Джемін увійшов до темної кімнати, яку розділяє з Ченле. Його зацікавило, що так мигає на екрані телефона руммейта, котрий залишив його ввімкненим. То була реклама на якомусь сайті. Він прогорнув стрічку трохи нище та почав читати.
«Джемін ніжно торкнувся до білої сорочки, що тільки хвилину тому висіла в шафі. «Пахне його парфумом» - по обличчю побігли сльози. «Чому він не повертається? Навіщо я вбив його?»»
Джемін, шокований прочитаним, виходить з кімнати, забувши навіщо взагалі заходив. Повернувся до вітальні, в якій мовчки сидять п’ятеро хлопців.
– Джеміне, хіба ти не ходив до кімнати, аби переодягнутися? – з пустотою в голосі та скляним поглядом запитує Ченле.
– Ай, точно, – хлопець повертається назад.
Відчинив шафу та перше що він побачив – біла сорочка. Вагається декілька секунд але дістає її. Вдихає аромат вишневого парфуму. В голові прониттся фраза котру він прочитав дві хвилини тому. «Чому він не повертається?» Але сльози не біжять по щоках. Джемін кидає погляд на двері. Біля них стоїть п’ятірка парубків. Їх тіла та очі не виражають жодної емоції. Вони схожі на бездушних ляльок. Через пару-трійку секунд ці загіпнотизовані ляльки зважилися наблизитися до Джеміна. Надзвичайно близько. Сорочка безшумно впала з рук Джеміна, й він слідом за нею.
Раптом все зникло та хлопець заплющив очі. В наступну секунду він бачить дерев’яну стелю. Намагається роздивитися преміщення, в якому знаходиться. У правому кутку він помічає довгий стіл, що стоїть під стіною та займає чимало простору. Крім нього у кімнаті присутній ще хтось у чорній мантії з великим капюшоном. Важко щось розгледіти у вечірній темряві.
Очі ще деякий час намагаються схопитися за інтер’єр кімнати. Та сила, з якою злипаються повіки дужча. Джемін засинає міцним сном.
– Джеміне, любий, прокидайся, – Джено будить хлопця.
– Джено? – сонно та водночас злякано той запитує, – чому ти тут?
– Як це, чому? Ми маємо сьогодні зустрітися з твоєю сестрою.
– Але ж я… – на очі навертаються сльози.
– Тобі знову наснився той сон? – Джено ніжно пригортає Джеміна.
– Так, – хрипло шепоче кудись в груди хлопцеві.
Джемін звик до цих кошмарів. Звик бачити схвильованого Джено щоранку. Але з кожним днем обійми його коханого холоднішають. Відчуття, наче Джено віддаляється від нього. Наче зникає, розчиняється і повітрі.
З коридору чути швидкі кроки підборів. Двері кімнати відчиняються.
– Привіт, синку, – жінка повільно підходить до ліжка, – ти випив ліки вчора ввечері?
По обличчю хлопчини біжать сльози від усвідомлення. І він задихається. Все навколо зливається в сіру кашу. До палати №8.25 заходять лікар та медсестра.
А в голові Джеміна лише одне:
«Навіщо я вбив його?»
Відгуки