Грати їй

Герміона задумливо обводить пальцем «Д» на кришці скриньки, зупиняється перед химерною «А» й нахиляє голову в бік. Скринька настільки стара, що, здається, тільки-но зрушиш — осиплеться порохнею. Вона оглядає торці, мацає старі завіси позаду, але відкривати не поспішає.

В архіві, де не видно кінця і краю височезним незручно вузьким і заставленим до самої стелі дощатим стелажам, повітря задушливе, просякнуте пліснявою й пилюкою, від чого в неї свербить у носі. Герміона шмигає, мружачись, коли до запаху додається незмінний присмак табака і вишні, й обертається.

Пенсі затягується, розкинувшись на стільці, і пускає кільця диму. Її ноги в масивних чоботах лежать на столі, поруч із бейджем із написом «Аврорат. Спеціаліст швидкого реагування. Герміона Дж. Ґрейнджер». Її, чорт забирай, бейджем. Пенсі, сама безтурботність, заправляє пасмо шовкового волосся за вухо. Закоротка спідниця майже не приховує стегна, і Герміона споглядає трохи перекривлену і зсунуту нижче манжету панчохи.

— Прибери ноги зі столу, — каже вона спокійно.

Пенсі закочує очі. Здається, ще трохи і її зіниці здійснять повний оберт.

— Страшенно нудно.

— І хто в цьому винен? — Герміона відвертається знову до стелажу і видихає, перед тим, як забрати з нього скриньку. Деревина здається їй нелогічно теплою.

— Ніхто не був певен, — знову заводить свою платівку Пенсі, і в Герміони починає сіпатись око. Скільки раз вони це обговорювали? Десять? Двадцять. Зрештою, немає різниці, бо сперечатися з Пенсі — марно. Вона й мовчить, лише повільно водячи паличкою біля скриньки.

— Це просто ящик з-під плюйкамінців, чого ти з ним возишся? — гмикає Пенсі. — Ми так і за тиждень не…

— Ми не впораємося навіть за тиждень, тому що від тебе нема жодної користі, — перебиває Герміона.

Обличчя Пенсі одразу темнішає, вона зціплює губи, і брови сходяться на переніссі. Герміона вже жалкує про те, що сказала, але слів не вернеш, і вона вперто дивиться Паркінсон у болотяно-зелені очі. Пенсі хитає головою, ховаючи їх, і тушить цигарку об руку. Дурна звичка, Герміона стільки разів просила її так не робити. Обручка на підмізинному пальці руки, яка тримає недопалок, виблискує у світлі зачарованої лампи. Її погляд зупиняється на слідах помади, заплямувавших покусаний фільтр.

— Геть нічого не змінилося, правда? — Пансі піднімається зі стільця.

Ґрейнджер міцніше стискає в руках скриньку й закушує губу. Не варто, не варто було…

Вона збирається перепросити, але раптом деревина під пальцями тріщить, і Герміона зойкує, адже скринька раптом стає майже гарячою. Кришка з вереском заіржавілих завіс і лязганням замка відкривається, кислувато-терпкий запах прокляття виривається назовні, і гвалт стає у вухах. Герміона розуміє — вона пропала.

Останнє, що вона встигає зробити, це зазирнути ще раз у ті болотяно-зелені очі. Паркінсон уже майже поруч, налякана, тягне до неї руки, але лише згрібає повітря, коли Герміону відтягує геть.

Голова розколюється, і підлога йде з-під ніг, коли вона зморгує чорноту.

Незнайомка перед нею роздратовано жестикулює, але її слова тонуть за дзвоном у вухах. На її ідеальній, але трохи старомодній, мантії з бузково-рожево твіду жевріється пропалена пляма. Міс — Герміона не може розгледіти ім’я, — схоже, за крок до того, аби почати власноруч, по-маглівськи, її душити.

Герміона опускає очі донизу, де в руках стискає відкриту скриньку з плюйкамінцями й чарівну паличку. Рукава її білосніжної сорочки поцятковані смердючою і, судячи з усього, їдкою рідиною. Але сама вона жива і, наче, неушкоджена.

-… невже?

— А? — перепитує, повертаючи увагу до дівчини. Вона доволі низька, нижча за Пенсі без її фірмових масивних підборів, до того ж їй навряд чи більше двадцяти. Її кучеряве каштанове волосся зібрано чорною оксамитовою стрічкою, зав’язаною в бант, гіперболізовано охайно і трохи ляльково.

— Чому ти тут? — питає вона суворо.

— Я тут працюю, — звучить хрипло й Герміона відкашлюється, озираючись і гадаючи, що відбулося. Стелажі такі ж височезні, і пахне так само пліснявою, тільки все якесь… інакше. Ймовірно, це ліве крило архіву. — О, схоже я загубила бейдж, — констатує вона. «І напарницю?» — додає про себе. — Перепрошую… — вона помахом чарівної палички прибирає з дівчини й себе розбризкану рідину та пропалини — наламала руку за роки роботи з Паркінсон, — і ввічливо усміхається. — Схоже, це звідси, — киває головою убік коробки. Дівчина, здається, пом’якшується.

— Аврорат в архіві?

— Розбираємо конфісковані під час арешту артефакти, — Герміона стискає плечима. — А ви? Ми знайомі?

— Долорес. З нелегальних чар, — вона образливо копилить губу. — Не пам’ятаєш?

У Грейнджер досі шум у вухах, і вона не те щоби дуже намагається пригадати, віддаючи перевагу тому, як вона тут опинилася. Мабуть, їй варто запакувати скриньку й направити у відділ Таємниць.

— Я мала такі ж у дитинстві, плюються, коли схочуть. Ненавиджу плюйкамінці. Але їх обожнював мій брат, — вона на мить кривиться, якось дуже знайомо. Й огидно. Герміона кліпає. Дівчина зойкує. — З тобою все добре? — вона простягає руку вперед, змахуючи невидимий пил із її сорочки.

— Так, — розгублено відповідає Грейнджер.

— То будеш шукати напарника, Герміоно? — питає Долорес, і щось у голові стрікотить, чешеться…

«Напарницю», — хоче виправити Грейнджер, але не виправляє. Насправді, Герміона втомилася. Так, до біса, задовбалася. У неї немає жодного бажання бачити Пенсі з її постійно закоченими очима, цигарковим димом і бісовою обручкою Блейза Забіні. Їй просто треба час, добре? І трохи особистого простору.

— Майже обід, — тягне Долорес, очевидно натякаючи на продовження розмови за їжею.

То й нехай. Герміона погоджується, лишаючи скриньку на першій трапившійся поличці, їй раптом здається, що це врешті-решт не так уже і важливо, і прямує за Долорес, оминаючи завалені мотлохом великі ящики та розпростерті цілими рядами дубові столи. Вони виходять у коридор через масивні двері з печаткою Міністерства, і Герміона впирається очима в підлогу, де ще вранці абсолютно точно не було цього червоного непривітного килиму. Вона спитає в Сьюзен. Пізніше…

Чи, може, він завжди тут лежав? Не те щоби це було справді важливо.

Герміона відчуває на своїх долонях тиск, і щось непомірно легке, ніжне, торкається її чола, шепоче на вухо, лоскоче носа. І руки, чиїсь руки, їх завжди так багато. На її вилицях, зап’ястках, вони плутаються у волоссі, затримуються біля впадинки на шиї, стискать стегна.

Герміона прокидається геть спітніла і стурбована. Цей кошмар не дає їй спокою вже певний час. І в кошмару чорне волосся, болотяні очі, присмак вишневих цигарок, і що, безперечно, найгірше — жіночі руки.

Вона ніколи не може розгледіти обличчя. Їй здається, та вона, що уві сні, зовсім цього не хоче. Що це погубить її. Зламає. Розщепить.

Місце поруч порожнє, Герміона видихає, бо зараз зовсім не бажає чути запитань. Вона одружена, щаслива в шлюбі. Їй не може, не має таке снитися. Особливо, якщо в її хіті присмак зради, прогорклої і хворобливої. Й іноді, їй буває так до біса боляче. Бо відчуття таке, ніби не вона зраджує, якщо сновидіння взагалі можна вважати за зраду, ніби покинули її.

Погано й від того, що після цих снів завжди здається, що вона не на своєму місці. Що речі на її робочому столі мають лежати інакше, що на стіні в її квартирі ще вчора не весіла ця безглузда картина. Ефект Мандели її давній друг.

Минулої середи вона жаліється старій цілительці, під час обов’язкового огляду у Святому Мунґо, на постійну втому й погану пам’ять, на що та тільки нерозбірливо бурмоче про зілля і виписує їй цілий клунок із довіском у вигляді заспокійливої мазі. Начорта їй заспокійлива мазь, Герміона гадки не має.

Але зілля не допомагають, видіння мучають її все частіше, не тільки під час сну. Варто тільки відчути спокій і щастя, почати забувати, їй сниться ця жінка. Хоча, якщо вже відверто, вона не може стверджувати, що нещаслива, бо це, здається її ідеальне життя. Спокійне і виважене, безтурботне. Лишаються тільки ці дивні сни. У якусь із серед, вона вже збилась із рахунку, їй снився хлопчик із коробкою плюйкамінців. Він повернувся до неї в неділю, а потім у вівторок. І це взагалі божевілля, адже не має ніякого сенсу.

Сьогодні ж усе як завжди. Герміона збирає вологу постіль і відправляє в корзину з білизною. Із самого ранку її вже чекають цинамонова кава в кавнику й біль у потилиці, підігрітий роздратуванням через розкидані Роном речі й нестерпну спеку на вулиці. А через півгодини вона вже крокує коридорами Міністерства, ліва туфля муляє. Мерлін, вона ненавидить підбори. Її наздоганяє Долорес із нелегальних чар, у руках у неї незмінна купа нудних паперів.

Герміона ніколи не могла уявити, що працюватиме саме тут. Точніше, часом їй здається, що кращого місця для неї не знайти. Але іноді, вона не певна, що дружить із головою. Просто якось усе завертілося, й от вона тут, виписує листи малолітнім порушникам, начаклувавшим роги своїй сусідці, чи змусившим виделкового чоловіка з пластику біля бістро в пригороді танцювати канкан.

Тож Долорес передає їй купку нудних паперів, ввічливо цікавлячись як там Рон. Герміона відповідає, що все добре. Хоча за його роботою в аврораті, вони насправді майже не бачаться. Про останнє вона, звісно, не говорить, адже Долорес затята пліткарка. Вони підходять до кабінок із низькими перегородками, Елоїза, її сусідка обабіч, нашорошує вуха.

— Як твій кіт? — питає Герміона в Долорес, аби хоч якось підтримати бесіду.

— В захваті від нової кігтеточки.

— Готова битися об заклад, що це справді так, — хихоче Елоїза. — Давно не бачила твої речі пошматаними.

Долорес зніяковіло відводить очі, а Герміона вичавлює усмішку й сідає за роботу.

День тягнеться мляво, одноманітно. Як і сотні до нього. Папери-папери-обід-папери. Стрілки годинника на стіні близяться до шостої. Вона складає все в кипу, відсовує на край столу, прощається з колегами і прямує додому.

У їх невеличкій маґлівській квартирі в спальному районі Лондона тихо й порожньо. Як завжди. Після того, як вона віддала на поруки Криволапика місіс Візлі, заводити тварин у неї не вистачає рішучості.

Герміона відчуває страшенну втому, і розгорнута книжка на тумбочці залишається недоторканою. Вона обіцяє, що завтра точно почитає. Завтра буде більше сил. Як тільки її голова торкається подушки, вона провалюється в забуття.

Стіни кімнати, у якій вона прокидається, здається, сягають неба. Герміона потягується на зім’ятих простирадлах, від яких пахне чимось настільки знайомим і приємним, що вона сильніше заривається носом у подушку, але її увагу привертає шум, і вона піднімається на ліктях, мружачись. Крізь великі вікна пробирається ранкове світло, обласкуючи жіночий силует малиновою загравою. Герміона озираться, здається, це дуже старий маєток.

Жінка повернута обличчям до вікна. У неї коротке шовкове волосся й довгі нігті. Вона смикає бретель напівпрозорої білизни. Герміона вгадує, що вона хвилюється.

— Я… — каже вона. — Грейнджер, я одружуюсь.

— Ха, — високий сміх наповнює груди, і їй чогось так боляче, так ніби… Ніби цього не мало статися, ні за яких обставин. — Вітаю… — говорить це, наче, не вона, але слова линуть із її рота.

Усе обривається, розхитується, дзеленькоче. Вона поспіхом виплутується із простирадл, бажаючи бігти з усіх ніг, бажаючи втекти. Аби тільки не бути тут, не дивитись у її зелені очі, не слухати виправдань. Вона не хоче цього.

— Герміоно! — кличе жінка, обертаючись. Але запізно, її простягнута рука, налякане обличчя тоне в ранковому співі пташок, лунаючому з відчиненого вікна.

Герміона різко сідає, затуляючи обличчя руками, кінчики її пальців тремтять і починають німіти.

— Що сталося, сонечко? — питає Рон напів стурбовано, напів сонно, і цілує її в плече. — Дурний сон?

Вона обертається, дивлячись у його вкрите ластовинням обличчя, руде волосся, голе, не прикрите укривалом плече. І повільно киває.

— Я… Так.

Вона згадала. Жінку з її снів звати Пенсі Паркінсон.

Того дня вона повторює її ім’я щохвилини, адже боїться, що воно знову висковзне й загубиться. Десь посеред папок, коридорів, їдальні чи старого архіву.

Перо скрегоче пергаментом, коли вона підписує черговий лист із попередженням. Десь навпроти сидять Долорес і Елоїза, розмішуючи гору цукру в наповнених терким чаєм фарфорових квітчастих чашках. Герміона не помічає, як виводить ім’я «Пенсі» на шматку паперу і свариться.

Долорес щебече про… Зачекайте? Про вибори Міністра? Кінгслі йде у відставку? Вона вже відкриває рота, але щось змушує її не поспішати.

— У Ліча немає шансів, — губи Долорес викривляє посмішка. — Звісно, Міністерство не на його боці, це навіть мені зрозуміло…

— Ліча? — оговтується Герміона. — Нобі Ліча?

— Так, — обертається до неї Долорес трохи роздратовано. — Кого ж іще…

І в якийсь момент Герміона думає, що Долорес на пару з Елоїзою все таки поїхали розумом від гори паперів, адже вона впевнена, що читала епітафію Лічу років зо два тому. Це не враховуючи того, що він навряд чи був дієздатним останнє десятиліття.

— Он він, навіть тут розвісили, — вказує Елоїза на плакат, з якого яскраво усміхається чоловік років сорока-п’ятдесяти.

Це… Це, мабуть, жарт. Безглуздий дурнуватий жарт. Прямо як той непривітний килим біля архіву… Точно, вона ж збиралася спитати в Сьюзен ще минулого тижня. Щось у голові клацає, встає на місце.

Скроні проймає різкий біль, вона відчуває, як нудота підступає до горла. «Пенсі Паркінсон», — повторює про себе. «Пенсі».

— Господи… — видихає Герміона.

Пенсі Паркінсон її напарниця.

Вона пригадує той день з тиждень, або, може, з місяць тому в архіві. День, який точно існував у її житті. День, коли вона поспішала на роботу із задоволенням. Іншу роботу.

— Чому, Долорес? — питає Герміона, нарешті відриваючи руки від почервонілих розтертих очей. — Чому в нього немає шансів? Бо він маглонароджений?

— Е-е, — вона ставить на стіл чашку принаймні з чотирма ложками цукру й розгублено блимає очима, бо вочевидь не очікує прямого запитання. Але Герміона втрапляє в ціль, їй це зовсім не подобається. Вона супить брови і гмикає.

— Хіба твоя мати не маґла?

— Що… Але звідки… — звучить геть спантеличено, але Долорес швидко бере себе в руки. — Ні, ти помиляєшся, — манірно відповідає, розправляючи неіснуючі складки мантії. — Мабуть, сплутала мене з кимось.

Очі Герміони блукають столом. Це все їй не належить. Ні ці огидні самозвіряльні пера, ні рожевий планувальник, ні табличка з викарбуваною посадою. Зрештою, їй не належить це життя. Вона перевіряє паличку в кабурі, і та на місці.

— Закінчуй виставу, Долорес, — каже вона, повертаючи погляд на неї. — Ти, — вона вказує на неї пальцем, підводячись із-за столу, — горокракс.

— Я, — Амбрідж теж встає, й обличчя її перекривляє жах. — Ні… — хитає головою, але Герміона не збирається її слухати.

Вона підхоплюється і стрімголов вибігає з кабінету, бо має знайти чортову скриньку, доки не стало пізно. Доки горокракс остаточно її не поглинув. Як вона дозволила всьому цьому обдурити себе? Тепер від її погляду не ховається примарне мерехтіння і брижі абрисів предметів. Вона розуміє, спогади Амбрідж змішались із її, викривились і зшилися заново, мов клаптяне простирадло.

Підбори стукотять об підлогу, і Герміона роздратовано скидає туфлі, вона ніколи б такі не носила. Підлога холодить ноги, поки вона не звертає в коридор, із якого все почалось.

Вона майже в цілі, і старі масивні двері з великою літерою М перед нею. Вона щосили тягне за ручку і двері піддаються. За ними всередині розтягаються нескінченні, закручені й переплутані ряди стелажів, нагадуючи лабіринт і механізм одночасно, адже вони приходять і починають плутатися ще сильніше.

— Не вийде, — лунає позаду. — Ти ж не думаєш, знайти її тут? Ти вже залишила її на полиці. І назад шляху немає.

Герміона повільно обертається, думаючи про те, що якби все було марно, Долорес не стала б бігти за нею.

— Стара скринька з плюйкамінцями? Чому? — питає Грейнджер, намагаючись тягнути час.

— Чому? — перепитує Долорес.

— Не якийсь родинний артефакт, або реліквія на кшталт медальйону Слизерина, — вона міцніше стискає паличку в руках. — Чи ви були настільки бідні, — відверто насміхається, — що більше нічого не мали?

Долорес не скаженіє, навпаки, на її губах розквітає посмішка.

— Це дурість. І самолюбство. Не всі знають, але для створення горокраксу, предмет має бути цінний лише чарівникові. Цього достатньо, щоби прив’язати до нього частину своєї душі. А далі залишити в місці, де він би просто чекав свого часу. На полиці в архіві, — з неприхованим задоволенням пояснює вона. — Доки якась неуважна аврорка не вирішить подивитись що це. І тепер, — розводить руками, — ніхто не здогадається, що сталося з розумницею Ґрейнджер.

— Щоби створити горокракс, ти вбила свого брата?

— О, не роби з мене чудовисько, — шкіриться Долорес. Вона емоційніша, нестриманіша за ту стару себе, яку добре пам’ятає Герміона. — Я вбила маґла, який намагався пограбувати мене. Але хтозна, можливо, це одна й та ж людина, — відмахується Амбрідж.

Герміона безапеляційно піднімає паличку.

— Я б цього не робила, — цокає та. — Ми всередині твоєї свідомості, Ґрейнджер.

Вона розуміє, про що та. Шмаляти без розбору заклинаннями тут — погана ідея.

— Яка мені тепер різниця? Однаково помру.

— Облиш. Повертайся додому, помреш спокійно, можливо, навіть у забутті. Не найгірший розклад для тебе, еге ж? Я бачила твої спогади. Ти нікому там не потрібна, ніхто тебе не чекає.

Герміона обертається, поглядаючи в заючу діру та шалений рух лабіринтів архіву. Чи достатньо знищити скриньку на тому кінці? Якщо Пенс не здогадається, Гаррі точно має. Проблема в тому, що вона не розуміє, скільки пройшло часу, і скільки в неї лишилося. Вона знає, що слова Долорес брехня, можливо, Пенсі вона й не потрібна, але принаймні її чекають друзі. Вона потрібна собі.

Герміона стискає паличку і з розбігу стрибає всередину. Позаду чується крик Долорес, але її вже хапає вир власних спогадів і почуттів. Там і їхнє з Роном розставання, і мертвий Гаррі в Геґріда на руках, і жаба Долорес направляє на них паличку, коли з губ її зривається «Кру…», і Гарріне з Джіні весілля. І Паркінсон.

Перший день їх співпраці, вона дивиться з-під лоба. Гаррі ще старший аврор. Рон тільки-но пішов допомагати Джорджу з магазинчиком, а сама вона тільки-но перевелася з відділу нагляду й контролю за магічними істотами. Паркінсон сприймає те, що їх назначили напарницями, як покарання, карму. Герміона передчуває проблеми.

І спочатку, це справді покарання для них обох. Пенсі неможлива, просто нестерпна, вона ніколи не дотримується правил і норм безпеки. Герміона ж, зі слів Паркінсон, вперта й зарозуміла. Але Ґрейнджер впевнена, що в зарозумілості та, власне, й у впертості вони спокійно можуть конкурувати.

Наступний спогад — це перший раз, коли Пансі запросила її до себе. Тоді її батьки вже померли, а майже все майно вилучило Міністерство. Вона стоїть посеред величезної вражаючої, але порожньої зали й розводить руками.

— Це все, що я маю, Ґрейнджер, — говорить нервово. — Що скажеш?

— Навіть не знаю, тут так просторо, — гмикає вона, роздивляючись ліпнину на стелі. — Можна влаштувати вечірку з басейном.

Пенсі сміється.

У той вечір вони захоплюються маргаритою, а потім, можливо, залишками столітнього віскі. Продовжується все тим, що обидві вони залишаються без одягу. Як не дивно, Герміону це майже не дивує. Ніби їх гризня вже певний час перестала бути всерйоз і набула певного нехарактерного ворогам відтінку.

Але, добре, для неї це трохи дивно. Спати з жінкою. І трохи соромно. А от Пенсі вочевидь нічого не турбує, і до їх роботи з її сторони додається лапання в будь-який зручний момент. І ще суботні вечірки, які закінчуються майже однаково.

Ніхто не знає. Гаррі іноді супить брови в їх сторону. Можливо, здогадується.

Це не триває довго, але вони щасливі. За поїданням її улюбленої піци й розпиванням аперолю, знайомством Пенсі з кінематографом, пікніками біля озера в Брекон Біконс.

Герміона зосереджується, їй треба спогад в архіві. Останній.

Й от, нарешті, воно: у її руках довбана скринька й паличка, але, звісно, ні Годрикового меча, ні зуба Василіска вона не має. Ну… і це відбувається в її голові. Але добре. Вона швиряє скриньку на стіл, Пенсі зі спогаду ошаліло відскакує.

— Редукто, — гарчить Герміона. Скринька розлітається на щепки. Вона недовірливо кліпає.

— Ти здуріла? — питає Пенсі. Герміона дивиться на неї якийсь час, вона відчуває настільки сильну втому, що ноги підкошуються, і вона опускається на підлогу. — Ей, Герміоно, ти чого? — гукає Пенсі розгублено. — Добре, я більше не палитиму в архіві.

— Пали скільки завгодно, — відказує вона, розтираючи очі. Пенсі в мить піднімається, огинає стіл і йде до неї.

— Тоді що сталося? — питає, сідаючи навколішки.

— Я не знаю, як знищити бісов горокракс, — говорить Герміона в долоні. Мерлін, звучить жалюгідно, це вона зараз жаліється втіленню своєї уяви?

— Горокракс? Зачекай… Що? — Пенсі хапає її руку. — Де ти його знайшла?

— Тут, в архіві. Усе це в моїй голові, і ти несправжня, Пенс, — сміється Ґрейнджер.

— Правда? — Пенсі тицяє її в плече, насміхаючись. — Прикро дізнатись. То де горокракс, Грейнджер?

— Схоже, десь у спогадах. Аби ж я знала.

— Ну, сховатися в тому безладу, що відбувається у твоїй голові, не надто складно, — кепкує Паркінсон.

— Так, — Герміона, зрештою, відриває руки від очей і дивиться на неї.

— Я б ховалась у якомусь іншому спогаді. Ну знаєш, там де мене б ніхто не шукав, — образ Пенсі розпливається, і вона вхоплює відлуння останніх слів.

Герміона замислюється. Там, де б вона не шукала? Щось неприємне? Буденне й пересічно-одноманітне? А якщо горокракс десь у спогаді про очікування трамваю? Чи про вечір у Гогвортській бібліотеці? Чи ще краще, у часі, коли вона ще відвідувала маґлівську школу?

Вона раптом згадує — було ще дещо зайве. У її снах у сні була дитина. Ймовірно, у той момент, коли Амбрідж вбила брата, той був уже дорослим, але Герміона бачила хлопчика років шести. Вона заплющує очі, зосереджуючись.

Підлога йде з-під ніг і Герміона сіпається. Вона посеред темного, чорніючого простору й навпроти стоїть дитина.

— Ти мусиш гратися зі мною, — каже хлопчик, у руках його скринька. — Ти обіцяла, Долорес, — кричить він, тупотячи ногою, і тикаючи пальцем кудись убік. Герміона обертається, споглядаючи дівчинку в зеленому костюмі й лакованих червоних черевичках. — Долорес, жаба! Погана Долорес бородавчаста жаба! — Дівчинка смикає спідницю, суплячи брови. — Ніхто з тобою не водитиметься, ненормальна! Бородавчаста відьма!

Він швиряє скриньку на землю, прямісінько до ніг Герміони, і крокує геть.

Вона нахиляється, підбирає її й одразу впізнає гарячкувате тепло. Герміона вже направляє паличку, прокляття висить на язиці, коли позаду чується.

— Пані, ви не зіграєте зі мною? Мене звати Долорес, ну… ви, мабуть, чули.

Герміона повільно повертається, благаючи себе цього не робити.

— Ти казала, що ненавидиш плюйкамінці, — видихає вона.

— Не може бути, — зойкує Долорес. — Я не могла такого сказати! — її щоки червоніють, і вона вже знайомо зніяковіло відводить погляд. Це, схоже, притаманно тільки молодій версії, думає Герміона.

— Вибач, але в мене нема на це часу, — каже вона, хоча мала б не відповідати взагалі.

— Це кінець, правда?

— Так. Кінець, — Герміона відвертається, коли знову тонкий голос розрізає простір.

— Не… — вона ковтає. — Невже навіть десяти хвилин не буде? Один-однісінький разок. Будь ласка, пані…

Її по-дитячому довгі вії тріпочуть і вона дивиться, чорт забирай, з такою наївною надією, і будь Герміона проклята, якщо це довбана пастка. Вона кляне себе, але киває.

Герміона відкриває очі, і перше, що бачить — це біла лікарняна стеля. Вона повільно вдихає, відчуваючи знайомий запах парфумів і довбаних цигарок, добряче здобрений медикаментами. Чорна маківка лежить спершись на руки на її ліжку.

Герміона тикає пальцем у її голову, і Пенсі сонно щось бурмоче.

— Я здолала її, — каже вона. — Можеш піти спати в ліжко, прокидайся, Пенс. Гей, Пенс, спина болітиме.

Пенсі піднімає голову, сонно мружачись. Вона кліпає й кутики її руб тремтять, поки вона раптом не схлипує, ковтаючи сльози. Що ж, цього Герміона точно не очікує. Пенсі Паркінсон ніколи не плаче. Але зараз вона відвертається, ховаючи обличчя, і витирає очі.

— Я думала, ти вже ніколи не прокинешся, — схлипує вона. — Ти знепритомніла, а та чортова скринька просто зникла.

— Так, вона була всередині, — кволо каже Герміона, вказуючи на розтрощену скриньку у її лівій руці. Пенсі дивиться не неї деякий час, а потім каже якось занадто серйозно:

— Ти неймовірна, Грейнджер.