Розділ ІІІ: Уміє ж дехто втрапляти в халепу...

У кожної людини є свої права. А чи є вони у монстрів?

Дві дівчини та троє скелетів сиділи за столом та поїдали приготовлені Сансом тако. Хтось додавав мед до смаку, а хтось під час трапези встигав розповідати смішну історію.

— Так от, я йому потім як заїду сковорідкою по черепку! — Амелія вже встигла оповісти своїм новим друзям розповідь про те, як вона зустріла Інка, не без прикрас, звісно. 

— Гей, все не так було, ти мене жодного разу ще не вдарила.

— Замовкни, Кидалове, історію розповідаю я.

— Але ти брешеш. Сковорідкою ти мене не била.

— Але могла ж? — Відчувши на собі обпалювальний погляд дівчинки, скелет одразу замовк, адже зараз її слова могли стати правдою. До кухні недалеко… — До речі, Блуберрі, не хочеш зі мною зробити селфі? На пам’ять?

— СЕЛФІ З ВЕЛИКИМ САНСОМ? НЕМА ПИТАНЬ!

Виявилося, що телефон нашої героїні весь цей час лежав у кишені шортів. Забули вам сказати, що, коли Амі стрибала в портал разом з Інком, вона зуміла перед цим прихопити смартфон із собою. Усе передбачено? Ще б пак!

Увімкнувши фронтальну камеру, Амелія обійняла Санса за плечі, а сам Санс виставив два пальці вперед, підморгнувши одним оком.

— Усмішка!

— НУМО СКАЖІМО: “ТА-А-АКО”!

— Хі-хі, — далі телефон клацнув. — Знято!

— Гаразд, дякую за обід, Блуберрі, але мені, здається, час іти, — вставши зі столу, Інк поправив свій шарф і лишень повернувся, а Амелія одразу ж поквапилася виправити його:

— Нам. Нам час іти.

Художник навіть не звернув на ці слова ніякої уваги. Відкривши чарівним пензлем портал, він увійшов у нього й помахав наостанок сімейці Свапів. До складу яких могла увійти Амелія, та вона вчасно схаменулася і пірнула слідом за Інком.у просторову діру.

— Гей, Кидалове, куди це ти без мене?

Великий Санс було пішов за людиною, та не встиг. Портал закрився саме перед ним. 

***

Амелія опинилася у темному, засніженому лісі. Лицем у снігу. Відірвавшись від землі, вона підняла очі вгору, щоб знайти поблизу Інка. Шукати довго не довелося, оскільки кістяна рука допомоги вже була простягнута назустріч. 

— Ти чого за мною погналася?

— Ти ж обіцяв, що я тепер з тобою всесвітами подорожуватиму. Забув чи що? — звівшись на ноги, Амелія затремтіла від холоду й обхопила плечі руками. 

— А я нічого не обіцяв.

— Тобто не обіцяв? — дівчинка подихала на обледенілі долоні, щоб зігрітися, але від цього тепліше не ставало. — Бр-р-р… Скільки тут градусів? Хоч би попередив, що на північ збираємося, чи де там Аляска знаходиться. Я б шубу взяла.

— Це не Аляска.

— Та зрозуміло, у тебе он шарф є, та ще й куртка з хутром прив’язана на поясі! А на мені шорти! Кидалове ти, от і все!

— Я не Кидалове. Скільки можна вже мене так називати?

— Добре, добре, не ображайся. Ближче до діла: що ми тут забули?

— От тільки не ми, а я. Тебе тут взагалі не мало бути.

— Добре, враховуймо всі нюанси. Ти ж знав, що я з тобою піду.

— Ок, ми сюди прийшли, щоб знайти Найтмера. 

— До речі, ти мені так і не пояснив, хто такий Найтмер.

Інк закотив зіниці, намагаючись сформулювати більш зрозумілу відповідь. 

— Ну, дивися… М-м-м… Для тебе пояснюю: Найтмер — це темний Санс зі всесвіту Dreamtale, який хоче занурити весь Мультивсесвіт у негативні емоції. Простіше кажучи, морок.

— Зрозуміло. Коротше, Найтмер — це лиходій, якого ти, як герой, повинен знищити, так?

— Так, але не зовсім так. Тобто він… Я не…

— Гаразд, я второпала. Так цей Найтмер десь поблизу?

— А от у цьому я вже… Не зовсім впевнений.

— ЯК це НЕ ВПЕВНЕНИЙ? Тобто зараз ми тут просто марнуємо час і мерзнемо, як собаки?! — гнівний голос Амелії в тихому до цього лісі промайнув луною, привернувши увагу єдиного мешканця цього всесвіту, якого ще не встигли помітити.

— Так-так… Бачу, ти повернувся, Інку. Тобі, схоже, не вистачило того разу? — з-за темних дерев було чутно лихий сміх незнайомця. Перед мандрівниками з’явився Санс у синій куртці з каптуром на голові. Його ліва зіниця світилася яскраво-фіолетовим вогнем, а права — червоним. З лівої надходило невеличке полум’я, і його було чітко видно на відміну від “обличчя” скелета, яке крізь тінь від каптура складно розібрати. 

— Даст…

— Хто? — Амі стояла дещо шокована. Даст тільки посміхнувся. 

— Ого, то ти ще й людину вирішив підключити до наших веселощів? Що ж, обіцяю, що цього разу ми весело проведемо час! 

— Дасте, будь ласка, у мене обмаль ЧАСУ. Де Найтмер? Хіба ви з ним не мали тут зустрітися?

— Кумедно. Ти його теж знаєш? — увірвавшись до розмови, дівчина вказала пальцем на Даста.

— Ну… Як би тобі сказати? Коли я тебе шукав, у нас з ним відбулася сутичка. 

— І тому ми тут? Ну, ти й Кидалове!

— Скільки разів мене тебе просити, щоб ти мене так не називала?

Доки Інк з Амелією сперечалися, Даст, спостерігаючи за цим, гиготів.

— Ха-ха-ха! Ви лишень подивіться на себе - ха-ха! - зі сторони, подружня парочка! 

Після такої заяви і монстр, і людина різко розвернулися. 

— Що, перепрошую? — перепитав Інк.

— Що ти тут нам городиш, га? — у блакитних очах Амелії блиснула злісна іскра.

Даст вирішив, що з цього слід почати. Навколо кістяної руки загорівся пурпуровий вогник, і тієї ж миті в повітрі з’явилося кілька кісток в оточенні фіолетової аури. 

— Який чудовий на вулиці день… Пташки співають, квіточки розпустилися…

Тут Амі спробувала втовкмачити маніяку істину:

— Гей, на дворі взагалі-то ЗИМА! 

— ДАЙ СКІНЧИТИ! У такі дні такі діти, як ти, і… Е-е-е… Такі скелети, як він… Так. Мають горіти в ПЕКЛІ! — на цих словах кістки полетіли в бік Амелії, але вона встигла ухилитися від них. 

— Йой, зміни темп! Що це тільки що було? Ти вбити нас хочеш?!

— Грай за моїми правилами, малеча!

Пара драконячих черепів оточили дівчинку з усіх сторін. Їхні пащі розтулилися, щоб випустити фіолетовий лазер, і залишилися б від нашої героїні одні кісточки - схоже, я теж почали каламбурити - але Інк вчасно опинився біля неї та телепортував, перш ніж Ґастер-бластери спалили б її.

— От саме тому я і не хотів тебе брати із собою!

Нова партія кісток приготувалася атакувати Інка. Той зрозумів тактику супротивника та ухилився, але одна кістка все-таки зачепила шарф, залишивши на ньому обірваний слід. Швиденько махнувши пензлем у просторі, художник гукнув до Амелії:

— Стрибай сюди, хутчіше!

— Куди? Навіщо? 

Без пояснень Кидалове вкотре штовхнув дівчину в діру, що світилася.

— Гей, куди пішов?!

Інк не став слухати Даста й бігом увійшов у відкритий портал слідом за Амелією.

***

Вона лежала, уткнувшись обличчям у сніговий насип. Знову. Її першими словами після того, як вона підняла голову, були:

— ТА ЧОМУ? — похнюпившись, немов мала дитина, Амелія проклинала все на світі. Їй пощастило, що після падіння з порталу вона не розбила собі ніс. — Лице! ЧОМУ ЗНОВУ ЛИЦЕ? — Зрозумівши, що її ніхто не чує, дівчина піднялася, обтрусила з колін мокрий сніг і затремтіла як осика. — І, звісно ж, Кидалове мене знову кинув! Вкотре… — Амі насупила брови, схрестивши руки на грудях, та знайомий голос дав їй надію. Надію, що вона все ж не сама в цьому лісі. 

— ПАПІРУСЕ, ТИ ЗНОВУ СПИШ НА ПОСТУ?!

— Блуберрі? — потраплянка в черговий альтернативний всесвіт визирнула з-за дерева та побачила там майже знайомі постаті. 

— ЛЮДИНИ ТУТ НЕ БУЛО? — низькорослий скелет у червоно-чорному вбранні злісно ричав на скелета повище, котрий сонно стояв біля якоїсь забудови. Судячи з усього, це й був вищезазначений пост.

— Ні, Пане, не бачив.

— ДУЖЕ ПОГАНО! 

— Ха! А це що за лиха версія Скеленяшки? — Амелія розкинула руки навсібіч та сміливо стала перед братами-монстрами. — Ось вона, людина. Я прямо перед вами!

— ЛЮДИНА! ЯК ЦЕ ТИ, ДОВБНЮ, СКАЗАВ МЕНІ, ЩО НЕ БАЧИВ ЛЮДИНИ? ВОНА Ж ТУТ!

— Помилився, Пане. 

— Ану цейво, зараз… Заждіть! Ось так, не рухайтеся, — Амелія дістала з кишені телефон та увімкнула камеру. — Посміхніться! 

Шоковані почвари дивилися на людину, не розуміючи нічого. 

— ЛЮДИНО, ЯК ТИ-

— Тихо! Тихо-тихо… Є! — дівчина встигла зробити селфі з молодшим скелетом, весело усміхнувшись. — Чудово, можете розмовляти далі, а я пішла, — переглядаючи зроблені світлини, вона повернулася спиною до братів, але тут її зупинив “Пан”.

— ГЕЙ! ЛЮДИНА ТІКАЄ! ПАПІРУСЕ, ВЗЯТИ ЇЇ!

Не встигла наша папараці оговтатися, як спереду з’явився високий скелет у чорній куртці з жовтим колючим хутром на каптурі. Різко розвернувши Амелію лицем до другого, Папірус тісно обхопив її тіло руками, не даючи змоги вирватися.

— Агов, що це означає?

— М’ЯХА-ХА-ХА! ПОПАЛАСЯ, ЛЮДИНО! ТЕПЕР ТИ В МОЇХ РУКАХ!

— Ем, фактично в його руках, — дівчинка вказала головою на того, хто її тримав. 

— БАЙДУЖЕ! ТЕПЕР ЗА ДОПОМОГОЮ ТВОЄЇ ДУШІ Я ЗРУЙНУЮ БАР’ЄР ТА СКИНУ НАШУ КОРОЛЕВУ З ПРЕСТОЛУ, А САМ СТАНУ ПРАВИТЕЛЕМ УСІХ МОНСТРІВ! Я БУДУ ВЕЛИКИМ ТА МОГУТНІМ!

— Ага, ясно, тільки мені не цікаво слухати, як ти розкриваєш свої карти. Скеленяшко, що за приколи? 

— ГА? ХТО?

— Скеленяшка.

— Я НЕ СКЕЛЕНЯШКА! Я — ВЕЛИКИЙ…

— Так, знаю-знаю… Великий Санс, Блуберрі… Завжди, зара… — щоб повністю впевнитися у справжньому прізвиську Скеленяшки, Амелія звільнила руки, дістала телефон і знайшла фото з Блуберрі. Відтягнувши смартфон дещо подалі, вона спочатку подивилася на світлину, потім на живого скелета. І так кілька разів. У висновку Амі зазначила: — Ти не схожий на Блуберрі. Ти якийся Редберрі. Або ж Скеленяшка Два. Лиха версія.

— ЩО?! МЕНІ ЦЕ НАБРИДЛО! — діставши звідкілясь червоний нашийник з повідком, Санс надів його на людину. — ОСЬ ТАК! ТЕПЕР ТИ МОЯ БРАНКА!

— Це порушення прав людини! Ви не маєте права мене позбавляти свободи без потреби чи віддавати в рабство! Так написано!.. У якомусь міжнародному документі наче… 

Як би по-розумному ці слова не звучали, скелет зміг підібрати гідну відповідь:

— ТИ В ПІДЗЕМЕЛЛІ. А ТУТ У ЛЮДЕЙ ПРАВ НЕМАЄ.

— Що?! Та я на вас у суд жалітимуся!

— ЖАЛІЙСЯ. Я САМ ГОЛОВА ОРГАНІВ ВЛАДИ. КОРОЛІВСЬКА ВАРТА ПІД МОЇМ КОНТРОЛЕМ, І СКОРО ВСЕ ПІДЗЕМЕЛЛЯ НАЛЕЖАТИМЕ МЕНІ! М’ЯХА-ХА-ХА!

— Дуже смішно.

— ТАК, ПАПІРУСЕ, МЕНІ НЕ ПОДОБАЄТЬСЯ, ЯК ВОНА ЗІ МНОЮ ГОВОРИТЬ. СТУЛИ ЇЙ ПЕЛЬКУ.

Старший мовчки прикрив кістяною рукою рот Амелії. Полонена не знала, куди її ведуть: до в’язниці чи в катівню. Опір виявився марним.  

***

— Андайн, ще раз тебе прошу. Мені потрібні твої камери відеоспостереження, щоб знайти одну людину…

Інк зараз знаходився в лабораторії шаленої вченої. Це була антропоморфна риба з квадратними окулярами в лікарському халаті, заплямованому в крові. Почувши вкотре слово «людина», вона втрачала останні краплини здорового глузду: починала дивно сміятися, як справжня божевільна, і це навіть творця Всесвіту доводило до тремтіння в кістках. Та що ж це таке?

— Люди-и-ина… Чудово… Ги-ги, — королівська вчена поклацала по кнопках панелі керування та вивела на екран комп’ютера хвилини відеозйомки камер, що були розташовані в різних куточках Підземелля. До них також належав Сновдин. У поле зору однієї камери потрапило двійко скелетів з їхньою бранкою.

— Ось і вона! Уміє ж дехто втрапляти в халепу… Дякую тобі, Андайн, ти мені дуже допомогла, — на цю подяку від художника божевільна нічого не відповіла — лише бурмотіла щось собі під носа.

***

Великий Санс крокував попереду та тягнув Амелію за червоний повідок, а Папірус був посаду як наглядач. Схиливши голову, дівчина дивилася на свої ноги, та так задивилася, що почала відставати. Санс різко потягнув повідок на себе, а Папірус підштовхнув людину ближче до свого «Пана». 

— РУХАЙСЯ, МЕРЩІЙ! НАМ ЩЕ ДО КОРОЛЕВИ ДОВГО ЙТИ.

— Не підганяй мене! Йду, йду… Скажена Скеленяшка…

— ЩО ТИ СКАЗАЛА?!

— Нічого.

— БРЕХНЯ!

Амелія змінила тон і тоді відповіла:

— Кажу, скажений ти, Скеленяшко!

Цей самий Скеленяшка був на межі від нервового зриву, і невідомо, що сталося б далі, якби поряд не з’явився Інк.

— О, Кидалове!

— А ТИ ЗВІДКИ ВЗЯВСЯ?!

— ФеллСвап, годі. Відпусти її.

— Так, відпусти мене!

— А ТИ ВІДБЕРИ ЇЇ В МЕНЕ!

— Так, цейво, звільни мене вже! — вказавши на нашийник, Амелія суворо поглянула на ФеллСвапа та Інка. Другий виконав прохання, махнувши чарівним пензлем у повітрі, чим розрізав повідок навпіл. — А нашийник?

— Потім. Ходім, — ухопивши супутницю, художник повів її до нового порталу. 

— Бувай, Лихий Скеленяшко! А ти, Папірусе, не кури!