Життя — величезна антипустота, а люди в ній — помилки.
Олівець акуратно торкнувся білого паперу, виводячи незрозумілі каракулі. Він не відривався від аркуша, і замість малюнка виходила якась мозаїка з нерівних ліній.
Очі дівчинки не видавали жодних емоцій. Вона втулилася поглядом спочатку на папір, потім на годинник, а далі й зовсім у бік вікна. Було так нудно, але навіть спати не хотілося. Амелія увесь цей час згадувала нещодавню сварку з мамою, через яку вона зараз перебувала під домашнім арештом.
***
Портал з’явився в спальні Амелії, і та, вискочивши звідти, випадково врізалася прямо в двері. Саме тієї миті, коли її мама увійшла до кімнати.
— Ось ти де! Я вже тебе пів дня шукаю! Де ти була?
— Я? — дівчина певний час вагалася з відповіддю, аби вигадати підходящу відмазку. — Я була тут.
— Не бреши мені! Тебе кілька годин не було вдома! Я дзвонила твоїм подругам, думала, ти в них, але вони сказали, що не бачили тебе ще зі школи. Де ти була?! — схвильований голос жінки поступово переходив на крик.
— Ем-м-м… Я…
— Дай угадаю: вже хлопця собі знайшла, так?
— НІ!
— Я ж тобі казала, жодних вечірок з хлопцями. Ти поглянь котра година! Вже дев’ята вечора!
— Як… Як це дев’ята? — дівчинка з нерозумінням широко вилупила очі. — От же ж Кидалове…
— Хто, даруй?
— Ніхто.
— Гаразд, годі брехати. Скажи одразу, що вже з кимось зустрічаєшся.
— Та не була я ні з ким! У мене немає хлопця!
— З мене годі твоїх казочок. На вихідних ти під домашнім арештом.
— Що?!
— А тепер лягай спати. Вечері не отримаєш, а сніданок готуватимеш сама.
— Але… — не встигла Амі договорити, як двері її кімнати з гуркотом зачинилися.
***
Невідомо, який за рахунком аркуш паперу був зім’ятий та викинутий у сміттєве відро. Амелії нарешті набридло це заняття, і вона миттю відкинула простий олівець у бік. Підперши підборіддя рукою, вона важко зітхнула.
— Клятий Кидалове… Узяв і покинув мене. Ми навіть не попрощалися. От би колись йому помститися.
Через деякий час погляд її блакитних очей зупинився на банці, в якій рухався метелик.
— Ти досі живий?
Задля цікавості Амі вирішила підняти кришку. Тієї ж миті метелик вилетів зі скляної в’язниці, зробив коло і підлетів ближче до підвіконня. Дівчина зрозуміла, що той хоче на волю, тому відчинила вікно. Метелик з барвистими крильцями пурхнув на свіже повітря та миттю сховалася в тіні дерев та кущів. Надворі було темно, і зірки не могли достатньо освітити всю землю. До того ж ліхтарі на вулиці так і не встановили.
Амелія дивилася в ту сторону, куди полетіла крилата комаха, та дещо замислилася. Чомусь їй здалося, що слід було піти за тим метеликом. Щоб в ньому вабило… Дівчинка наважилася. Зачинивши за собою вікно та поглянувши на настінний годинник, вона вийшла зі спальні, а в руках тримала теплу кофту. Зрештою ночі були холодними. Щоб дістатися до виходу, треба було спочатку оминути кухню з вітальнею. Амелії лишилося пройти через останню кімнату. Саме там на дивані спала її мама. Вона вже хотіла вийти в коридор, але зупинилася. Неправильно було якось йти без попередження. Тим паче, що вони нещодавно посварилися. Підійшовши ближче, дівчинка цьомнула маму в щічку і прошепотіла:
— Не хвилюйся, мамо, я швидко.
На цьому все. Амі прихопила в коридорі ключі та зачинила двері, після чого побігла в садок. Як не дивно, а метелик все ще був там. Тільки тепер райдужні кінці його крил сяяли так, що навіть могли чудово замінити будь-який ліхтарик. Комаха полетіла на дорогу. Амелія побігла за нею.
Кілька хвилин дівчина бігла темною нічною вулицею, переслідуючи чарівного метелика, але той зник з поля зору в найменш підходящий момент.
— Ну, і де?.. — Амі й далі б не знала, що робити, доки перед її носом не з’явився портал. Вона озирнулася навколо, сподіваючись, що за нею ніхто не спостерігає, та увійшла в просторову діру зі словами: — Усе, Кидалове, зустрічай мене!
***
Як би не так. Дівчинка згадала свою карму: вона завжди приземлялася на обличчя останній раз. Тому вона спробувала постаратися уникнути цього. Розставивши руки навсібіч, Амелія заплющила очі та стала в позі «ластівки». Якусь мить вона трималася на одній нозі, але все одно впала. Тільки на копчик.
— Ай! Ну, хоча б не на лице.
Яке ж було її здивування, коли вона розплющила очі. Перед нею було… Зовсім нічого. Пустир. Безкінечна біла пустота. Під ногами не було землі, хоча дівчинка могла стояти. Ця пустота була настільки… Пустою та білою, що в Амелії навіть почала боліти голова від світла.
— Що це? Де це я? Де Кидалове? Де… ДЕ ВСЕ?! — вона стурбувалася не на жарт і з острахом почала бігати туди-сюди, аби знати хоч щось. Хоч щось! — Що це за місце?! Ч-ч-чому все навколо біле?.. Де край? Де кінець? Де початок? ДЕ ВЕРХ?! ДЕ НИЗ?! Я НІЧОГО НЕ РОЗУМІЮ! — обхопивши голову руками, Амелія намагалася заспокоїтися, щоб не зійти з розуму. — Так, так, не час панікувати! Буде тільки гірше… Мене все одно хтось обов’язково знайде! От, наприклад, Інк… Він же мене знайде?.. — у душі лишалася маленька часточка надії, але вона так само зникла, щойно Амелія згадала, як у Інка бувало погано з пам’яттю. До того ж він не знав, що вона тут. — А-А-А, БЛЯХА! Гаразд, гаразд… Треба заспокоїтися. Треба заспокоїтися! Чого це я панікую? Ну, не можу ж я тут застрягнути навічно?! Портал! — Дівчина озирнулася в пошуках діри. Вона в тупику. — ДЕ ПОРТАЛ?! Він же не один має бути, хіба ні?.. Я МАЮ ЗНАЙТИ ПОРТАЛИ! Якщо я бігтиму вперед, все одно на щось натраплю, так?
Амелія побігла, але навколо нічого не змінювалося. Ні вітру, ні дороги… Нічого. Одна пустота, та й годі.
— Я бігаю по колу! Або… — Як то кажуть, надія помирає останньою, і, схоже, вона була вже на тому світі, оскільки Амелія зупинилася на рівному місці та сіла на підлогу (якої не було), обхопивши руками коліна, та зі сльозами заскиглила: — Усе марно! Я помру тут від самотності та голоду!
Минуло п’ятнадцять хвилин…
Амелія ходила з кутка в куток - якого так само не було! - сподіваючись, що її хтось рано чи пізно витягне з цього клятого місця. Так, надія воскресла! Вона трохи пришвидшила ходу й так найближчим часом спіткнулася об… Щось. Після чого впала.
— ДІДЬКО! Тут є щось, об що можна спіткнутися?
Минула година…
Вона так і лишилася лежати після падіння та крізь роздуми намагалася задрімати, аби уявити, що це все їй наснилося.
Минуло… Е-е-е… Ще п’ять хвилин?
Права рука радісно сказала:
— О, Кидалове, ти прийшов за мною!
Ліва рука відповіла:
— Так, я тут!
— Чому ти мене кинув, чому?!
— А-а-а-а, я вже починаю говорити сама із собою! Хоча я кажу так, наче до цього не з собою розмовляла. Я втрачаю потихеньку глузд! — закривши обличчя руками, мовила Амелія. — Скільки часу я вже тут? Який зараз день? Місяць? Рік? Гаразд… Тисяча мінус сім?1 Е-е-е… А скільки це?
— Хто тут? — запитав глючний голос.
— Га? Це що?.. Це в мене в голові?
— Хто ти і що ти робиш у моїй… — не встиг голос договорити, як Амі одразу ж радісно скочила на ноги й кинулася обіймати носія незнайомого голоса.
— О, Боже! Нарешті! Тут є хтось живий!
— ТИ ЧОГО?! — останнє слово розійшлося луною. — …РОБИШ, БЛЯ… — глючний скелет відкинув людину назад.
— Пробачте, чи не можете ви мені допомогти? Справа в тому, що я тут давно знаходжуся, і…
— Хах… Допомогти? Чому я повинен тобі допомагати? Ти забралася до моїх володінь, тож, за правилами, я маю тебе покарати.
— Даруйте, що?!
Відповіді не послідувало. З пальців монстра полетіли сині нитки, котрі обмоталися навколо душі, що вискочила з грудей Амелії. Щойно душа опинилася в полоні скелета, дівчина повисла разом з нею в повітрі та замотиляла ногами.
— Гей, що це за домагання?!
— Гм… Блакитна людська душа. Давно такої не зустрічав. Що ж, хоч ти й не зовсім вписуєшся в мою колекцію маріонеток, та все ж ти станеш однією з них! — глючний монстр клацнув пальцями, і з неба - якого нема! - з’явилися нитки, на котрих висіли різні ляльки-скелети. Серед них Амі впізнала Блуберрі, ФеллСвапа, а також звичайного Санса.
— Овва! То ти фанатик м’яких іграшок?
— І зовсім я не фанатик!
— Та ні! О, я дещо придумала. Ти в нас фанатик іграшок, а ще нагадуєш якусь примару, то-о-ож… Я називатиму тебе Фантой!
— Що за маячню ти верзеш, дурна помилко?! Я — Error!Санс.
— Ну… Я в принципі так і думала, бо ти все ж схожий на інших Сансів, яких я знаю, і ти… — дівчина дещо примружила очі. Тепер їй вдалося розгледіти глючні написи, котрі літали навколо скелета. «Error». — … Дійсно, як вірусняк із комп’ютера.
— Шо?
— Та все ж Фантой звучить мило.
— Гей-гей! Припини з мене робити якусь кавайну чян!
— Ще й в аніме тямиш?
— Не те щоб зовсім, але я в різних всесвітах бував.
— То ти теж по всесвітах скакав, як і я?
Еррор скорчив незадоволену гримасу, наскільки це було можливо для нього як скелета.
— Так, але я подорожую ними лише з однією метою: знищити весь Мультивсесвіт!
— Ще один з прибабахом. Нащо воно тобі?
— Усі всесвіти, що створив Інк, не мають жодної користі. Хоча є один всесвіт, яку я хочу зберегти, коли позбавлюся інших. Це UnderNovella, — у господаря Антипустоти засяяла усмішка.
— Справді?
— Так. Коли мені нудно, я іноді зазираю туди, щоб подивитися на пригоди героїв. Цей всесвіт, немов захопливий серіал, який ніколи не закінчується. Заплутаний сюжет, драматичні взаємини між різними персонажами… Ну, хочеш, покажу?
Дівчинка схвально кивнула. Цей скелет не такий вже поганий, яким здавався спершу. Звідкілясь узявся портал, а в руках Еррора — великий стакан з попкорном. Просторова діра тепер стала більше нагадувати якийся екран телевізора, на якому транслювали іспанський серіал. Одна за одною кульки попкорну летіли в рот скелета. Амелія помітила це та насмілилася перервати сеанс.
— Гей, а мені?
— Ще чого.
— Жадюга. Та й взагалі, де ти взяв його в такому місці?
— Зі Sweettale, — відповів Еррор, поїдаючи свій смаколик. Очі дівчини засяяли.
— А що, є й такий всесвіт?
— Ага. Там усе зроблене з різноманітних солодощів. Навіть одяг персонажів схожий чи то на солодку вату, чи то на пончик, политий шоколадом.
У Амелії аж слина потекла.
— Тільки все одно від цього всесвіту нема діла.
— Чому?
— Я не люблю солодке, а попкорн — єдине, що я їм.
Кілька секунд в Антипустоті стояла тиша, але Амелія її порушила неочікуваним сміхом.
— Чого це ти раптом?
— Та так… Просто нещодавно ти хотів зробити з мене маріонетку, а зараз ми так розмовляємо… Як хороші знайомі.
— Що ти маєш на увазі, помилко? — знову поміхи.
— Ні, я зовсім тебе не засуджую, я… Розумію, ти тут живеш сам, тобі нема з ким поговорити, і це… Знайома ситуація. Ти навіть обзавівся цими ляльками. І лише для того, щоб не почуватися самотнім. Тобі просто потрібен був хороший співрозмовник. А тут ось — і тут опинилася я.
Еррор заглючив. Його тіло почало розпадатися на пікселі, а навколо з’явилося ще більше написів «error». Писк системи загудів на всю пустоту. Амі злякалася.
— Фантою, що з тобою? Фантой!
Нарешті монстр прийшов до норми.
— Е-е-е… Та все окей.
— Що це тільки що було?
— Нічого.
— Як це, нічого? Я ж бачила…
— Замовкни!
— Гаразд.
Поблизу Еррора з’явився ще один портал. Звідти вийшов інший скелет. На ньому був знайомий одяг художника.
— О, Кидалове!
— Хто?
— Амелія?! Що ти тут робиш?
— Та так, просто висю в повітрі й теревеняю зі своїм новим другом, — з деяким сарказмом відповіла дівчинка. Еррор здивовано насупився.
— Другом?
— Ну, так. Я називаю друзями всіх, з ким знаходжу спільну мову. Чи в тебе інше поняття дружби?
— Що ти, в біса, верзеш?! Ти — моя маріонетка!
— Не ображай мене такими словами, Фантою! — Амі награно схрестила руки на грудях.
— Ну, все! Ти дістала!
Нитки ще сильніше стиснули блакитну душу. Настільки сильно, що Амелія навіть заверещала.
— АЙ, БОЛЯЧЕ! МЕНІ БОЛЯЧЕ! ІНК, РЯТУЙ!
— Ерроре, облиш її, будь ласка!
— Ага, зара.
— Зроби щось! — дівчина звивалася на нитках і корчилася від сильного болю.
— Ерроре, годі, їй боляче!
— Ну, добре, з неї досить.
Сині нитки ослабили хватку, і Амі більше не кричала.
— Як… Як взагалі так можна? Фантою, як так? Тепер я нездивована, чому ти тут живеш такий злий, у пустоті, де нема нічого. Як ти ще сам не помер зі своєю агресією тут?
— Уява! — сказав Інк, повернувшись спиною до всіх. Він теж ламає четверту стіну. Він навіть забув, що душа його подружки досі в Еррора.
— Зара блювану…
— Ем… Кидалове, а чому в тебе над головою веселка?
— Ну, уява ж!
— Фу, мене бісить веселка. І взагалі яскраві кольори. Коротше, мені ліньки розбиратися з вами. Відпускаю, але наступного разу…
— Йой, дякую тобі, Фантою! Ти такий милий.
— Відчепися від мене, мала помилко! І припини мене звати Фантоєм! — скелет клацнув пальцями, після чого опустив душу Амелії, і та побігла обіймати Інка.
— Ти врятував мене!
— Та я ж нічого не робив.
— Та годі тобі! Ти знав, що він ненавидить веселку, га?
— Ви там цейво, хутчіш забирайтеся, а то я ж можу передумати!
Художник дістав свій чарівний пензель та мазнув ним у просторі. На пустому місці з’явився портал — вихід з Антипустоти.
***
Інк ішов разом з Амелією до неї додому, а вона в цей час розповідала про свої пригоди в Антипустоті.
— Кидалове, а ти мені колись покажеш Sweettale?
— Нащо?
— Хочу там побувати. Еррор сказав, що там є і безкоштовна солодка вата, і пончики, і шоколад, і… Е-е-е…
— Що, так довго перераховувати? — скелет-художник зупинився перед порогом будинку та повернувся до дівчинки.
— Та ні, просто голова раптом закрутилася, — тихо відповіла Амелія. — А ще в мене очі злипаються.
Спираючись на цю інформацію, Інк одразу зрозумів, що людині потрібно було всього-на-всього поспати. Це недивно, адже вона стільки всього пережила за невеликий проміжок часу, а на вулиці далеко не день. Скелет пригальмував в очікуванні, коли супутниця його наздожене, після чого запропонував допомогти.
— Може, мені тебе на руках понести? Ну, щоб ти не напружувалася.
Спочатку Амі злегка зігнула від здивування брову, та зрештою погодилася, хоча якусь мить вагалася. Такий шляхетний вчинок Інка дівчину дійсно вразив. Незабаром наша сонько мирно лежала на руках, засопіла носом, а пізніше опинилася на своєму ліжку, накрита ковдрою.
- 1Відсилка на аніме «Токійський гуль».