Грудна клітина раптом здригнулася від поштовху, несильного, але раптового. Морфіус злякано напружився і прислухався, зрозумів, що це було щось із середини, щось неприроднє і нове для нього.
Поштовх повторився.
Морфей ковтнув в’язку слину і відчув страшенну задуху, судомно затремтів, аж поки не додумався зробити вдих. Один, другий – тоді йому полегшало. Поштовхи у грудях не припинилися, а стали ритмічними, постійними і Сон не міг зрозуміти, куди від них подітись.
Його вартові заворушилися, занервували, напевно, вирішили, що він надумав тікати, злякалися, що сфера може тріснути. Морфей на їхнє метушіння лише зневажливо пирхнув. Він силою волі намагався припинити це гидке биття, боючись, що ребра от-от і не зможуть його стримати, а ще робив незвично багато вдихів. Дихати він не звик, йому було не потрібно, але зараз з ним щось було не так.
Вартові раптом впали на підлогу, один за іншим. Заснули, зрозумів Морфей, і захотів вже втекти – спробувати втекти – в їхні сни, але ріжучий слух скрип його відволік.
Сфера тріснула. Морфей дивився на маленьку тріщинку, не більше волосини, і не міг повірити в те, що сталося. Розкол збільшився, поповз в різні сторони павутинням і скло луснуло, розлетілося на уламки. Сон звільнився.
Брама у Марення не відкрилася, свобода не принесла очікуваного полегшення. Поштовхи у грудях не зникли, потреба дихати теж, а Марення, його дім, його частина, наче відірвалася від нього і пропала. Морфей спробував ще раз, і ще раз, але нічого не змінилося.
Повернутися додому він не зміг.
Його ноги торкнулися підлоги, наступили на розбите скло і він відчув, як стопи здригнулися від неприємного відчуття. На склі під ногами було щось червоне і липке, воно залишалося після його обережних кроків по склу. Ноги боліли. Морфей подивився на сплячих вартових, знову перевів погляд на багряні сліди і зрозумів, що це те, що люди називають кров’ю.
У нього йшла кров. Вперше за його довге і нескінченне життя йому було боляче, було холодно у вогкому підвалі і Морфей додумався: він голий, слабкий і самотній. А ще голодний і загублений. Сон не зміг стояти і далі, впав на коліна, у які одразу впилося скло. З очей бризнули сльози, Морфей здивовано витер щоки, згадав, що люди ще можуть плакати від болю, а не тільки від суму.
Сон спробував піднятися ще раз, ноги тремтіли, але тепер йому вдалося зробити кілька кроків і згадати як це робиться. Він зупинився, щоб перепочити, сперся на стіл, де чоловіки грали у якусь карточну гру. Поруч лежала газета, Морфей пробігся по титульній сторінці, зрозумів, що знаходиться десь в Англії і, якщо йому все ж пощастило, то може біля Лондона – єдине місто де він мав, до кого прийти по допомогу.
Морфей подивився на ковану браму і кам’яні сходи, що вели на гору. Він бачив сотні раз, як Берджес, чи його люди, чи його син спускалися до нього, але жодного разу він не думав, що доведеться піднятися по ній самому.
Йти по сходах виявилося важко, Морфею не сподобалося, але він змусив себе вилізти на перший поверх. Завмер, прислухаючись, шукаючи пастку і обман, проте в домі було неймовірно тихо. Він крався довгими коридорами, голу шкіру холодило нічне повітря, що пробиралося у будинок крізь прочинені вікна.
Йому потрібен був людський одяг, хоч якийсь. Сон гадки не мав де його шукати, чи як його надягати, проте все одно заглядав у кожну кімнату, що траплялася на його дорозі. За дерев’яними, різними дверима він побачив людей, сіпнувся, думаючи, куди варто тікати, але зрозумів, що всі вони лежали без свідомості. Морфей зайшов у кімнату, у велику залу навіть, де старий Волхв проводив свої ритуали.
Його лживі маги у сіро-зелених мантіях заснули на підлозі, наче впали там де стояли, усі в один момент, усі навкруги прокресленого золотим кола, точно такого, у якому був заточений Сон. Морфей обережно пройшов повз них, через декого довелося переступити, деяких вдалося обійти. Був там і Родерік Берджес, король неіснуючого королівства у багато розшитій мантії, із тростиною у скрючених від старческих хвороб пальцях.
В центрі кола був його плащ, зроблений із самої ночі, темний і такий знайомий. Морфей забрав з рук Родеріка тростину, витягнув свою одежу і загорнувся ледве не з головою. Плащ пах снами і кошмарами, пах рідним палацом, пір’ям бідної Джессемі і зовсім трошки Коринтянином, що був останнім з Марення, хто його торкався.
Матерія ночі лагідно торкнулася шкіри, у подолі горів вогонь світанку. Морфей повільно пішов геть, подалі від клятих магів і клятого маєтку. Залишилося вигадати, як дістатися до Лондона.