— Ти обіцяв мені допомогти, — знуджено простогнав Ногіцуне.
— Я і допомагаю, — трохи зарізко відповів Хейл, втім, отямившись, зробив тон м’якшим і продовжив: — однак я більше не хочу вбивати.
— Невже Дім Еха допоміг? Чи, може, Стайлз не хотів би, щоб ти вбивав?
— Я цього не хочу, — фактично, він не збрехав. Так, вовк усе ще був готовим убити, якщо буде потреба, питання життя і смерти, але жорстокість уже не давалася йому так легко. Якщо шлях жорстокости взагалі можна було назвати легким.
— Гаразд, не ображайся, — дух дивився на нього невинними очима свого вмістилища, та Пітер тонко відчував ці його маніпуляції. — Я лише хочу стати сильнішим. Думаю, це ти можеш зрозуміти.
— Ти казав, що харчуєшся болем.
— Трохи грубе визначення, та загалом так.
— В тієї жінки, — він легко повернув голову Стілінскі, відчувши мурашки на його шкірі, в бік рядів із сидіннями, де сиділа молода ще пані в лікарняній піжамі, — четверта стадія раку і вона не приймала жодних знеболювальних, відколи прибула сюди.
— Правду кажуть, що ви відчуваєте такі речі. Як пси, — якби це сказав Стайлз, речення звучало б набагато органічніше. Той завжди говорив з викликом: іноді навіть для себе, адже що Дерек, що ще більш неврівноважений його дядько, легко могли б скалічити хлопця, та він знав, на який рівень ризику треба піти, щоб просто позлити їх. — І ти маєш рацію, — додав дух після того, як висмоктав з жінки усе, що можна було, — в ній таки достобіса болю. Але цього замало.
— Я її не вбиватиму.
— І не треба, — майже заспокійливо промуркотів Ногіцуне. — Скаліч, — бачачи Пітерову нерішучість, він майже невагомо провів пальцями по напнутих м’язах руки. — Тобі ж не вперше.
— Гаразд, — видихнув перевертень, окидаючи поглядом залу. Зрештою, його очі прикипіли до чоловіка, який загалом видавався найбільш здоровим, і оскільки той перебував у такому ж трансі, як і инші пасажири, то не ухилився від точного удару прямо в колінну чашечку. Здавалося, не потрібен був і надчутливий слух, щоб почути тріск кістки.
— Уф, се таки болітиме. Але які ж ми принципові, — вищирився лис.
— Про що ти?
— Не хотів бити жінку?
— Ти і так з неї взяв, що міг. Та і в жінок загалом больовий поріг вищий, — збрехав, очевидно. Утім, Хейл міг би і спритніше приховати правду, та чи хотів? Поки усе складалося навдивовижу точно за його планом.
За ці кілька днів марного пошуку виходу омега остаточно переконався, що у тисячолітнього духа знань про Дике Полювання не набагато більше, ніж у нього самого. Більш того, через полон, в якому він опинився за волею Ношико, темний кіцуне не знав і про Прип’ять. З одного боку, це відкривало можливості відмовитись від їхньої співпраці в будь-який час, але з іншого… Пітер же погодився на це не тільки тому, що шукав вихід. Тому усе ще поставало запитання: якщо Ногіцуне не потрібна була допомога, щоб вибратись звідси, для чого ж він нарощував сили? І ця загадка змусила чоловіка вирішити, що пора трохи скинути швидкість пошуку нових жертв для демона.
Утім, лис і сам тримав дистанцію, майже ніби боявся попросити про щось, що Хейл відмовиться виконати. Аж поки не потягнув його за собою на напівосвітлений перон, затиснувши між собою та колоною, якщо «затиснути» було відповідним терміном, враховуючи статуру самого Стайлза. На здивовано підняту брову чоловіка Ногіцуне лише елегантно приклав йому пальця до вуст, звертаючи більше уваги на те, що відбувається на коліях, ніж на вовка перед собою.
Тож Пітерові залишалось лише бути незворушним та споглядати те, заради чого його сюди привели. По-перше, за сусідньою колоною ховався хлопчина приблизно того ж віку, що і Стілінскі. Перевертень прикрив носа рукавом: запах відчаю і ненависті, що йшов від нього, був майже нестерпним. По-друге, до перону наближалися три вершники на своїх чорних конях. Чоловік був впевненим, що вони знали про тих, хто ховався за колонами, та не схоже було, що їх це обходило. Хейл не дуже розумів, що хлопець, який очевидно не володів жодними надприродними здібностями, збирався зробити таким могутнім створінням, втім зацікавлено спостерігав. Може, той міг би бути хоча б поганим прикладом, хтозна.
Для вершників мало б бути несподіванкою те, що юнак скочив на коня прямо позаду одного з них, якщо тільки вони не читали думки; але істоти залишались непохитними, наближаючись до бар’єру, що розділяв світ Дикого Полювання та реальности. У Ногіцуне на обличчі, здавалося, напнувся кожен м’яз, так ретельно він спостерігав за тим, що ж відбудеться. На хвилину час ніби поставили на павзу, чи принаймні сильно сповільнили, а затим крик хлопця відлунням прокотився по тунелю. Вершники пройшли бар’єр, зникнувши з очей, у той час як тіло смертного огорнуло зелене полум’я, змушуючи його битися в агонії. Поки Пітер і кіцуне спустилися на рейки, від того і поготів залишилась лишень купка попелу.
— Дідько! — здавалось, від розпачу лис готовий був шерсть волосся на собі рвати. Він не був схожий на того, хто ставить усе на один варіянт, та за такої кількости опцій, що в них були, цілком можливо було, що у темного духа не було запасного пляну.
— Що ж, це було очікувано, — це було мало схоже на втішання, та Стілінскі повернувся до перевертня, схиляючи голову набік. — А що як…? Утім ні, це надто схоже на самонавіювання.
— Що саме, вовку?
— Вершники належать світу надприродного, тому вони можуть пройти крізь бар’єр. Можливо, у когось з нас теж вийде вибратись з, як би то сказати, меншими втратами, ніж у того хлопчини.
— Чудово, — в карих очах з’явився лихий відблиск і Ногіцуне повернув у той бік, де був вихід. Однак чужа рука на зап’ясті не дала йому ступити ні кроку. — Відступаєш зараз?
— Я ходив тим тунелем тиждень і так і не дійшов нікуди. Без вершників туди немає сенсу пхатися.
— Хвилюєшся, що і мене замучать кошмари? — лукаво посміхнувся лис.
— Хтозна, що буде, якщо ти будеш там, коли вони повернуться. Може, вони не звернули на нього уваги, бо знали, що йому однаково не вибратись.
— То все-таки хвилюєшся?
— Я такого не казав, — він відвернувся, ховаючи усмішку. Якби з ним фліртував не тисячолітній демон, що вбивав людей в ім’я хаосу, Хейл навіть дозволив би собі щиро відчувати радість. — Та ми у цьому до кінця.
— Не зовсім. Якщо щось піде не так, у того, хто піде другим, буде шанс врятуватись.
— Саме тому я піду першим, — повагавшись, відповів чоловік, через що кіцуне довелось сильно стриматись, щоб маніакально не засміятись.
Він до останнього не був упевнений, чи не змінити йому носія. З одного боку, Стайлз був уже навчений декотрих його трюків і хлопця підозрювали б першим, в разі чого, тож такий вибір здавався невигідним. Та якщо подивитися з иншого боку, Стілінскі був геть не тим школярем, що у першу їхню зустріч: він навчився тримати зброю і навіть убив людину, байдуже, чи в акті самооборони. А тут ще такий бонус — повівшись на миле личко, деякі були готові зробити більше, ніж зробили б, якби він погрожував. Той, кого Ногіцуне вважав наймудрішим і найпідступнішим із перевертнів Бейкон Хіллс, здався найшвидше.
— Впевнений, що все вдасться? — імітувати занепокоєння, коли він був упевнений, що тримав вовка на повідку, древньому духу було надзвичайно просто. — Можемо пошукати иншого піддослідного.
— Тут більше немає таких, як ми.
— Таких, як ми, не існує.
— Згоден. — Пітер завмер, ніби прислухаючись. — Поцілуєш на прощання?
— Рано ще, вони ж лише пішли.
— Час тут плине інакше, — стенув плечима чоловік. І справді, начебто чувся цокіт копит.
— Думав, ти і не попросиш, — врешті відповів на запитання кіцуне, притуляючись до Хейла. Той дозволив їхнім язикам сплестись, плавно проводячи долонею по худій спині Стайлза до випуклих лопаток і тонкої шиї, впускаючи затим у неї кігті.