— Джунхьок-а, швидше! — Докча плавиться у його руках, прогинається у спині та рухається стегнами назустріч новим доторкам.
Кім Докчі завжди подобалося знаходитися у його руках, ще з моменту, коли він упав у них на ескалаторі однієї зі станцій метро. Тоді він ще не знав, що зіштовхнувся із реґресором, точніше, це Джунхьок так думає. Насправді Докча його впізнав, бо він же пророк, хіхі, хоча і не плянував летіти вниз по ескалатору, тож опинитися у міцних обіймах Джунхьока було навіть дуже доречно.
З того часу опинятися у руках реґресора стало хорошою звичкою: хоч би це було тоді, коли вони сварилися і Джунхьок дозволяв собі притиснути опонента до стіни, а хоч би й тоді, коли мирилися і Докча, як от зараз, млів від їхніх доторків.
Ні, тепер йому надто зле, щоб юнак міг про це думати. Ні, зараз вони у покинутому вагоні метро і рука Джунхьока стискає його єство так, що Докча не може мислити, лише голосно схлипує і благає пришвидшитись.
— І коли ж ти нарешті заткнешся? — шипить Джунхьок і без жодного Детектора брехні можна зрозуміти, що він каже геть не те, що думає, бо в штанях стає нестерпно тісно, а він же навіть не торкався себе.
Він сідає на чужі коліна, швидко подається вперед і цілує, досліджуючи язиком кожен закапелок. Докчі так жахливо добре, що він просто не може припинити стогнати, і ці звуки віддаються аж у череп Джунхьока, якого це лише підбурює зробити рухи ще більш різкими та швидкими, як це любить його компаньйон, наближуючи чужий оргазм.
— Вдягайся, на нас вже напевно чекають.
Докча виконує наказ із більшою готовністю, ніж можна було б від нього очікувати. Зрештою, причина очевидна — партнер піде без нього, якщо він не підкориться, а читач не любить залишатися один після їхніх моментів близькости.
— Джунхьоку, — Докча наздоганяє й обіймає реґресора зі спини. Нестерпно. Так по-ванільному мило і так недостатньо, але вони справді мусять поспішати. — Як же ти?
— Я ж сказав, на нас чекають, — роздратовано майже гарчить Джунхьок, бо цей його стурбований тон і бажання догодити… цьому не місце у світі, в якому вони живуть. Він сам не проти як годиться виїбати Докчу, але для цього потрібен час, якого їм завжди не вистачає. — І наскільки я пам’ятаю, хтось погодився підкорятися мені у ліжку.
— Але ж ми не у ліжку, — грайливо заглядає реґресору у вічі компаньйон, — Майстре, — додає він, спостерігаючи за тим, як гнів у погляді Джунхьока поступово перетікає у хіть. — Будь ласка, дозволь мені зробити щось для тебе.
— Для вас, Майстре, — чужа рука стискається на сідниці Докчі, коли його з посмішкою виправляють. Вони затіяли усю цю штуку з підкоренням виключно як гру, тож Джунхьок дозволяє собі познущатися із коханця. — Ти певен, що зможеш? Перший раз буває доволі болючим…
— Просто скажіть, що мені робити, Майстре.
О, хіба ж це не чарівно — бачити Докчу таким слухняним? Перебирати пальцями його волосся, поки чужі пальці розбираються із одежею Джунхьока, бажаючи подарувати ще більше ніжних доторків. Вимогливо і волого цілувати, здираючи чуже вбрання.
Докча лежить перед ним і має такий невинний вигляд. Звісно, з тих роздумів, якими він час від часу ділиться із компаньйоном, Докча ніхуя не невинний. Йому подобається відчувати чужу долоню навколо свого члена, подобається, коли опісля залишаються синці на стегнах, і дуже подобаються звуки, які Джунхьок видає під час битв із монстрами. Власне, він сам дуже не проти, щоб його нарешті як слід виїбали. І це ж читач ділиться лише маленькою часткою своїх геть не невинних думок.
Докча лежить під ним і легко приймає всередину два пальці, вологих від лубриканта. Докча виконує наказ свого Майстра і затикається, не питаючи, де, в біса, Джунхьок зараз його дістав. Докча самим лише поглядом просить увійти і заповнити порожнечу, дати їм нарешті стати партнерами, а не лише компаньйонами.
І ох, хіба ж не добре нарешті відчути, як його тіснота огортає. Хіба ж не добре у пориві пристрасті зминати м’які губи, видобуваючи із компаньйона звуки абсолютно нової тональності. Джунхьок розтягує задоволення, рухаючи стегнами повільно, додаючи до слідів на шиї Докчі кілька нових. Добре, що з усіма цими битвами їхні супутники сприймають це за звичайні забої.
— Не смій кінчити, поки я не дозволю, — реґресор дивиться просто в очі коханця, переконуючись, що його наказ зрозуміли.
А потім, ніби вирішивши добити й без того нещасного Докчу, починає рухатися швидше, змушуючи того стискатися і відсилати свідомість подалі, щоб не зірватися. Джунхьок же подумки уже продумує плату за невиконання свого «сценарію».
Пізніше вони повернуться до табору, трохи пом’яті та дуже щасливі, і Джіх’є розгублено питатиме, куди ж це ходив Майстер. Джунхьок на це звертання лише трохи здриґнеться, посміхаючись думці про те, що дівчині варто почати називати Докчу підмайстром.
Але поки він лише робить черговий рух назустріч компаньйону, який відчайдушно намагається виконати наказ.
Відгуки