Чоловік вже кілька днів не дозволяв собі спати: пам’ятав надто яскраво кошмари і підозрював, що хтось може захопити його, поки він беззахисний. Утім, замість втоми, яку він мав би відчувати від такої депривації, прийшло якесь заціпеніння. Варто було втратити концентрацію, як усі думки раптом розвіювались по найдальших закутках і Пітер знаходив себе, дереялізованого після кількох годин — чи днів? — ступору, на лавиці проклятущого вокзалу. Швидше за все, це було частиною магії Дикого Полювання, щоб людей не тільки не шукали, але і вони переставали шукати вихід. Можливо, це було індикатором того, що вихід таки був. Імовірно, саме так Стайлз і потрапив знову у полон до Ногіцуне: в хлопця і без того були проблеми з утриманням фокусу на чомусь більш як на десять хвилин.
— Знайшов тебе, вовче, — темний кіцуне вискочив як Пилип з конопель, варто було лише про нього згадати.
— Зійди з дороги, — буркнув перевертень у відповідь, зважаючи, чи має він застосувати силу, хоча б трохи, щоб посунути лиса.
— Ну ж бо, ми ж хочемо одного і того ж – вибратися звідси. А зі мною у тебе є всі шанси.
— Ти справді можеш це зробити? — раптом Хейла осяяла ідея настільки банально проста і водночас безпрограшна, що йому довелося докласти зусиль, щоб зберегти похмурий вираз обличчя. Він знайшов спосіб надурити трикстера.
— Я ж казав, що рано чи пізно ти перестанеш опиратись, — Ногіцуне хитро, втім з підозрою глянув у обличчя чоловіка. Не побачивши там нічого більшого за звичну для Пітера холодну стриманість, він трохи наблизився: — Але мені потрібна буде твоя допомога.
— І яка ж це?
— Залежить від того, як далеко ти готовий піти.
— Трохи нечесно, тобі так не здається? — перевертень оголив два ряди ідеально рівних зубів, розтягнувшись у посмішці. Йому довелось імітувати вагання, хоча насправді вовк для себе давно вже все вирішив. — Я не вбиватиму. Це єдина моя умова.
— Шалено втішений це чути.
Можливо, питання стосовно того, як далеко він готовий піти, було досі відкритим. І справа не лише в тому, чи готовий вовк забрати чуже життя, бо таке йому було не вперше, а і чи зможе він хоча б імітувати почуття, яких від нього жадає древній дух. А ще – чи зуміє підкоритися, добровільно віддати панівну позицію, щоб досягти вигоди. Для альфи за покликанням це було ледь не найважчим випробуванням.
Тим часом Ногіцуне справді виглядав втішеним, про що і повідомив. За природою його носій, Стайлз, був страшно емоційним, тож Пітер сподівався, що навіть як лис забажає щось від нього приховати, міміка і мова запахів видадуть його, хоч може і не одразу. В иншому випадку довелось би імпровізувати, а чоловік надто дратувався, коли щось ішло не за його задумом. У його голові вимальовувався чіткий плян взаємодій з темним кіцуне, що почався ще тоді, як вони побачились уперше, і тонкою червоною ниточкою тягся аж до моменту загибелі духа, бо якщо десь його і можна було убити, так це тут, в межах Дикого Полювання.
— Я міг би допомогти тобі з кошмарами, — голос Стілінскі вирвав його із роздумів. — Я ж не лише фізичний біль можу забирати.
— І що — сидітимеш і берегтимеш мій сон? Мило, — пирхнув Хейл. — Але нам обом буде безпечніше, якщо я не спатиму…
— Тим більше, що ти не знаєш, чи прокинешся? — ця надмірна впевненість, ніби він буквально читав чужі думки, дратувала. — Не переживай, я не дам тобі впасти в заціпеніння, як було з цими усіма. Врешті-решт, у мене на тебе більш захопливі плани.
— Тоді мені тим більше краще не спати, – Пітер посміхнувся, кидаючи оком на Стайлза. Він би збрехав, якби сказав, що нічого не відчуває до хлопця. І справа була навіть не у завжди з цікавістю піднятих чорних бровах, і не у тонкому стані, який так і кортіло притиснути до себе… хоча, напевно, і в цьому теж. Але найбільше чіпляло те, що Стілінскі володів гострим розумом, що дозволив йому конкурувати з самим перевертнем і вступити до академії ФБР, якщо це було показником. І від усвідомлення цього ставало ще гидотніше, бо Ногіцуне, без сумніву, знав про бажання чоловіка і був здатний їх використати.
— Цікаво, — після довгої павзи відповів дух, ніби весь цей час зважував, чи варто висловлювати свої думки вголос. — А казав, що ненавидиш мене.
— Хіба? — на обличчі вовка не було грайливої посмішки, на відміну від його співрозмовника. Не було за його злегка піднятими бровами видно і того, що Хейл страшенно собою задоволений: він ще не втратив хист ловити людей (і не тільки) на свій гачок.
Кіцуне, не знайшовши, що відповісти, нарешті облишив чоловіка в спокої, тож він вирішив проаналізувати, коли ж сам впіймався на гачок Стайлза. Можливо, тоді, як почув невелику зміну в частоті серцебиття ще школяра, коли тому пропонували офіційно стати частиною зграї Пітера? Після конфліктів з Дереком і Скоттом, зізнатись, було приємно усвідомити, що хтось хоче того дару, що він може дати, навіть якщо не зізнається у цьому. Зрештою, очевидно було, чому Стілінскі бажав стати сильнішим і спритнішим — з таким розумом і почуттям гумору він став би практично… ідеальним? Отакої, це місце і відсутність спілкування з кимось, окрім Ногіцуне, справді робили з перевертнем страшні речі.
Знічев’я Хейл став оглядати залу так, ніби не робив це з десяток разів до того. Його очі зрештою звернулись до табло з маршрутом поїздів, і, оскільки чоловік не прогулював географію в школі, то точно міг сказати, що як мінімум з Прип’яті і Гараппи потяги прибути не могли б навіть теоретично. Виходить, це місце навіть в загальному було не тим, чим здавалось? «Ну звісно, в Бейкон Хіллс же немає вокзалу,» — промовив він сам до себе з, можливо, надмірним критицизмом. Які б закони тут не діяли, вони добряче пограли зі свідомістю вовка. Зате табло наштовхнуло Пітера на цікаву думку: він чув про Прип’ять, маленьке місто біля атомної електростанції в Україні; після тієї дози радіації, що отримали жителі, вижити могли тільки ті, хто мав надприродні здібності. Втім, навіть їм це не минулося легко. Звісно, більшість його джерел були в розповідях вовків, що приходили до Талії за порадою чи допомогою, та подейкували, що після такого жорсткого опромінення там з’явилось щось набагато страшніше за звичайного перевертня.
Як завжди, совітська влада намагалась усе приховати і зам’яти, щоб не сіяти паніку, та їм було далеко до тих масштабів, яких набуло Дике Полювання. Очевидно, це саме його вершники «зачистили» місто, не залишаючи позаду нікого. Можливо, те ж відбувалось і зараз, адже після того, як Неметон став маяком для усього надприродного, хто знає, що прийшло в Бейкон Хіллс. Насправді висновки були не надто втішними, бо це означало, що вершники не покинуть місто, допоки всі надприродні істоти в ньому не опиняться на цьому вокзалі. А перевертень усе ще не знав, як убити хоч одного з них. Або Ногіцуне, якого тепер шукай, хоч вітра в полі. Цікаво, а чим лис займався увесь час, поки не надокучав йому?