Небіжчик лежав на столі і дивився на тусклу лампу порожніми очницями. Верхня частина черепа була відпиляна і акуратно складена в сторону, сірий мозок лежав на вагових терезах. Доктор Отрі стояв поруч у темному халаті і брудному, прорезиненому фартуху, на якому блищали нові плями, і копався у животі покійника.
- Ще один, - зітхнув Гоб – сержант Галінг, хоча він сам надавав перевагу «детективу» - і провів по заспаному обличчю п’ятірнею. Він підірвався спозаранку, щоб у відділку дізнатися, що місце злочину веж розворошили, невміло оглянули і прибрали, а йому не лишили нічого, окрім висновків доктора Отрі, який чаклував над безоким трупом. – Як завжди?
Доктор Отрі пальцями у брудній рукавичці прибрав на лоба товстолінзні окуляри і показав незавершену ще роботу. Від плечей до ребр йшло два довгих надрізи, що сходилися в один і розтинали живіт до паху. Грудна клітина розкрилася багряною квіткою, оголила беззахисні органи, блискучі і вологі, але вже холодні.
- Як завжди, детективе Гатлінг, - Отрі витер руки об фартух. - Жертва – молодий чоловік, приблизно двадцяти двох років, цього разу білий. Очі відсутні, причину смерті напевно назвати не можу, але думаю, що це був травматичний шок.
Отрі вже закінчував розтин, залишилося тільки зашити. Він підсунув ногою відро, що стояло під хірургічним столом, скальпелем вирізав кишечник. Орган нагадував слизьку товсту змію, що звивалася у руках доктора, аж поки не плюхнулася у відро із чавканням.
Захотілося відвернутися. Не тому, що було противно, а тому, що хотілося залишити вбитому ймовірніше всього під час сексу юнаку хоч дрібку чогось особистого і не дивитися зайвий раз на його нутрощі.
«Вибач друже, - подумав Гоб, доки доктор закривав грудну клітину, щоб зашити, - але ніяк інакше.»
Гоб так і не зрозумів, кого заспокоював: себе чи мертв’яка. Інколи він відчував себе занадто м’якотілим для цієї роботи, але частіше він думав, що за життя бачив забагато трупів, щоб дозволяти всяким чудовиськам гуляти білим світом.
І в його силах покарати хоч декількох.
- Очі видалили, доки він був живим?
- Саме так. Їх знайшли?
- Звісно ні, ніколи не знаходили, - Гатлінг пошкряб підборіддя, де пробивалася колюча щетина, бо він не встиг поголитися зранку. - Схоже, наша потвора їх колекціонує.
Доктор Отрі хмикнув, взяв голову за скроні, вкриті білим волоссям, повертів для Гоба.
- Смак у нього вишуканий: він їх вичавив і підрізав нерви. Дивіться, - він пальцями розкрив повіки ширше, - в очницях жодних слідів склистого тіла, тільки кров із сосудів, а отже – він їх не розчавив. Ви взагалі уявляєте як важко таке провернути?
- Чесно кажучи, уявляти не хочу. Що у нас ще?
- Ну, у жертви був статевий контакт мінімум за годину до смерті.
- Зґвалтування? Чи як завжди?
- Як завжди, - доктор підняв задубілу руку, показав пальці. Під нігтями чорніла кров. - У вбитого жодних травм, окрім вичавлених очей і поламаних нігтів, і ще трошки стандартних укусів, засосів і інших слідів статевого контакту. Проте пряма кишка ціла, жодних надривів. Нігті він зламав, коли пручався.
- Ох, дідько… Дякую, докторе.
Отрі помив руки, від яких вода у жерстяному рукомийнику почервоніла, зняв рукавички і фартух.
- Дозвольте дати Вам пораду, детективе, - доктор потягнувся за портсигаром, запропонував Гобу, але він відмовився. - Кидайте цю справу. Вам би кар’єру робити на гучних розбірках, а не копатися у пилу і шукати пристарілого вбивцю. Скільки йому зараз має бути років?
- Докторе, Отрі, - присік його Гатлінг сталевим, впевненим тоном. Отрі перепросив, хоча Гатлінг у глибині душі знав, що він був правий, але кинути ці справи Гоб не міг. Ніхто не хотів займатися брудною роботою, ніхто не хотів дивитися на розтерзані тіла – найчастіше жінок і дітей. Не хотів ніхто витрачати роки життя на справи, що нагадували заплутаний клубок ниток, весь злиплий від крові, з розумінням, що це може бути марно. Ніхто, окрім Гоба, у якого часу завжди було достатньо.
Вони з Отрі вийшли на вулицю через чорний вхід. Дощ дрібними краплями падав на брудні вулиці, стукав по козиркам і фіранкам, адже зима ніяк не могла принести із собою морози. Отрі дістав цигарку і сірники, глянув на чоловіка, що вже сидів біля них і чекав. Доктор завжди косився на Джона Константина не добре, цього разу навіть глянув на Гоба із німим питанням у погляді. Гатлінг його розумів: розхлябаний, неголений чоловік у пожовтілій сорочці, страждаючий від безсоння не вселяв довіри.
Насправді, Гоб ще не бачив людей, яким би сподобалася перша зустріч із Константином – Джоном чи Джоаною.
Константин сидів на сходах під козирком, ховаючись від дощу, і стискав в зубах самокрутку. Гоб сковзнув по ньому поглядом, махнув головою і маг ліниво пішов за ним. Пройшов повз Отрі, не вітаючись і не перепрошуючи, закрив двері чорного ходу. Від нього тхнуло дешевим алкоголем, але Гоб не здивувався, бо у питаннях магії доводилося грати за правилами Джона. Перше з них гласило, що він ніколи не чаклував тверезим.
- Вітаю, детективе, - Джон посміхнувся, кинув плащ на крючок із халатами і підійшов до покійника. – І тобі доброго дня, дорогенький.
Гоб хмикнув, закатав очі. Константин розкрив сумку і скомандував:
- Допомагай.
Гоб взяв мішечок сіль, звично розсипав навколо хірургічного стола. Джон закатав рукав сорочки, перев’язав джгутом, постискав кулак, прощупав вени і вставив великий шприц. Темна густа кров потекла у шприц повільно, майже важко, але через кілька секунд набралося достатньо.
- Вийде? – Гатлінг встав у круг із солі, спостерігаючи, як маг виписував символи на зшитих грудях трупа.
- А я знаю? – Фиркнув Константин і на секунду відволікся. – Він вмер страшною смертю, а я змушу його пережити це ще раз. Сильно радий він не буде, а мертві і без того вередливі, як кляті розбещенні принцески. Сподіваюся, він не явиться до мене завтра.
Гоб промовчав, завмер, спостерігаючи. Джон почав бубнити закляття, Гатлінг розібрав уривки латинських слів, знайомих фраз, але в щось цілісне вони не складалися. Мабуть, і не мали б, мабуть, вони не для живих і тим паче живих, як він.
У шафі з тілами хтось вдарив у дверці, несильно спочатку, а потім зарядив з усієї сили і метал лязгнув. З іншої полички роздався протяжний стон, схожий на тваринний вій, хтось заплакав і почав кликати на допомогу, хтось бився у судомах. Гоб подивився на інші секційні столи, де небіжчики кричали і стогнали, шукали відсутні кінцівки, рилися холодними пальцями у розрізаних животах.
Безокий покійник прогнувся у спині, задубілі м’язи прохрустіли і цей звук відлунням пройшовся у Гоба всередині. Гатлінг здригнувся, але стримався, щоб не відсахнутися. Небіжчик трясся, намагався хапати повітря посинілими губами і торкнувся обличчя руками, шукаючи очі.
- Я не бачу! – Простогнав він. – Так темно, нічого не бачу…
- Спокійно, хлопче, очі тобі тепер не потрібні. Розкажи, як ти помер.
- Кошмар! – Викрикнув покійник і роздряпав порожню очницю зламаними нігтями. Шлунок стиснуло мерзенно-холодною рукою у приступі нудоти, але Гоб не подав виду. – Кошмар! Як темно, тут так темно…
- Назви ім’я чи хоча б опиши його.
- Де мої очі?! Він їх забрав, забрав і з’їв! Вибачте, містере Берджіс.
Джон здивовано подивився на нього, але Гоб не зрозумів.
- Тебе вбив Берджис? Родерік Берджис?
- Ні, не виганяйте мене, пане Берджисе… Я прийду, тільки мої очі, він їх…
Свіча згасла, покійники замовчали і завмерли. Могильний холод зник і Гоб відчув, як незрозумілий страх відступив і залишив по собі тільки важку тишу, яка і мала би панувати у морзі, але тепер вона давила на груди. Важкий дим свічки змішався із запахами мертвих тіл, карболки і формаліну і Гатлінгу довелося ковтнути бридкий ком у горлі. Хотілося подихати свіжим повітрям.
«З’їв, - повторив про себе Гатлінг і все раптом стало на свої місця. Жодного разу ніхто не знаходив очі вбитих, ніхто не знав, куди їх можна було безслідно діти. – Звісно, він їх їв!»
- Родерік Берджис, це ж треба… - пробубнив Константин і почав складати магічні предмети. Рідко коли покійники розповідали щось суттєве. Гоб притягував Константина до морга декілька разів і щоразу жертви могли описати вбивцю чи останній момент життя, але ще ніхто не називав імен. – Ти його не знаєш? Це ж головний суперник Аластара Кроулі, шишка у псевдомагічному світі.
- Шарлатан? – Спитав Гоб і все ж накрив безокого покійника білим простирадлом. Джон не дарма казав, що таке закляття для покійників – найгірший момент життя. Гатлінга інколи колола нав’язлива совість, але він виправдовував себе тим, що його діло праведне.
- Так. Я майже впевнений у цьому, хоча… - Джон задумався, допомагаючи Гобу підмести з підлоги сіль. Єдиною умовою доктора Отрі була чистота після сеансу, за що Гоб був йому безмежно вдячний. - Ходять чутки, що він тримає у підвалі диявола.
- Мене більше цікавить, оце, - Гатлінг качнув головою в сторону покійника. Джон забрав магічні речі і вони пішли до виходу.
- Ти всіх магів по мені не міряй, детективе. Він багатий, дуже багатий, тому будьте обережні.
Гатлінг закивав, роздумуючи. Вони вийшли на вулицю, повне смогу і сажі лондонське повітря здалося Гобу п’янким і свіжим, навіть коли в легені попав дим від отрової цигарки. Доктор повертатися в морг не спішив.
- Дякую, Константине.
- Не дякуй, - Константин загорнувся у світлий плащ, дістав папіросу, яку не встиг скурити до сеансу. Джон п’яним якось бовтнув, що курить після сексу, бо дуже добре, і після ритуалів, бо дуже погано. Зараз Гатлінг його розумів, - я ж казав, що це особисте.
Джон пішов і скрився за рогом, Отрі повернувся у секційну залу, а Гоб дозволив собі ще трошки постояти на вулиці. Його чекав день, повний турбот.
***
До вечора слабкий дощик перетворився на крижану зливу, як завжди бувало у холодному, вологому Лондоні на початку зими. Вдома Гоб поспішив зняти мокрий від дощу плащ. До нього миттю підбігла покоївка Шеріл, широкоплече, білобрисе дівчисько, і забрала його, щоб посушити. Важкий день приніс за собою важкий вечір.
Після ситної вечері, приготовленої Шеріл, Гоб налив собі бренді, сів поближче до каміна, щоб зігрітися після дощливих вулиць осіннього Лондона і хотів трохи почитати, щоб розслабитися, але непомітно для себе провалився.
Замість снів останнім часом він бачив лише темряву, лише пустоту. Останнім часом – років зо двадцять чи тридцять – Гоб зовсім не помічав, коли засинав. Його це неймовірно засмучувало.
Сни – єдине місце, де він міг зустрітися зі своїм блідим незнайомцем. За п’ять століть Гоб так і не дізнався хто він, так і не дізнався його ім’я, але стільки ночей провів у його обіймах, пристрасних і палких, заспокійливих і лагідних. Його незнайомець підтримував його, коли було важко і нестерпно, тримав за руку і притискав до себе, ніжно цілував у щоки, коли було погано. Але коли було добре він теж приходив, пестив, цілував у губи і дозволяв себе торкатися так, як хотілося Гобу.
У його снах незнайомець завжди був холодним, його одежа пахла свіжою ніччю, а шкіра нагадувала чи то шовк, чи то оксамит і Гоб був готовий віддати багато чого, щоб знову побачити його.
Гоб звично торкнувся ребер, де біля серця носив татуювання. Він нічого не знав про свого блідого незнайомця, але за п’ять століть зміг добре запам’ятати його рубін, що завжди був при ньому і виділявся на чорному тлі одежі кривавою раною. Тому після сварки, Гоб п’яним і засмученим з дуру викарбував його на шкірі.
Його незнайомець перестав навідуватися навіть у снах, тож Гатлінг залишив при собі хоча б крихітну частнику, жалюгідну імітацію його присутності. Ця нестерпна туга, що жила у ньому так давно, що вже і не згадаєш, як вона з’явилася, була дуже знайомою і нагадувала Гатлінгу його далеку юність, коли він заглядався на красивих дівчат, на змужнілих хлопців. Зізнатися у цьому навіть собі він не наважувався.
Гоб прокинувся від незручної пози: шия боліла, спина затерпла. На колінах лежала відкрита книга, про яку він встиг забути, у вікно дрібними краплями стукав дощ. Гатлінг сів, потягнувся і глянув на годинник, стрілки і темрява за вікном вказували на пізню годину, але чоловік цього не відчував.
Він сперся ліктями у коліна, провів по обличчю, намагаючись прокинутися. Мабуть, варто було йти в ліжко і нарешті залишити важкий день, повний трупів і розслідувань, позаду, дочекатися нового, але Гобу раптом здалося, що Шеріл із кимось говорила.
Десь з коридору лунали голоси: один - Шеріл, тоненький і благаючий, інший розчути не вдавалося. Він був глибоким і далеким, ледь чутним - ні слова не розібрати.
«…і, ви помили…»
«..ін живе ту…»
«…ак, але…»
Гоб розтер шию, розправив плечі і пішов до коридору. Там він побачив Шеріл, що стояла біля прочинених дверей. Холод і сирість вулиці пробиралися у теплий дім, Гоб відчув це шкірою і щільніше загорнувся у вовняний жакет.
- Шеріл, що сталося? – Запитав він і глянув їй за плече.
- Вибачте, сер, просто тут чоловік і він шукає Вас.
На крильці стояв його блідий незнайомець, спираючись рукою у дерев’яний відкіс, але Гобу знадобилася зайва секунда, щоб обдивитися його з голови до ніг і впізнати. Замість вишуканих чорних одеж кожної епохи на ньому висіла чорна ганчірка, мокре волосся обліпило череп, а на брудних роздряпаних ногах не було взуття. Десь у глибині душі Гоб здогадувався, що окрім дивного плаща на ньому взагалі нічого не було.
Незнайомець перевів втомлений погляд з Шеріл на нього і за мить його обличчя пом’якшилося.
- Що ти тут… - прошепотів Гоб, здивований і наляканий: ще ніколи він не бачив свого незнайомця таким. Плащ промок і обліпив кістляве тіло, але зовсім не таке, яким його бачив уві снах Гоб. Тепер незнайомець був худорлявим, наче шкіра обтягувала голі кістки. Гатлінг поспішив викинути ці думки і взяти себе в руки. - Шеріл, де твоя повага? Негайно впусти дорогого гостя! - Перелякана покоївка миттю відступила, легко поклонилася, але незнайомець не зрушив з місця. – Прошу, проходь. Якщо тобі потрібна допомога, то я…
Незнайомець набрав у груди повітря, наче хотів щось сказати, Гоб замовк, готовий слухати, проте гість раптом заплющив очі і почав падати.
Шеріл скрикнула.
- От дідько! – Гатлінг незграбно його підхопив, підняв на руки і переконався, що незнайомець важив, як пір’їнка, крізь тонку тканину Гоб відчув гострі кістки, що проступали під шкірою. На секунду йому здалося, що він притискає до себе скелет, мумію навіть, смертельно худу, але не стлілу. Він був холодним, прямо як у гобових снах, Гатлінг притиснув його де себе сильніше, намагаючись зігріти, але боючись зламати.
На блідому обличчі застиг спокійний вираз, тепле дихання залоскотало шкіру і Гоб звернув увагу на те, як тремтіли довгі, зліпишся від дощу вії. Він просто заснув. Незнайомець дрібно дрижав від холоду і тихо сопів.
Гатлінг зітхнув.
– Шеріл, принеси ковдру.
***
Морфей розплющив очі, прокинувся від важкого забуття і одразу ж спробував сісти, відчувши власну слабкість. Навколо не було скла, не було темних стін вогкого підвалу і двох охоронців. Це тішило і лякало. Він ледве міг згадати, що сталося вчора, де він був, що робив і як вибрався і як опинився тут.
У каміні лежали охолола зола і посірівши головешки, в кімнаті затишно пахло багаттям. Стіни обклеїли смугасті шпарели, витримані і приглушені, але їх перекривали картини, оригінали і репродукції. Напроти каміну стояла велика книжкова шафа, від стелі до підлоги, від стіни до стіни. Майже всі полиці були забиті книгами, виставленими в ряд, корінцем до корінця, пухлі від цупких сторінок і чорнильних літер і тонкі, зітлілі від часу.
Темні вікна частково закривали важкі, цупкі штори, під ними легкими білими складками виднілися занавіски, крізь які пробивалося трохи світла.
Ранкового світла, зрозумів Морфей, повів плечами, щоб прийти до тями і зрозумів, що на ньому немає темного плаща. На худорлявих плечах бовталася льняна сорочка, голі ноги прикрила м’яка вовняна ковдра, котра безжально колола шкіру, але відкинути її Морфей не наважився. Було холодно. Раніше йому ніколи не було холодно.
- Ти прокинувся? – Тихий голос пролунав неочікувано, Сон обернувся. У дверях стояв Гоб. Морфей прослідкував поглядом, як чоловік підійшов ближче і опустився перед ним на коліна. – Як ти? Тобі недобре?
Морфей розумів, що на жодне питання у нього не було відповіді. Він відчував дотик тканини: розшитої диванної обшивки, цупкої ковдри і льону сорочки, і після десятків років у склі все це було таким не звичним. Власна шкіра здавалася задубілою і черствою, замерзлою. Морфей накинув на плечі ковдру, заозирався у пошуках свого плаща, але ніде поруч його не було.
- Гей, послухай мене. Щоб не трапилося, ти тут в безпеці, я обіцяю тебе захистити, але для цього тобі потрібно зі мною поговорити.
Морфей зітхнув.
- Мені потрібно додому, - власний голос здався глухим, хриплим і далеким. Він мовчав стільки років і ледве зміг згадати, як потрібно говорити. - Я… Мене викрали і я не міг повернутися.
- Викрали? – Гатлінг не виглядав здивовано, швидше, обурено і розлючено. Він ледве не підірвався з місця, готовий йти, куди скажуть. – Хто зробив це з тобою? Знаєш, у люде цей вважається злочином, тож знайдемо його і…
- Ні, Гобе. Мені потрібно додому.
- Де ти живеш? Чесно кажучи, не схожий ти на англійця.
Морфей покачав головою. Мабуть, варто було розказати все Гобу раніше, варто було визнати, що вони друзі і може тоді Гоб спробував би його знайти, а просто зараз не довелось би витрачати час на безглузді пояснення.
- Я не живу у Притомному світі. Мені потрібно у Марення.
Гоб зітхнув і сів на низенький столик, що стояв поруч.
- Послухай, я дуже хочу тобі допомогти, - почав він і сперся ліктями о коліна, - але я не можу цього зробити, не знаючи про тебе нічого. Гадки не маю, чого ти так сперся рогом і не хочеш визнавати, що ми друзі, але якщо я тобі не друг, то я зовсім не розумію, чому ти прийшов у такому стані до мене.
- Пробач мені, - Морфей знову замовчав, думаючи, що сказати. Гоб протягнув йому долоню, Сон завагався, але все ж наважився вкласти пальці у його долоню. Чоловік тендітно провів пальцями по кісточкам. Морфею сподобалося тепло чужого тіла, він ніколи не відчував його так, тому мимоволі вчепився у його руку, як у рятувальний круг. Захотілося сісти ближче, у його обійми, покласти голову на плече, щоб зігрітися і дозволити Гобу пестити себе по спині, заспокоювати. Морфей стільки разів приходив до нього у сновидінняі і зовсім забув, що вони ледве знайомі у Притомному світі.
Навіть якщо Гоб це пам’ятає, то навряд чи сприймає їх серйозно. Люди так люблять вважати, що це усього лише сни. Морфей опустив погляд, але забрати пальці із гобової руки не зміг. Гатлінг сам його відпустив.
- Мені не слід було це заперечувати. Я збирався перепросити у нашу наступну зустріч.
- Я не гніваюся, - Гоб посміхнувся, світло і трошки задоволено, - ніколи не міг довго сердитися на друзів. Як до тебе тепер звертатись?
- У мене багато імен.
- Мені стане і одного.
- Можеш називати мене Морфей.
- І що ж ти таке, Морфею?
- Я Сон з роду Безмежних, володар Царства Снів, - він відчув, що знову замерз загорнувся у вовняну ковдру по шию. - Ви, люди, потрапляєте до мене, коли засинаєте.
Гоб вдихнув, наче хотів щось спитати чи сказати, але осікся і запитав інше:
- Тобто ти бог сновидінь?
- Ні, я не бог. Я дещо більше за богів.
- Чудово, що тоді з тобою сталося?
Розповідати про це не хотілося. Морфею здавалося, що він визнає свою слабкість, якщо зізнається, проте Гобу швидше за все було начхати на такі дрібниці і формальності.
- Один аматор, Берджис, схотів піймати мою сестру, але випадково ув’язнив мене.
- Але ж ти втік, правильно? Чому ти одразу не пішов до… Мареня? Щоб воно там не було.
- Я втік не сам, щось сталося, щось, що мене змінило. Хоч у мене і лишилася дрібка моїх сил, здається… Здається, я тепер смертний, - Морфей відкинув ковдру подивився на свої ноги, роздряпані від довгої дороги босоніж, від розбитого скла його клітки. – У мене ніколи не йшла кров, мені ніколи не було боляче. І ще ось це, - він відтягнув комір сорочки, подивився на свої бліді груди, між яких проступали ребра і приклав долонь посередині, - тут б’ється. Здається, ви називаєте це серцем.
- Воно раніше у тебе не билося?
- Не думаю, що воно взагалі у мене було. А тепер воно б’ється без зупинки. Це дивно.
- Раджу тобі сподіватися, що воно не вирішить раптом зупинитися, - хмикнув Гатлінг. Сон раптом згадав, що у нього серце теж було. Воно часто билося, коли він навідувався до його снів і це мало б означати щось хороше, проте у власних грудях серце здавалося важким каменем. - Люди зазвичай помирають, коли це стається.
- Якщо я помру, Марення зникне, а разом із ним зникне і Притомний світ. І у мене жодної ідеї, як цьому зарадити.
- Думаю, тобі б краще для початку зарадити собі. Приймеш ванну, відпочиниш, поїси. Ти ж певно голодний, так?
- Так, дуже, - Морфею його пропозиція сподобалася, він навіть спробував встати, але ступні одразу вколов гострий біль і він сів назад. Гоб без просу взяв його за гомілку, підняв ногу, щоб обдивитися.
- Господи, твої ноги! Це скло? Ти вкурсі, що його треба дістати? Шеріл, йди сюди! Дідько, я її відпустив вчора, щоб не лякати, почекай, я зараз, - Гоб вийшов і повернувся до нього із пінцетом, спиртом і марлею. Потім сів поруч, обережно поклав бліду ногу собі на коліна і відчув на собі спантеличений погляд Морфея. – Скло потрібно дістати і рану обробити, а то може почати гнити. Може бути трошки боляче. Тобі… - Гатлінг замовк, дістаючи перший уламок. Морфей нічого не сказав. – Тобі хоч колись було боляче? До цього.
- Ні, - відповів Сон і зашипів від торкання спирту. – Це неприємно.
- Як ти взагалі босоніж у таку погоду йшов? – Гоб дістав ще кілька уламків, три маленьких, один крупний і гострий. Морфей дивився на них і згадував свою клітку, що навіть зараз залишалася із ним, просто під шкірою. - Та ще й примудрився не змерзнути на смерть.
- Я не звернув уваги. Ай!
Гоб зітхнув і не став більше нічого питати. Дістав все скло із травмованих ніг, обробив спиртом і провів Морфея у маленьку кімнату, викладену плиткою, що холодила ноги. Гатлінг побув із ним, пояснив де що стоїть, ненав’язливо розповів, як люди приймають ванну, дочекався, доки набереться гаряча вода і тільки після цього залишив його на самоті.
- Клич мене, якщо що, я зараз принесу тобі одежі, - кинув він, прикриваючи двері. – Я піду подивлюся, чим тебе нагодувати.
- Чекай, Гобе, де мій плащ?
Сорочка, напевно, гобова, була довгою, прикривала стегна і висіла на ньому, наче парус на щоглі. Торкання льону було незвичним, Сон потроху почав згадувати, як це, і воно здалося приємним, але його плащ був набагато кращим.
- Ця ганчірка? – Гоб задумався і зніяковів. – Я гляну, куди Шеріл могла його покласти.
Морфей лише сподівався, що ніхто не спробував його викинути.
Гоб зачинив двері і залишив його самого. Сон глянув на прозору, гарячу воду і нарешті наважився роздягнутися. Раніше йому було байдуже скільки на ньому одягу і який він, але після десятиліття, що він провів голим і беззахисним, знімати з себе речі не хотілося, але Морфей себе пересилив. Він не придумав, що робити із цими дивними застібками, які люди називають ґудзиками, тому просто стягнув сорочку через голову.
Обережно опустив ноги у ванну, відчув, як по тілу поповзло тепле тремтіння. Морфей сповз по бортику і занурився у воду по шию. Йому нарешті стало тепло, майже гаряче навіть, але шкіру так приємно кололо, що Сон був не проти. Він опустив голову на руку, піджав ноги. Мимоволі по щокам покотилися сльози, Морфей спочатку подумав, що йому здалося, навіть витер обличчя, але сльози все текли і текли, тихо крапали у воду.
Із горла вирвався здавлений схлип. Один, потім другий, а потім Морфей перестав їх стримувати і заплакав у голос. Він був тихим, майже беззвучним, проте луна у ванні повертала всі звуки назад. Сон сховав обличчя, зжався ще більше, бажаючи зникнути із цього світу. Він подумав, як все змінилося навіть за ці десять років, як люди все розбудували і покращили, певно що покращили.
Але як би не змінювався світ, для Морфея у ньому навряд чи було місце. Він належав Маренню так само, як Марення належало йому і Сон був впевнений, що це не той зв’язок, який можна розірвати. Проте Берджесу вдалося.
Яке таке закляття змогло забрати у нього рідний дім?
У двері постукали. Морфей сіпнувся і одразу замовк.
- Морфею, все добре? – Голос Гоба привів його до тями. – Я приніс одяг і знайшов твій плащ. Лишу все тут, гаразд?
Двері прочинилися, достатньо, щоб просунути руку і повісити плащ на гачок, покласти одяг на кований стілець. Морфею не сподобалася думка про те, що його можуть побачити голим, навіть якщо це був Гоб Гатлінг. Раніше його б це ані трохи не засоромило, про це зараз йому постійно хотілося прикритися.
- Морфею?
- Все добре, - він спробував говорити рівно і тихо, щоб Гоб нічого не помітив. – Я скоро вийду.
Гатлінг зачинив двері і пішов, проте Сну все одно здавалося, що він десь поруч, що до нього завжди можна буде дотягнутися і отримати турботу і підтримку. Гоб Гатлінг – єдиний смертний, до якого Морфей міг піти, єдиний смертний, який не забував його, коли лишав Марення ранками. Остання сльоза торкнулася куточка губ, він злизав її і одразу скривився: солона. Гидота яка. Він затримав дихання і опустився під воду з головою, щоб змити сіль. Спробував відкрити очі, але все пливло і переливалося, як крізь брудну лінзу. Сон винирнув. Ванна охолола, варто було виходити.
Морфей переліз через бортик, взяв пухкий білий рушник, витерся і взявся промокувати волосся, з якого дрібно крапала вода. У великому, потемнілому від часу дзеркалі він спіймав своє відображення, не повністю, трошки нижче пояса.
Його сіро-біла шкіра набула рожевого відтінку і тепер він був ще більше схожий на Смерть. Проте тон не був рівномірним: в деяких місцях багровіли подряпини, темніли маленькі синці, які він заробив, коли розбилася сфера, а там, де сосуди проступали найближче, шкіра взагалі ставала майже червоною від пари і сліз. Морфей наважився себе торкнутися, провів по впалому животу і виступаючим ребрам, навіть затримався на блідо-рожевих сосках, які чомусь стали напруженими. Вони виявилися неприємно чутливими. Після він повернувся до дзеркала спиною, роздивився всі гострі хребці, обійняв себе, але так і не зміг дотягнутися лопаток. Вони нагадали йому крила, не пташки, а Смерті, тільки зовсім маленькі. Сон опустив погляд, щоб роздивитися власні ноги, але від цього стало тільки гірше. Тонка шкіра була вкрита бардовими струпами подряпин, всипана синцями, а м’язи чомусь боліли і заважали ходити, як слід. Нове тіло Морфею не подобалося, хоча зовні воно майже не відрізнялося від старого. Захотілося по-швидше одягнутися.
Він подивився на свіжу сорочку і штани, що лишив Гоб, зрозумів, що гадки не мав як це все на себе надягати. Зате поруч, на дверній ручці висів його любий плащик. Чорна тканина не забруднилася, не порвалася і лишилася такою ідеальною, наче Морфей жодного разу його не надягав. У нього не було зайвих сил, щоб перетворити її на щось людське, що зараз носили у Притомному світі, але Морфею було достатньо і цього.
Гоб зітхнув майже гірко, коли побачив, як Сон знову замотався у свою єдину річ. Морфей сказати правду поки не наважився, але знав, що скоро доведеться. Гатлінг провів його на кухню.
Відчувати запах їжі виявилося нестерпно важко. Морфей поспішив сісти за стіл, ковтнув ком у горлі разом зі слиною. За скло ніколи не пробирався жоден запах, але Берджис у старості взяв собі за звичку спускатися до нього у підвал ставити стіл навпроти сфери і довго вечеряти перед ним. Старий лжемаг запивав чорним елем свіжий хліб, вдумливо жував м’ясо беззубими яснами, сьорбав супами і без зупинки говорив.
Морфей йому ніколи не відповідав, він взагалі ні проронив ні слова за всі роки ув’язнення, хоча щовечора дивитися на їжу інколи ставало зовсім нестерпно. Він не міг померти від голоду, але міг його відчувати і страждати, а голод у людському тілі виявився ще й неймовірно болючим.
Гоб налив йому жовтого киплячого бульйону, в якому плавала локшина, поклав кілька соковитих шматків м’яса у томатному соусі і запечену зі спеціями картоплю. Морфей подивився голодними очима, але повільно взяв виделку, не втрачаючи королівської гідності.
Гатлінг, спостерігаючи за ним, посміхнувся.
- Ти любиш чай з молоком чи без?
- Не знаю.
Гоб подумав секунду і долив трошки лише в одну чашку, сів напроти. Морфей допив суп із миски разом із локшиною, ковтнув, не відчувши смаку, потім спробував порізати жорсткувате м’ясо, але плюнув і відкусив так. Волокна застрягали між зубами, розжувати яловичину як слід виявилося досить важко, Морфей чесно спробував це зробити, але не стримався і ковтнув його так. М’ясо трохи подряпало горло. Він стільки разів уявляв, як зможе нарешті повернутися в Марення, як в першу чергу стрибне у чийсь сон і об’їсться так, щоб їсти не хотілося ще тиждень, але їсти у Притомному світі виявилося важко. Чи то у нього не було сил, чи то його нове, вразливе, тіло не було як слід для цього створено.
- Гей, не поспішай так, а то погано стане, - Морфею здалося, що у голосі Гоба почувся відтінок тривоги, але одразу відкинув ці думки. - Ти скільки не їв взагалі?
- Багато років, -, Морфей запив його чаєм без молока, обпікся і взяв другу чашку. Чай з молоком не був таким гарячим, . - Весь час ув’язнення.
- Тебе зовсім не годували? Де тебе взагалі тримали?
Морфей мовчки наколов на виделку кілька шматків картоплі, макнув у томатний соус, що судячи по обличчю Гоба, було смертельною помилкою. Їжа на тарілках закінчувалася занадто швидко і, доївши останній шматок яловичини, Сон підняв погляд на Гатлінга.
- Є ще щось?
Гоб посміхнувся куточком губ і знайшов у шухлядах солодке. Пласке рум’яне печиво із вдавленим у серединки ядрами мигдалю виглядало твердим, проте тануло на язику, і залишки персикового джему у білосніжній мисочці світилися бурштиновим. Гатлінг поставив все перед ним, але потім взяв тости і почав намазувати їх джемом.
- У тебе є ідеї, до кого нам звернутися? – Спитав він і поклав одну хлібину для нього на блюдечко. Морфей не став чекати і одразу відкусив шматок.
- Всі маги, яких я знав, вже померли. Може, варто спитати сестру, але я тепер не знаю, як із нею зв’язатися?
- Тоді, я мене є варіант. Я працюю з одним магом, його прізвище Константин.
Морфей кивнув, почувши знайоме ім’я.