Оповідь про демона-лиса

З давніх-давен у людей велося все так: що ти не можеш пояснити тому і вигадуй назви, а що розумієш, то назви давно є. Так велося не тільки в людей, але й не підвладних людським розумам. Все б нічого, якби не існували правила, які треба виконувати.

Якщо ти дух, який охороняє ліс, то доречно не висовуватись на очі людей, які приходять до лісу; якщо ж тобі потрібно зберегти тварин або природу, то сміливо вбивай або зводь з глузду. І правила не складні, а деякі їх так не запам’ятали.
Але якщо ти не запам’ятав правила, то не страшно, чи не так? Головне, щоб ти насолоджувався тим, що дарує природа. Тим, що є в лісі: струмками, деревами, травами та цією атмосферою, що затягує тебе в глибину думок і почуттів.

Бачиш, як сонячний промінь ковзає між листям? Чуєш те, про що тобі вітер шепоче? Якщо так, то я можу почати розповідь про демона-лиса, вічного охоронця цього лісу.

Це почалося давно, ще коли світ був у хаосі, і вічна тьма несла розбрат, а демони перебували у всевладді цього проклятого світу, поки Аматерасу не спустилась з небес свої золоті коси. Поки богиня не розподілила і не дала кожному демонові роботу на все його життя, і поки не зустрілася поглядом із цією сумною глибокою темнотою цих очей, які дивилися на неї своїм поглядом повним болю і втоми.

- Нехай спуститься з небес промінь сонця, нехай подарує він тобі шлях, демон-лис, і домом тобі буде той ліс, що першим побачить моє благословення. - Аматерасу повела своєю рукою вздовж небесної гладі, і ковзнув промінь сонця по землі, шукаючи те, що треба богині неба і землі, і торкнувся першого листочку в лісі, що був недалеко. - Це твій будинок і відтепер ти будеш зберігати його від людей. Канда, перший, кого побачиш, дасть ім’я тобі.

Демон вклонився і відступив від богині. Він ніколи не смів суперечити верхівці небес, а часом хотілося, щоб він хоч раз сказав, що не згоден. Але тепер нічого в цьому світі не змінити, вічний хаос пішов, і він, демон-лис, повинен дотримуватись правил, нехай навіть ув’язненням йому буде цей ліс.

Чорне кімоно з білими журавлями, що летіли далеко на південь, він тримає в руках свій вірний меч Муген. І, приймаючи свою долю, живе в цьому лісі.

Перший, хто прийшов у цей ліс, що був оповитий мороком ночі, дав йому ім’я «Ю» і з цього моменту лис був повноправним господарем лісу.

- Чіко, - він дивився на пташку, що прилетіла на дерево, під яким він спав. - Що ти бачила і хто йде в мій ліс?

Пташка невиразно проспівала і пурхнула. А Ю залишився сидіти під деревом, думаючи, як не злякати цього хлопчика, що випадково опинився в його дрімучому лісі. Канда підіймається з трави, яка саме стала місцем його відпочинку, обтрушує своє кімоно, і перетворюється на лисицю. Чорна, можна сказати перламутрова шерсть, що відливається в тіні синім кольором, а його очі нагадують глиб озера або океану. Він надовго ув’язнений у цьому місці, тому звик до того, що ніколи не стане щасливим, він все-таки демон, а демонам написано на долі бути самотніми.

Він ковзав між деревами, і шукав стежку, якою прийшов цей хлопчик. Протилежність демона – людина. Цікаво, чому від цього усвідомлення у Канди болить і ниє у грудях? Може через те, що саме він колись убив почуття любові?

Ю озирнувся й ось, на одному з каменів сидить хлопчик у старому, поношеному кімоно болотного кольору, отже, він прибився сюди з села. Його руде волосся горіло полум’ям при сонячних променях, які іноді потрапляли на нього. Його одне око нагадувало Ю листя дерев, що весело шепотілося з вітром.

Тихо прослизнув до хлопчика з пов’язкою на правому оці й почав вивчати його. Він був зовсім самотній, не живий.

- Чорна лисиця, ти теж заблукала в цьому лисиці чи тебе викинули як і мене? - хлопчина, посміхнувся, хай і награно, але в його посмішці читався сум і біль.

Хлопчик кинув у річку камінь і видихнув, з болем і якимось особливим смутком, від якого в голові Канди промайнуло «самотній, як і я». Хлопець почухав потилицю і дивився на хвостатого звіра, який уважно вивчав його.

- Пробач, у тебе є будинок, не те, що в мене… я Лаві. - знову посмішка, але здається, що він довіряє йому, від цього приємно. - Можна я зватиму тебе Ю?

Один з дев’яти хвостів смикнувся, та демон нічого не зробив, коли дізнався, що цей хлопчик знає його ім’я. Довелося поводитися, як личить тваринам, або Канда так сам захотів. Він тикнувся холодним чорним носом у руку хлопця. Що він робить? Його ж дратували люди та все, що було з ними пов’язане, але… чомусь саме ця дитина нагадала Канді, що він одного разу втратив хорошого друга, який навчив його любити лотоси. А цей рудий хлопчик, який був сумним і пригніченим, нагадав йому про ті прекрасні квіти.

Ви любите квіти? Любите, коли вони прикрашають кімнати чи садок? Та всі люблять квіти. Канда теж любив квіти, що могло здивувати багатьох демонів. Кожен знайомий демон, який хоч раз був знайомий з Кандою, завжди дивувався з того, що цей лис п’є на самоті й спостерігає за цвітінням ніжно-рожевих квітів, які, немов кораблики, пливуть по воді озера.

І сьогодні був такий самий день, тільки він прогнав минуле і сидів з болем у грудях. Його темно-синій погляд ковзав по лотосах і ось він бачить на іншому березі цю невідому дівчину і потім ілюзія зникає.

- Іди з мого лісу, будь ласка. - тихо шепоче він, доки не відчуває, що на його плечі лежить тепла рука.

Аматерасу вирішила провідати його, якраз у той час, коли душа розривалась. А чи є у такого, як він душа? Богиня Сонця дивилася на нього своїм поглядом, який нагадував захід сонця і посміхнулася. Вона була як завжди спокійна, нічого не говорила, але намагалася бути поруч.

- Колись я дала ім’я цим квітам, але потім вони почали цвісти раз на сто років. - золоті коси спадали хвилями на плечі. - Я часто тікала сюди, щоб забути, що у моїх руках багато влади. Я часто плакала і мої сльози перетворювалися на краплі вогню.

Вона подивилася на лотос, який так необережно підплив до її ніг. Біла юката тільки більше прикрашала її. Дівчина піднялася і попрямувала від Канди за дерева, де незабаром зникла. А лис залишився один, тихо видихаючи гаряче повітря, яке обпалювало його легені та губи. Йому хотілося просто розчинитись, забути про те, що було і що буде.

Ю продовжував спостерігати за лотосами до ранку, спостерігати та відчувати, як усередині все стискається. Його минуле було його минулим, а… а те, що він дізнався у богині, його мало цікавило. Він за її велінням потрапив у цей ліс, почав жити тут і страждати від болю. Кінець, якщо він буде, то він зустріне його саме у цьому світі.

Ліс - що говорить свої таємниці, що ховає багато небезпек, заповнений тьмяним сонячним світлом, що рідко пробивається через листя. Ліс - це фортеця природи, яку він став берегти, тому що так було потрібно. Це місце стало його в’язницею та вічним будинком, який заповнювали багато квітів лотоса. А сумний погляд обводив цей обідок водної гладі, яку прикрашали зірки.

Зірки рідко було видно, але не сьогодні, здавалося, що це був немов подарунок, який виявився для Канди чудовим.

Вічна квітка, яка так схожа на маленький ніжно-рожевий кораблик, вирушає далеко від неї. Ця квітка нагадує, що демони живуть вічно зі своїм болем та своїм страхом. І Канда усвідомлює, що його душа стає порожньою, але при цьому все ще живе.

- Ти демон-лис? - голос не здавався йому знайомим.

- Іди з лісу, а то мені доведеться вбити тебе. - холодно промовили демон, як знову на плечі відчув дотик, не такий, як був у божеств чи демонів. Цей дотик був гарячий, такий один, від якого билося серце. Нахабна людина, яка йому не сподобалася, Юу готовий розшматувати його.

– Я пам’ятав тебе. - весело сказав хлопець, поки брюнет боровся з тим, що було всередині, з емоціями, які ще раз заповнили його. - Я стільки часу тебе шукав, стільки всього зробив, щоб знайти тебе у вигляді людини.

Він повернув голову, і знову побачив руде волосся і це зелене око, яке нагадувало йому малахітове листя дерев. Це той хлопчик, якого він бачив у лісі десять років тому. Хотілося посміхнутися, але Ю не зміг нічого, як просто видихнути й повернути голову у бік озера.

- Побачив, а тепер… - він не договорив, бо було вже пізно, коли Лаві посміхнувся до нього.

- Я любив тебе, демон-лис. - крикнув із відчайдушною усмішкою рудий хлопець.

- А я тебе ні. - підвівшись, сказав Ю.

Він так любив лотоси, які завжди нагадували йому вільних людей, тому й вирішив убезпечити себе від того, що називали «кохання», він нагородив, він зміг. І тепер він розбивав людям серця. Лаві був схожий на яскраво-червоний лотос, якого Канді ніколи не дістати та навіть не зрозуміти. Він вільний, а цей, заточений у своєму лісі та розбиває свої емоції й душу.

Лаві нагадував Канді про минулу любов, про те, що він ніколи не зможе повернути. І тільки Лаві побачив, що на обличчі, яке завжди спокійне, з’явилась невідома раніше емоція, як в душа відродилася віра. 

Квіти зів’януть, а любов зникне, і не лишиться після того нічого крім болю і страждання, але ж чому він так хотів кохати, чому так хотів бути разом з цим неспокійним хлопцем?! Канда думав про цю розмову, думав про свої почуття, і знав, що душа його тепер не зможе відпустити когось, кого полюбила так сильно. Лис не помітив, як в темному світлі озера з’явилась яскрава краплина сонця, така тепла і чужа. 

- Відчувай любов, і ти зможеш звільнитися! - спокійний голос невідомий, але такий рідний. - Я дарую тобі волю, дарую тобі серце і почуття, дозволь собі відповісти на почуття того, кого ти так сильно любиш.

І легенда ця така сама вічна, як кохання, яке оповило душу лиса, що став людиною. Людиною, яка впіймала в свої руки зорі, які падали у воду, і притискала до серця, щоб зігріти своє кохання, та подарувати його тому, хто так мріяв про звільнення його. 

- Ти не говориш про те, що відчуваєш, та моєї руки все так само не відпускаєш. - посмішка у Лаві і справді нагадує сонячне сяйво, яке зігріває Канду.