Розділ ІІ: Тако з присмаком меду

Що спільного між вороном і письмовим столом? Нічого1 . Візьмемо тако і мед. Що в них спільного? Лише те, що це їжа. А ви куштували коли-небудь тако з медом? 

Оскільки Амелія вже трохи починала звикати до невагомості, падіння на тверду землю для неї стало неочікуваним. Добре, що вона не отримала жодних небезпечних травм. Хоча під час приземлення дівчинка все ж примудрилася збити коліна, і тому зараз на одному з них красувалося добре видне садно. За останні роки це було перше садно, не враховуючи випадку з велосипедом  у третьому класі молодшої середньої школи*. 

— Дідько! Агр… Як же коліна тепер болять… — обхопивши руками ноги, дівчина потерла долонькою місце забою із протяжним стогоном.  Зараз їй, вочевидь, хотілося вимовити одне «погане слово» вголос, та цього не сталося, бо голоси із сусідньої кімнати змусили Амелію напружитися.

— ПАПІРУСЕ, ЛЕДАЧЕ! ЗАЙМИСЯ ЧИМ-НЕБУДЬ! НАВЕДИ, БУДЬ ЛАСКА, ЛАД У КОМОРІ! ВИНЕСИ СЮДИ ДЛЯ ПОЧАТКУ ВСІ ЯЩИКИ, А Я ПОТІМ ПЕРЕБЕРУ ВСЕ, ЩО ТАМ ЛЕЖИТЬ.

— Ну, ок, бро, як скажеш, — голос був млявим, а, значить, другого змусили працювати, і він збирався з великим небажанням. Цей  “хтось” незабаром з’явився у дверному отворі комори. Високий скелет у жовтогарячому худі й болотяного кольору штанах. У зубах він тримав цигарку й палив. Після його появи в приміщенні почало жахливо смердіти тютюном: це підтвердив сильно зморщений ніс дівчинки.

Скелет-курець підійшов до ящиків. За одним з них зараз сиділа Амелія. Вона не знала, як на неї відреагує монстр, тому натрапити на очі не збиралась. Оптимальним варіантом було сховатися в ящик, а далі хай там що. Амі так і вчинила. Коли Папірус взяв у руки один ящик, він відчув надлишок ваги.

— Ого! А він важкий…

“Сам ти важкий”, — мабуть, хотіла сказати та, що сиділа в ящику.

***

Доки з комори виносили інші ящики, Амелія встигла навіть трохи задрімати. Було темно і м’яко. Як раз все для зручного сну. І пощастило, що ящик об’ємом виявився більшим за шістнадцятирічну школярку. Інакше на вряд чи в тісній коробці вона змогла б так спокійно влаштуватися. Хоч-не-хоч, а зрештою тиху годину нашої героїні порушили. Ящик відкрили, і в комфортне “гніздечко” надійшло світло, яке одразу ж прорізало дівчині очі. Тільки тоді вона зрозуміла, що їй доведеться якось пояснити господарям цю ситуацію.

— ОВВА, ЩЕ ОДНА ЛЮДИНА! — Амелія помітила навпроти невеликого на зріст скелетика, в очках якого мерехтіли блакитні зоряні зіниці, і тієї ж миті відчула на собі важкий погляд старшого скелета. — ЦЕ ЩО, ПОДАРУНОК МЕНІ НА ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ?! ХОЧА ЗАЖДИ… МІЙ ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ ВЖЕ МИНУВ… БАЙДУЖЕ! БРАТЮНЬ, ТИ НЕ ЗАБУВ!

Молодший скелет з блакитною пов’язкою на шиї почав тискати бідолашну людину за щоки. 

— А ВОНА СПРАВЖНЯ?

— Справжня, справжня… — тихо відповів костяний дивак у худі.

— ВАУВІ! 

— Боже мій, який же ти милий! — Амелія не витримала, потягнулася руками до щелепних виступів на черепі скеленяшки, які мали бути “щічками”, і почала їх трясти. 

— ПОГЛЯНЬ, ПАПІРУСЕ, ВОНА ЗА МНОЮ ПОВТОРЮЄ! 

— Хі-хі, а ти кумедний!

— ЦЕ ОЗНАЧАЄ, ЩО МИ ВЖЕ ДРУЗІ? 

— Е-е-е… Ну, я навіть не знаю твого іме… — не встигла дівчинка до пуття відповісти на запитання, як невгамовний скелет схопив її за зап’ясток і потягнув десь в середину будинку. 

— ХОДІМО ЗІ МНОЮ, ЛЮДИНО! ВЕЛИКИЙ САНС ПОКАЖЕ ТОБІ СВОЇ ВОЛОДІННЯ!

“Ось, значить, як його звуть…” — мабуть, міркувала Амелія.

Санс привів людину до вітальні. Позаду них неспішно йшов Папірус, тримаючи руки в кишенях, а цигарку — в зубах. Кімната була доволі просторою і виходила, скоріш за все, на кухню. Інша її сторона вела до сходів на другий поверх, де розташовувалося двоє окремих дверей, а що там поза ними — невідомо. Та й неважливо. Зараз Амелію цікавив лише інтер’єр вітальні. Перед собою на дивані вона помітила дівчинку приблизно її віку. Незнайомка-шатенка була одягнена в зелений светр з однією жовтою смугою та коричневі шорти майже до колін. У руках вона тримала плеєр з навушниками. Вочевидь, слухала музику. Та їй довелося витягнути ті навушники з вух і підняти погляд на братів-скелетів з їхньою новою подружкою.

— ЛЮДИНО, ЗНАЙОМСЯ, ЦЕ — ЛЮДИНА! ЛЮДИНО, А ЦЕ ЛЮДИ-… ЕЕЕЕ… ДАВАЙТЕ, ЩОБ НЕ ПЛУТАТИСЯ, Я ЗВАТИМУ ВАС НА ІМ’Я? ОТЖЕ, ЗНАЙОМСЯ, ЦЕ ЧАРА, — Санс указав на дівчинку на дивані. Та своєю чергою дивилася на Амелію зі здивованими очима. — ЧАРО, А ЦЕ…

— Амелія.

— АМЕЛІЯ! ОТ І ПОЗНАЙОМИЛИСЯ. ТЕПЕР У МЕНЕ ДВОЄ ДРУЗІВ! — від приливу радощів скелет обійняв обох дівчат, та з такою силою, що Амі ледь не задихнулася. По Чарі було видно, що вона вже звикла до “Великих обіймашок Великого Санса”, — ЗА ВИНЯТКОМ ПАПІРУСА: ВІН МІЙ БРАТ. — ДОБРЕ, КОЛИ ТИ ВЖЕ ЧАСТИНА НАШОЇ РОДИНИ, АМЕЛІЄ, Я, ВЕЛИКИЙ САНС, ПРИГОЩУ ТЕБЕ СВОЇМИ ФІРМОВИМИ ТАКО!

— Гм… Звучить смачно. Я все ж спробую, — тільки-но Амелія це сказала, і скелет тієї ж миті зник десь на кухні, заторохтівши тарілками та сковорідкою. Гостя з паралельного всесвіту лишилася сидіти на зеленому дивані разом із Чарою і Папірусом. Перша була, вочевидь, неговірка, а от скелет одразу поставив запитання:

— Скажи чесно, ти за нами стежила?

— Га? Що? А-а-а… Тут такий прикол вийшов… Ви часом не бачили іншого скелета, одягненого, як художник? Нє?

— А, Інк? Тоді все зрозуміло. Ні, не бачили, — те, як хутко Папірус закрив тему розмови, виявилося більш неочікуваним, ніж саме запитання. Амі вивчала свого співрозмовника пильним поглядом. Поряд зі скелетом на невеличкому столику стояла класична чорна попільничка, у якій було кілька недопалків. От і зараз Папс струсив трохи попелу з цигарки та знову закинув її до рота. 

— Курити взагалі-то шкідливо. Легені зіпсуєш, — з осудом заявила дівчинка. 

— Хах… А в мене немає легеней. Я вдихаю і видихаю дим крізь ребра. 

— Слушно. Добре, не зважай, — на цьому розмова скінчилася.

Минуло кілька хвилин, і до вітальні зайшов Санс з тако на таці, чим приніс із собою запах смаженого м’яса та свіжих помідорів. 

— BONE APPÉTIT! ОЙ…

Почувши знайомий каламбур, Папірус наполегливо посміхнувся. 

— О, так.

— О, НІ! — награно зойкнув Санс, після чого підморгнув Папірусу, склавши пальці пістолетами на обох руках так само, як і його брат. Скелети обмінялися жестами та в один голос мовили:

— ЦЕ Ж ОКОСТЕНІЛИЙ КАЛАМБУР! 

Амелія намагалася стримати усмішку, що була з’явилася на її обличчі, але через сміх Чари втратила над собою контроль. Папірус же спокійно дістав баночку з медом і налив трохи на всі тако. 

— ПАПІРУСЕ! ТИ ЗНОВУ ЗІПСУВАВ УСЕ СВОЇМ МЕДОМ!

Попри крики шеф-кухаря, Амелія потягнулася за тако і трішки відкусила.Цього було цілком достатньо, щоб розкуштувати незвичну на смак страву.

— М-м-м… Смачно.

Скелет у синьому плащі вже смикав свого безсоромного брата за каптур гуді й одразу ж відпустив, почувши похвалу своїх наїдків. 

— ХА! ЦЕ ТОМУ, ЩО МОЇ ТАКО ВИЯВИЛИСЯ НАСТІЛЬКИ НЕЙМОВІРНИМИ, ЩО НАВІТЬ ЯКИЙСЬ ТАМ МЕД НЕ ЗМІГ ЗІПСУВАТИ ЇХНІЙ БОЖЕСТВЕННИЙ СМАК!

Папірус радісно усміхався. Чара намагалася стримати новий прилив сміху, прикривши рот долонею. 

— Слухай, твої тако такі смачні. Може, навчиш мене готувати їх?

Санс замислився. Його посмішка не передвіщала нічого хорошого. Принаймні так лише здавалося спершу. 

— ГМ-М-М… ЦЕ НАДСЕКРЕТНИЙ РЕЦЕПТ ВЕЛИКОГО САНСА… АЛЕ ТАК ТОМУ Й БУТИ. Я НАВЧУ ТЕБЕ ГОТУВАТИ ТАКО, ЛЮДИНО. ТИМ ПАЧЕ ТИ МЕНІ ПОДОБАЄШСЯ. 

— Чудово.

— ХОДІМО СКОРІШ! ПОЧНІМО НАВЧАННЯ! — Блакитноока ще хотіла щось сказати, але не встигла: скелетик знову схопив її за руку та блискавично повів на кухню. — ОСЬ МІЙ КАБІНЕТ! — доки Санс усе розповідав, Амелія тим часом роздивлялася раковину. Вона була значно нижча за неї! Сама думка про те, що цю раковину встановив Санс (враховуючи його зріст), змушувала тішитися. Адже якби ця раковина була такою ж високою, як Папірус, то нижчого скелета доводилося б ставити на стілець. — ОТЖЕ, ПОЧНІМО МАЙСТЕР-КЛАС. ДЛЯ ПРИГОТУВАННЯ ТАКО НАМ ЗНАДОБЛЯТЬСЯ: ТОРТИЛЬЇ, М’ЯСО, ПОМІДОРИ, ЛИСТЯ САЛАТУ ТА СИР. СПОЧАТКУ ОБСМАЖУЄМО М’ЯСО НА ПАТЕЛЬНІ, А ТОРТИЛЬЇ РОЗІГРІВАЄМО В МІКРОХВИЛЬОВЦІ. — У мисці лежало вже нарізане м’ясо, тому залишалося лише викласти його на сковорідку й обсмажити з обох сторін. Цю справу Санс вирішив довірити Амелії. — ТИ ПЕРЕМІШУВАТИМЕШ М’ЯСО, ДОКИ ВОНО СМАЖИТЬСЯ, А Я ПІДІГРІЮ ТОРТИЛЬЇ.

Після того, як м’ясо, як слід, обсмажилося, скелет продовжив:

— ТЕПЕР НАРІЗАЄМО КІЛЬКА ТОМАТІВ, — це головний кухар теж взяв на себе. Тримаючи в руках два гострих ножі, Санс замахнувся і, подібно до самурая, з бойовим кличем почав рубати помідори так, ніби він їх ненавидів. Амі дивилася на це видовище з вилупленими очима.

Кілька секунд, і помідори нарізані.

— ТАК, ЧУДОВО! А ТЕПЕР БЕРЕМО ТОРТИЛЬЇ І КЛАДЕМО НА НИХ ЗЕЛЕНЕ ЛИСТЯ САЛАТУ, — для прикладу Санс поклав один лист на свою тортилью, а другий дав покласти дівчинці, що та й зробила. — ДАЛІ КЛАДЕМО НА ЛИСТЯ М’ЯСО, А ЗА НИМ ПОМІДОРИ, — скелет-кухар приготував начинку і поклав її на салат. Амелія все повторила в такій самій послідовності. — ЩЕ СЮДИ ТРЕБА СИР. ЙОГО ПОТРІБНО НАРІЗАТИ СОЛОМКОЮ. ДУМАЮ, ТИ ВЖЕ ЦЕ ЗРОБИШ САМА.

Пильно спостерігаючи за тим, як дівчина добре володіє ножем, скелет з пов’язкою розкладав сир на майже готові тако. 

— ЧУДОВО!

— Це все?

— НІ. НАРЕШТІ НАСТАВ ЧАС НАЙСЕКРЕТНІШОГО ІНГРЕДІЄНТА, ЩО РОБИТЬ МОЇ ТАКО ПО-ОСОБЛИВОМУ СМАЧНИМИ! — урочисто мовив Санс.

— Гм… І що ж це?

— МІЙ НАДТАЄМНИЙ СОУС ВЕЛИКОГО САНСА!

— Чому таємний?

— ТОМУ ЩО Я НЕ СКАЖУ ТОБІ ЙОГО РЕЦЕПТ. ЯКЩО ТИ БУДЕШ ЙОГО ЗНАТИ, ТО ТОДІ МОЇ СУПЕРСМАЧНІ ТАКО ВЕЛИКОГО САНСА ВЖЕ НЕ БУДУТЬ ТАКИМИ ОСОБЛИВИМИ. САМЕ ЦЕЙ РЕЦЕПТ І ВІДРІЗНЯЄ ЇХ ВІД ІНШИХ ТАКО! ОТ РОБИТИМЕШ СВОЇ ТАКО, ТОДІ Й ВИГАДАЄШ СВІЙ РЕЦЕПТ ТАЄМНОГО СОУСУ.

— Хі-хі, гаразд. Ти такий няшка! — з доброю усмішкою на обличчі відповіла Амелія. Скелетик у сірому костюмі здивовано поглянув на неї.

— ГА? НЯШКА? А ЩО ОЗНАЧАЄ “НЯШКА”?

— Няшка? Няшка… Ну, це означає… Чарівний.

— СПРАВДІ? ВАУВІ! ЛЮДИНА НАЗВАЛА МЕНЕ ЧАРІВНИМ! — від радощів Санс накинувся дівчині на шию, через що та ледь не впала. Він хоч і був їй до плечей, вага кісток (плюс одяг) залишалася відчутною. Принаймні Амелія не одразу витримала такий тиск. Щоб не заважати кухарю готувати свій супертаємний соус для тако, вона відійшла в бік та раптом почула голоси, що лунали з вітальні. Один з них точно належав Папірусу. Прислухавшись, Амелія впізнала голос другої особи.

— Так, значить, Найтмер планує навідатися у Dusttale?

— Ага, я це дізнався зі слів Санса з того всесвіту. Випадково, коли, здається, шукав… Декого. І мені довелося з ним зустрітися. 

Тут вже наша героїня не стала чекати та, вискочивши з кухні, змусила скелетів замовкнути своєю появою.

— Ось і ти, Кидалове! Чого так довго?

— Т-т-ти?! — Інк здивовано оглянув дівчину з ніг до голови.

— Га, так ти її шукав по всесвітах? — Папс посміхнувся і вкотре заткнув рота підпаленою цигаркою. 

— Ну, Кидалове, як будеш виправдовуватися? Хто такий Найтмер? — блакитноока суворо схрестила руки на грудях. Нова кличка художнику здалася дещо дивною.

— Гей! Я не кидав тебе, ти сама втекла! Я взагалі-то шукав тебе… Щодо Найта, тебе це не обходить. 

Тієї ж хвилини з кухні виглянув знайомий череп Великого Санса. Він помітив гостя та весело привітався:

— О, ПРИВІТ, ІНКУ!

— Навзаєм, Блуберрі… —  скелет досі здивовано дивився на Амелію. Та кинулася обіймати Санса.

— А ми от потоваришували. Вже й тако разом готували.

— ТАК-ТАК, ЛЮДИНА СКАЗАЛА, ЩО Я ЧАРІВНИЙ!

— Мгм… Я радий за вас, дуже, та Амелії, по-моєму, треба додому.

— Що? Ні! Я лишуся зі Скеленяшкою, а ти, Кидалове, йди собі.

— Та я не Кидалове! Це образа така?

— Це я тебе так назвала, і тепер тебе звуть Кидалове.

— А Я НЯШКА! “ЧАРІВНИЙ” ЗНАЧИТЬ.

— Так, у мене обмаль часу, тож тобі час до свого всесвіту, — взявши дівчинку за руку, Інк спробував потягнути її за собою, але тут до гри “потягни людину” доєднався Санс. Він схопив іншу руку Амелії та потягнув у свій бік.

— НІ! ЛЮДИНА ЗОСТАНЕТЬСЯ ЗІ МНОЮ!

— Так, я лишуся з ним!

— Кажу ж, інакше ніяк: це небезпечно.

— ЗІ МНОЮ ВОНА БУДЕ В БЕЗПЕЦІ!

— Так!

— Гаразд… Гаразд! Ти лишаєшся, — Інк відпустив руку Амелії, оскільки не хотів розірвати її навпіл. 

— Ура! — та не встигла Амі зрадіти, як Кидалове різко перехопив її назад і підштовхнув до порталу, що з’явився секунду тому.

— ГЕЙ, ЛЮДИНО, ТИ КУДИ?

***

Просторова діра привела героїню в рідну оселю, а точніше — у спальню. Незабаром з’явився Інк. Звівшись на ноги, Амелія злісно напала на свого провідника. 

— Що це тільки що було? Ти обіцяв лишити мене там!

— Ну, мені ж треба було якось тебе запхати в портал, аби повернути додому. Я не розумію, чим ти не задоволена? Спочатку ти звинувачуєш мене в тому, що я “кинув” тебе в Underswap, хоча ти сама туди влізла, а тепер ти просиш мене, щоб я тебе повернув назад? Як… Це розуміти? 

— А ніяк! Ти ж не пояснив, де ти був!

— Я шукав тебе!

— Це я знаю, а хто такий Найтмер?

— Це вже тебе не обходить. Це моя робота. Я маю рятувати всесвіти, а інакше…

— Інакше що?

— Це тебе не обходить. Тобі краще лишитися тут, у безпеці, і взагалі забути про нашу зустріч.

— Зажди, — мовила Амелія, — хвилиночку, як можна забути те, як ти потрапив без запрошення в мій будинок?

— Гаразд, просто уяви, що ти мене не знаєш, окей?

— Та я й так майже нічого про тебе не знаю! Ти в нас “Пан Надсекретний”, — на цій фразі дівчинка зробила уявні лапки пальцями. — Ми ледве знайомі, серйозно. 

— Добре, слухай… Мені потрібно всесвіти захищати, а ти, як тягар, на мою голову взялася випадково.

— Коли вже таке діло, давай я тобі якось допоможу, щоб вибачитися, і тоді ми розійдемося? Я ж не заспокоюся, якщо я тобі чимось нашкодила. У одному всесвіті я вже була, тож подорож іншими також витримаю.

Інк тяжко зітхнув і на хвилину замислився. Після цього він підняв зіниці та поглянув на Амелію.

— Так що ти там казала?

— Я хотіла сказати, що допоможу тобі рятувати всесвіти. Я не жартую. 

— НІ!

— Чому ні?

— Ти взагалі розумієш, наскільки це небезпечно?! Вибач, але тобі не можна. Я мушу йти, бувай!

— Зажди, цього разу не втечеш! — ухопившись за кінець коричневого шарфа Інка, Амі вперлася ногами в підлогу.

— Гей! Відпусти, бо задушиш.

— Ха-ха, у тебе немає ні шиї, ні горла.

— А… Я про це якось забув. Але все одно відпусти! 

Спроби відвоювати шарф у скелета виявилися марними. Амелія так сильно потягнула кінець, що Інк впав разом з нею на підлогу.

— А тепер я йду з тобою?

— Кхм… Гаразд, як скажеш, — І знову, як тоді, художник заштовхнув дівчину в портал без її згоди.

***

Санс був занудьгував, та поряд з диваном з’явився портал, і звідти вискочила знайома фігура разом із творцем усесвітів.

— ЛЮДИНО, ТИ ПОВЕРНУЛАСЯ!

— Скеленяшка! 

Великий Санс вже проявив свої здібності майстра обіймашок, а потім відірвався, залишивши дівчині особистий простір.

— ВИБАЧ, Е-Е-Е… АМЕЛІЯ, ТАК?

Вона кивнула у відповідь. Чара, яка сиділа неподалік, обпершись об підлокітник, як і раніше, дивилася на Амелію із широко розплющеними червоними очима. Життя в Підземеллі з почварами навчило її багатьом речам, але не спілкуванню з людьми. 

— НУ, ЩО, ПРОДОВЖИМО ГОТУВАТИ? ІНКУ, ТИ БУДЕШ ТАКО?

— А чому б ні? Поїм на дорогу, — злегка усміхнувшись, скелет поправив свій пензель за спиною і присів за стіл до Папіруса з Чарою.

• 1Відсилка на «Алісу в Дивокраї».