Його перша повня пройшла не найкращим чином. Пітер ховався за деревом у їхніх володіннях, сподіваючись, що Талія не піде шукати його сама. В перевертня майже не виникало проблем з контролем, та сестра однаково наполягала на тому, щоб його зв’язали, тож звісно, він утік. Вовкові хотілося свободи і були важливіші справи, він шукав когось, тільки от не міг згадати кого. Бісовий Місяць таки погрався з його свідомістю, якщо Хейл не міг згадати щось таке елементарне, та він продовжував рухатись, довірившись інстинктам та відчуттям.
І, очікувано, ноги самі вивели його додому. Чоловік вилаявся, розуміючи, що Талія точно зможе відчути його з такої відстані, та коли хмари розступилися, перед очима постав напівзруйнований пожежею будинок. Повітря ніби вибили з легень, навіть завити не вистачало сил, та варто було його колінам торкнутись землі, спогади почали повільно повертатись до нього, мов виринали з-під водної гладі. Тривала кома, кров племінниці на його руках, біль і нестримна лють, його власна кров на руках племінника, страх перед Полюванням, посмішка доньки, лукавий вищир Ногіцуне — усе перемішалось, накриваючи із головою.
Перевертень плавно підвівся, наче боячись струсити із себе хоч найменшу часточку скаліченої пам’яти, якщо вона пов’язувала його із реальністю. Найсвіжішим спогадом був задум увійти у свідомість Стайлза і врятувати його так само, як і першого разу. Тільки з маленькою поправкою — тепер з лисом боролися не Скотт і Лідія, а він сам. Пітер глибоко вдихнув, готуючись аналізувати запахи навколо, та не відчув… нічого. Ніби усе, що його оточувало, було мертвим, чи пластиковим, чи несправжнім.
Дуже доречно до параної, що підступала до горла колючою грудкою, двері порожнього на вигляд будинку зі скрипом одчинилися. Чоловік не був фанатом поп-культури, та навіть він знав, що заходити туди було б поганою ідеєю, хоч його інстинкти і мовчали. Та не схоже було, що підказки стосовно того, де шукати Стайлза, з’являться самі по собі, тож вовк зробив перший крок на напіврозвалені сходи перед будинком, а потім і ще один, і ще, аж поки не опинився всередині. Двері не зачинилися самі, та зрештою він вирішив їх замкнути, щоб хоч якось прикривали спину.
— Стайлз?! Ти тут? — Хейл здригнувся од того, як гучно його голос звучав у рідних колись стінах.
— А я, дурний, подумав, що той поцілунок щось для тебе значив, — зубата паща демона розтяглась у широкій посмішці. Він уже мав вигляд не підлітка, а радше замордованого привида зі сплутаним чорним волоссям із зеленавим відливом та криваво-червоними вустами.
— Де Стайлз?
— Стайлзі-Стайлзі-Стайлзі, тільки про нього і думав увесь цей час, чи не так? І не набридло ще боротися за когось, хто тебе ненавидить, — побачивши, що він вдарив перевертня у болюче місце, кіцуне продовжив: — Я був у нього в голові, любий, повір мені, якщо вже я кажу, що він тебе ненавидить, то так і є.
— Ми якось самі розберемося, коли я перегризу тобі горлянку.
— О, ти справді думаєш, що зможеш це зробити? Справді думаєш, що маєш перевагу наді мною? — голос духа зірвався на напівкрик-напіврик. — Твій жалюгідний план залізти мені у голову… ти сам викопав собі могилу, вовче. Мені знадобиться кілька годин на те, щоб повернути контроль над тілом, а далі… що ж, ми могли б перевірити твою теорію стосовно дверей, через які зникають вершники Полювання. Не страшно, якщо тебе більше ніхто не побачить. Сумніваюсь, що вони будуть за тобою плакати, навіть якщо згадають. Стайлз точно не плакатиме.
Зазвичай на обличчі Пітера можна було розгледіти різні відтінки роздратування чи гніву, та зараз воно не виражало нічого. Все говорили очі: вони набули кришталево-синього кольору, а погляд був сповнений чогось, що скупа людська мова назвала б ненавистю. Його гострі кігті цілились точно на горлянку Ногіцуне, звір всередині не зважав на те, що міг нашкодити самому Стілінскі, та що там — навіть інстинкт самозбереження кудись подівся.
Утім єдине, що відчув перевертень під руками — опір повітря.
Злість має властивість стихати, перероджуючись у инші почуття. У випадку Хейла це зазвичай був відчай. І поки одні назвали б його необачним, коли чоловік перебував у такому стані, мисливці колись дуже правильно підмітили, що так він ставав лише небезпечнішим. Загострений повнею, хоч і не зовсім реяльною, та емоціями нюх знову уловлював запахи і перевертень готовий був закластися, що, хоч кіцуне і зник, Стайлза він залишив на другому поверсі будинку.
Сходи він подолав буквально за кілька кроків, хоч і ризикував провалитися разом із масою підгнилого дерева у підвал. Коли вовк був так близько до мети, мисливські інстинкти підштовхували його вперед із новою силою. Важкі двері із заіржавілими від дощової води петлями відкрилися легко і без скрипу, та за ними, замість спальні Пітера, був білосніжно-білий хол якоїсь будівлі. Світло різало очі, а від інтер’єру віяло медичною стерильністю, тільки от лікарня Бейкон Хіллс навряд чи могла дозволити собі приміщення такого розміру. Та найголовніше — біля дверей сидів той, кого чоловік так довго шукав.
— Стайлз, слава богу!
— Ми знайомі? — хлопець із подивом вигнув брову, та якщо це був жарт, то Пітеру було геть не смішно, бо дістатись навіть сюди було непросто. Він готовий був уже труснути Стілінскі за плечі, щоб той припинив вдавати дурня, та раптом глянув на свої руки — тонші пальці, ніжніша, не загартована ще битвами шкіра. На підтвердження своїх здогадок чоловік зблиснув «справжніми» очима, і не побачив у погляді юнака страху. — О, то ви перевертень. Із зграї Сатомі? — то що ж Стайлз побачив, невже жовто-золоту райдужку?
— Ні. Це я, Пітер, — майже без надії видихнув вовк. — Я… — але що він міг сказати, щоб повернути хлопчині спогади? Що намагався убити його друга? Що зрадив його дівчину — власну дочку? — Ти колись просив мене закопáти назад.
— Заради справделивости, ти погрожував мене вирубити у той же вечір.
— І чому ніхто не пам’ятає незліченну кількість добрих справ, що я зробив? — він з полегшенням закотив очі. — Отямився таки?
— Тебе трохи важкувато впізнати в новому амплуа.
— Ігри Ногіцуне, не знаю, чим йому так сподобався молодший я, — посміхнувся Хейл, хоча насправді знав. Він отримував страшенно, просто незаслужено, на думку деяких, багато уваги, коли був юнаком. Через се і вилізали час від часу помилки молодості. — Що таке? — помітивши, що Стайлз знічено обіймає плечі, спитав він.
— Я не знаю, як зупинити його, — врешті зізнався юнак. — Я навіть не знаю, як вигнати його зі своєї свідомости. Минулого разу все зробили Скотт і Лідія, просто з’явившись тут.
— А й справді, коли я нагадав тобі про все, це мало спрацювати. Якщо тільки ти сам не Ногіцуне, — підозріливо примружився перевертень.
— Що ти робиш?
— Збираюсь відкусити тобі голову, звісно, — чоловік максимально скоротив відстань між ними, вдихаючи повітря десь біля вуха Стілінскі. — Ні, ти пахнеш як людина, отже справа у чомусь иншому. І, навіть зважаючи на сили Ногіцуне, сумніваюсь, що він причетний до цього. Підозрюю, що він до цього часу вже втік.
— Тобто хочеш сказати, що я сам не хочу прокидатись, чи шо…? Зачекай-но, — хлопець поглянув на свої руки і не зміг злічити пальці.
Землю під ними струснуло із силою, яку Стайлз оцінив у 5 балів за шкалою Рихтера. Зазвичай від такого поштовху нові будівлі не зазнають значних руйнувань, та їхній випадок із дуже сильною натяжкою можна було б назвати звичайним. Стіни, білизна яких аж різала око, вкрилися тріщинами, крізь які прозирали обгорілі балки старого будинку Хейлів, немов свідомості хлопчини і вовка колапсували і зливалися.
— Що відбувається?
— Ти мене питаєш? Це ж твоя голова, а не моя! — жарт жартом, але якби вони опинилися у свідомості перевертня, було б набагато гірше. Так само, як перед світанком настає найтемніша пора, перед пробудженням Пітера завжди накривало найгіршими спогадами.
Надалі залишатись у будинку було надто небезпечно, тож, щойно чоловік побачив відносно надійний шлях відходу, він потяг за собою Стілінскі. Сходи під їхніми ногами загрозливо рипіли, та на диво витримали і вагу обох, і коливання ґрунту. Піддавшись чи то інстинкту, чи то шостому чуттю, Хейл пропустив хлопця поперед себе, і коли Стайлз вже був надворі, сам впав під вагою бетонної плити, що тут-таки притисла перевертня до підлоги. Біль пронизав майже кожну клітинку тіла, перш ніж по нервах понести інформацію у мозок, тож між тим, як він опинився на долівці, і тим, коли закричав, минула якась частка секунди.