Гоб зняв слухавку і ввів знайомий номер із записної книжки і дочекався, доки на тому кінці роздався глухий голос Чеза – єдина людина, яка могла знайти Константина майже завжди. Чез не підвів, сказав, куди їм варто прийти і пообіцяв підвести, де б Джон не шлявся. Гатлінг подякував, поклав слухавку і пішов показувати Морфею будинок.
Вдома було вдосталь місця на двох, Гобу добре платили і він міг дозволити собі таунхаус: на другому поверсі були спальня і тісний кабінет, на першому – темна кухня, вітальня із каміном і домашньою бібліотекою, маленька ванна і кімната для слуг – відголоски минулого сторіччя, Гоба вони влаштовували і тому він минулого року легко погодився взяти покоївкою двоюрідну сестру свого колеги.
Спальня сподобалася Сну найбільше, Гоб легко віддав йому своє ліжко і Морфей не відмовився, першим ділом влігся на м’яку перину, загорнувся в ковдру і знову заснув ще до того, як його голова торкнулася подушки. Гатлінг хотів ще розповісти, де і що тут шукати, але не наважився його будити і дав трохи часу.
Морфей виповз із ліжка через кілька годин, близько опівдня, сонно зазирнув у вітальню, побачив там Гоба.
- Ти виспався? – Гатлінг підняв голову і пожалів про своє питання: він все рівно виглядав так, наче не спав взагалі. Морфей підійшов повільно, трохи хитаючись, здається, тонкі ноги його майже не тримали, і опустився поруч із ним на диван.
- Не знаю, почуваюся дуже слабким, - Морфей сперся щокою на тверду спинку дивана. - Це дратує, я вже не можу просто лежати.
- Ти завжди стільки спиш? – Гоб не міг знати напевно, але здогадувався, що його шкіра все ще прохолодна і Гатлінгу хотілося загорнути його в ковдру, щоб він не захворів.
- Я не сплю.
- О, - Гатлінг трохи подумав і згадав довгі коридори лікарень, усі заставлені ліжками зі сплячими безпробудним сном людьми. - У світі з’явилася нова дивна хвороба, летаргічний інцефаліт. Хворі спочатку починають дуже довго спати, а потім взагалі не можуть прокинутися. Може це сталося і з тобою?
- Ні, ні. Ця хвороба з’явилася через мою відсутність, ця і ще одна, при який люди перестають спати взагалі. Я виправлю це, як тільки поверну собі сили. А щодо мене… - Морфей не закінчив думку.
- Тоді я думаю, ти просто втомився. Спочатку був у полоні, потім став смертним. Знаєш, люди досить швидко вибиваються із сил, до вечора ще є час, тож відпочинь, як слід. Ти любиш читати? – Гоб усміхнувся, коли Морфей кивнув. - Тоді вибери собі щось.
Морфей піднявся, порився на його книжкових поличках і сів назад із томом Шекспіра. Гатлінг ледве не пирхнув, особливо коли побачив тінь посмішки у куточках його губ. Через кілька хвилин Гоб помітив, що Морфей не перегортав сторінку вже занадто довго, глянув на нього і переконався: заснув.
«Не таким-то і хорошим писакою ти був, якщо під твої книжки засинають!» - Подумав Гатлінг і повеселився від власної думки. Обережно забрав книжку з тонких, ослаблих пальців, взяв Морфея на руки. Худе тіло все ще було прохолодним, ніяк не бажало нагріватися до людської температури. Може, саме тому він і був таким слабким?
Гоб відніс його у спальню, поклав на ліжко і накрив ковдрою. Подумав трохи, взяв книжку і сів поруч, сам задрімав ненадовго, але після обіду довелося вставати. Морфей нарешті виглядав хоч трошки спокійно і розслаблено, жодного занепокоєння у напружено зведених бровах, жодного розпачу і туги по дому у вигині губ і Гатлінгу не хотілося його тривожити, але вибору не було. Він погладив Сна по плечу, заговорив до нього пошепки. Морфей проснувся і Гоб повів його збиратись.
Гоб поклав руку на живіт, думаючи, як підшукати йому одежі, відчув м’який жирок, яким він трохи обріс після закінчення служби. Він не шкодував, що втратив частину тієї солдатської стрункості, не згадував, що у формі був схожий на кипарис - такий само високий і худий. Гоб знав, що якщо щось станеться, то жир знову розтане і дасть зайвих сил, а поки Гатлінг дозволяв собі їсти в своє задоволення, доки можна, доки смачно, доки є що.
Але на Морфеї не сидів навіть одяг, який Гоб носив в останні роки війни: то рукава закороткі, то в поясі дірок не вистачає, щоб штани не падали, а во всі гобові сорочки Морфея можна було загорнути двічі. В решті решт Гатлінг погодився, щоб Морфей надяг свій плащ і заправив у штани. Виглядало більш менш, але все ж треба буде повести його до кравця.
Потім Гоб приніс йому коричневе пальто. Сон оглянув його прискіпливо, на обличчі промайнула тінь незадоволення, але він промовчав.
- Що не так?
- Нічого, - Морфей слухняно надягнув пальто на плечі, Гатлінгу здалося, що Сна переламає навпіл від ваги верхнього одягу.
- Піду пошукаю щось чорне.
- Дякую, - почулося з вітальні, коли Гоб вже був у коридорі. Через кілька хвилин Гатлінг повернувся, посміхаючись задоволено і майже гордо, через його руку був перекинутий чорний одяг.
- Я знайшов дещо, зовсім про нього забув, - Гоб розгорнув перед ним чорну накидку. Морфей протягнув руки, торкнувся тканини і його обличчя на секунду засяяло.
- Звідки вона у тебе? – Спитав Морфей і забрав одежу собі, накинув на плечі, загорнувся майже по вуха. Гоб не став питати, але здогадувався, що плащ пах домом, Маренням, і точно був зроблений там. Тканина майже не зіпсувалася, тільки трошки обшарпалися поли і почали звисати рваною бахромою. Гатлінг думав, що це від часу, але тепер здогадувався, що діло було в Морфеї.
- Ну, ти так швидко пішов, коли ми посварилися і залишив оце і циліндр. Я забрав їх собі Насправді, я збирався віддати їх тобі, тож саме час. Циліндр зараз вже не поносиш, а це згодиться.
Морфей розправив плащ, зазирнув за пазуху. Замість шовкової підкладки Гоб побачив мерехтіння далеких зірок, туманності і невідомі галактики. Плащ пролежав у нього стільки років, Гатлінг періодично носив його, щоб провітрити, піклувався, щоб тканина була в порядку і він міг поклястися, що нічого до цього він не помічав.
Сон на німі питання відповідати і не думав.
Вони вийшли на вулицю ввечері, у повітрі нарешті відчувалися майбутні морози і Гоб щільніше загорнув морфеєву шию у шарф. Вони повільно пішли по галасливим вулицям, між метушливими людьми, повз кебів і машин. Морфей підозріло дивився на все навколо, намагався ні з ким не зіштовхнутися, аж поки вони не опинилися на просторому проспекті. Гоб час від часу обертався, слідкував за ним і хотів взяти за руку, щоб він не загубився, але не наважився. Морфей йшов все повільніше, аж поки і зовсім не зупинився, легко спираючись рукою о цегляну стіну будинку. Його королівська осанка ні на мить не змінилася, але по опущеним плечам і напружено зведеним бровам Гоб зрозумів, що щось не так.
- Тобі погано?
- Просто втомився. Давно не ходив.
- Нуж бо, ще трошки і сядемо в кеб, ми майже прийшли.
Але Морфей не сунувся з місця, тільки небезпечно похитнувся. Гоб, боючись, що він зараз впаде, взяв його під лікоть, Сон одразу відсахнувся.
- Більше не буду, - перепросив Гатлінг. Хотів запропонувати сісти на лавку, але найближчу, до якої Морфей точно міг би дійти сам, зайняли.
- Я багато років просидів за склом, у сфері. І відвик від дотиків. Насправді, я відвик від більшої кількості речей, ніж мені здавалося.
- Вони тримали тебе, - Гоб озирнувся, понизив голос, щоб перехожі його не почули, - у скляному шарі? Чесно кажучи, я собі це погано уявляю.
Морфей не відповів, відпочив ще хвилинку, подихав і мовчки пішов далі.
***
Константин знайшовся в опіумному притоні у центральному Іст Енді. Гоб залишив Морфея із Чезом, але на всякий випадок ще раз глянув на них, коли опинився біла входу. Морфей байдуже дивився на кобилу, що фиркала і іржала, а потім обережно погладив її по носу. Кобилка – Чез назвав її чи то Ластівкою чи то Синичкою – заспокоїлася і опустила голову.
Гоб спустився короткими сходами у напівпідвальне приміщення, щільніше закрив за собою двері, бо ті ледве не відкрилися знову. В ніс вдарив важкий сморід опіуму, немитих тіл і сексу, в середині було душно, повітря не вистачало, бо замість нього все застелила мутна димка.. Гатлінг обережно пройшов повз двоповерхових вузьких койок, застелених затхлими ковдрами. На них лежали люди, по двоє, по троє і навіть по четверо, всі п’яні від дешевої випивки і чанду, від в’ялої пристрасті і збудження.
Між койками ходили напівголі жінки і юнаки, нічні метелики задоволення. Рухалися вони повільно, заторможено, наче надихалися димом і теж оп’яніли. Гоб уважно вдивлявся в розслабленні обличчя, шукаючи мага.
- Константине, - нарешті гукнув Гатлінг, роздивившись у напівтемряві світле волосся і вкритті татуюваннями плечі, з яких сповзла сорочка. Джон обернувся, витратив секунду, щоб його впізнати і підняти куточок губ.
- О, вітаю, детективе. Як це Вас занесло? - Константин глянув йому за спину, його обличчя на кілька секунд зробилося нажаханим і здивованим, але маг швидко себе опанував. У Гатлінга від такого погляду марухи забігали по спині, він обернувся, але нічого незвичного не побачив.
- Ходімо, є одне діло.
Джон завагався. Гоб роздивився дві пари долоней, що ковзали по його грудям і животу: одні жіночі і інші чоловічі, вони вправно розстібали ґудзики. Шия і ключиці, що виднілися під розстібнутою до грудей сорочкою, були вкриті людськими укусами, рідше засосами і синцями. Гоб помічав їх не вперше, відмітив, що як тільки старі починали пропадати на їхньому місці з’являлися нові, свіжі і болісні. Джону вони, схоже подобалися, бо він час від часу торкався шиї, проводив рукою по потилиці і розслаблено прикривав очі. Проте Гатлінг задумався, хто міг його кусати, якщо у більшості повій не було передніх зубів, щоб не робили клієнтам боляче. Із темряви раптом з’явилося юнакове обличчя, губи торкнулися джонової щоки, але маг відсахнувся відштовхнув чужі руки і встав.
- Чого тільки не зробиш для хорошого діла, - фиркнув Константин, застібаючи сорочку і пояс брюк. Подивився навколо, забрав плаща і вони пішли на вулицю. Гоб дав йому трошки часу, подихати, прийти в себе і протверезіти, але зустрівшись поглядом, здогадався, що Джон встиг зробити не більше кількох затяжок.
- І що ж це за таке неймовірно важливе діло? Другий безокий тиждень? І це ж тільки вівторок! – Джон присвиснув, загорнувся у плащ сильніше, щоб не змерзнути. Гоб здивувався – адже сьогодні було п’ятниця - і покачав головою, зрозумів, що взагалі не продумав, що говоритиме і у пошуках сили і ідей, як завжди, поглядом звернувся до Морфея. Константин прослідкував і здивовано підняв брови.
Через дорогу біля повозки стояв Морфей і все ще чухав кобилу, що підставляла морду під торкання холодних рук, Чез був поруч і слідкував за ним уважно, хоча близько не підходив. Гоб йому нічого не сказав, але Чез точно провів із магом достатньо часу, щоб помічати, якщо щось не так.
- То Ви хочете, щоб я працював із живцем? Я вже думав, що не дочекаюся.
- Він не людина. Точніше, він не був людиною, а зараз чомусь став смертним. Його звуть Морфей, він мій старий друг.
- Морфей? – На обличчі Джона промайнуло секундне здивування. – Грецький божок?
- Ні, він… Пам’ятаєш, ти казав, що Берджес розпускав чутки про диявола у підвалі?
- Жартуєте, детективе, - хмикнув Джон, проте по його обличчю швидко все зрозумів, знову подивився на Сна. – Невже не жартуєте? Тож хто він тоді?
- Сказав, що один з Безмежних. Чув про них?
Константин помовчав кілька секунд, потягнувся за портсигаром. Сірник у його тремтячих пальцях декілька разів без толку чиркнув о коробочку, а потім взагалі зламався і Джон дістав інший.
- Певно, що чув на відміну від Вас, - він провів рукою по обличчю, Гоб впізнав цей нервовий жест: у їхню першу зустріч, коли Джону загрожувала петля на шиї, він робив так ледве не кожні кілька хвилин. - Безмежні – антропоморфні персоніфікації деяких явищ, але я не думав, що вони таки існують. І що вони можуть стати смертними, - маг глянув на Морфея, несхвально, з підозро. - Але що я знаю напевно – не раджу в це лізти. Попросіть його піти і забути дорогу до вашого дому.
- Що ти таке кажеш?
- Те, що може вас врятувати. Детективе, я попереджаю: ніколи не можна зв’язуватися із всемогутніми сутностями. Вони жорстокі і життя смертних для них, наче розмінна монета.
- Константине, припини, я давно його знаю, я обіцяв йому допомогти, - Гоб роздратовано пирхнув, - він мій друг, чорт забирай.
- Як ви з ним взагалі… - Джон замовк і подивився на Гатлінга, наче вперше побачив. - Оу. Ні, ні, ні, детективе, я вас прошу! Ви і… У нього? Дійсно?
- Та що ти верзеш, Константине? Не суди всіх по собі.
- Гаразд, гаразд, але я попереджаю вдруге: не можна простому смертному водитися із такими, як він, це завжди закінчується погано. Ви взагалі читали грецькі міфи? Чи Ви, бляха, безсмертний? – Маг на секунду посміхнувся, але потім знову посерйознішав. - Ви ж не безсмертний?
- Константине! Візьми себе в руки і заспокойся. Ти допоможеш чи ні?
- Ні, - Джон сперся спиною о будинок, зробив ще кілька затяжок, доки від цигарки не лишився малесенький недопалок. - Мені страшно, - відверто зізнався він. Гобу здалося, що стільки тривоги у магових очах він не бачив навіть перед його судом, - я не хочу вляпуватися в ще якесь гівно. І Вам не раджу.
Гоб зітхнув, опустив голову. Подивився на Морфея – жорстоку безсмертну сутність – і спробував згадати, щоб Морфей хоч раз був жорстоким. На думку спадала лише їхня сварка.
- Добре, я зрозумів.
Гоб пішов, не дочекавшись Джона, підійшов до Морфея. Чезова кобила ткнула мордому йому в пече, просячи погладити і Гатлінг почухав її по носу, думаючи, як пояснити все Сну, намагаючись підібрати слова, які його б не образили, але Морфей все розумів з першого погляду.
- Ясно, - Сон байдуже відвернувся до кобили, наче це його зовсім не стосувалося, але Гатлінгу здалося, що він засмутився.
- Я спробую вмовити його, трошки пізніше. В решті решт, він зобов’язан мені життям, тож…
- Думаю, його не сильно лякає смерть, - Морфей говорив тихо, Гоб ледве міг його розчути, не кажучи вже про Чеза і Константина, що стояли осторонь. Мабуть, маг все пересказав свому товаришу, бо Чез так глянув і їхній бік, що навіть у Галінга по спині пробігли мурахи. - Він вже приречений на тортури пекла, впевнений, він знає. Але є речі набагато страшніші за це і, здається, у мене зараз нема нічого, щоб я міг йому запропонувати в замін.
- Звідки ти це знаєш?
- Я ж казав, у мене лишилася ще дрібка моєї сили, - наче у підтвердження його слів вітер відгорнув поли його плаща і Гоб знову подивився на темний всесвіт, скритий у ньому, - але таких, як Джон Константин видно з далеку. До таких торкнулося пекло.
Гатлінгу хотілося його підбадьорити, запевнити у чомусь хорошому, але слів не знайшлося. Він відгукнувся на люб’язну пропозицію Чеза їх підвести, подумавши, що Морфею не стане сил дійти додому. Гоб допоміг йому забратися у кеб, закрив двері і чезова кобила потягла повозку.
Вони їхали мовчки, тільки Чез щось бубнів своїй лошадці. Морфей дивився на вечірній Лондон, на всі його недоліки і брудні сторони, Джон швидко задрімав, а Гоб намагався придумати, що робити далі. Більше жодних знайомих магів він не мав, да і толку з них, якщо вони всі живуть по таким самим принципам, що і Константин. Гатлінг знову глянув на мага, що сидів напроти.
Константин вовтузився, здригався і дихав нерівно. Гоб встиг злякатися, що йому стало погано через клятий чанду, але маг всього лише неспокійно спав. Час від часу він розплющував очі, дивився поглядом мутних зіниць, не розуміючи хто він і де, а потім знову провалювався у сновидіння.
- Йому сниться кошмар, - промовив Морфей. Він дивився у вікно, по білому обличчю пропливали жовті плями ліхтарів. Гатлінг здогадувався, що це не просто невдалий день, не просто невдала ніч. Константин часто міг дрімати на ходу, засинав всюди, де є можливість, і Морфей знав це краще за нього.
Далі вони знову їхали мовчки.
Біля будинку Гоба Константина будити не прийшлося. Він прокинувся сам, мовчки опустив голову і сховав обличчя у долонях. Гатлінг хотів одразу попрощатися, але вирішив дати невдалому магу зайву хвилинку. Після сну Джон виглядав ще більш втомленим, ніж був.
- Я можу тебе від нього позбавити, - раптом заговорив Морфей, коли Гатлінг відкрив їм двері кебу.
- Що ти там верзеш? Наче ти знаєш, що мені наснилося.
- Тобі наснилася Астра, - наполягав Сон, коли Джон знову відкрив портсигар. Маг у ту саму мить завмер. - Точніше, її…
- Не треба, - перебив його Константин. Морфей замовк, але Гобу чомусь здавалося, що зовсім не через прохання Джона. – Ти справді це можеш? – Він дочекався, доки Безмежний повільно кивнув. - Чому тоді цей кошмар мене переслідує?
- Бо я багато років провів у полоні, сни і кошмари забули свого творця. Якщо ти мені допоможеш, то я їм нагадаю.
- І чому я маю тобі вірити?
- Ось тобі моє слово монарха, Константине. Усе, що я можу тобі дати зараз – це моя обіцянка.
Вони просиділи так кілька секунд: Морфей тоскливо підпирав підборіддя рукою із байдужістю безмовної скелі, Гоб мовчки спостерігав, навіть Чез обернувся, чекаючи від них хоч чогось, а Джон думав.
- Поїхали, - раптом скомандував Чезу і для вірності постукав у віконечко. - Я живу окраїні Іст Енду, Чез знає. Ну чого ти чекаєш, їдь вже!
Гоб роздратовано пирхнув, хотів його послати, але спіймав на собі погляд Морфея і захлопнув дверцята.
- Щоб ви двоє були здорові! – Гукнув Чез і підігнав кобилку.
***
Затхлий запах пилу і чанду – перше, що відчув Гоб, зайшовши у магову квартиру. Чез висадив їх на більш менш широкій вулиці і сказав, що далі не поїде, а чекатиме тут. Джон провів їх брудними провулками Іст Енда, по сходам у під’їзд мимо опіумного притона, що по словам Джона був брудною помийкою, а потім відкрив двері.
Гоб бачив багато злачних місць, достатньо неблагополучних домів і джонова квартирка буле не найгіршою, але заводити туди Морфея, все ще слабкого і вразливого, він зовсім не хотів. Морфей його, звісно, не питав, і пішов одразу за магом, нога в ногу, нависаючи небезпечною чорною тінню, зайвий раз нагадуючи про обіцянку.
В домівці Джона було темно, навіть запалена лампочка, що висіла під стелею майже нічого не змінила. В неї безглуздо почав тикався метелик, жовте світло пролилося на купу мотлоху. І все вкривали шари пилу, десь свіжішого, десь старішого, все це обплітало тонке, блискуче павутиння.
Під стінами стояли стопки книжок, записів і пергаментів, між ними був маленький прохід, щоб могла пройти лише одна людина. Джон йшов повз них впевнено, не зачепивши жодної, пірнув у безлад, як кріт у ґрунт, закопався і почав рискати.
Не знайшовши того, що було потрібно, Джон пішов далі. Його квартира була невелика: одна кімната суміжна із кухнею і інша, зовсім мала, яку майже повністю займало вузьке ліжко. Поруч із ним стояла тумбочка, на ній лежала довга трубка. Константин боровся з безсоннім радикально.
Гоб його добре розумів, адже і сам у минулому сторіччі сильно полюбив макові пігулки. З ними легше засиналося, з ними можна було розслабитися і не згадувати знову і знову те, що хотілося забути. Біда тільки в тому, що рано чи пізно опіум переставав допомагати.
Морфей обдивився всі кути, до яких міг дотягнутися, не знайшов нічого, що могло його зацікавити, і поглядом зупинився на ліжку, Гоб теж на нього глянув і окрім тонкої ковдри і пожовтілої постільної білизни побачив дивні подряпини. На узголів’ї і на стіні, навіть на підлозі навколо ножом була вирізана купа магічних символів, кругів, якихось рун і незнайомих гліфів.
- Це захисні символи? – Спитав Гатлінг тихо, щоб не почув Константин.
- Так. Від поганих снів. Біда тільки в тому, що вони захищають від кошмарів тільки у Притомному світі.
Що снам робити у Притомному світі? Як вони могли сюди потрапити? Навіщо він їх створив, якщо від них треба захищатися? Гатлінг притримав всі питання на потім.
- Безмежні, безмежні… - голосно протягнув Джон собі, аж поки не помітив корішок потрібної книги, потягнув за нього і тільки якимось дивом не завалив всю стопку. – Знайшов! А я згадати не міг, де раніше про вас чув, - він дістав з полички запилений том у товстій, шкіряній палітурці, розгорнув і полистав, зупинився на сторінці із купою вклейок і приміток, зроблених ще до свого народження. Поруч із виписаним акуратним почерком текстом був шматочок пергаменту із чорнильним малюнком. – Ти диви, так одразу і не впізнаєш.
Чорнила складалися у високу фігуру у темній одежі, що ледве нагадувала людину. Голова у неї була неправильно витягнута, із неї йшов хребет. Великі чорні очі дивилися в нікуди. Гоб скосився на Морфея, знову на малюнок і дійсно не впізнав.
Джон із грохотом поклав книгу на стіл, що був весь завалений паперами і дивними предметами і Гоб був впевнений, що вони не звичайні.
- Отже, ти, Безмежний, став смертним, - Константин почухав потилицю, покрутив у пальцях свіжу цигарку, але не запалив. – І я знаю тільки те, щ це майже неможливо. Майже.
- Але це сталося, - Морфей підійшов до столу, подивився на книгу, що лежала для нього догори дригом. – І мене потрібно повернути назад.
- Ти знаєш, що це був за ритуал.
- Ні. Але всі, хто були в будинку, заснули. Від мене… Від мене наче відрізали шматок. Я наче втратив одне із почуттів і тепер ніяк не можу відчути свою природу.
- Тоді може нам пощастило і її просто, - він зробив паузу, підбираючи слова, - закоркували в тобі. Але якщо нам не пощастило, то в тебе дійсно її забрали. Тоді розібратися з цим буде складніше.
- І як це з’ясувати?
- Та все дуже просто. Поїдемо в маєток до Берджеса, - після магових слів Морфей похмарнішав, що не пішло від Гоба. - Там дізнаємося, що за ритуал вони проводили, а далі буде ясно.
- Їдемо завтра, - Гатлінг піймав на собі розгублений погляд Константина.
- А ти хіба не працюєш?
- Субота, Джоне.
- Чекайте, це сьогодні вже п’ятниця? - Константин кілька митей думав - ось що буває, коли не працюєш у п’яти днівку, борешся з демонами і куриш чанду, щоб хоч трошки поспати – але потім склав у голові пазл. Гобу здалося, він буквально бачив, як крутяться шестерні у нього в голові. Детектив кивнув. - Тоді дозвольте, детективе, але ви мусите піти. Ох, дідько, з цією роботою ледве не забув…
Гоб був не сильно проти. Джон провів їх до коридору, віддав верхній одяг і відкрив двері. Гатлінг поглядом попросив Морфея залишити їх на кілька хвилин, Сон вийшов на сходи, але далеко не відійшов.
- Ти якось зрадів, на побачення йдеш? – Гатлінг посміхнувся, проте Константин обличчям не змінився.
- Ну, я не маю ілюзій, - маг відмахнувся. - Це швидше «зайти в гості на секс». Посидимо, вип’ємо, потрахаємося, - і додав тихіше: - Я нарешті висплюсь.
- Тобто?
- Тобто коли він мене єбе, я потім добре сплю, - маг сперся плечем о косяк дверей.
- Тоді гарної ночі, Джоне, - Гоб застібнув останні ґудзики на пальті. Кинув на Джона ще один погляд, згадав дві пари рук у борделі на його плечах, особливо подумав про юначі. - На чоловіка чекаєш? – Гоб не розраховував на чесну відповідь, проте Константин кивнув. - Дивися, очі не втрать.
Джон пирснув. Весело йому, ти диви, наче не вони у морзі трупи штабелями складають.
- Та не знущайтесь із мене.
- Джоне, я серйозно. У нього немає типажа, але останнім часом всі його жертви худорляві блондини, - Гоб акцентовано обдивився його з ніг до голови. - Нікого не нагадує?
- У хороших людей часто дуже зла доля, детективе, а я та ще наволоч, тож мені нічого не загрожує. В решті решт, це до вас він приперся, а Ви хороша людина, тож бережіть себе. Па-па, детективе, - Джон виглянув у коридор. - Пане Безмежний.
Константин неглибоко склонив голову у найбільш недбалому поклоні, який Гоб тільки бачив, але Морфея це не вразило. Маг захлопнув двері, а Гатлінг повів Сна назад до кебу.
***
Джон пролежав у ванній добру годину, аж шкіра на долонях пішла зморшками, і все це, щоб змити із себе стійкий запах сірки і покійників, який не в змозі був перебити навіть опіумний дим. У жерстяній ванні було мало місця навіть на одного, доводилося піджимати ноги і худі коліна підіймалися над водою.
Очі час від часу повільно закривалися, але маг не дозволяв собі заснути глибоким сном. Він пожалів, що не захопив із собою годинник, не поклав на раковину, щоб хоч інколи поглядувати на час. А так чорт знає, скільки він тут лежить, коли прийде його очікуваний гість.
Джон видихнув, втомлено опустився під воду. Від волосся теж завжди тхнуло, його б теж відмити, але бажання вистачило тільки на те, щоб їх намочити. Маг винирнув, протер очі, щоб подивитися навкруги.
- Привіт, Джоне, - роздалося прямо біля нього, ледве не над вухом. Константин відсахнувся так сильно, що вода розплескалася за бортики, пролилася на плитку, проте голос, такий знайомий, солодкий і глибокий, який міг би бути у змія-спокусника, не дав злякатися, як слід. Маг нарешті підняв повіки і сперся поглядом у знайоме обличчя.
- Та йди ти! – Джон провів рукою по волоссю, щоб вода не стікала на обличчя. Коринтянин сів на коліна, склав руки на бортику ванної, але помітивши його несерйозну злість, розтягнув губи у посмішці, показав білі, рівні зуби. – Налякав! У мене, бляха, ледве серце не стало. Як ти зайшов?
Коринтянин взяв його пальцями за підборіддя, змусив повернути голову і поцілував у губи. Джон відповів його нахабним вустам, пробачаючи дурнувату виходку, що точно коштуватиме йому у декількох сивих волосків. Проте швидко розірвав поцілунок і подивився йому в очі, точніше туди, де вони мали б бути, чекаючи пояснень. Темне скло окулярів запотіло від пари у ванній і навіть зблизька за ними нічого не роздивитися.
- Я постукав, а ти не відчиняв, - він провів пальцями від його ліктя до татуювань на плечі, Джон блаженно відкинув голову на бортик. - Тому я зайшов сам.
- Двері зачинені були.
- І я не казав, що там відчинено.
Константин не зміг стримати усмішки.
- Яка ж ти знахабніла наволоч.
- Не правда. Я, може, хвилювався. А якби тобі було погано, а я би просто пішов, - Коринтянин нахилився до його зовсім близько, торкнувся носом мокрого волосся і дряпнув зубами вухо. - Від тебе знову тхне чанду, любий, і це не комплімент.
- Ти ніколи не був майстерним у цьому романтичному лайні.
- Це просто тобі не подобаються нормальні компліменти, - Коринтянин смачно облизнув губи, підвівся. Маг ліниво прослідкував за ним поглядом, відмітив мокрі плями на колінах і на манжетах сорочки, проте Коринтянин все одно виглядав ідеально, як недосяжна мрія: білосніжна сорочка добре сиділа на сильних руках, наглажені брюки спускалися по довгим ногам, обіймали талію, а підтяжки тримали їх на належному місці. Він зовсім не вписувався у обшарпану, стару квартиру, яку Джону купив за копійки, через два дні після кривавого вбивства на кухні. Відмивати кров довелося довше, ніж давати прочуханів привидам. – Вилазь, я приніс випити.
Коринтянин вийшов із ванної, наче мав хоч якесь уявлення про людські кордони і межі, за які не можна було переходити. Джон віддавав собі звіт, що кохався він не з людиною – з чимось, що неймовірно добре вміло прикидатися, з чим завгодно, але не з людиною. З ким? З чим – милий ребус, який маг ніяк не міг розгадати.
Константин встав, почекав, доки із нього стече вся вода і потягнувся за халатом. Він був би тільки радий вийти і голим, а потім потягти коханця одразу у спальню, чи на письмовий стіл, чи прямо на килим, чи ще куди-небудь, куди йому захочеться. Але в клятому Іст Енді, у цих тісних мурашниках було занадто холодно навіть влітку. Про зиму вже і казати нічого.
Джон вийшов, знайшов Коринтянина на кухні. Коханець дістав із шафки два стакана і саме відкривав пляшку віскі, проте маг поклав долоню на його руку, жестом попросив зупинитися. Повторювати двічі йому ніколи не треба було. Коринтянин поставив пляшку, його руки, прудкі, як змії, раптово опинилися на його талії, вуста накрили вуста.
Константин відчув міцні долоні на сідницях, слухняно сів, коли його штовхнули на стіл. З плечей зісковзнули підтяжки, кілька ґудзиків висковзнули із петельок, оголили золоту шкіру на грудях. Джон приласкав її кінчиками пальців, попестив на пробу, наче ніколи до цього не торкався і зупинив коханця, коли він захотів розв’язати пояс халату, маг його зупинив.
- У мене є варіант, - прошепотів Джон і зарився пальцями у його волосся, потягнув, достатньо, щоб нагадати, що їх тут двоє.
- Слухаю дуже уважно, - збрехав він між короткими поцілунками в шию і ключиці. Поки що він кусався легко і майже ніжно, але ближче до середини він почне вгризатися у нього, наче з бажанням відірвати від нього шматок, прокусити найглибші вени. Чим би він не був, він був створений, щоб кусатися. І ще трахатися. Джон встиг вже не раз перевірити на собі.
- У тебе дуже міцна шкіра, гострі зуби і твої очі… Щоб там із ними не було, - халат зісковзнув із плеча, ледь проступаючи під шкірою кісточку одразу накрили гарячі губи. - Ти мананангал?
- Хто? – Коринтянина це здивувало, він навіть сповільнився, проте не зупинився. Отже, мимо. Шкода, бо так хотілося.
- Філіппінський кровопивця. І ще їхні очі дуже світлочутливі, - Константин повільно протягнув руку, щоб зняти його окуляри, але в останній момент передумав, захотів дочекатися відповіді. Коринтянин перехопив її і вкусив за великий палець. Не боляче, не сильно, але достатньо, щоб застерегти, лизнув укус кінчиком язика.
- Ні.
- Та блядство!
- Мої очі тобі нічого не скажуть, вони не причина, а наслідок, - Коринтянин все ще терпляче чекав дозволу, щоб продовжити, а поки великим пальцем погладжував оголене плече, наново креслив татуювання. - Давай я просто розкажу тобі.
- Навіть не думай. Я відчуваю свою профнепридатність, тим паче… - Джон пальцями підчепив його за підборіддя, змусив дивитися на себе, майже торкаючись вустами. - Хіба тобі не весело?
- Весело. Хоча ти ніколи не здогадаєшся, - зневажливо пирхнув Коринтянин. - Ви, люди, взагалі не вірите у наше існування, хоча часто бачите, але завжди відмахуєтесь, наче нас зовсім не існує. Але я не ображаюся, мені так навіть більше подобається.
Він хиже припав до нього, вкусив за нижню губу. У роті почало віддавати металом, проте Джон не звернув уваги, бо Коринтянин так вчасно розсунув його ноги ширше, попестив стегна і майже непомітно забрався під розхристані поли халату. Поясу він не торкався, магу від цього було неймовірно смішно, проте він був тільки за. З Коринтянином він почувався дивно, не так, як з іншими. З ним Джон міг уявити себе коханим, залюбленим і захищеним, бо що могло з ним статися, коли його цілувала невідома зубаста істота.
Нічого, окрім нього.
Під час сексу Коринтянин був послідовним у своїй грубості: кусав в правильних місцях, знав, коли треба ляснути по заду чи не тільки, міг заламати руки, але на грані, щоб не нашкодити і завжди входив повільно і глибоко, раз за разом. Він ніколи не трахався, тільки кохався, вдумливо, чутливо і болісно. Константину так подобалося, саме такого він і потребував, щоб забутися, перебити ниючий біль від ломки і згадати, що тепер він може зупинити це, якщо просто попросить. Раніше такого не було.
Джон розплющив очі, коли гарячі губи зникли, і тут же відчув їх на підборідді і нижче на шиї. Коханець заціловував свіжі, ледь помітні сліди, що він лишив раніше. Маг нахилив голову, щоб було зручніше, подивився Коринтянину за спину і одразу ж його відштовхнув.
- Блядство, - прошипів Джон, дивлячись у вікно. За склом на козирку сиділа тінь, худорлява і темна. Константин придивився і одразу ж пожалів, бо у відповідь на нього витріщався безокий покійник цими клятими порожніми очницями. - Знайшов, коли припертися…
- Що сталося? - Коринтянин повернувся, вже насторожений і готовий дістати ніж, але нічого не побачив. Привид зник, наче хотів показатися тільки Джону і нагадати про себе. Клята некромантія.
- Нічого, нічого, просто покійник… - Джон приклав руку до чола, закрив очі і провів долонею по обличчю. - Клятий привид, так і знав, що він не відстане.
- Тебе переслідує дух?
- Ні, він швидше… - він протяжно видихнув. Від чортових мерців член не стояв, особливо від безоких, а маг просто хотів добре провести ніч і проспати до обіду майже без кошмарів, але натомість вони добралися до нього наяву. - Я призвав покійника для детектива, а після такого вони ще можуть таскатися за мною деякий час. Я його вже бачив сьогодні, просто в натовпі, в притоні шатався, тож він досить нахабний. Але щоб припертися майже до мене додому - такого ще не бувало.
- І що з ним робити? – Коханець знову глянув у вікно, на далекий блиск вуличних ліхтарів. Джон із тінню ревності і тривоги потягнув його за комір знову до себе, ледве не ближче, ніж вони було до цього.
- Та нічого. Вони самі зазвичай зникають, а в квартиру він навряд чи зайде, такого ще не бувало.
- Ти вже так довго бавишся із цим детективом, скільки він ще буде на тобі їздити?
- Я ж казав тобі, я йому винен. Він мене від петлі врятував, тож я допомагаю, якщо він просить.
- Тільки покійники шляються потім за тобою, - у його голосі почулася образа, наче загострене почуття справедливості не давало йому спокою, хоча Джон знав, що це не так. За Коринтянином він таких дурниць не помічав, бо тоді вони б не витримали один з одним і десяти хвилин. - І за магію платиш ти, і…
- Припини.
- Як його хоч звуть?
Константин подивився на коханця досить виразливо, щоб нагадати про свої принципи: не втягувати тих, із ким спиш, у роботу, тим паче у справи детектива Гатлінга. Джон сказав про це з самого початку, навіть ім’я гобове ніколи в голос не називав, щоб у Коринтянина не було зайвої спокуси.
Коринтянин сіпнув бровою, повернув голову, певно що закатав очі за чорним склом, але промовчав. Злим і ображеним він здавався милим, як шипляче кошенятко, Джон м’яко посміхнувся і поклав долоню йому на щоку, змусив подивитися на себе.
- Якби я все тобі розпиздів, то у тебе б волосся дибки встало. Мої клієнти взагалі не святі, - Джон чмокнув його у вилицю. - А інколи ще й впливові, тож мене б весь Лондон захотів би посадити на букінгемський шпиль.
- А хіба всі і так не хочуть?
- Так лише половина.
Джон весело пирхнув, Коринтянин обійняв його не очікувано, турботливо і тендітно. Магу часто здавалося, що на ніжності він був нездатний, але ж зараз він заспокійливо пестив по спині і тепло дихав у вухо. Константин трохи розслабився і поклав голову йому на плече, але не відвів пильного погляду від вікна.