але пам’ятай – кожна дія має плату та наслідки. До зустрічі, Мері.

Він встає з ліжка, відходить до вікна. Кидає на мене погляд, а потім клацає пальцями. За його спиною з’являються яскраві, сяючи крила, загортають його, спалахують так, що я закриваю очі долонями, а коли прибираю руки, то бачу, що в кімнаті тепер одна.

Падаю спиною на ліжко, вдивляюсь у стелю. Зранку я прокинусь та подумаю, що це все був сон. Закриваю очі, занурюючись у темряву своєї несвідомості.