— Пітере, нам треба іти.
— Не схоже, що я зможу до тебе приєднатися… найближчим часом.
— Ти ж бісів перевертень, — так, Хейл був засранцем вищого сорту, та він не опинився б у такому становищі, якби не Стайлз.
— Так. І якби ти прийняв тоді від мене укус, то зараз міг би допомогти мені. А оскільки ти не в змозі це зробити, то мусиш вибиратись.
— То тепер це я винен, що тебе завалило?
— Ну по-перше, це твоя свідомість, — коли чоловік говорив без звичної театральної жестикуляції, було простіше прочитати його емоції — Пітер був наляканий і розлючений, — а по-друге, я намагався тебе врятувати. Завжди будь ласка, до речі, — він саркастично посміхнувся, та, побачивши розгублені очі юнака, зрозумів, що насправді злився геть не на нього. Тож зітхнув, на настільки повні груди, наскільки це дозволяла плита, і продовжив уже значно спокійніше: — Я не буду ще раз повторювати, щоб ти покинув мене.
— Але ти вже повторив.
— Як я вже казав, це твоя голова, тож коли ти отямишся, є значний шанс, що і я теж.
— А якщо ні?
— То я буду голосом у твоїй голові, що наказуватиме тобі вбивати людей. Іди вже.
— А що як я знайду щось типу важеля? — Стілінскі хапався за соломинку і сам це знав, та залишати вовка отак здавалось занадто неправильним.
— Господи, ну невже тобі обов’язково грати у героя? Я… Стережися! — з-за спини хлопця вигулькнув Ногіцуне, про якого вони вже і забули, та Стайлз, здавалося, геть не здивувався. Тепер, коли він більш-менш відновив контроль над свідомістю, дух лиса більше не лякав його. У руці з’явився ніж, лезо якого за мить увігналось поміж ребер демона. Той заревів, від чого земля ніби задрижала іще сильніше, а затим усе залило біле світло.
Пітер прокидався повільно, мов виринав десь із глибин своєї свідомости. Першим, що він побачив, було обличчя Стілінскі менш як у дюймі від його власного, тож чоловікові довелось швидко змінити ошелешений вираз на грайливу посмішку:
— Ти що намагався мене поцілувати?
— Перевіряв, чи ти ще дихаєш, — зашарівся хлопець, швидко відсторонюючись. Його серце шалено билося, тож вирішив змінити тему: — То Ногіцуне більше немає?
— Дуже на це сподіваюсь, — Хейл задоволено потягнувся, мов той кіт, і сів, оглядаючи довкілля. Судячи з усього, вони усе ще були на пероні вокзалу. — А якого біса у мене болить щелепа? — запитав, зводячись на ноги.
— Пообіцяй, що не битимеш мене, — немов про всяк випадок, хлопець відступив на крок назад.
— Ну за кого ти мене маєш.
— Можливо, я врізав тобі, щоб ти отямився, — Стайлз засоромлено опустив очі — тепер це вже не видавалось такою хорошою ідеєю.
— Разів так зо п’ять? — звісно, він не збирався шкодити хлопцеві, та той так кумедно виправдовувався, що Хейл просто не стримався.
— Лише один, — зрозумівши, що вовк викриє його за серцебиттям, Стілінскі виправився: — Ну може два.
— Біс із ним. Ходімо, — він обхопив зап’ясток юнака і потяг його за собою. Стайлз уже вдруге за останні пів години почервонів, втім, борючись зі звичкою, не ставив зайвих запитань і не сперечався.
Пальці чоловіка плавно зісковзнули з його руки вже тоді, коли вони обоє були надійно прикриті колоною. Тоді ж Стілінскі відновив контроль над голосовим апаратом і вже збирався спитати, на що, власне, вони там чекали, та відповідь віднайшлася сама собою: вогким коридором прокотився луною цокіт кінських копит. Попри те, що у його голові доволі довго хазяйнував Ногіцуне, хлопець розумів, що цей звук означає — наближалися вершники, та що вони могли зробити, якщо вже і так забрали їх у Дике Полювання?
Утім, не варто було йому згадувати лиса, бо, як то кажуть, згадай чорта, а він і стане стрибати на коліях із несамовитими криками:
— Виходь, Пітере! Куди ж поділась твоя самовпевненість? Ти ж обіцяв особисто мені горлянку перегризти, — не отримавши відповіді, дух ще з більшим надривом продовжив: — Де хоробрість і впертість, з якими ти розповідав про те, як виберешся звідси? Чи це тільки порожні слова старого вовка?
— А хай би тобі грець, чого ж ти ніяк не сконаєш, — майже просичав дядько Дерека, не звертаючись ні до кого конкретно, та, напевно, подумки закликаючи вищі сили, якщо він взагалі в них вірив, щоб ті позбавили його від цього головного болю. — Сиди тут, — скомандував Стайлзу.
— Але ж…
— Сиди, — він сердито зблиснув блакитною райдужкою. Чоловік зловив себе на фантастично незвичній для себе думці: він намагався уберегти Стілінскі, бо той і так вже настраждався. Це почуття було настільки чужим для вовка, що він просто мусив врівноважити шальки терезів, зробивши щось винятково жорстоке. А Ногіцуне якраз напрошувався.
— А, ось і ти! Стайлз до нас не приєднається?
— Облиш його вже. Тепер це особисте між тобою і мною, — Пітер чудово чув, як наближались вершники, та чомусь вперто не сходив із колій.
— Як скажеш. Та йому не завадило б це бачити: врешті-решт, той, хто переможе, одноосібно володітиме його тілом, — Стілінскі здриґнувся і сильніше втиснувся у колону, утім, якщо Ногіцуне не втратив свого дару до читання емоцій, він і так знав, що хлопець там.
— Я не поділяю твого хворого бажання володіти людьми.
— Невже? Не забувай, я був і у тебе в голові, — холодний тон упереміш із хижим вищиром дратували аж занадто, та перевертень усе чекав чогось.
— Знаєш, після пожежі у мене в голові якось усе перемішалось, — утім, він не залишився у боргу і подарував демону таку ж глузливу посмішку. — Я б не дуже покладався на те, що побачив там.
— Ти знаєш, про що я говорю.
— Авжеж, — кінці пальців миттєво прикрасили кігті, а колір очей змінився на блакитний. Та лис вже очікував цього випаду і відступив убік так, що Хейл лише злегка подряпав йому щоку.
— Втрачаєш хист, старий вовче, — Стайлз фактично шкірою відчував напругу, розумів, що ще раз Ногіцуне пожартує про вік Пітера — і той роздере його на шматки. Однак цього не сталося, натомість перевертень застрибнув назад на платформу.
— Що?..
Розвернувшись, темний дух отримав копитом у груди. Кінь здійнявся дибки із моторошним іржанням, а приголомшений лис розтягнувся на рейках, не здатний підвестись через больовий шок. Вершник кинув лише один зневажливий погляд перед тим як витягнути револьвера. Тишу тунелю розсік, мов грім, звук пострілу. Хейл затамував подих, відступивши на крок назад, однак згодом знову залунав цокіт копит і вершники віддалились.
— Це ти все підлаштував?
— Тихіше, чого ти так кричиш?
— Вибач, забуваю, що ти може і старий, та не глухий, — обличчя чоловіка спершу було приголомшеним, та потім вираз став просто напруженим — індикатор того, що Стайлз влучив куди треба, та недостатньо, щоб отримати на горіхи.
— Обережніше, — з інтонації не було зрозуміло, говорить він про жарт Стілінскі чи про тіло Ногіцуне, яке вони якраз переступали. — Бач що сталось з тим, хто дратував мене минулого разу.
— То це таки частина твого пляну?
— Ну не дарма ж він так вдало опинився на шляху вершників, — задоволено посміхнувся вовк.
— Дякую, — трохи повагавшись, відповів йому Стайлз.
— Я зробив це не для тебе.
— Невже? — обличчя Пітера залишалось незворушним, тож хлопець продовжив: — Я теж не глухий — чув, що він казав.
— Тоді чув і що я казав, — роздратовано кинув чоловік через плече, швидким кроком віддаляючись. Утім, він недооцінив цікавість Стілінскі, якому довелось фактично бігти за ним.
— Я пам’ятаю поцілунок, — це змусило перевертня зупинитись, суворо дивлячись на хлопчину перед ним.
— Наскільки я пам’ятаю, це ти ініціював. Ой, даруй, Ногіцуне.
— Також я пам’ятаю, про що він думав. Постійно планував, як мене використати, мовляв, ти не торкнешся його і пальцем, поки він у моєму тілі, бо тобі не байдуже.
— Якщо ти вже усе знаєш, до чого ця розмова? — Пітер внутрішньо уже картався, що в його голосі чулися нотки надії. Стільки років надійно відгороджуватись від почуттів, щоб так безрозсудно впустити когось у своє серце… Схоже, він таки втрачав хист.
— Я хотів сказати, що не зможу бути з тобою.
— А я про це і не просив, — обірвав його на півслові Хейл. Несила було слухати потік виправдань чи вибачень, що зазвичай супроводжував такі зізнання. — Я вовк-одинак.
Він повернув голову в бік, де зникли вершники, мов щось відчув, а тоді розігрався і пробіг крізь бар’єр якраз тоді, коли ті поверталися на вокзал. Коні промчали повз Стайлза, змусивши того втиснутися у вологу стіну вузького тунелю, однак їхні наїзники не звернули уваги на людину. Хлопець ще кілька хвилин простояв там напівживий перш ніж рушити в бік зали очікування. Прошепотів: «краще б тобі вижити, бо я не закінчив», та навряд Пітер міг уже його чути.