Закривавлена кришталева туфелька

І коли Попелюшка тікала від принца, то туфелька з її лівої ноги залишилася на одній зі сходинок. Принц підняв цю туфельку, і була вона така маленька і ошатна, і вся з чистого золота.

Брати Грімм «Попелюшка»

Бал-маскарад був у розпалі, коли син управителя міста, прекрасний Ессер Гелодарт, одягнений в чорний костюм з вишитими бордовими трояндами, помер на кам’яних сходах, застелених червоною килимовою доріжкою. Скривавлене обличчя ховала червоно-чорна півмаска.  У його ліве око встромили витончену кришталеву туфельку…

Детектив Шарль Верті з неприхованою цікавістю розглядав прозору туфельку, на поверхні якої відбивалися промені дронів-ліхтарів і холодне ранкове сонце. Таке взуття він бачив уперше і поняття не мав, хто і яким чином створив цей шедевр. Туфелька була маленькою, ніби призначалася дитині. Чотиригранний каблук до самої підошви забруднений темною, вже майже засохлою кров’ю. Маленькі краплі були і на округлому носку.  Трохи раніше дослідники-криміналісти зняли з каблука око Ессера Гелодарта, що, незважаючи, на моторошну картину, гармоніювало з кров’ю на каблуку і здавалося додатковою прикрасою до взуття. Шарль скривився, згадавши це огидне видовище. Зате напарник Верті, Джамбатіста Сезаре, з дитячим захопленням спостерігав, як дослідники витягали туфельку з очниці, наче це було одне із тих дурнуватих шоу, які так потішали напарника. А Шарлю було не до веселощів. Розглядаючи туфельку, сховану в прозорий вакуумний пакет, чоловік намагався знайти хоч якесь пояснення тому, що сталося. Холодний ранковий вітер тріпав поли його чорно-синього плаща, на якому виділявся золотистий значок детектива[1]. Зате Шарль чітко розумів, чому справу доручили саме йому, детективу, у якого був найвищий показник розкритих злочинів. Якби помер хтось із простих містян, Верті й не дізнався б про це, бо був у відпустці. Для Шарля все почалося з наполегливих дзвінків по другій лінії внутрішньої мережі[2]. І це майже о третій годині ночі! Верті мало не послав капітана, але вчасно почув бас співрозмовника з майже непомітним акцентом уродженця заходу. Від нього детектив і дізнався про смерть Ессера Гелодарта. Про сон можна було забути. Капітан не здавався, поки не вмовив Шарля зайнятися розслідуванням. Звісно, Верті відразу ж попросив додаткову відпустку після закінчення справи, на що капітан згодився без суперечок. Потім Шарль швидко надів форму і вилетів у світанкову імлу. Ще ніколи робокар[3] детектива не порушував стільки правил дорожнього руху, як цього ранку. Задавши транспорту координати на моніторі, Шарль дістав із вбудованого холодильника енергетичну каву і залпом випив. До нього нарешті почав доходити зміст слів капітана. Та детектив відмовлявся вірити. Убити Ессера у розпалі балу-маскараду? Це неможливо!

Лише коли Шарль, опинившись коло встелених червоним килимом мармурових сходів, які плавно вигиналися вліво й вели до другого входу в особняк, побачив лежачого Ессера в чорному костюмі з бордовими трояндами, він повірив. Його приятель був мертвий. Вишукана чорна напівмаска ховала верхню частину обличчя. Чорні кучері злиплися від крові, зазвичай веселе смагляве обличчя перетворилось у спотворену смертю, маску, на якій відобразилося легке здивування. Невже Ессер знав убивцю? Чому він опинився тут, коли мав би танцювати з гостями в особняку? І звідки взялася туфелька?

Шарль відволікся від думок і перевів погляд на триповерховий особняк, до якого вели сходи. Незважаючи на те, що вже настав ранок, світло горіло в усіх кімнатах. Здалеку здавалося, ніби велетенську будівлю охопило золоте полум’я. Червоний колір килима чомусь дратував Верті. Йому здавалося, що сходи залиті кров’ю, яка витекла з голови молодого Гелодарта. Довкола метушилися жандарми, натягуючи загороджувальну стрічку яскравого жовтого кольору. Цей колір, до речі, теж дратував детектива. Деякі жандарми розганяли роззяв, що зібралися на вулиці, намагаючись розгледіти труп. Гості Ессера, вбрані в костюми яскравих кольорів, у строкатих масках і з безглуздим макіяжем, висипали з особняка і з жахом витріщалися на труп. Жінки розмахували величезними віялами, хоча за межами особняка нестачі у свіжому повітрі не було. Шарль сумно подивився на всю цю метушню і зрозумів: якщо не втрутиться - жандарми затопчуть не тільки докази, а й тіло, яке все ще не забрали.

- А, щоб вас, йолопи, - пробурмотів детектив і пішов до них. Туфельку по дорозі віддав одному з дослідників і зажадав з’ясувати, з чого вона зроблена. Верті відправив жандармів до особняка, наказавши зібрати гостей в одному місці. Біля Ессера лишалися криміналісти і техніки, які керували дронами-ліхтарями і дронами-фотоапаратами. Новітня техніка дозволяла робити фото високої якості навіть в найжахливіших погодних умовах.

- Ось це, я розумію, маскарад, - розглядаючи все і всіх, до Шарля простував Джамбатіста. Незважаючи на сувору чорно-синю форму, він завжди виглядав… святково, чи що? То химерну брошку на пальто начепить, то пов’яже одну зі своїх краваток з жахливими барвистими квітами. Сьогодні Сезаре красувався в жовтому капелюсі (Шарль скривився), під яким ховав коротке темне волосся. - Якась прудка танцівниця наступила на голову нашому махілу[4]. Каблуком. Про це в Алітеї десятки років пліткувати будуть.

Хоч Джамбатіста і здавався безвідповідальним блазнем, Шарль ні разу не пошкодував, що взяв напарником саме його. Сезаре вдавалося побачити дрібниці, які Верті часто міг прогледіти. Крім того, дядько Джамбатісти Вільгельм у свій час працював у жандармерії і мав власний архів злочинів, який Сезаре досі вивчав і сортував. Саме він міг відшукати якісь зачіпки в минулих справах і пролити світло на загадкові події.

- Сезаре, позбудься цього потворного капелюха, - пробурмотів Шарль.

- Навіщо? Я прекрасно вписуюсь у компанію, - хмикнув Джамбатіста, - як тобі туфелька? Вперше бачу таке взуття.

- Я теж, - зізнався Шарль, - але впевнений, що вона зроблена не зі шкіри.

- Невже з кришталю? - округлив очі напарник.

- Не сміши, кришталь не витримав би ваги тієї, що носила туфлю. Крім цього, взуття явно створювали на замовлення. Треба перевірити взуттєві майстерні. А що ти думаєш про все це?

- Думаю, що нас чекають безсонні ночі, - відповів Джамбатіста, кутаючись у плащ, - а ще, судячи з перших висновків криміналістів, які я почув, вбивця все спланував заздалегідь.

- Чому?

- Тіло Гелодарта не полінувалися обробити дезінфікуючою рідиною. Ніяких відбитків на трупові. Та й туфельку, швидше за все, теж почистили. А оскільки на бал-маскарад всі приходять в масках, ми можемо ніколи не знайти вбивцю.

- Дякую за оптимістичний погляд, - настрій Шарля зіпсувався ще більше. Він відвернувся, щоб колючий осінній вітер не дув в обличчя. Дія енергетичної кави закінчувалося, і чоловік відчував, як навалюються втома і сонливість - звичні відчуття після безсонної ночі. 

- Хоча у мене є ідея, - посміхнувся Сезаре, кружляючи довкола напарника. Він не міг встояти на одному місці. - Як я зрозумів, взуття унікальне. Можна зробити зліпок і приміряти всім, хто був на балу.

- Скажу про це криміналістам, - кивнув Шарль, якому сподобалася ідея, - а зараз підемо і опитаємо учасників маскараду. Раптом вони бачили з Ессером когось дивного?

- Вони всі дивні у своїх костюмах, - знизав плечима Сезаре, - хто тіло знайшов? 

- Один з гостей маскараду. Вийшов покурити. Побачив одразу. Обидва входи були яскраво освітлені. 

Повз детективів медики несли тіло Ессера в чорному вакуумному мішку. На пластиковій нерівній поверхні розпливалися плями світла. Зовсім скоро той, хто ще вночі був спадкоємцем Гелодартів і майбутнім управителем Алітеї[5], лежатиме на столі патологоанатома, де його, голого і нерухомого, будуть безцеремонно розглядати, розрізати і досліджувати кожен орган. І лише після цього втручання, зашивши труп, його віддадуть управителю, щоб той поховав сина. Жахливий кінець для такої благородної людини. Проте смерть не церемониться з живими істотами. Вона забирає душі, перетворюючи тіло в шмат гнилої плоті, який в кращому випадку поховають і забудуть.

«Що ж з тобою сталося, Ессере?» - подумки задав питання Верті, підіймаючись сходами в особняк. Він намагався обходити місце вбивства, щоб не затоптати докази. Детектив був старшим за Гелодарта на вісім років, але часто бачився з ним, оскільки був Ессеру далеким родичем по лінії матері. Навіть після трагічної смерті махільї Гелодарт Шарль продовжував підтримувати з Ессером дружні стосунки, хоч і не схвалював його диких свят і оргій. Схоже, бал-маскарад мав перетворитися на одне з подібних ігрищ. Але гості до найцікавішого не дійшли. Та й мертвий Ессер був одягнений, дякувати Танцівницям.

Опинившись всередині, Шарль примружився. Яскраві кольори сліпили очі. Миготіли парчеві, шовкові, атласні сукні з непристойно глибокими декольте, гіпюровими вставками, легкими шифоновими воланами, розсипами дорогоцінних каменів і довгими шлейфами, різнокольорові сюртуки різноманітного пошиву, сорочки з високими комірами, штани з гротескною вишивкою. Химерні маски з прикрасами: від ніжних мереживних напівмасок до величезних з вуалями, пір’ям, пташиними дзьобами і позолотою. Детективу здалося, ніби він потрапив до прибульців з інших світів, напівлюдей-напівтварин. Правда, присутні не святкували. Вони вже бачили мертвого Ессера і гаряче обговорювали те, що трапилося. Глибоко вдихнувши, Верті попрямував до гостей, відзначаючи чудове оздоблення особняка. На підлозі - оксамитова сіцінська[6] плитка. Пілястри, розташовані по колу, були глибокого синього кольору. Вони підтримували балкон другого поверху, обгородженого балюстрадою з тонкими балясинами. З високої стелі звисали масивні люстри зі спеціальними дзеркальними вставками, які дозволяли краще освітлювати танцювальний зал, відбиваючи штучне світло. Вікна в стрілчастих арках завішані напівпрозорими синіми портьєрами. В кутках знаходилися масивні дивани зі столами, на яких офіціанти розставили закуски і напої. Шарль намагався обходити люстри, що грізно нависали над головою. Без сумніву, молодий Гелодарт ні в чому собі не відмовляв.

- Попрошу тиші! - заговорив чоловік, привертаючи увагу. Його голос луною рознісся танцювальною залою. Схвильований гамір стих до ледь чутних перешіптувань. Всі дивилися на детектива. - Як вам уже відомо, господаря свята, Ессера Гелодарта вбили. Тому мені потрібно задати кожному з вас кілька питань. Попрошу зняти маски і не розходитися. Хто організатор[7] маскараду?

До Шарля, тримаючи в руці сріблясту маску з перловими квітами, вийшов лисуватий круглий чоловік у білому костюмі і з прозорою мантією у вигляді крил метелика за спиною. Він назвався Сейром Рігоддо.

- Чим можу допомогти? - спокійно запитав Сейр. Його помітний акцент видавав уродженця сходу. Шарль подумав, що ця людина чимало побачила, бо навіть зараз зберігала цілковитий спокій.

- Тут є порожні кімнати? - поцікавився детектив. - Виділіть одну для проведення допитів. З особняка нікого не випускати, поки я не опитаю всіх. І заберіть у гостей ці недоладні маски!

- Добре, махіле, - відповів Рігоддо, ніяк не відреагувавши на роздратований тон співрозмовника. Він пішов до гостей, на ходу віддаючи розпорядження офіціанту в біло-золотистому одязі.

- Джамбатісто, - покликав напарника Верті, - допитай офіціантів, кухарів, прибиральників. Загалом, всю прислугу, яка працювала в цю ніч. Може, вони щось бачили.

- Ну, хоч особняк огляну і поснідаю на кухні, - не засмутився Сезаре, - до речі, з першої внутрішньої лінії мережі прийшло повідомлення. Управитель Гелодарт їде сюди. Хоче особисто переконатися, що розслідування смерті сина йде повним ходом.

- Його тільки не вистачало… - пробурмотів Шарль. Він знав, наскільки небезпечно буває спілкуватися з керівником міста. За слово, яке Гелодарт вважатиме образою, можна запросто потрапити до в’язниці. Крім того, було в зовнішності управителя щось таке, що лякало й відштовхувало всіх, хто з ним спілкувався. І Верті, крокуючи до входу, готувався не до бесіди, а до словесного поєдинку.

*****

Після сходу сонця в Алітеї прокидалися ті, кого знать не запросила на маскарад. Місто оживало, наповнювалося розмовами і тихим шелестом робокарів. Ніхто ще не знав про вбивство в особняку Гелодарта. Містяни займалися звичними справами: готували сніданок, квапилися на роботу, збирали дітей в комп’ютеризовані школи або просто йшли на ранкову прогулянку, здригаючись від холоду. Цього року осінь видалася морозною. Голі гілки дерев покрив іній, що сяяв на сонці. Калюжі, що лишилися після недавньої зливи, замерзли, і сонні люди час від часу ковзалися на крижаній поверхні. Повз химерні багатогранні хмарочоси, старовинні особняки і цегляні багатоповерхівки курсували перші робоавтобуси. В одному з них, притулившись до холодного скла, їхала сонна Ширі Лінн, вбрана у великувату коричневу куртку і білу шапочку з бомбонами. На колінах дівчини лежала невелика темна сумочка. Ширі поспішала в першу аптеку, яка відкривалася раніше, ніж інші, проте знаходилася далеко від дому. Потрібно взяти ліки для сестер. А по дорозі можна зайти в гіпермаркет і купити продуктів на сніданок. Мама і сестри скоро повинні повернутися. І краще, щоб усе було готово, інакше Ширі знов отримає прочухана. Мама і так розсердилася, коли дівчина висловила бажання піти на бал-маскарад. Цікаво, як там, на балу в особняку Ессера Гелодарта? Гості, напевно, у вишуканих костюмах і дорогих масках. І той особняк… Ширі бачила будинок лише здалеку, та була вражена його величчю і красою. Масивна споруда бордового кольору була прикрашена колонами, статуями, чудовою ліпниною і безліччю ромбоподібних вікон.

Вона шалено хотіла піти на бал-маскарад, проте матінка заборонила, сказавши, що таке збіговисько розпусників - не місце для Ширі.

- Навіщо ж ви туди йдете? - поцікавилася дівчина, яка разом з матір’ю обирала туфлі сестрам. Мати кинула на прийомну доньку важкий, суворий погляд.

- Тому що повинна, - ось такою була відповідь Марри Лінн. Що і кому повинна ця владна жінка, лишилося для дівчини незрозумілим.

Ширі встигла приготувати сніданок, але мати і сестри не з’являлися. Чекаючи їх повернення, дівчина задрімала. Вона бачила чарівний сон. У цьому сні вона прийшла на маскарад, вбрана в пишну сукню золотистого кольору з вишитим перлами ліфом і напівпрозорими рукавами, розшитими золотими нитками. Оксамитову золотисту напівмаску прикрашав бурштин, а сплутане чорне волосся було майстерно вкладене найкращими перукарями. І прекрасний Ессер Гелодарт у білому костюмі з вишитими бордовими трояндами і в білій масці всю ніч танцював лише з нею. Ширі посміхалася, мріючи, щоб дивовижний сон не закінчувався. Та кроки у передпокої розбудили дівчину. Вона схопилась і сіла прямо, аби мати не помітила, що прийомна донька спала.

- Ширі, - Марра Лінн, висока статна жінка в приталеній сукні смарагдового кольору з декоративними ґудзиками на ліфі й з високим коміром зайшла до вітальні. Підведені чорним сірі очі затрималися на дівчині. - Забери маски і сховай у вакуумні пакети.

- Добре, - кивнула Ширі, приймаючи зелену, в тон сукні матері, маску. Сестри, Іанта і Антуса, кинули маски, навіть не глянувши на зведену сестру. Вони були по-особливому прекрасні - стрункі, з гострими рисами облич і пишними рудими кучерями. Їх сукні - чорна з золотими вкрапленнями і ніжно-синя - вдало підкреслювали квітучу красу юних дів. Ширі сама вибирала їм сукні й отримала похвалу від матері за хороший смак.

- Ширі, сніданок готовий? - запитала Марра, знімаючи ненависні туфлі й недбало відкидаючи їх подалі. Жінка відверто ненавиділа туфлі на високих і нестійких підборах, які останнім часом стали модними в Алітеї. Вона прекрасно знала, яку шкоду приносить таке взуття молодим дівчатам. Тому, будучи відомою дизайнеркою одягу, Марра просувала в маси більш зручне взуття.

- Готовий, - відповіла дівчина з сусідньої кімнати.

- Напої? - допитувалася мати.

- Заспокійливий вітамінний чай з валеріаною для вас, гранатовий сік для сестер. Таблетки вони ще не випили, та я простежу за цим, коли Іанта і Антуса переодягнуться, - відзвітувала Ширі. Вона напам’ять вивчила, що Іанті потрібно заспокійливе і таблетки від мігрені, а Антусі - антидепресанти і таблетки для відновлення печінки.

- Принеси пляшку хересу, - сказала махілья Лінн, сідаючи на велике крісло з м’якою обивкою зеленого кольору. Ширі, упакувавши маски, повернулася і здивовано подивилася на матір.

- Щось трапилося? - невпевнено запитала дівчина. - Ви бліді, матінко. Може, викликати лікарів?

- Принеси хересу, - невдоволено повторила Марра, Поки Ширі була відсутня, жінка з відчуженим виглядом діставала з темно-рудого волосся, в якому проглядалась сивина, смарагдові шпильки, витирала помаду, знімала важкі прикраси з коштовними каменями. У своєму будинку Марра нікого не соромилася, тому зняла сукню, звільняючись від обтягуючої тканини і спідниць, через які кілька разів ледь не впала. Оголеною пройшлася вітальнею і взяла з сусіднього стільця теплий халат сливового кольору. Накинувши його, жінка відчула неймовірне полегшення.

Коли прийомна дочка повернулася і налила херес в тонкий кришталевий келих, Марра залпом випила і жестом показала налити ще.

- При сестрах ніяких розмов про бал, - заявила жінка, - нічого не говорити і не питати. Інакше ночуватимеш у мансарді.

- То розкажіть ви, що сталося, - не здавалася Ширі, знаючи, що Марра все одно поділиться з нею новинами. Хоч мати була суворою, вона по-своєму любила дівчину, яка кілька років тому погодилася доглядати за хворими, скаліченими, морально розбитими Іантою і Антусою. Махілья Лінн тоді сама була на межі божевілля і не могла навіть за собою доглянути, не кажучи вже про доньок. Страшна подія, що трапилася з рудоволосими красунями, лишила невиліковний слід в їхній психіці.

- Молодий Гелодарт мертвий, - незворушно виголосила Марра Лінн. Вона підняла келих з хересом, ніби промовляла тост. - Це чудовисько в людській подобі нарешті здохло!

*****

Єдине, що дізнався від гостей Шарль – Ессер Гелодарт майже весь вечір танцював з однією дівчиною. Вона спізнилася на бал. До цього син управителя кожен танець міняв супутниць і випив три келихи вишневої сангрії. Коли ж з’явилася незнайомка (оркестр якраз замовк), Гелодарт забув про інших. Гостя прибула в плащі, прикрашеному довгими штучними синьо-чорними пір’їнами. Під час упевненої ходьби плащ іноді розвівався, і гості бачили приталену мереживну сукню чорного кольору. Всупереч моді, сукня була короткою і оголювала ноги дівчини, взуті в прозорі туфельки. Волосся у неї було чорним, гладко зачесаним на ліву сторону. Обличчя приховувала півмаска у вигляді голови ворона з гротескним великим дзьобом. Губи нафарбовані чорною помадою. На руках – чорні рукавички. Якщо вона і говорила щось, то її ніхто не чув. Дівчина спілкувалася тільки з Ессером. Звідки прибула гостя – невідомо. Що ж у ній знайшов молодий Гелодарт? Це вона вбила Ессера? Туфелька, судячи з розповідей, належала невідомій. Шарль перевірив взуття всіх жінок, що були на балу. Але у всіх на ногах були дві туфлі. Детектив машинально проводив розслідування, а сам думав про розмову з управителем.

Маддерн Гелодарт пробув на місці злочину недовго. Похмурий смаглявий велетень з копицею чорного волосся у білій військовій формі, він нікому не здавався старим, хоча давно відсвяткував своє сімдесятиріччя. Чоловік коротко поговорив з Шарлем – жандарми миттю розбіглися, бо один погляд сталево-сірих з чорними цятками очей Гелодарта навіював страх. По суті, Маддерн наказав детективу якомога швидше знайти вбивцю сина і закрити справу. Зі свого боку він пообіцяв усебічну підтримку і допомогу. Перш, ніж управитель пішов, Шарль попросив його про зустріч, аби краще дізнатися про Ессера і його оточення. 

- З вами зв’яжеться мій секретар, - кинув Маддерн замість прощання і відбув. 

- У мене таке враження, що його нічим не зламати, - невгамовний Джамбатіста з’явився, коли відбув кортеж керівника міста, що складався з дев’яти броньованих робокарів. Сезаре не міг знаходитися з управителем, інтуїтивно відчуваючи небезпеку, що йшла від Гелодарта. – Дружина стрибнула з даху після того, як її викрали, сина вбили туфлею. Із сталі створений цей Гелодарт, чи що? Цікаво, кого призначать новим управителем Алітеї? Ессер був головним претендентом.

- Це може бути серйозним мотивом, - замислено промовив Верті, відповівши лише на останнє питання напарника. Після трьох з половиною годин розмов він готовий був впасти посеред вулиці і заснути. Навіть кава з подвійною дозою енергетика не могла підбадьорити детектива. – Що, як хтось усунув Ессера, аби отримати посаду?

- Тоді Гелодарта не могла вбити дівчина, - заперечив Джамбатіста, - ти ж знаєш, жінка не може бути управителькою[8].

- Вона могла діяти за наказом, - відгукнувся Шарль, - або ж незнайомка загубила туфельку, а нею скористався справжній убивця, аби збити нас зі сліду.

- Як усе заплутано, - зітхнув Сезаре, дістаючи з кишені паличку шоколаду з м’ятою. Він завжди їв шоколад, коли нервував. – Коли ми отримаємо перші результати від криміналістів?

- Сказали, після другого обіду, - відповів Верті, - Адда зараз теж зайнята. Тож пропоную піти і трохи поспати.

- Згоден з тобою… - почав Сезаре, але тут його перебили.

- Детективи! – покликав чоловіків один з жандармів. Ті озирнулися. – У нас тут знайшовся свідок.

- Свідок чого? – не зрозумів Шарль, чиї думки вже займав сон.

- Вбивства Ессера Гелодарта. 

Забувши про відпочинок, Шарль і Джамбатіста попрямували за жандармом. Той привів їх до головного входу, біля якого, спершись на ціпок, стояв жебрак. Від безхатька в довгій дірявій куртці смерділо дешевим алкоголем і сміттям. «Не такого свідка я очікував побачити», - сумно подумав Верті.

- Доброго ранку, шановний, - привітався детектив, намагаючись поводитися з чоловіком так само, як і з будь-яким іншим свідком, - мені повідомили, що ви стали свідком вбивства Ессера Гелодарта. Розкажіть, що ви бачили.

Жебрак глипнув на Шарля затуманеними очима і почухав немите сплутане волосся. Детектив почав побоюватися, як би воші з цього суб’єкта не перекочували на нього.

- А що мені за це буде? – запитав безхатько. Сезаре аж хмикнув, не очікуючи від людини з вулиці такого нахабства.

- Я не кину тебе у в’язницю за приховування важливої інформації, - незворушно промовив Шарль, не бажаючи торгуватися зі співрозмовником, - або ж поговоримо і розійдемося… 

Він замовк, бо побачив, що Джамбатіста простягнув свідку солід[9]. Безхатько швидко сховав монету і заусміхався. Мабуть, передчував, як витратить її на дешеву випивку. Шарль вирішив відчитати напарника пізніше.

- Повторю питання: що ти бачив? – знову запитав Верті. Його дратувала необхідність когось про щось просити. 

- Я бачив… - жебрак прокашлявся. – Я бачив, як молодого Гелодарта вбила Птаха помсти[10].

Верті й Сезаре здивовано перезирнулися. Жандарм, котрий стояв поруч, мабуть, теж нічого не зрозумів.

- Що це означає? – приязно поцікавився Джамбатіста, бачачи, що напарник починає втрачати терпіння.

- Дівчина, вбрана в костюм птахи, вибігла з особняка після того, як міські годинники пробили північ, - відповів старий, - я недалеко був, збирався спати он у тому провулку. Там кілька будинків порожні, всередині не так холодно… Так-от, дівчина вибігла, її плащ, що нагадував крила ворона, майорів на вітрі. Потім вона спіткнулась і загубила на сходинці туфлю. Молодий Гелодарт біг за нею. Він підібрав туфлю і покликав Птаху. Дівчина зачекала, поки він підійде, взяла туфельку в ліву руку і зі всієї сили встромила в око Гелодарту. Той зойкнув, упав і замовк. Дівчина мовчки стояла на сходах. Потім за нею під’їхала чорна карета, запряжена механічними кіньми. Вона сіла в карету й поїхала.

- Гелодарт і дівчина розмовляли? – допитувався Шарль, машинально записуючи свідчення в електронний блокнот. Сезаре користувався диктофоном.

- Так, але я не почув, про що, - відповів свідок, - хоча, здається, Гелодарт крикнув їй «Зачекай!», коли підібрав туфлю.

- Що це була за карета? Описати її можеш?

- Скромна карета без прикрас. Невелика, округлої форми. Коні теж чорні. Вікна зашторені. Ніяких розпізнавальних знаків не було. 

- Чому ти називаєш вбивцю Птахою помсти? – втрутився Джамбатіста. – Кому і за що вона мстить?

- Птаха помсти завжди супроводжувала Хранительку Алітею, - сказав безхатько, - і коли Хранительці загрожувала небезпека, Птаха нищила ворогів. Навіть Хранителям міст потрібні вартові. Хранителі відкриті й часто наївні. Цим могли скористатися недоброзичливці. 

- Що за дитячі казки? – пробурчав Шарль, не бажаючи слухати подібну маячню. Проте Сезаре, схоже, зацікавився розповіддю.

- Чому Птаха помсти вирішила, що Ессер Гелодарт ворог? – продовжував запитувати Джамбатіста.

- Бо Гелодарт забрав у Алітеї її серце, - відповів жебрак, а потім щось пробурмотів невідомою мовою.

Шарль похитав головою і відійшов, лишивши Джамбатісту слухати байки. Під кінець свідок почав нести нісенітницю. Наркотиків перебрав, чи що? Та головне – жебрак точно описав сцену вбивства. Лишилося знайти цю Птаху. Верті також приблизно уявляв, звідки взялася карета без розпізнавальних знаків. У місті існувала контора прокату, де можна було анонімно взяти карету. І, на відміну від робокара, такий транспорт неможливо відстежити. А все через ідіотську політику цієї самої контори, мовляв, деякі громадяни бажають зберігати анонімність у своїх подорожах. Наприклад, убивці.

Варто потрясти і працівників цієї контори. Раптом вдасться з’ясувати, як виглядала дівчина. Хоча у неї міг бути спільник, і тоді ця ниточка нікуди не приведе.

Шарль зітхнув, скуйовдив темне кучеряве волосся і закурив. Байдуже спостерігав, як Джамбатіста спілкується з жебраком, ніби вони були знайомі довгі роки. І що цікавого напарник знайшов у безглуздих казках, які матері розповідають дітям?

Поки Сезаре був зайнятий розмовою, детектив знайшов Рігоддо і поцікавився щодо камер в особняку. Отримавши негативну відповідь, Шарль не стримався і вилаявся.

- Зрозумійте, детективе, - спокійно говорив Сейр, - особняк призначений для… особливого роду розваг, в яких брали участь знатні містяни. І вони не бажали, щоб у Гелодарта був на них компромат.

Верті хмикнув.

- Але, гадаю, Ессер не дотримувався цього правила, - він очікувально дивився на співрозмовника. Сейр делікатно кашлянув. – Розповідайте. Я все одно дізнаюся. Як не від вас, то від когось іншого.

- Махіл Гелодарт колекціонував відео з оргіями, - знизивши голос, повідомив Рігоддо, - проте він не збирався показувати їх кому-небудь. І камери встановлені лише в спальнях. 

Шарль кивнув, прикидаючи, чи може це бути мотивом. Припустимо, хтось із гостей дізнався, що Ессер знімав заборонені розваги на приховані камери. І ця людина (або кілька осіб) опинилися на відео, тому вирішили помститися.

- Ви знаєте, де знаходяться відео? – запитав детектив. Коли співрозмовник кивнув, Шарль додав: - Я їх вилучаю.

*****

Незважаючи на новітні технології, якими активно користувалися криміналісти, результати дослідження туфельки мали завершитися наступного дня. Адда Стікс, патологоанатомеса, відправила Шарлю повідомлення про те, що результати розтину з’являться ввечері. Тому Шарль і Джамбатіста розійшлися по домівках і поспали. Правда, Верті прокинувся після трьох годин сну. Зухвале вбивство займало всі думки. Чоловік перевірив вхідні дзвінки. Десятки журналістів телефонували по шостий лінії. «Забери мене Пітьма, ще й з ними доведеться розбиратися», - скрушно подумав детектив. Та вирішив відкласти обов’язкову конференцію, хоча це суперечило правилам. Проте Верті часто у розслідуваннях нехтував деякими правилами. Бунтівний настрій передався йому від матері-екстрималки. Може, хай конференцію проведе хтось із жандармів? Детективів прислали в якості помічників, наскільки він пам’ятав. Чи вже ні? Слід обговорити це з капітаном. А зараз – зв’язатися з Джамбатістою. 

Напарник, як виявилося, теж не спав. Детективи домовилися зустрітися в маленькому кафе, яке ховалося за рогом коло відділку жандармів. Заклад називався «Сон». Більшість декорацій усередині були голограмами. Прозорі переливчасті портьєри химерних форм ледь колихалися від невидимого вітру. Спіральні лампи звисали з куполоподібної стелі. У повітрі ліниво пропливали голографічні золоті рибки, розмахуючи легкими пульсуючими хвостами. Вони розчинялися, коли зіштовхувалися зі стінами, а на їхньому місці з’являлися інші морські істоти, що переливалися, спалахували і пульсували кислотними кольорами. Все це дійсно нагадувало дивний сон, в якому людина ніби знаходилась у напівтемному акваріумі. Ненав’язлива інструментальна музика дозволяла розслабитися і спокійно подумати.

- Управитель призначив зустріч, - зітхнув Шарль, замовивши каву. Їсти не хотілося. – Через годину поїду його допитувати. Навряд чи він згодився б на бесіду у відділку. А ще журналісти дошкуляють.

- Не заздрю тобі, - Сезаре їв хлібці з м’ясом, - ця справа вельми дивна. Кому знадобилося вбити Ессера? Не пам’ятаю, щоб він зробив щось погане.

- Помиляєшся, - і Шарль розповів напарнику про таємне захоплення молодого Гелодарта – знімати оргії на приховані камери і зберігати їх.

- Забери мене Безодня, - промовив Сезаре, відклавши їжу, - Гелодарт зовсім здурів, раз наважився на таку мерзоту.

- Ти маєш рацію, - відповів Верті, - та це означає, що в Ессера можуть бути ще якісь моторошні захоплення, про які ми не знаємо. Результати розслідування вже є?

- Двійко жандармів навідалися до контори, де здають в оренду карети, - сказав Джамбатіста, - там відповіли, що вчора близько десятої вечора карету найняла дівчина. Білявка. Невисока, вбрана в чорне. Обличчя сховане за вуаллю, тому її не розгледіли як слід. Від кучера дівчина відмовилася, повідомивши, що вміє керувати подібним транспортом. Єдине, що у нас є – її ім’я. Немесіда.

- Негусто, але можна розіслати повідомлення з орієнтирами, - промовив Шарль, - або ж це фальшиве ім’я і пошуки виявляться марними. Що ще?

- Жандарми перевіряють всіх, хто опинився на прихованих камерах Ессера. Майже половина з них – гості на вчорашньому маскараді. Ті клянуться, що про приховані камери чують уперше. Також відомо, що нового управителя призначить сам Гелодарт. Ніхто не знає, кого вибере старий.

- Одні глухі кути… - пробурмотів Шарль, спостерігаючи за масивною рибкою, що ліниво пливла у повітрі. – Будемо сподіватися на результати від Адди. І на аналіз туфельки.

- Я б не дуже на це сподівався, - відказав Джамбатіста, дивлячись на порожню тарілку, - зараз повернуся. Мені потрібен ще один хлібець.

- От же ненажера, - розсіяно пробурмотів Шарль. 

Як тільки напарник відійшов, на стілець, де він сидів, опустився невисокий юнак, чий чорний крислатий капелюх приховував обличчя.

- Почніть з родоводу Гелодарта, - напівпошепки сказав незнайомець, поправивши капелюх рукою в рукавичці, - а потім зробіть запити про зґвалтованих і зниклих дівчат за останні п’ятдесят років. Сподіваюся, ви все зрозумієте.

Юнак підвівся і розчинився у темряві кафе, яке освітлювали лише мерехтливі голограмами. Детектив витріщався на порожній стілець, куди вже сів Джамбатіста з тарілкою, повною пахучих гарячих хлібців.

- Ця страва зі знежиреною шинкою – справжній шедевр кулінарії, - мовив Сезаре, - так на чому ми зупинилися, Шарлю? Шарлю, ти мене чуєш?

Верті підхопився зі стільця і, не звертаючи уваги на здивовані вигуки напарника, вибіг на вулицю.

Там снували люди, але нікого, схожого на стрункого юнака в крислатому капелюсі детектив не побачив. Запізно прийшла думка, що незнайомця слід було розглянути уважніше. Заважала напівтемрява кафе. І, очевидно, хлопець спеціально вбрався у чорне.

«Птаха помсти. Або Немесіда», - промайнуло в думках. Шарль похитав головою. Не вистачало ще повірити в дурні легенди жебраків. Він покрутився, оглядаючи широку вулицю зі старовинними цегляними будинками, прикрашеними скульптурами і вітражними вікнами, зробленими зі спеціальних сплавів скла. І тут же з кимось зіштовхнувся.

- Ох, вибачте, - на роздратованого Шарля, потираючи чоло, дивилася дівчина в широких синіх штанях з рогожки і в коричневій куртці, що була явно на неї завеликою. Чорне волосся абияк заплетене в косу, а на щоці чорніла пляма.

- Ні, це ви вибачте, махільє, - роздратування детектива минуло, коли він помітив, що вбрання дівчини старе і кілька разів зашите. Напевно, прислуга когось зі знаті. – Я вас не помітив.

- Я не махілья, та все одно приємно, - на блідих вустах співрозмовниці з’явилася легка посмішка, - Ширі Лінн.

Шарль згадав, що в особняку Гелодарта була присутня якась махілья Лінн з доньками. Чи може ця зустріч бути випадковою? Він вирішив перевірити.

- Детектив Шарль Верті, - відрекомендувався він, - та ви це і так знаєте. Ми бачилися в особняку Гелодарта.

Ширі з гіркотою похитала головою.

- Матінка мені не дозволила, - відповіла дівчина, - я працюю у махільї Лінн доглядальницею для зведених сестер.

- Ви нічого цікавого не пропустили, - промовив детектив, не наважуючись зачіпати в розмові вбивство Ессера. Проте нова знайома мовила:

- Мені дуже подобався Ессер Гелодарт. І його вбивство… стало для мене потрясінням. Звісно, ми б ніколи не зустрілися. Незважаючи на це, я щодня прокидалася з думкою, що живу в одному місті з Ессером Гелодартом.

Шарль хотів сказати, що Ессер, як виявилося, не такий добрий і прекрасний, як здавалося, але промовчав. Навіщо засмучувати дівчину, розбивати її нездійсненні мрії? Нехай у її думках Ессер залишиться благородним принцом, про якого так мріють красуні Алітеї у місячні ночі.

- Вибачте, мені треба йти, - сказала Ширі, кинувши погляд на годинник, що прикрашав другий поверх найближчого будинку. Це була давня традиція - вставляти годинники замість круглих мансардних вікон, яку поступово витісняли прогрес і страхітливі багатогранні хмарочоси. – Я ж ішла за покупками. Всього вам доброго, махіле. Удачі у розслідуванні.

Детектив дивився вслід фігурі, тоді дістав електронний блокнот і написав: «Поговорити з Маррою Лінн». Потім повернувся в кафе. Розповів про незнайомця збентеженому Сезаре. Звернувся до персоналу закладу, вилучив записи камер за день, доручив Джамбатісті все переглянути і постаратися знайти хоч один кадр з обличчям юнака. За потреби підключити криміналістів і розпитати персонал кафе, чи не бачили вони раніше незнайомця. Сам детектив найняв швидкісне таксі й поїхав у центр міста, де знаходився офіс управителя. Шарль мав допитати Маддерна Гелодарта. 

*****

Багатогранний хмарочос із чорного скла і металу височів над рештою будівель, наче той безсмертний велет з легенд. Грані відбивали холодне сонце, ніби відштовхували промені, не даючи освітити чорного гіганта. У цій будівлі працювали всі, хто мав хоч якесь відношення до керівництва міста. Управитель займав цілий поверх, який обставили під його потреби. Подейкували, що Гелодарт навіть ночував там, відколи померла дружина. 

Шарль підійшов до масивних автоматичних дверей - таких же гротескних і похмурих, як весь хмарочос. Приклав долоню до зчитувача відбитків. Через кілька секунд почув:

- Вітаємо у центральному офісі керівництва Алітеї, - прошелестів беземоційний жіночий голос, - ви детектив Шарль Верті? 

- Так, - чітко відповів чоловік. 

- Будь ласка, назвіть причину вашого візиту. 

- У мене призначена зустріч з Маддерном Гелодартом у зв’язку з убивством його сина. 

Невидимий динамік замовк. Двері безшумно відчинилися, впускаючи Шарля у просторий передпокій. Білий мармур, чорні меблі, вишукані штрихи у вигляді позолочених дрібниць. Детектива зустрів неговіркий секретар, - теж у біло-чорній формі - котрий повідомив, на якому поверсі його чекає управитель. Верті мовчки кивнув і рушив до швидкісного ліфта, що доставив його на 97 поверх. Особисті охоронці Гелодарта супроводжували детектива до кабінету. 

Управитель розмовляв з кимось по телефону. Переривав розмову, підключався до іншої лінії, казав кілька слів, повертався до попереднього співрозмовника. Голос його звучав владно і гучно, без натяку на сум чи втому. Вбраний він був у чорний костюм, що чудово підкреслював могутню статуру. Масивне обличчя суворе і незворушне. Під час розмови управитель стояв, дивлячись на голографічний дисплей телефона зверху вниз, ніби хотів показати свою перевагу над співрозмовником. Стіл перед чоловіком був завалений паперами. Ніяких фото, ніяких статуеток, які зазвичай ставлять на робочому місці працівники. Нічого зайвого. Та й весь кабінет обставлений лише необхідним. 

Побачивши Шарля у супроводі охоронця, Маддерн швидко завершив усі розмови коротким: «Зателефонуйте за двадцять хвилин». Тоді повернувся до гостя. 

- Детекитиве. 

- Махіле Гелодарт, - Верті кивнув у знак поваги. Маддерн жестом велів охоронцям лишити їх. Ті безшумно зникли за дверима. 

- У нас дев’ятнадцять хвилин, - одразу перейшов до суті управитель. Він сів за стіл. Детективу тремтячою рукою вказав на крісло навпроти. - Розповім, що знаю. Проте ми з Ессером не були надто близькими, тож… 

- У нього були вороги? - спитав Шарль, розкривши вкладку блокнота і приготувавшись записувати. 

- А ви як думаєте? - хмикнув Маддерн, презирливо кинувши погляд у вікно. - Він - майбутній управитель. У людей при владі завжди знайдуться ті, хто бажають їм зла. Проте когось конкретного я не назву. В Ессера було величезне коло спілкування. Він ріс, оточений однолітками, котрі його обожнювали. 

- Але ж були ті, з ким Ессер близько спілкувався? - допитувався детектив. У нього не було часу перевіряти кожного, хто називався другом молодшого Гелодарта. 

- Так, у сина була своя компанія. Близьке коло спілкування, - погодився управитель, - коли будете йти, скажете охоронцям, щоб записали їхні номери. Та не думаю, що вбивця хтось із них. 

«А це вже моя справа», - подумав Шарль. Управитель кинув на детектива підозрілий погляд. Наче відчув, про що думає Верті. Той одразу ж задав наступне питання. 

- Добре, чи перед маскарадом з Ессером не траплялося чогось дивного?

- Не можу пригадати, - відказав Маддерн, - йшла підготовка до святкування, тож за всім було важко встежити. Приходили безліч незнайомих людей - кравці, кухарі, дизайнери інтер’єру, слуги, прибиральники. Всіх не згадаєш. Втім, список є у Рігоддо.

Шарль глянув на голографічний годинник за спиною Гелодарта. Ще вісім хвилин. Нічого такого, що б пролило світло на смерть Ессера, він не дізнався. Схоже, управитель і його син жили в різних світах. Батько занурився у роботу, Ессер присвятив себе пишним вечіркам і оргіям. Чи варто казати про останнє Гелодарту? Чи, може, той і так знає? 

- Яким чином ви будете обирати майбутнього управителя? - поцікавився Верті. 

- Влаштую вибори серед кандидатів. Містяни оберуть трійцю найкращих. Протягом року всі пильно стежитимуть за роботою цих людей, і лише потім оберемо найдостойнішого. 

- Тобто визначити наперед, кого ви оберете, неможливо? 

- Ні, детективе. Ще навіть списку кандидатів нема. Ессер був єдиним правонаступником. 

Значить, версія усунення конкурента поки що відкидалася. 

- У вас ще є запитання? - Гелодарт підівіся, показуючи, що час на розмову вичерпано. 

- Ви чи ваш син знали дівчину на ім’я Немесіда? 

Маддерн на мить замислився. 

- Ні. Ніколи раніше не чув цього імені. Ессер теж не згадував. Вона причетна до вбивства? 

- Можливо, - ухилився від прямої відповіді детектив, - дякую, що виділили час на розмову, управителю. Ми докладемо зусиль, аби знайти вбивцю вашого сина. 

- Буду на це сподіватися, - кивнув Гелодарт, набираючи номер на екрані. 

Шарль вийшов із хмарочоса і з насолодою вдихнув колюче морозне повітря. У будівлі, попри значні розміри приміщень, йому було тісно й задушливо. Ніби потрапив у кишечник монстра, котрий повільно тебе перетравлює. Відігнавши неприємну асоціацію, Верті дістав телефон. Сезаре написав коротке повідомлення. «Переглянув відео з кафе. Нічого вартісного. Детальніше розповім, як зустрінемося». Отже, парубка у капелюсі їм не знайти. Секретар Гелодарта надіслав список телефонів друзів Ессера, а також додав, що управитель бажає завтра знати, як просувається слідство. Ще одне повідомлення Верті отримав з Інституту кримінологічних досліджень. Адда Стікс писала, що готові результати розтину тіла.

*****

Патологоанатомеса, попиваючи енергетичну каву, зустріла Сезаре й Шарля у морзі - стерильному холодному приміщенні, де постійно смерділо гнилим м’ясом. А, може, це Шарлю тільки здавалось. Як би там не було, він ніколи не їв перед відвідуванням моргу. Тут детектива постійно нудило. 

- Я гадала, у смерті такої людини буде хоч щось загадкове, - низьким хриплуватим голосом повідомила Адда, - але ні. Ессер вдарився об гострий виступ сходинки і помер від перелому потиличної кістки. Осколки пошкодили мозок. Час смерті - п’ять-десять хвилин після півночі. Як банально й нудно.

Адда Стікс разом з родиною приїхала в Алітею з півночі Едейле[11]. Сильна, м’язиста, з гострими рисами обличчя, жінка свого часу зачарувала навіть незворушного Верті. Гладке чорне волосся вона завжди зав’язувала в низький хвіст. Носила сорочки чоловічого крою штани з цупкої тканини. На сорочку накидала білий халат. Вона легко отримала посаду патологоанатома, вразивши місцевих лікарів знанням про людське тіло. Адда казала, що більшість мешканців півночі добре обізнані в анатомії. Вона не говорила про колишнє життя, лише згадувала, що на півночі холодно. А ще там живуть особливо люті дикі звірі. Виросши серед суворого клімату, патологоанатомеса почувалася комфортно в морзі і скаржилася лише на відсутність співрозмовників.

- Чекай, а як же удар в око? – запитав Шарль. Він хотів якомога швидше забратися звідси і не розумів, чому Стікс добровільно замкнула себе в такому страшному місці. Навіть у коридорах моргу відчувався сморід мертвих тіл. Адда навіть примудрялася пити тут каву. При думці про каву Верті відчув нудоту.

- Удар сильний, але не смертельний, - спокійно промовила Стікс, дістаючи рентгенівські знімки голови небіжчика, - ну, лишився б Ессер без ока. Все вирішило падіння. А удар в око послужив поштовхом. Що за силач так штовхнув Гелодарта?

- Це була жінка, - заговорив Джамбатіста. Він теж почувався незатишно в крижаному царстві Смерті.

- О, - темні очі Адди сяйнули у блідому світлі ламп, - тоді я побажаю вам не зійтися з нею в рукопашному бою.

- Судячи з мізерних описів, вона брюнетка, - сказав Шарль, спершись об стіну подалі від накритого чорною тканиною трупа.

- Підозрюєш мене? – усміхнулася Адда, вкладаючи знімки в папку. – На жаль, це не я. Можеш перевірити всі камери в морзі. У ніч маскараду я пішла звідси після першої. Працювала з трупом із досить дивною патологією. Робити розтин таких мерців - одне задоволення. 

- Що можеш сказати про поранення? – запитав Джамбатіста, не бажаючи знати подробиць. 

- Враховуючи те, що все тіло буквально облили дезинфікуючою речовиною, більше нічого, - відгукнулася Адда, - хоча склад цієї речовини дивний. В Алітеї такого не продають. 

- Це якийсь особливий засіб? – пожвавився Шарль.

- Можливо, - жінка знизала плечима, - принаймні, склад невідомий. Я відправила в лабораторію зразки для дослідження. Раптом це допоможе визначити, звідки привезли речовину.

- Що ж, дякую, - кивнув Верті, забираючи папку.

- Знаєш, Шарлю, Ессера все одно б убили, - сказала наостанок патологоанатомеса.

- Це ще чому? – здивувався Сезаре.

- Він був тим ще збоченцем і зневажав жінок, - презирливо кинула Стікс, - не сумніваюся, його батечко був таким самим моральним виродком.

Подумки Верті знов почув слова незнайомця в кафе. «Зробіть запити про зґвалтованих і зниклих дівчат за останні п’ятдесят років». Невже, крім оргій, Ессер причетний і до цих звірств?

*****

Протягом наступного дня Шарль ознайомився майже з усіма результатами дослідження. Особистість дівчини в костюмі птахи лишалася невідомою. Білявку на ім’я Немесіда шукали, та результатів це не дало. Жандарми продовжували допитувати учасників оргій. Сам Верті об’їздив десяток близьких друзів Ессера в надії дізнатися, чи були у вбитого вороги. Детективу відверто набридли відповіді, мовляв, Ессер був добропорядним, доброзичливим, милим і так далі. Хотілося тицьнути цим друзям відео з оргіями. Втім, детектив підозрював, що знайомі молодшого Гелодарта і так усе знали. Після марних розмов Шарль прихопив Джамбатисту, який займався перевіркою дзвінків і мережеве листування Ессера. Удвох вони зайшли до криміналістів-дослідників за аналізами зразків, взятих в особняку. Особливо цікавив аналіз туфельки. Чоловікам повідомили, що туфелька зроблена з невідомих гнучких міцних матеріалів, які за складом віддалено нагадують пластик. Каблук відлитий з невідомого прозорого металу. Техніка створення туфельки складна. Ні, таке взуття не проводиться ні в Алітеї, ні в найближчих містах.

Інші аналізи нічого не дали. На тілі Ессера не лишилося жодного відбитка чи органічного сліду. Зразки дезінфікуючої речовини ще досліджували. Не дізнавшись якоїсь важливої інформації, стомлений Шарль залишив Сезаре в лабораторії (той зголосився поспостерігати за роботою криміналістів). Сам детектив, купивши енергетичну каву, знайшов порожнє приміщення і з полегшенням сів на зручний стілець з м’якою спинкою. Перевірив дзввнки. Журналісти не вгамувалися, бажаючи знати подробиці вбивства. Верті подзвонив у жандармерію щодо конференції. Капітан жандармів тут же підключив до розмови управителя. Бесіда була важкою. Керівник міста був у поганому настрої через те, що Шарль досі ні з ким не поділився результатами слідства. Конференція призначена на завтра. Як жандарми, так і детективи повинні розповісти брати участь. Відмова не приймається.

«Ото зрадіє Джамбатіста», - подумав Шарль, перериваючи зв’язок. Йому не хотілося світитися перед камерами і нести маячню. Крім того, про що говорити, якщо суттєвих результатів нема? А створювати галас довкола слідства детектив не любив.

Куди не глянь – скрізь безвихідь. Що він впустив?

Юнак у капелюсі, про якого Шарль і Сезаре нікому не обмовилися! Він порадив знайти справи про викрадення та зґвалтування дівчат. Годі відкладати це.

Шарль дістав із наплічника портативний комп’ютер - зручну розробку з миттєвим доступом до мережі та безліччю інших корисних функцій - і зайшов до електронного архіву жандармерії. Після п’ятиступінчастої перевірки особистості чоловік опинився на головній сторінці. За все існування в Алітеї відбулася незліченна кількість злочинів. Цифра в архіві була приблизною, деякі справи загубилися і не потрапили в архів. Шарль помітив дивну особливість: за останні двісті років кількість злочинів зросла. Відкривши рядок пошуку, він ввів ключові слова: викрадення, зґвалтування, дівчина. Вказав часовий проміжок - останні п’ятдесят років. Позіхнувши, потягнувся за кавою. І завмер, побачивши результати.  Перша думка, що промайнула в голові, була: «Надто багато. Темрява і світло, їх надто багато!»  Детектив узявся переглядати результати, побіжно читаючи рядки, виділені неоновим підсвічуванням, і зупиняючись на іменах загиблих. Дівчата. Скільки ж молодих, талановитих, порядних юнок загинуло! Всіх їх викрадали в різний час у людних місцях. Приблизно через п’ятнадцять-двадцять днів розчленовані, понівечені, понівечені тіла знаходили в парках і найближчих лісах. Небагатьох вдавалося ідентифікувати. Трупи перебували в жахливому стані, часто погризені звірами. Убивця не залишав слідів, тому жандарми швидко закривали справи. Аж занадто швидко. Останки віддавали сім’ям, які приходили в жах, бачачи кістки і гнилу плоть - все, що залишалося від їх прекрасних доньок…

Шарль відірвався від екрану і заплющив очі. Хто міг робити таке майже півстоліття? Що за монстр ховається в одному з будинків? Як він примудрявся викрадати дівчат днем ​​у залюднених місцях і ніхто цього не помічав? Звідки в Алітеї проріс корінь зла такого масштабу і ніхто досі не викорінив цю погань? 

«Жорстокість - невід’ємна частина людської сутності», - казав колись Шарлю батько, знаменитий детектив Якоб Верті, котрий пішов на пенсію і зараз жив у маленькому будиночку на березі річки. Як же сперечався з ним Шарль, стверджуючи, що люди не можуть бути поганими.

Зараз Верті навряд чи став би сперечатися. 

Йому, як ніколи раніше, захотілося побачити батька. Спитати поради, почути слова підтримки чи несхвалення - та що завгодно. Аби хоча б на мить відчути, що все добре. Що батько все контролює. 

Шарль відправив повідомлення Адді з питанням, чи не доводилося їй працювати з понівеченими трупами дівчат. Стікс відповіла, що кілька разів такі тіла їй дійсно привозили. Шарль тут же попросив прийти і розповісти про ці трупи. Адда, відправивши смайлики, запропонувала прийти самому. Так вони сперечалися кілька хвилин, поки патологоанатомеса не погодилася зайти. Чекаючи її, Верті продовжував переглядати архів. Майже всі дівчата були вбиті. Тих, що вижили, можна перелічити на пальцях. Вони категорично відмовлялися будь-що розповідати. У жертв були множинні поранення різного ступеня тяжкості, пошкоджені внутрішні органи, наявні сліди жорстоких згвалтувань. Дівчата роками проходили терапію у психотерапевтів. Дві з них назавжди лишились у психіатричній лікарні міста. Одна повісилася через півроку. Детектив округлив очі, коли помітив прізвище Лінн. І зовсім утратив дар мови, побачивши прізвище Гелодарт.

- Та що ж це коїться? – пробурмотів він, відкриваючи одночасно справи Лінн і Гелодарт.

Іанту і Антусу Лінн викрали кілька років тому. Марра Лінн, тоді вже вдова, підняла на вуха все місто, та результатів не добилася. Через півмісяця сестер знайшли у парку. Вони вижили лише дивом. На тілах не вистачало шматків плоті, шкіра в синцях і укусах. Множинні вивихи і переломи. Дівчат відвезли в лікарню. Після цього махілья Лінн десятки разів зверталася в жандармерію, але її заяви просто відправляли до архіву без будь-яких приміток про продовження розслідування. Шарль почав підозрювати, що жандармерія прикривала злочинців. Він аж зіщулився, читаючи справу Гелодартів. Як виявилося, у файлі зберігалися смерті всіх жінок династії. Донна Гелодарт, Ліонелла Гелодарт, Кліментіана Гелодарт… Все по-звірячому вбиті, розчленовані і кинуті на поживу диким звірам. Нечувано. Вижила лиш Ісідара Гелодарт, дружина нинішнього управителя. Через деякий час вона померла, вистрибнувши з вікна сімейного особняка. Детектив читав це, відчуваючи дедалі більший жах. Що це за злочинець, який викрадає жінок удень, не боячись бути спійманим? І він відчуває себе настільки безкарним, що не боїться робити замах навіть на знатних осіб. 

«І яке відношення ці події мають до смерті Ессера?» - подумки запитав Шарль, відсунувшись від столу. Він втомлено потер очі і допив каву. Де ж Адда? Вона вже повинна прийти. Очікуючи патологоанатомесу, Верті відправив повідомлення Джамбатісті з проханням прийти, а сам розмірковував над тим, що прочитав. Як же не хотілося йому вірити у причетність Ессера до вбивств. Проте Шарль був реалістом. Не дарма юнак у капелюсі порадив зв’язати вбивство молодого Гелодарта з регулярними зникненнями дівчат. Цікаво, чи знав про це Маддерн Гелодарт?..

- Шарлю, ти відволік мене від важливої роботи, - двері відчинилися і до приміщення неквапливо зайшла Адда. Її кремезна постать, здавалося, займала весь дверний отвір, - у тебе має бути вагома причина, щоб викликати мене з моєї оселі.

Навіть тут, нагорі, від жінки злегка пахло мертвечиною. Чи це детективу здалося?

- Це важливо, Аддо, - сказав Шарль, - скажи, тобі не траплялося досліджувати трупи дівчат, яких викрадали, а потім залишали в лісі та парках?

- Траплялося, - вона сіла на вільний стілець. Обличчя жінки стало серйозним. – Ти знаєш, я ніколи не бачила такого прояву жорстокості. Жертв катували за життя. В основному били. У мене є підстави припускати, що більшість ударів були нанесені тупими предметами. Сліди від мотузок вказували на те, що жертв зв’язували, причому туго. Це підтверджують синці й стерта до крові шкіра у місцях розташування мотузок. Були сліди ін’єкцій, проте я так і не дізналася, що кололи жертвам. Постійно присутні сліди зґвалтувань. Іноді були сліди шокерів. Можу сказати, що ґвалтівників було кілька. Це підтверджують аналізи слідів сперми і відбитків пальців…

- Зачекай, ти сказала, були відбитки пальців? – пожвавився Шарль. – То чому убивць досі не знайшли?

- Ти мене питаєш? – здивувалася Стікс. – Результати розтинів і аналізи органічних речовин таємничим чином зникали. Це мене здивувало, і одного разу я запитала про розслідування вбивств у капітана жандармів. Він відповів, що жандарми роблять все можливе. Після цього трупи дівчат перестали до мене надходити. Їх направляли в морг при головній лікарні Алітеї. 

Верті насилу пригадав, що там працює якийсь неприємний тип. Він навіть прізвища його не знав.

- Дякую за інформацію, - сказав детектив. Адда піднялася і пішла до дверей.

- Ще одне, Шарлю, - вона зупинилася, - на тілах я виявила укуси і нестачу великих шматків плоті.

- Так, знаю, -  кивнув Верті, - дикі тварини обгризли трупи.

- Це були сліди людських зубів, - заявила патологоанатомеса, - дівчат їли живцем ще до того, як ними поласували звірі.

*****

Коли прийшов Джамбатіста, Шарль з порожнім поглядом нерухомо завмер перед миготливим екраном портативного комп’ютера.

- Виглядаєш жахливо, - прокоментував Сезаре, хоч і сам був не в кращій формі.

Без будь-якого вступу Верті ознайомив напарника з усім, про що дізнався. І Джамбатіста слухав. Уважно, не перебиваючи. Коли Шарль закінчив розповідь, Сезаре заявив:

- Завтра після конференції поїдемо до Марри Лінн. Це необхідно. Можливо, її доньки знають, хто їх так понівечив. Крім того, вони були на балу і можуть щось приховувати. Потім вирушимо ще в одне місце.

- В яке місце?  - запитав Шарль, підводячись. Від непорушного сидіння затерпли ноги. Детектив волів повернутися додому, поспати і хоч на короткий час забути ті кошмари, про які дізнався за цей день.

- В архів мого дядька, - відповів Джамбатіста, - здається, я починаю розуміти, що нам хотів повідомити загадковий юнак.

*****

Побачивши на порозі детективів, Марра Лінн запитально вигнула тонку брову. Але її обличчя лишилося незворушним. Навіть у простій чорній сукні з білими мереживними вставками на ліфі й рукавах жінка гордо височіла на порозі. Помпезна зачіска жінки, що її в особняку Гелодарта бачив Шарль, зникла. Темно-руде з сивиною волосся Марри було скріплене на потилиці шпильками. Вона з викликом дивилася на непроханих гостей. Шарль подумав, що попереду ще одна важка розмова. Конференцію він ледь витримав через те, що управитель заборонив оприлюднювати майже половину з усіх виявлених фактів. Зі стиснутими зубами Верті коротко розповів про розслідування, потім дав слово жандармам і тихцем пішов, злий і розчарований.

- Детективи? – господиня дому злегка схилила голову. – Чим можу допомогти?

- Доброго дня, махільє Лінн, - привітався Шарль, - у нас до вас є кілька запитань…

- Здається, я все розповіла, - обірвала його жінка, - мені нема чого додати.

- Ми з іншого приводу, - втрутився Джамбатіста. Погляд Марри став ще підозрілішим.

- З якого приводу? 

- Це стосується ваших доньок – Іанти і Антуси… - знову почав Верті.

- Послухайте, детективи, - Марра цідила слова, а в світлих очах спалахнули небезпечні іскри буремного полум’я, - мої доньки не вбивали Ессера Гелодарта. Це все, що вам потрібно знати. Якщо запитань більше немає, йдіть.

«Наче вовчиця, яка оберігає своїх дітей», - подумав Шарль.

- Будь ласка, махільє, - він намагався, щоб тон його голосу лишався доброзичливим, та на поступки йти не збирався, - давайте поговоримо неофіційно. Інакше мені доведеться викликати всіх вас на допит в жандармерію. І повірте…

- Заходьте, - різко сказала Марра. Верті й Сезаре пройшли за нею. Господиня будинку велично пройшла повз дзеркала у передпокої, що відображали її горду постать. Схвильовані детективи йшли слідом, більше нагадуючи прислугу. У величезній вітальні Марра всілася на велике м’яке крісло з білою оббивкою. Жестом вказала гостям сідати на диван навпроти.

- Вип’єте чаю чи кави? – стомлено спитала вона. Шарлю чомусь здалося, що ця жінка – єдина захисниця в цьому будинку. Він знав, що батько Іанти і Антуси, мільярдер Вансбреєн, помер незабаром після народження дочок. В одному з ресторанів, де постійно вечеряло подружжя Вансбреєн, почалася пожежа. Махіл Вансбреєн врятував дружину. Сам помер від численних опіків. Марра незабаром взяла дівоче прізвище і більше не виходила заміж, хоча багато чоловіків із знатних родів добивались її уваги. Жінка була однаково незворушною з усіма.

- Ні, дякую, - Верті тицьнув у бік Джамбатісту, котрий відкрив рот, - давайте відразу до справи.

- Питайте, - коротко кинула Марра. Хоча складалося враження, ніби вона дозволила співрозмовникам задавати питання, а не підштовхувала до бесіди.

- Але ми б хотіли…

- Доньки сплять, їм вкололи снодійне, - заявила жінка з якоюсь ніжністю, яка тут же зникла, коли господиня дому згадала, що знаходиться в компанії незнайомців, - і я не дозволю їх розбудити. Іанті й Антусі прописаний щоденний сон. У них… легке пошкодження розуму. Дівчатка нічого не пам’ятають. Принаймні, я на це сподіваюся.

- Це після того випадку?.. – делікатно запитав Сезаре. Марра люто стисла долоні в кулаки, її очі звузилися.

- Так, після того, як моїх дівчаток жорстоко зґвалтували і побили! – гаркнула вона, піднявшись. Зараз жінка нагадувала неприборканий ураган ретельно приховуваних емоцій – таких сильних, що будь вони зброєю, то перетворили б півміста в пил. – Тільки тоді ні один дохлий жандарм не з’явився взяти свідчення! Я сама ходила і писала заяви чи не щодня. Хоча стривайте, вони таки приходили. Всім відділком приходили і наказали мовчати, якщо я хочу, щоб Іанта і Антуса були живі! А знаєте чому, детективи? Бо моїх дочок зґвалтував Ессер Гелодарт!

Настала тиша. Марра спинилась і з викликом подивилася на співрозмовників, очікуючи, що хтось із них стане заперечувати. Проте Шарль і Джамбатіста мовчали, вражені її зізнанням. Тоді жінка знеможено впала в крісло, ніби гнівний монолог забрав усі її сили. В тиші зашарудів поділ її сукні.

- Питайте ж, детективи, - повільно промовила Марра, - що ви мовчите? Чи не очікували такого від доброго, чарівного Ессера?

- Ви… ви впевнені? – вирвалось у Сезаре. Шарлю захотілося знову тицьнути напарника за ідіотське питання.

- Чи впевнена я? – в голосі жінки знову забриніли нотки люті. – Коли я, знавісніла від страху, увірвалася в хоспіс, куди привезли дівчат… - її голос зірвався. – Їх не було майже два тижні, детективи. Знаєте, що мені говорили ваші колеги? «Не турбуйтеся, махільє, вони не маленькі, самі повернуться». Сини кобелів, вони знали, куди поділися Іанта і Антуса. Лише через два тижні мені по внутрішньому зв’язку повідомили, що доньок привезли в хоспіс третього рівня[12]. І коли я благала Іанту не вмирати (якийсь добряк, будь він проклятий Темрявою, зламав їй ребра і вони пробили печінку), вона розплющила очі й сказала: «Мамо, чому так боляче? Мамо, чому ми повинні страждати заради Ессера Гелодарта? Він сказав: ми повинні страждати». Це були її останні виразні слова. Зараз Іанта майже не розмовляє. Висловлюється короткими дієслівними фразами. Антусі перепало менше. Одного разу вона розповіла про те, що сталося, моїй прийомній доньці Ширі. Їх викрали. Серед білого дня. Адже хто посміє відмовитися від поїздки на чудовому робокарі з самим Ессером Гелодартом? Відмовишся – вважатимуть за непокору. Ось така справедливість. Дівчаток відвезли в особняк якогось пса, приятеля Ессера. Їх катували. Ґвалтували, били, навіть відгризли шматки плоті…

- Навіщо ж ви поїхали на бал-маскарад? – запитав приголомшений Шарль. – Це ж…

- Удар для мене, для доньок, знаю, - криво посміхнулася Марра, - сволота Ессер Гелодарт надіслав нам запрошення. І наполіг на тому, щоб Іанта і Антуса були присутні в особняку. Хотів ще більше принизити. Я не знала, що багатий виродок зробить, якщо ми не підкоримося, тому довелося їхати. Але він здох. Добра душа позбавила Алітею від мерзенної істоти, недостойної називатися людиною. Сподіваюся, відплата наздожене і його батька.

- Управитель теж в цьому замішаний?

- Детективе, ви хіба не дивилися статистику? – хмикнула жінка. – Ця мерзота почалася задовго до народження Ессера…

На дерев’яних гвинтових сходах почулися кроки.

- Матінко, щось сталося? – у вітальню зайшла Ширі Лінн. В широкому одязі вона здавалася зовсім мініатюрною. – Ви кричали. Будь ласка, не розбудіть сестер. Доброго дня, махіли.

- Ширі, не наривайся і йди, я не в настрої, - владно махнула рукою жінка, - я більше не підвищуватиму голос. Зачекай, зроби мені чаю з валеріаною. Іди, нічого тобі слухати про те страхіття, яке я розповідаю.

- Я і так все знаю, матінко, - знизала плечима прийомна донька.

- Ширі!

- Вже йду, - дівчина швидко сховалася десь в особняку. Марра зітхнула.

- Ширі… вона доглядала за дівчатками так, ніби вони були її рідними сестрами, незважаючи на їхні капризи, на неадекватну поведінку, на те,що часом доводилося сидіти з ними до світання, - сказала жінка, - кругла сирота, вона одного разу попросилася переночувати. Я була сама не своя після жахливої події і дозволила. Дівчинка добре розбирається в медицині. Каже, батьки були лікарями. Іноді я буваю з нею надто сувора. Можливо, боюся, що з Ширі станеться те ж саме. А вона зовсім беззахисна. Тому я заборонила їй їхати на маскарад.

Повернулася Ширі, несучи срібний піднос з фарфоровою чашкою.

- У вас ще лишилися питання, детективи? – поцікавилася Марра.

- Махільє, ви зможете повторити все, що ми почули, ще раз, на суді над управителем Гелодартом? – запитав Шарль, приховуючи хвилювання. Він розумів, що вплутується у небезпечне протистояння. Але не міг залишатися байдужим і лишити Маддерна Гелодарта на посту управителя. Почуття обов’язку не дозволяло. Адже це він колись присягав відстоювати справедливість Алітеї - незмінну і однакову для всіх і кожного. Пора показати, чого вартує клятва детектива.

- А ви рішуче налаштовані, - жінка взяла чашку. Шарль помітив, що її рука тремтіла. – Якщо такий суд відбудеться, я прийду перша. І я готова повторити свою розповідь. Але будьте обережні, детективи. У Гелодарта багато союзників серед жандармів. І просто так вони не здадуться.

- Ми теж, - прорік Джамбатіста, який перестав клеїти дурня.

- Дякуємо, що приділили увагу, махільє Лінн, - Шарль піднявся, - якщо у нас з’являться питання, ми зателефонуємо.

- Ширі, проведи детективів, - звеліла Марра прийомній доньці, - і не затримуйся. До побачення, махіли.

У повному мовчанні Верті й Сезаре в супроводі Ширі дійшли до двостулкових дверей з позолоченою ручкою.

- Вибачте, якщо матінка чимось вас образила, - озвалася дівчина.

- Мені здається, це жандарми повинні просити вибачення у всіх вас, - надзвичайно м’яко вимовив Джамбатіста, - і у всіх матерів, у яких забрали доньок.

- Знаєте, - стиха додала Ширі, пригладивши волосини, що безладно стирчали на маківці, - якщо шукати інформацію про Гелодартів у світовій кіберпавутині Едейле, вона видає вельми дивні результати пошуку.

- Які саме результати?  - насупився Шарль.

- Канібали півдня, - неохоче відповіла Лінн.

*****

«Гелодарт – загальна назва племені канібалів, що мешкають на півдні Едейле. Назва походить від слів «гейлос» - людина і «дарте» - пожирати. На мові ранн[13] буквально означає «пожирач людей». Плем’я гелодрт з’явилося приблизно п’ять тисяч років тому, коли південний континент ще не знищила велика посуха. В ті часи плем’я займалося обробкою землі. В основному, вирощували зернові культури. Також розводили велику рогату худобу. Коли в Едейле три тисячі років тому почалася велика посуха, південний континент постраждав більше за інші частини світу. Землі стали непридатні для обробки, багато тварин гинули від нестачі їжі. Приблизно тоді плем’я почало поїдати людей. Найчастіше жертвами ставали жінки, яких вбивали і з’їдали після того, як вони народжували від 7 до 10 дітей. Більшість новонароджених дівчаток також з’їдали. Кістки спалювали на ритуальних кладовищах. Найціннішими вважалися внутрішні органи жертви. Деякий час вони виконували функцію валюти серед племені…»

Далі йшла інформація про міграцію племені на північ. Хоча пішли не всі, та багато пожирачів змішалися з мешканцями міст. Також говорилося про те, що майже у всіх гелодартів на білках очей є чорні цятки, а з віком у них часто буває неконтрольований тремор кінцівок. Дослідники вважали: невідомі симптоми викликані тим, що плем’я харчувалося людськими органами, речовини з яких могли істотно впливати на організм здорової людини.

Все це Шарль читав у енциклопедії світової мережі, поки Сезаре гнав робокар кудись за місто. Детектив згадав, що останнім часом в управителя часто тремтіли руки, хоча він намагався цього не показувати. Ессера Верті бачив нечасто, але той не виглядав хворим. Хоча син управителя був ще молодим і ознаки хвороби могли просто не проявлятися.

- Ніколи б не подумав, що в Алітеї коїться така гидота, - промовив Джамбатіста, - куди, в ім’я Світла і Темряви, дивилися жандарми?

- Їх підкупили, Сезаре, - буркнув Шарль, - або вони з Гелодартом заодно. Це мене лякає. Я не знаю, кому ми можемо довіряти.

- Можливо, в архівах дядька вдасться знайти відповіді, - підбадьорив напарника Джамбатіста.

- Чому ти такий впевнений?

- Дядько розслідував подібні випадки, - відгукнувся Сезаре, - подробиць, на жаль, не знаю, я тоді закінчував загальну школу. Потім дядько зник. Розумієш, що це означає? Його прибрали. Потім прийшли жандарми, обшукали кабінет дядька і забрали всі папери. Лише коли я вступив до академії жандармів, тітка розповіла про копії справ, що зберігалися в заміському будинку. 

- Гадаєш, жандарми туди не зазирали?

- Навіщо? Дядько Вільгельм навмисне залишив оригінали в кабінеті. Він точно вийшов на слід Гелодарта. Що ти, до речі, читаєш?

Верті розповів напарнику про знайдену статтю та її зміст. Сезаре довго мовчав, потім видав:

- Неспроста прізвище управителя Алітеї збігається з назвою племені канібалів. Він не замислювався про те, що статтю може прочитати будь-хто? Як ти вважаєш, Шарлю, плем’я дійсно рушило на північ?

- Все можливо, - неохоче кивнув Шарль, - та якщо це так…

- Темрява і світло, виходить, управителі Алітеї всі ці роки вбивали дівчат… щоб з’їсти?!  - видихнув шокований Джамбатіста, озвучуючи невисловлену думку Верті.

*****

Старий заміський будинок Вільгельма Сезаре за останні роки занепав і настільки заріс деревами, що Джамбатіста ледь упізнав місце, куди раніше приїздив влітку. Під час навчання в академії жандармів детектив розбирав тут архіви, вишукуючи особливо цікаві справи.

- Як би всі папери не згнили, - промовив Шарль, поки чоловіки пробиралися крізь голі колючі гілки кущів до будинку. Робокар довелося лишити на узбіччі.

- Ті, що в підвалі, швидше за все, зіпсовані, - відгукнувся Джамбатіста, - але горище добре захищене. Я сам допомагав дядькові його ремонтувати. Якраз за п’ять місяців до його зникнення. Можливо, дядько здогадувався, чим може обернутися його розслідування.

- От і почнемо з горища, - сказав Верті. 

Вони зайшли в старий двоповерховий будинок, відчинивши іржавий замок відмичкою. На першому поверсі детективи виявили розкидані пожовклі папери, перевернуті меблі і ящики, що валялися в коридорах.

- Здається, тут уже хтось побував, - повільно вимовив Шарль, оцінюючи безлад у кімнатах. Він підозріло роззирнувся і дістав з кобури лазерний пістолет. До зброї не були потрібні кулі. Головне – стежити, щоб батарея була постійно заряджена.

- Сподіваюся, вони не дісталися до горища, - Сезаре прямував до драбини, що вела нагору. Верті йшов за напарником, уважно прислухаючись. На відміну від легковажного Джамбатісти, який часто йшов напролом, не бачачи небезпеки, Шарль волів бути насторожі. 

Вони швидко залишили позаду сходи, що голосно скрипіли. На другому поверсі панував такий самий хаос, і Шарль майже зневірився знайти в цьому будинку хоч щось суттєве. Але напарник впевнено пройшов у кінець коридору і зняв зі стіни картину в людський зріст з огидним вицвілим пейзажем. За нею виявилися маленькі дверцята.

- Ха, я ще не забув, де знаходиться ця кімнатка, - Сезаре був задоволений. Він безцеремонно вибив двері і, трохи зігнувшись, зник в отворі.

- Обережніше! – крикнув йому Верті, повільно заходячи у вузький коридорчик зі слизькими кам’яними сходами, що вели нагору. Тут було прохолодніше, ніж у будинку. Пахло вогкістю. Десь вище вилаявся Джамбатіста, який вдарився об низьку стелю, необережно піднявши голову.

- Темрява і Світло! – здивовано вигукнув Сезаре. – Архів тут, Шарлю. Цілий і недоторканий. 

Тепер вже й Верті прискорив крок. Йому не терпілося знайти всьому пояснення, розкласти події по поличках, упорядкувати інформацію й схопити вбивцю. Хоча детектив зізнався собі, що заплутався, за ким полює. За вбивцею Ессера? Правду кажучи, воно відійшло на задній план. Верті хотів насамперед покарати всіх, хто забирав життя жінок Алітеї. 

Сезаре вже читав якісь документи, мабуть, взяті навмання. Шарль зайшов у приміщення і роззирнувся. Хоча оглядати було нічого. Маленька кімната зі стелажами, на яких вишикувалися десятки папок з роздруківками – рідкістю для міста, де майже всюди використовувалися електронні документи. Лампи під стелею блимали, готові згаснути в будь-яку мить. В кутку стояв невеликий стіл.

- Ця справа датована більш ранніми роками, - здивовано промовив Джамбатіста, - в ті часи дядько ще не працював у жандармерії. І вбивство дівчини повністю співпадає з тими, що були здійснені нещодавно.

- Що? – вражений Шарль вихопив документ з руки напарника. Пробіг очима. – Забери мене всі монстри Безодні!

Справа була датована минулим століттям, і Верті жахнувся від правди, що поступово відкривалася йому.

Предки Гелодартів із самого початку відповідали за вбивства дівчат. Прибувши в Алітею, вони захопили владу. Ніхто не наважувався переходити дорогу управителям. Інакше їх вбивали. Шарль тепер боявся підняти голову. Боявся знову побачити величезну кількість папок і знати, що в них знаходиться. Рука детектива з аркушами паперу тремтіла. Власні сліпота й безсилля зводили з розуму.

- Темрява і Світло! – раптово гримнув Джамбатіста і з усієї сили вдарив кулаком по найближчій полиці, бажаючи зігнати лють. Папки зі справами одразу розсипалися по підлозі. Шарль здригнувся. Таким злим Сезаре ніколи не був. – Шарлю, треба поїхати до Гелодарта і…

- Я сам до нього поїду, - сказав Верті, дивуючись власному спокою. 

- Їдьмо зараз! – у темних очах напарника вирувала рішучість і бажання вбити винуватця.

- Сезаре, заспокойся… - почав Шарль.

- В Безодню спокій! – закричав Джамбатіста. Він штовхнув стіл у кутку, ледь не зламавши. – Ці тварюки століттями катували і поїдали дівчат, ґвалтували, били, а ми стоїмо тут, як… 

Шарль відчував те ж саме. Лють клекотала в душі, роз’їдала зсередини, намагалася, вирватися на волю припадком гніву. Та детектив постарався зберігати холоднокровність і не трощити все підряд.

- Я чудово розумію тебе, Сезаре, - заговорив Верті, - та якщо ми з’явимося в особняк управителя в такому стані, нас, швидше за все, і на поріг не впустять. Дай мені подумати…

Він не договорив. Через удар Джамбатісти дверцята столика відвалилася. Детективи зазирнули у шухляду і помітили щоденник у твердій палітурці. Джамбатіста нахилився, взяв щоденник і погортав.

- Це дядьків, - стиха мовив він, - а я гадав, його забрали жандарми.

Блокнот являв собою короткі замітки Вільгельма, що стосувалися особливо важливих злочинів. Він писав, що ранні справи про викрадення дівчат дісталися йому від старого полковника центральної жандармерії, який вийшов на пенсію. Дядько став розбиратися і вловив закономірність у злочинах. Потім порівняв з справами, які розслідував сам. До свого жаху жандарм зрозумів, що вбивці продовжують свої звірства. Або ж тут замішана ціла сім’я. Вільгельм наполегливо шукав зачіпки. І щось знайшов, бо незабаром зникла його донька.

- Жанетт була старшою, але завжди залишалася зі мною, щоб я не нудьгував, - згадав Джамбатіста двоюрідну сестру, - тітка ледь не збожеволіла, коли знайшли останки Жанетт.

Шарль пам’ятав, як одного разу напарник розповідав про двоюрідну сестру. Але в подробиці її зникнення не вдавався. Тепер було зрозуміло, чому. Джамбатіста уникав болючої теми.

- Отже, нам випав шанс знайти і покарати цих виродків, - сказав Верті, - і цього разу вони не втечуть.

Останній запис Вільгельма був адресований племіннику.

«Джамбатісто, хоч я й молюся всім богам, аби ти ніколи не пішов моїм шляхом, але весь час помічаю, як ти цікавий навіть для своїх років. А нещодавно ти висловив бажання піти в школу жандармів. Хто я такий, щоб тобі заважати? Та ніколи не довіряй Гелодартам і їхньому оточенню. Всі вони винні у смертях дівчат. Більше того, я майже впевнений, що дружини управителів зникали з тієї ж причини. Правда, їх не вбивали доти, поки вони не народжували спадкоємця. У жандармерії працює кілька людей, яким ти можеш довіряти. Нижче будуть їхні прізвища. Хоча і там теж будь обережний. Люди з часом змінюються.»

- Ти… розумієш, що це значить? – шокований Джамбатіста дивився на напарника круглими очима.

- Треба заарештувати всю компанію і віддати під суд, - процідив Шарль, намагаючись говорити спокійно. Він був злий і боявся, що виплесне лють на Сезаре. «Темрява і Світло, невже люди досі просто мовчали?»

Тут у Верті задзвонив телефон. Характерний звук означав, що дзвінок переадресовується з внутрішньої лінії. Детектив дістав телефон і подивився на екран. Дзвонив управитель. Чоловік одразу ж відповів. Джамбатіста прислухався.

- Де вас носить, детективе Верті? – невдоволено поцікавився керівник міста. – Чи знаєте ви, що я просив повідомляти про результати розслідування?

- Я б на вашому місці, управителю, поводився більш чемно, - відрізав Шарль, - оскільки результати розслідування показали, що ви замішані в серйозних злочинах. Маю зауважити, що не тільки ви. Тому завтра вранці я до вас навідаюсь, аби почути пояснення в неформальній обстановці. Якщо відмовитеся чи не впустите – буде допит у камері і з детектором брехні. Всього доброго.

Сказавши це, Шарль відключився, не давши Гелодарту вимовити ні слова. Джамбатіста лукаво посміхався, слухаючи, як напарник ставить управителя на місце. Верті відчув похмуре задоволення, бо давно мріяв виказати Гелодарту все, що про нього думає. 

- Архів поки залишимо тут. Повернемося за ним завтра після арешту всіх цих… - Шарль махнув рукою, не знайшовши цензурного слова, яке описало би вбивць. – Зараз їдемо в жандармерію і впорядкуємо всі матеріали щодо вбивства Ессера. Нехай справою займається хтось інший. Мене вона не цікавить.

*****

Наступного дня Шарль поїхав до резиденції управителя Алітеї. Джамбатісту попросив переконати старих жандармів, яких Вільгельм Сезаре згадав у щоденнику,  аби ті допомогли. 

- Тобі краще вдасться зрозуміти – можна їх назвати союзниками чи ні, - сказав Верті, накидаючи плащ, - я скоро повернуся.

- Я б краще поїхав з тобою, - похмуро відгукнувся Джамбатіста, - бо вважаю дурістю їхати до Гелодарта самому. Тим паче, коли ти знаєш, у яких злочинах він замішаний.

- Я детектив і можу за себе постояти, - відмахнувся Шарль, ховаючи пістолет у кобуру.

- Ти дурень, та й годі, - хмикнув Сезаре, та далі сперечатися не став. 

Резиденція знаходилася в східній частині Алітеї і була чимось на кшталт сімейного замку Гелодартів. Довкола приблизно на дві милі розкинувся сад з незвичайними деревами, затишними місцями для чаювання, альтанками, лабіринтами зі спеціально вирощених кущів, ставками, фонтанами і мисливськими угіддями. Це була величезна територія, доступ до якої мали лише наближені до Гелодартів люди.

Робокар доставив Шарля до високих воріт, викуваних із міцного металу золотистого кольору. Деталі були тонкими і, здавалося, створеними з мережив. Тим не менш, переплетення завитків пробила б тільки потужна вогнепальна зброя.

Підійшовши до вбудованого в ворота комунікатора, Шарль натиснув кнопку дзвінка. Відразу ж заговорив жіночий голос:

- Доброго дня. Назвіть своє ім’я, посаду і причину візиту.

- Шарль Верті з детективного бюро. У мене зустріч з управителем Гелодартом, - відповів чоловік.

Кілька хвилин комунікатор мовчав. Потім жінка промовила:

- Проходьте. Робокар можете повернути додому. За вами під’їде особистий транспорт управителя та відвезе до особняка. Біля входу вам необхідно здати всю наявну зброю. Її повернуть, коли ви будете йти.

В очікуванні транспорту Верти запрограмував робокар на автоматичне повернення на парковку біля свого будинку. Через деякий час прибув один з броньованих робокарів – тих, які завжди супроводжували транспорт Гелодарта. Шарль сів усередину. Робокар був невеликим і призначався для охорони. У такому транспорті зазвичай була вбудована зброя – від лазерних напівавтоматичних гвинтівок до ракетниць і вогнеметів. 

По просторій алеї транспорт доставив детектива до особняка. Перед Шарлем вгору вивищувалися широкі сходи з чорного мармуру з червоними прожилками. Автоматичні двостулкові двері ніби призначені для велетнів. Коли Шарль опинився на порозі, стулки безшумно прочинилися. Назустріч вийшов слуга в чорному костюмі з червоною краваткою і комп’ютеризованих окулярах. Він попросив гостя здати зброю. Шарль неохоче розлучився з лазерним пістолетом і револьвером-паралізатором. Слуга запевнив, що поверне зброю пізніше. Він написав щось в месенджері, вбудованому в наручний годинник.

- Управитель Гелодарт зустріне вас через кілька хвилин, - повідомив він, - чекайте.

І пішов.

Шарль роззирнувся. Він знаходився у великому холі ніжно-кремового кольору з золотими вкрапленнями у вигляді барельєфів. Підлога встелена білою плиткою. Навпроти починалася сходи, що вели на другий поверх. Ліворуч і праворуч знаходилися двері. У кутку стояла широка софа бронзового кольору. Крім цього, Верті помітив безліч портретів. Всі чоловіки на картинах були невловимо схожі. Зацікавившись, детектив повільно пішов уздовж стіни, розглядаючи портрети. У чоловіків були масивні квадратні обличчя, міцно стиснуті губи і суворий погляд. Їх ніяк не можна було назвати привабливими. Хоча останні з династії Гелодартів виглядали більш симпатичними. Придивившись, детектив помітив чорні цятки на білках очей управителів. У жінок такого не було. «Бо вони з інших сімей», - подумав він.

- Детективе Верті, - зі сходів спускався Маддерн Гелодарт, вбраний у бордовий військовий костюм. Шарль коротко кивнув на знак вітання. Управитель сьогодні був незвично спокійним і навіть люб’язним. – Вчора під час телефонної розмови ви висловлювалися досить різко. Звісно, я теж погарячкував. Але прошу пояснити, що ви мали на увазі, кажучи про мою причетність до серйозних злочинів.

Управитель і так все знав, але навмисне ламав комедію. Шарль не став його квапити.

- Так, я був різкий, - погодився Верті, - вибачте за таку поведінку. А щодо злочинів… 

- Ходімо, мабуть, у сад, - запропонував Гелодарт, - тут часто ходить прислуга. Не хочу, щоб хтось перервав нашу розмову.

Управитель повів детектива за сходи. Там виявилася скляні двері, що вели на галявину, за якою і починався сад. Викладена червоним каменем стежка вела повз плантації осінніх троянд. Літні квіти давно відцвіли, зате осінні милували око розмаїттям відтінків і форм. Мініатюрні східні дерева визирали з-за декоративних каменів. Невеликий став був повністю засипаний червоним листям, що осипалося з дерев. По краях стежок встановлені маленькі квадратні ліхтарики. Ймовірно, Гелодарти любили гуляти в саду вечорами.

- По-перше, задам питання, - почав Шарль, не бажаючи гаяти часу, - в Алітеї були вбиті дівчата. І мова не про одну-дві жертв. Втім, ви повинні знати про це. Чому ні одне з убивств не було розкрите?

- Яке відношення ці події мають до смерті мого сина? – незворушно запитав Гелодарт. Детективу так і хотілося врізати в його брехливу пику, та він стримався.

«От же сволота, він чудово обізнаний про діяння Ессера», - подумав Верті, - «і сам займався тим же. Ще й дружину вбив».

- Безпосереднє, - відрізав Шарль, - тому я чекаю вашу відповідь.

- Так, мене поінформували про різке збільшення злочинності в місті, - озвався Маддерн, - і якщо ви думаєте, що ніхто нічого не зробив…

- Я не думаю, а знаю, - детектив втрачав самовладання, - бо ця гидота триває більше двохсот років. Здається, приблизно тоді ваші предки стали управителями Алітеї. Цікаво, що колишня управителька безслідно зникла. Як і більшість її підданих.

- Ви в чомусь звинувачуєте моїх предків, детективе?

 Шарль зловісно посміхнувся. Ще ніколи йому не було так гидко з кимось спілкуватися. 

- Я? Та навіть не думав, - в’їдливо сказав він, - але знаєте, управителю, збігів надто багато. І це викликає певні питання.

- Мені теж хотілося б задати важливе питання, - втрутився Гелодарт, коли в бесіді настала пауза, - ви вже з’ясували, хто вбив Ессера?

Верті відповів, не роздумуючи:

- Птаха помсти.

Його співрозмовник зупинився.

- Як ви сказали?

Шарль вловив у голосі Маддерна нотки хвилювання і здивувався. До цієї миті управитель чудово зберігав самовладання і не виказував емоцій.

- Птаха помсти, - повторив Верті, - та сама, яка, за легендами, супроводжує Хранительку Алітею і карає справжніх злочинців.

- Мій син не злочинець, - різко заперечив Гелодарт.

- Скажіть це дівчатам, яких він катував і вбивав, а ще краще – їхнім сім’ям, - Верті підвищив голос. Глибоко вдихнувши, він продовжив уже тихіше: - Мені невідомо, хто така ця Птаха помсти, але завдяки її втручанню вдалося дістатися до мотиву смерті вашого сина і знайти докази причетності до вбивств дівчат не тільки Ессера, але й вас самих.

- Ви маєте на увазі архів Вільгельма Сезаре? – втомлено запитав управитель. Детектив здригнувся й подивився на Гелодарта. Той цілився в Шарля з пістолета, який був захований під мундиром. – Я зрозумів, що ви почали щось підозрювати, коли дізнався про ваші запити в електронний архів. Гадаєте, в архів можна зазирнути, і ніхто цього не помітить? Довелося попросити людей, щоб вони за вами простежили. Я підозрював, що Вільгельм віддав не всі матеріали. Його будинок буде знищений. Вас і вашого напарника, на жаль, доведеться вбити.

- Хтось усе одно здогадається, - крізь зуби процідив Шарль. Він ненавидів себе за легковажність. Як можна було допускати, що управитель спокійно здасться і відправиться у в’язницю? Навіщо Верті поліз сюди сам, без підготовки, не взявши підмогу?

«Ще й Джамбатісту втягнув у це лайно», - промайнула неприємна думка.

- Всіх, хто почне щось підозрювати, буде усунено, - сказав Маддерн, - своїм жертвам я давав хвилину на те, аби втекти з саду. Але вас доведеться вбити відразу.

Він звів курок. Шарль пильно дивився в чорне дуло пістолета і ні про що не думав. Готувався почути постріл і… кінець.

Щось просвистіло, і Верті побачив, як в око Гелодарта увіткнувся короткий арбалетний болт. Управитель впустив пістолет, заволав і провалився на землю. Кров з рани потекла по обличчю, спотворюючи його до невпізнаності. 

- Кричи, Гелодарте, скільки завгодно, - з-за декоративних кущів вийшла жінка, - тебе ніхто не почує. Чи не це ти говорив своїм жертвам? Сину кобеля, ти заслужив на повільні муки! Але мені хочеться, щоб ти якомога швидше здох.

Вона підняла арбалет і вистрілила в ногу Маддерну. Той, підвівшись, знову впав. Гелодарт щось вигукував і намагався повзти до кущів. Ще ніколи цей незламний чоловік так панічно не кричав. А жінка, перезаряджаючи арбалет, стрімко йшла до нього. Шарль зауважив, що незнайомка дуже бліда, а темний одяг був їй великуватий. Коротке чорне волосся було розпатлане, обличчя виснажене, на шиї помітні рани, але лють у синіх очах була майже матеріальною.

- Стійте… - детектив зібрався спинити месницю. На його плече лягла рука.

- Не треба, детективе, - ошелешений Шарль побачив Ширі Лінн. Її мішкуватий одяг зник. Замість нього дівчина вбралась у вільні чорні штани і куртку з яскраво-зеленими лініями на плечах та манжетах. – Це необхідно зробити.

Жінка з арбалетом продовжувала вганяти в управителя болти доти, поки Гелодарт не перестав ворушитися. Тоді презирливо плюнула в перекошене обличчя мерця. 

- Не думала, що вбивство цього виродка виявиться таким приємним заняттям, - вона закинула арбалет на плече і повернулася до Шарля, - детективе, ви, звісно, сміливець, оскільки прийшли викрити виродка Гелодарта, але який же ви ідіот, - незнайомка вигнула губи в посмішці, ніби заново вчилася всміхатися. Проте вона схвально дивилася на здивованого Верті. - Йти сюди одному? Вирішили, що ви безсмертний, чи як? Проте ви зробили величезну роботу. І розслідування потрібно довести до кінця…

- Хто ви і що відбувається? – не витримав Шарль. – Навіщо вбили управителя? Його слід судити.

Жінка з арбалетом хрипко засміялася. Ширі, чия рука досі лежала на плечі чоловіка, лишилася незворушною. 

- Ви такі наївні, детективе, - промовила вона і жорстко додала, - та хто б дозволив вам судити цього морального виродка? Майже вся влада зосереджена в руках Гелодартів! І управитель не один такий. Нікчемні потвори! Єдине, що можна з ними зробити – вбити без будь-якого слідства, бо вони ніколи не зупиняться. Ширі, твій загін займається іншими канібалами?

- Так, Хранителько, - відповіла Лінн, - на даний момент майже всі знищені. Їх наближені особи, що чинять опір, утримуються у в’язницях. 

- Зачекайте, то ви - Хранителька Алітея? – не повірив Шарль. – Ви існуєте насправді?

- Уявіть собі, - хмикнула Алітея, - гадали, що легенди про мене - це вигадка? Хоча воно й не дивно. Хранителі нечасто відкриваються людям. От і мені не варто було довіряти Гелодартам… Та чи треба розповісти правду вам, детективе?

- Треба, - втрутилася Ширі, - йому можна довіряти. 

Алітея з якимсь подивом глянула на Лінн. Потім скуйовдила і так сплутане волосся. Шарль помітив на її зап’ястях сліди від кайданів - глибокі, огидні рани - і здригнувся від жахливої здогадки.

- Зробімо ось що, - мовила жінка, - ми з детективом підемо в резиденцію і поїмо. Я втомилася. А ти привези детектива Сезаре. Впевнена, йому теж буде цікаво дізнатися, у що він вплутався.

- Джамбатіста живий? – схвильовано запитав Шарль.

- Як тільки ви розділилися, за ним вирушили мої лейтенантки, - відповіла Ширі, - я скоро повернуся.

Вона зникла в глибині саду.

- А ми посидимо в моїй резиденції, - заявила Алітея, сміливо йдучи до будівлі. Було помітно, що попри браваду, вона трохи накульгувала й іноді кривилася від болю. Що ж із нею сталося? 

- То це ваш дім? – здивувався чоловік.

- Аякже, - кивнула жінка, - скоти Гелодарти відібрали у мене все. Тільки вбити не змогли. Хоча намагалися.

- Ви не дуже схожі на Хранительку, - зауважив Верті.

- Вас бентежить відсутність ореолу світла? Або моє змарніле обличчя? – Алітея скривилася. – Може, манери суперечать образу Хранительки? Хотілося б подивитися, якими стали б ви після двохсот років у підземеллі… Давай на «ти», Шарлю. Ненавиджу цей лицемірний етикет.

Детектив ледь помітно посміхнувся. Хранителька починала йому подобатися своєю прямолінійністю та чесністю. Навіть грубість у висловлюваннях не бентежила.

- Це ти вбила Ессера? – поставив він запитання, що досі не давало спокою.

- Ширі, - відповідь детектива вельми здивувала, - я в ніч маскараду ще була в полоні, тож ніяк не змогла б цього зробити. Крім того, Ширі вбиває, так би мовити, зі смаком. Переодягнутися в Птаху помсти і вбити молодшого канібала туфелькою – до такого ще треба додуматися. Зате я повеселилася, слухаючи її розповідь.

Вони зайшли в особняк через ті ж скляні двері. Тут було так само тихо. Чи то прислуга пішла, чи їх змусили прийняти нову господиню. Хранителька привела чоловіка в їдальню – найбільш затишну кімнату в особняку. Там був накритий стіл на чотирьох осіб. Побачивши їжу, Шарль згадав, що зранку нічого не їв. І як він здатен тверезо оцінювати ситуацію, коли харчується тільки енергетичною кавою?

- Пригощайся, Шарлю, - Алітея вже щось жувала, - оце смакота! До речі, раджу потім зібрати загін жандармів і дослідити сад на наявність органічних решток. Деяких жертв Гелодарти закопували під деревами і кущами. Нарешті цих божевільних псів немає в моєму місті! 

- Як сталося, що тебе позбавили волі? – запитав Верті.

- Який ти нетерплячий, - ліниво мовила Хранителька, - почекаємо Ширі й твого напарника. Не хочу двічі повторювати одне і те саме.

Шарль не став сперечатися. Зараз йому слід було обміркувати останні події. Гелодарта немає. Хранителька Алітея існує. Ширі – досвідчена войовниця. Світ очевидно перевертався з ніг на голову. 

Незабаром з’явився Джамбатіста у супроводі Ширі і ще однієї дівчини – невисокої білявки в чорному одязі з помаранчевими смугами на грудях. Верті згадав про напарницю Птахи помсти – Немесіду.

- Шарлю, я не розумію, що відбувається, - заторохтів Сезаре. Його плащ був брудним, подекуди в краплях крові. – Спочатку в жандармерії почалася перестрілка. Мене хотіли вбити, незважаючи на те, що я намагався розповісти правду. Потім прийшли дівчата в чорному і повбивали всіх, хто чинив опір. Потім мене забрали, повідомивши, що везуть до тебе. Як це все розуміти?

- Зараз усе зрозумієш, Джамбатісто, - Алітея потішалася з монологу Сезаре, - сідай і поїж. Ширі, Немесідо, сідайте. Будете доповнювати мою розповідь. Детективи, дозвольте представити капітанесу Ширі Лінн і лейтенантку Немесіду Дікейнос із Війська особливого призначення.

Немесіда мовчки сіла справа від Ширі. Уважні темні очі розглядали Шарля. Дівчина не здавалася небезпечною, проте її звання говорило саме за себе. 

- Що це за Військо? Чому я про нього нічого не знаю? Хто ви і де управитель? – Джамбатіста так і сипав запитаннями.

Заговорила Немесіда, оскільки Хранителька демонстративно промовчала і почала їсти десерти. Ширі теж мовчала. Видно, питання було надто простим. 

- Військо особливого призначення – спеціально створений підрозділ для збереження балансу в різних світах. Ми також займаємося затриманням злочинців, які загрожують цілісності й безпеці міст і світів, запобіганням міжсвітових конфліктів, усуненням осіб, що загрожують існуванню Хранителів і виконуємо окремі рятувальні місії. Військо поділене на невеликі загони, аби було зручно переміщатися світами.

Далі було коротке пояснення про те, хто такі Хранителі, й знайомство Сезаре з Алітеєю. Та відсалютувала йому кубком з трав’яним чаєм.

- В цьому місті ми займалися порятунком Хранительки, - підхопила Ширі, - вона довгий час не виходила на зв’язок. Навіть Хранитель Едейле її не бачив. Спочатку мій загін збирав інформацію. З’ясувалося, що замість Алітеї містом керували Гелодарти. Довелося вжитися в ролі містянок і шукати, де утримували Хранительку. Це була споруда, що пригнічувала силу Хранителів та створена на прохання Гелодартів. 

- І я навіть знаю, хто доклав до цього руку, - відгукнулась Алітея, - тип по на ім’я Мо Санде. Невідомо, які цілі він переслідував, але присягаюся, що помщуся цьому шматку лайна за кожен рік свого ув’язнення! Крім того, канібалам було мало просто замкнути мене. Вони вирішили витягнути силу Хранителя. Наївні мудаки вважали себе богами! Хоча і я не особливо розумна, раз їм довірилася. Але у них не вийшло, оскільки зробити це неможливо. От і лишили мене в тій будівлі, закуту в кайдани, повільно втрачати здоровий глузд. Але, на щастя, вчасно з’явилася Ширі з загоном. Вона відвернула увагу Гелодарта вбивством Ессера. Навіть мої вартові були задіяні до пошуків убивці молодого засранця. Немесіда знешкодила пристрої довкола споруди, які здіймали тривогу, якщо на територію забиралися сторонні, і забрала мене. До сьогодні Гелодарт не здогадувався, що я на волі. Яке ж у нього було обличчя, коли я вганяла болти йому в дупу… Втім, продовжуй, Ширі.

- Більше нема чого додати, - Лінн знизала плечима, - хіба що я всіляко намагалася привернути увагу детективів до нерозкритих убивств дівчат. У кафе «Сон» у вигляді юнака теж була я.

- Варто було б здогадатися, - пробурмотів Шарль, - я ж не випадково зіткнувся з тобою на вулиці.

- Правильно, - підтвердила Ширі, - і, проводжаючи вас із особняка Марри Лінн, я навмисне згадала про канібалів півдня.

- Але навіщо було все так ускладнювати? - не розумів Верті. - Ти могла б просто розповісти… 

- І ви б повірили, детективе? - озвалася Немесіда. Її насмішливий голос із сильним акцентом звучав тихо, проте впевнено. - Все життя ви вірили, що Ессер був хорошим  хлопцем. Що б ви сказали, якби вам хтось сказав, що Гелодарти канібали? 

- Я б… - детектив опустив голову. Дікейнос прекрасно розуміла, що він хотів додати. 

- Не повірили, так? Можливо, розповіли б комусь із знайомих. Ви мали самі докопатися до істини, знайти докази, пов’язати події. Щоб не лишилося місця для сумнівів. 

- Зачекайте, то Гелодарт мертвий? - до Джамбатісти повільно доходив сенс всього сказаного. - Кого ж ми будемо судити?

- О, ще один борець за справедливість, - в’їдливо відповіла Алітея, - не хвилюйтеся, шановні детективи, Військо залишить вам усіх спійманих людей, які чинили опір і сприяли приховуванню правди. І я щиро вірю, що вони отримають сповна.

- Не сумнівайся, отримають, - підтвердив Верті, - правда, перед судом варто перевірити і співробітників правоохоронних органів. Не хочу працювати з тими, хто знав про звірства і заплющував на це очі.

- Частина мого загону допоможе вам, - сказала Ширі. Шарль вдячно кивнув. Детективам і Війську належало виконати величезну роботу.

*****

Сумно зітхнувши, Шарль повернувся до складання звіту. Скільки звітів детектив написав за цей час – невідомо, але Верті майже зненавидів свій кабінет, в якому доводилося сидіти допізна. Добре хоч Джамбатіста працював тут же і розвіював нудьгу кумедними монологами. Незважаючи на це, робота з документами втомлювала Шарля більше, ніж гонитва за злочинцями. Та капітан бюро (один з небагатьох, хто прийняв сторону Алітеї) вимагав детального опису подій. Тож відпустка відкладалася на невизначений термін. Але Верті домігся двомісячної перерви, про яку думав кожен раз, коли хотілося розбити черговий електронний носій. 

У Джамбатісти роботи виявилося не менше. Його підвищили до звання старшого детектива. Тепер Сезаре міг підбирати собі напарника, як і Верті, хоча обидва детективи поки не бажали розширювати команду. Вирішили обговорити це в майбутньому. Після відпустки.

Майже місяць минув відтоді, як Алітея вбила Гелодарта, а Військо особливого призначення методично знищувало канібалів і затримувало містян, що підтримували управителя. Багато хто здався без опору, декого ловили по всьому місту. Колишні багатії, жандарми, детективи, прокурори, судді – всіх їх відправляли на довічне ув’язнення без суду і слідства. Місце Гелодарта тимчасово зайняла Алітея. Вона вирішувала всі труднощі й одночасно шукала людину на посаду управителя. У Хранительки були справи за межами міста. Слід було розповісти про канібалів і Мо Санде іншим Хранителям. Та поки що в Алітеї не було можливості відлучитися.

У двері, де працювали Верті й Сезаре, постукали.

- Несіть вже свої звіти, - невдоволено озвався Шарль.

Але це була Адда Стікс. Загадково посміхаючись, патологоанатомеса поставила перед детективами два термоси з енергетичною кавою. Її чорне волосся, зав’язане у високий хвіст, було притрушене снігом. На довгому чорному пальті яскраво виділялася масивна пряжка пояса.

- Аддо? – здивувався Шарль. – Вирішила стати детективом?

- Ні, в морзі спокійніше, - сказала жінка, безцеремонно сідаючи на вільний стілець, - на жаль, звітів у мене немає. Але ця кава вдало замінить ненависні електронні документи. Крім того, у мене зараз вільний від трупів час. Вирішила навідати друзів.

- Ти нас врятувала, - зізнався Джамбатіста, випиваючи відразу половину кави, - ми ледь не померли.

- О, тоді ми могли б зустрітися в прозекторській, - з задоволеним виглядом Адда потерла руки, - але знаєте, приємніше бачити вас живими. До речі, про ваші подвиги такі байки складають. Я особисто чула дві версії того, як Шарль власноруч прибив Гелодарта. 

- І як ти відреагувала? – поцікавився Шарль, облишивши звіт.

- Попросила розповісти в подробицях, - весело відповіла Адда, - стільки всього дізналася… А ще я, швидше за все, стану головною лікаркою центрального хоспісу.

- Несподівано, - сказав Сезаре.

- Навпаки, цілком очікувано, - Шарль не здивувався, - враховуючи те, з яким завзяттям ти працювала останнім часом, ця посада по праву твоя.

- Якщо це станеться – влаштую вечірку в морзі, - заявила Адда, спостерігаючи за ошелешеними обличчями детективів, - і я не жартую. Що ж, було приємно побачитися. Сходимо ввечері в бар? Я пізніше напишу.

- Від неї не тхнуло мертвечиною, - зауважив Сезаре, коли жінка пішла, - Шарлю, ти свою каву пити будеш?

- Навіть не думай, Джамбатісто, - пригрозив Верті.

Ширі Лінн з загоном все ще знаходилася в Алітеї. Вона запрошувала Шарля у підрозділ Воїнства під назвою «Слідчі». Чоловік ввічливо відмовився, зауваживши, що буде потрібний в місті. 

Цього дня Ширі у супроводі Хранительки (або Айли Тейз, як вона просила себе називати) йшла до особняка Марри Лінн. Слід було порозумітися з названою матір’ю.

Відчинивши двері, Марра була трохи приголомшена зовнішнім виглядом прийомної доньки, яка була відсутня майже місяць. Потім уважно подивилася на Алітею. Жінки довго дивилися одна одній в очі, немов вели німий діалог. 

- Я знаю, хто ви, - зрештою промовила господиня маєтку, - заходьте.

Гості розташувались у вітальні. Марра заварила чаю. Потім сіла, запитально дивлячись то на Ширі, то на Хранительку. Простий чорний костюм з зеленою краваткою і масивними ґудзиками на піджаку робив господиню маєтку вишуканою і загадковою водночас. 

- Матінко, вибачте, - почала Ширі. Співрозмовниця вигнула брову: - Я обманювала вас весь час. 

І дівчина чесно розповіла про свою роботу у Війську особливого призначення і про причини, через які оселилася в особняку Лінн. Закінчила описом останніх подій. 

- То ось чому ти так довго була відсутня, - замислено промовила Марра.

- На жаль, я не зможу більше доглядати за Іантою й Антусою, хоч дуже їх полюбила, - говорила Ширі, - але я подбаю, щоб сюди приїхали лікарі, здатні зробити для сестер все можливе.

- Ти не зобов’язана, Ширі… - погляд Марри потеплішав. Незважаючи на те, що прийомна донька виявилася грізною капітанесою, жінка все одно хвилювалася за неї.

- Ви прихистили мене, матінко, - вимовила дівчина, - дозволили жити тут. Дякую вам.

- Ти зробила набагато більше, - схвильовано сказала жінка, - як би мені хотілося вберегти тебе від усього світу. Але я бачу, що ти сама охороняєш світи від зла, - з цими словами вона сіла коло Ширі й міцно її обняла. Дівчина дозволила собі поніжитися в материнських обіймах, бо в дитинстві росла без сім’ї. 

- З вами ще хоче поговорити… - почала Ширі.

- Ви сказали, що знаєте, хто я, - заговорила Алітея. Цього разу вона вела себе набагато стриманіше. Зігнавши злість на підданих Гелодарта, жінка трохи заспокоїлась.

- Звичайно, - господиня особняка сіла в крісло, - рада вас бачити, Хранителько.

- Я здивована, - зізналась Алітея, гріючи пошрамовані руки об чашку з чаєм, - але яким чином?

 Марра знизала плечима.

 - Я відчула, що ви - щось більше, ніж людина. Чим можу допомогти?

- Вас, махільє Лінн, рекомендувала Ширі, - пояснила Алітея, - і тепер я розумію, чому.

- Рекомендувала щодо чого? - насторожено запитала Марра.

- Я хочу, щоб ви стали управителькою міста, - відповіла Алітея.

Настала тиша. Марра нерухомо сиділа і дивилася на Хранительку. Мовчала і Ширі, чекаючи, що скаже прийомна мати. Дівчина не сумнівалася, що ця жінка справедливо керуватиме містом, про що одразу ж повідомила Айлі. Проте застерегла, що Марра може відмовитись. У такому випадку не варто на неї тиснути. 

- Я могла б відмовитися, зіславшись на хворобу доньок, - порушила мовчанку Марра, - могла б сказати, що не впораюся, що я слабка і необізнана. Титули - не для мене, це правда. Тільки мені набридло, що містом керували тварюки, винні в смерті більше сотні містянок. Тому я згодна стати управителькою, аби Алітея стала безпечним містом. Хоча в перший час мені знадобиться радник.

Алітея простягла руку, і Марра вклала в неї свою долоню. Ніби знала, що треба робити. Між ними двома одразу виник особливий зв’язок, який став більш відчутним з першим дотиком. Хранителька бережно поцілувала тильну сторону долоні господарки Лінн, виказуючи цим жестом повагу й довіру.

- Я буду з вами, махільє, в якості радниці, - заспокоїла її Алітея, доброзичливо посміхаючись. Впевненість і чесність Марри їй припали до душі. - Зараз мені варто залишатися в тіні. Не хвилюйтеся про доньок. За ними доглядатимуть найкращі лікарі. Я зроблю все, щоб Іанта з Антусою одужали.

Жінка повернула Хранительці таку ж теплу й відкриту посмішку. 

- Коли відбудеться церемонія призначення? - запитала господиня особняка.

- Через тиждень, - відповіла Ширі, - у вас буде час, щоб підготуватися.

 Марра Лінн видихнула і встала - сувора, велична і владна. Обіймати посаду керівниці міста у важкі часи - завдання не з легких. Та оскільки це прохання Хранительки…

- Я готова, - твердо заявила жінка.