Розділ І: Кістяний гість у моїй хаті

Увесь світ — це одна велика картина, наші долі прописані у великій книзі життя, а кожен із нас — творіння одного художника. 

— Б-б-будь ласка, зупинись…

На землі лежав майже безсилий скелет-художник. Неподалік від нього валявся великий пензель, а якщо більш точно — його єдина зброя. 

Інк із жахом в очах дивився на свого супротивника, який був набагато сильніший за нього. Це був монстр, що повністю складався із ненависті, він здавався вищим завдяки чотирьом щупальцям, які знаходилися за спиною. Одразу і не скажеш, що це скелет. З усіх частин тіла чітким було лише ліве око, що світилося блакитним сяйвом. 

— Ха-ха-х-х-ха… Ти лишень поглянь на себе, Інку! Жалюгідне видовище: страх, сум, безвихідність… Усе це моя робота! 

— Найте… Прошу, зупинися… Тобі не треба цього робити…

— Ще і як треба! Нарешті вони зрозуміють, що я кращий… Відчують мою міць і владу над усім Мультивсесвітом! Мені лише потрібно здобути ще більше негативу й останнє яблуко — душу мого любого братика. 

— Найт… — за цей час Інк устиг дотягнутися до пензля і приготуватися до наступного нападу. З розбігу він пішов на Найтмера, але той, подібно до безформного чорного слизу, зібрався в калюжу й таким чином зміг уникнути атаки. Після того, як художник усвідомив, що його вкотре обдурили, принц ночі знову набув своєї форми скелета Санса та жбурнув щупальцями Інка в стіну якоїсь будівлі. Той від сильного болю заскиглив, крикнувши після зустрічі з асфальтом. Зоряна зіниця у лівому оці повільно замерехтіла, попереджаючи про вичерпані сили. Скелет приклав кістляву руку до черепа, при цьому злісно позираючи на Найтмера. 

— Інку, навіть не намагайся мені завадити . Незабаром ти поклонятимешся мені. Ви усі будете поклонятися МЕНІ! — з цими словами Найтмер увійшов у портал, залишаючи за собою чорні щупальця. Слідом за ним увесь всесвіт почав стягуватися, утворюючи темну вирву із ненависті. 

— Найте! 

Інк з останніх сил зміг звестися на ноги та підхопити за собою пензель. Він знав, що від цього світу більше нічого не залишиться, тому, мазнувши своєю зброєю у просторі, скелет поквапився стрибнути в діру. 

Порожнеча… Біла порожнеча, що не мала жодних меж. Порожнеча, у якій не видно кінця, дна чи найвищої точки. Нічого, окрім білої нескінченної порожнечі. Ось усе, що лишилося від колишнього всесвіту. Раніше він був живим і барвистим, а тепер… На його місці один пустий білий аркуш, з якого стерли все живе. Тепер цей аркуш лише доповнює нескінченну Антипустóту, роблячи її ще більш нескінченною.

Інк ступав по цій порожнечі без настрою. Сльози розтікалися в нікуди. Трохи рваний і потертий від бруду шарф тріпотів на шиї, дарма що ніякого вітру в Антипустоті бути не повинно. 

— Я… Я програв… Знову. Я… П-п-пробачте мені… Я не зміг урятувати вас… Я зрадив вас… Знову, — сльози, зітхання і біль, який неможливо вгамувати. Схоже, що випитий флакон блакитної фарби був зайвим. 

Той світ, котрий сяяв своїми барвами серед інших світів… Його нема. І саме Інк відповідав за все це. Він мусив охороняти весь Мультивсесвіт від різних помилок і тих, хто намагався зруйнувати його. На мить у художника з’явилася якась надія, що він зможе. Ось секунда — і великий пензель із фарбами вже в його руках. Попереду відкривається ще один портал, і Інк стрибає туди…

***

Довгі вії розплющилися, показавши на світ сонні блакитні очі. Дівчинка-підліток повільно спустила ноги, зануривши їх у рожеві капці з вушками. Погляд був спрямований на будильник. Четверта двадцять три. 

На обличчі школярки було щось на кшталт посмішки. Вона відображала чи то легку радість, чи то розчарування… Зараз було складно визначити настрій дівчини. Солодко потягнувшись, Амелія підійшла до пластикового вікна і відчинила його навстіж. У кімнаті миттю відчулося свіже повітря, просякнуте запахами ранкової роси й квітів, що рано розпустилися.

Заливши спальню провітрюватися, дівчинка одразу ж пішла у ванну. Після ранкового туалету поставила чайник кип’ятитися, а сама тим часом встигла поснідати канапкою із шинкою. Так само, не поспішаючи, Амелія пила чай і поглядала на годинник. Вона помітно повеселішала.

Рідко хто з таким азартом готувався до школи. Адже ніхто не любить прокидатися рано, йти на навчання і робити уроки? Амелія не лише була ранньою пташкою — ба більше, вона ще й домашнє завдання виконувала з величезним задоволенням. Усе тому, що дівчинка вчиться не у звичайній школі, а в школі з монстрами, де її навчають різній магії та єдиноборствам! 

***

Час тягнувся до шостої години. Сонце тільки-тільки підіймалося на небосхил, а з кущів було чутно дружні трелі птахів. Амі вже встигла одягнутися і розчесати своє русяве волосся в очікуванні сьомої ранку. 

Раптом на підвіконня приземлився невеличкий метелик. На вигляд такий непримітний, проте якщо краще придивитися… То можна було побачити, наскільки він гарний! Неоново-блакитні крильця, на кінцях яких переливалися усі кольори веселки. Невимовне видовище. Хай там як, а Амелія мусила відобразити це на малюнку! Взявши порожню банку, дівчинка обережно накинула її на метелика і швиденько прикрила кришкою. Крилата комаха намагалася пурхнути, але в ту ж мить її зупинила скляна перешкода. Звісно, школярка не була такою садисткою. Вона трішки відкрила кришку для кисню, але так, щоб маленький бранець не зміг утекти. Поставивши на стіл банку з дивовижним метеликом, Амі взялася за фарби та папір. 

***

Минуло десь півтори години. Картина була майже готова. Тільки та частина, де в метелика на крильцях були райдужні краї, виявилася найскладнішою. Здебільшого через нестачу фарб, тому дівчина вирішила відкласти цю справу на потім, коли вона після школи дорогою купить нові. 

Сьома тридцять п’ять. Час іти. Амелія підхопила рюкзак і пішла до школи, не забувши при цьому наостанок поцілувати маму. 

***

Загалом навчальний день минув, як зазвичай. Для тих, хто вчиться у звичайних школах, це виглядає не так вже й звично. Останнім у списку уроком була бойова етика, який вела Торієль, засновниця самої школи. Щиро кажучи, цю етику складно було назвати «бойовою», тому що цілий предмет був заснований на розповідях про доброту, а також характеристиках усіх людських душ. Кожна людина мала свій характер і, відповідно, свій тип душі. Усе це частково звучить не дуже цікаво, та всі любили урок бойової етики за один єдиний плюс: до нього нічого не задавали, а замість оцінок ставили відмітки «добре» або «постарайся краще». Складалося враження, що шістнадцятирічні підлітки, немов шестирічні. Для Торієль це не мало жодного значення. 

Сьогоднішній урок був набагато цікавішим за попередні. Після теорії прийшла практика. Надівши окуляри, шкільна козо-мама любо усміхнулася, взяла в руки журнал і вирішила розпочати урок. 

— Отже, діти, сьогодні ми будемо на практиці показувати свої бойові навички. Як я вам вже казала, «Помилування» одна з головних речей, які ми повинні використовувати під час бою. Сьогодні я когось викличу на легкий рівень. Вашим конкурентом буде фроґіт. 

Усі миттєво почали перешіптуватися, обговорюючи почуте.

— Амеліє, не хочеш спробувати? 

— Хто? Я? — учні з цікавістю поглянули на однокласницю. Це насторожило дівчину, проте вона все одно була готова до будь-яких випробувань. — Ну, гаразд.

Гордо виставивши груди вперед, Амелія покрокувала до дошки. Якщо ж Торієль каже, що рівень легкий, значить, він і справді легкий. На вчительському столі сидів невеличкий монстр, схожий на біле жабенятко. Дівчинка не знала, що їй слід робити, але вона продовжила уважно слухати Торі.

— Чудово. Уяви, що ти на полі бою. На тебе напав фроґіт. Насамперед поговори з ним. Це відверне його увагу, а далі в міру можливості використай Помилування, зрозуміла?

Амі схвально кивнула. Усе здавалося таким простим… Тільки от вигадати тему для розмови учениця ніяк не могла. Їй ще ніколи не доводилося спілкуватися з фроґітами, а тут, як на зло, він ще й мовчить! 

— Ем… Привіт… — монстр продовжив грати у мовчанку. Торієль вдала тріумф, тому з метою підбадьорити школярку заплескала в долоні.

— Молодець!

— Кхм… Як справи?

Фроґіт, схоже, не розумів людської мови, але все-таки видав звук, схожий на квакання. Це і було квакання. Воно змусило увесь клас залитися гучним реготом. Амелія напружилася. Торієль, помітивши збентеження своєї учениці, спробувала заспокоїти школярів:

— Тихіше, не заважайте! 

— Торієль! — у клас, захекавшись, залетів Монстр Кід. Саме вчасно. Амелія було розслабилася. 

— Що сталося, Монстренятко?

Малий не міг одразу відповісти, оскільки після тривалого бігу він спіткнувся і впав на обличчя. Відсутність передніх кінцівок сильно завдавала бідоласі клопоту. 

— Там терміново! Фріск потрібна твоя допомога! 

Обличчя козо-мами стало похмурим. 

— Прошу вибачення, діти, мені терміново треба відлучитися. На жаль, вам доведеться піти з уроку раніше. На цьому все, додому нічого не задаю, — закінчивши з промовою вчительки, почвара з останнього подиху побігла за Монстренятком.

Оскільки урок бойової етики був останнім, клас гучно закричав і радісно вискочив з кабінету Торієль.

***

Амелія йшла сама. Повільно і не поспішаючи. У п’ятистах метрах від школи знаходилася канцелярія, куди дівчинка забігла, щоб купити фарби. Зібравши цілий набір, юна художниця м’яко усміхнулася і трішки пришвидшила ходу. Крокуючи підстрибом, вона мугикала під ніс улюблену пісню. Саме в цю мить дівчинка йшла повз кіоску зі спеціями, за прилавком якого міцно спав скелет, одягнений у блакитне худі. Амі нерідко доводилося бачити це видовище. До школи й додому вона ходила лише цим шляхом. 

Дорога простягалася парком і прямо через центр містечка вела за кут, де і стояв будинок нашої героїні. Перш ніж дійти до повороту, треба було обійти кіоск. Амелія ще ніколи нічого не купувала в ньому, бо сумнівалася в якості продуктів. От і зараз дівчина навіть не наважилася розбудити продавця і спитати ціни на кетчуп та перцеву приправу. І зовсім не тому, що продавцем був саме монстр. Просто…

— Не розумію, як можна спати на роботі? — це запитання в голові Амелії виникало щоразу, коли вона оминала сплячого скелета-ледаря. 

***

Мама дівчинки ще була на роботі, тому їй довелося готувати собі самій. А загалом багато готувати й не доводилося: у холодильнику стояло декілька пляшок із йогуртом, лоток яєць, а в морозильнику — пакетик із нагетсами. От і вся їжа. Помивши напередодні руки, Амі хутко зробила собі омлет із яєць і з’їла, після чого запила легкий обід йогуртом. 

У будинок подзвонили. Дівчина зібрала волосся в пучок і побігла до дверей. На порозі стояла її подруга Луїза. 

— О, привіт, Ліз!

— Привіт, Амі. Я до тебе в гості. 

— Та я зрозуміла, що не до себе додому, — на такий відгук Амелії брюнетка посміхнулася. — Слухай, я зараз перевдягнуся, Почекаєш, гаразд? 

— Добре, тільки недовго. 

Хазяйка будинку поквапилася у спальню до гардероба. Спочатку вона окинула швидким поглядом банку з метеликом. Він на диво ще жив. Наступне, що змусило Амелію відволіктися — це протяг з боку вікна. Дівчина ніби гадала, що перед виходом зачинила його. Ще одна річ ледь не налякала школярку. На підвіконні сиділо жабеня, схоже на те, що було на уроці бойової етики. Фроґіт. 

— Пресвята чайна ложка, а ти як тут опинився?! — у відповідь почвара мовчала, що цілком слід було очікувати. — Ану геть, геть звідси! — відігнавши несподіваного гостя в садок, Амелія зачинила вікно. 

— Ну, тепер перейти до зміни іміджу, — з одягу дівчинці треба було лише замінити спідницю на шорти, а із взуття — туфлі на кеди. Поправивши на голові волосся, Амі зрештою накинула спортивну рожеву кофту з білими кошачими мордочками. 

На кухні нудьгувала Луїза. На жаль, їй терпець увірвався. 

— Амеліє! Ти якась повільна! 

— Неправда! — за виправдання хазяйка будинку примчала до подруги.

— Окей, чим тоді займемося?

— Гм… У мене в кімнаті десь завалялася «Монополія». Зараз принесу!

— Добре, мерщій. 

Амелія кинулася шукати настільну гру, яка лежала в шафі. Тільки її перервала невідома фігура скелета, що стояв біля столу.

— Гм, а ти непогано малюєш. 

Дівчина скрикнула. З кухні почувся здивований голос Луїзи:

— Що там таке? 

— А… Ем… Нічого! Мишу просто побачила… 

— Так ти ж мишей не боїшся.

— Йой, це була шкарпетка! Хі-хі… Ем… — на цьому напівслові дівчинка грюкнула дверима спальні та, підхопивши в руки стілець, виставила його вперед ніжками до незнайомця. 

— Хто ти такий і як опинився у моїй хаті?! Хутко відповідай! 

— Воу, воу, спокійно… Я тебе не скривджу. 

— Говори! 

— Що?..

— Хто. Звідки. І як? Швидко відповідай, а інакше викличу поліцію!

— Е-е-е… Гаразд. Мене звати Ink!Санс, можна просто Інк. Я творець паралельних всесвітів, який займається їхнім редагуванням і захистом…

— Маячня! Так, ти, сиди тут. Нікуди не йди! А я скоро повернуся, — Амелія вийшла з кімнати, замкнувши її на ключ і прихопивши за собою стілець. 

— Амі, де ти там?

— Йду! — вона поквапилася на кухню до своєї гості, та раптом згадала, що забула взяти «Монополію». — Йой… Я зара… — звичайно, Луїза нічого не розуміла.

Амелія, доки відчиняла двері, із жахом уявляла, що робив тим часом скелет, котрий вдерся до неї в будинок без запрошення. Можливо, він цупив цінні речі. 

— Стривай, ти ще тут? Я думала, ти пішов.

— А нащо мені йти? Ти ж сама сказала, щоб я на тебе чекав.

— Ні, просто за логікою, якщо я тобі сказала нікуди не йти, ти мав утекти через вікно… Байдуже. Тоді повертаємося до допиту. Хто ти такий?

— Мене звати Інк, я творець усесвітів. 

— Ти вже це казав.

— Справді? Значить, я все сказав.

— Ні, не все. Мені потрібна точна інформація! 

— Та куди… Куди ще більш точно? Окрім твого всесвіту, існують інші, за якими я слідкую зазвичай, — скелет-художник закінчив розповідь. Його спинило здивоване обличчя дівчинки. — Ти що, мені не віриш?

— Якось складно в це повірити, — тільки зараз наша героїня зуміла роздивитися монстра. Високий скелет у коричневому вбранні з поясом, що висів через плече і на якому були закріплені різні пляшечки з фарбами. На шиї був шарф кольору кави, весь забруднений чорнилами. Також за спиною висів величезний пензель, мабуть, не для малювання, а на поясі прив’язана блакитна куртка з хутром на каптурі. 

— Зажди, а ти випадково не той скелет, що торгує тут неподалік спеціями?.. 

— Ну, по суті я він, але не він. 

— ЯК ЦЕ РОЗУМІТИ?

— Я з іншого всесвіту…

— Що за чухню ти верзеш? Які в біса всесвіти? Ніяких інших всесвітів немає! 

— Вони є!

— Гар-а-азд… — дівчина безнадійно приклала руку до обличчя і спробувала сформулювати думку. — Доведи, що ти хоча б є творцем оцих «всесвітів». 

— Я… Можу змінити одяг за допомогою чарівного пензля. 

Амелія намагалася стримати сміх.

— Окей, давай. Зміни ось це, — школярка вказала на свою кофту і шорти, — на сукню. Звичайну будь-яку сукню. 

— Раз плюнути! — махнувши пензлем навколо дівчини, Інк змусив старий одяг змінитися на пишну блакитну сукню. Амелія якусь мить стояла в шоці.

— А повернути все назад можеш? 

— Ага! — ще один помах, і сукні як не було.

— Гаразд, можливо, у мене глюки… Нумо вщипни мене… Ай! Та не в прямому ж сенсі! 

— Вибач. Ти сама сказала-

— Гаразд. Гаразд! Там. Унизу. На мене чекає подруга. Ти тут сидиш і чекаєш мене. Зрозуміло?

— Зрозумів, зрозумів.

Амі відчинила шафу, дістала «Монополію» і побігла до Луїзи, яка вже, напевно, помирала від нудьги. Чи від тривожності. 

***

Час промайнув непомітно. За грою Амелія, здається, зовсім забула про Інка. Та й зараз їй це було не так важливо. Вона вигравала у своєї подруги. Залишався останній хід.

— Щось у мене в горлі пересохло… Можна йогурт, будь ласка? 

— Ха-ха, перед смертю не надихаєшся. Скажи, що здаєшся! 

— Ні!

Тільки-но дівчина відчинила холодильник, як одразу ж його зачинила. Потім відкрила ще раз. 

— А ти що тут забув?

Інк якимось неймовірним чином зміг поміститися між полицями холодильника і нічого не розчавити за собою. 

— Я просто зголоднів. Вирішив подивитись, що в тебе є. 

— Добре, а ЯК? 

— Телепортувався. 

— Агр… Сиди вже, тільки не висовуйся, — зачинивши дверку, Амі згадала про йогурт. Вона вкотре відчинила холодильник.

— Дай йогурт.

Кістяна рука простягнула пляшечку з її вмістом. 

— Ось, тримай, — сказала Амелія до подруги.

— А чого так довго діставала? Щось сталося?

— Е-е-е… Та нічого, просто замислилася, дівчинка поставила йогурт перед Луїзою і продовжила гру.

***

Минув ще якийсь час, і, програвши, гостя збиралася повернутися додому. 

— Приємно було пограти, мені вже час.

— Ага, приємно. Ти мені винна сто баксів!

— Та забудь ти вже про гроші. Бувай! 

— Бувай-бувай! — широко усміхаючись в усі тридцять три зуби, Амелія наостанок помахала рукою і швиденько пішла назад до холодильника.

— Інку, вилі- Стоп, де він?!

Ні в холодильнику, ні в кухні скелета не було. Дівчина тоді заприсягнулася, що зустріч із монстром-художником — усього-на-всього її фантазії. Аби повністю переконатися у цьому, вона вирішила перевірити свою кімнату. Нікого нема, тільки дещо змінилося… Інтер’єр спальні був перероблений не новий. 

— Пресвята чайна ложка! 

Амелія оглянула вітальню. Нікого. Знову кухню. Нікого. Майже нікого… Озирнувшись назад, вона побачила перед собою того самого скелета-художника.

— О, ГОСПО!..

— Ну, і як тобі твоя нова кімната? Подобається?

Дівчинка-підліток схопила те, що лежало під рукою, а саме пательню, оскільки поряд зараз знаходилася лише плита з різноманітним начинням. 

— Так, близько не підходити, а інакше взнаєш мою лють! Тьфу, не взнаєш, а пізнаєш, ось! 

— Та заспокойся ти, що не так? 

— Зараз зрозумієш. Прямуй до спальні.

Скелет слухняно слідував наказам хазяйки будинку. Та своєю чергою досі тримала в руках так зване «знаряддя примирення». Обоє зайшли в кімнату.

— Тепер поверни все, як було.

— Пф-ф-ф… Та нема питань, — Інк виставив Амелію за двері. Коли вони відчинилися, усе вже перебувало на своїх місцях. Дівчина ж продовжила оглядати приміщення. Скелет стояв позаду і, мабуть, трохи здивував синьооку своїм раптовим запитанням:

— Цейво… А я можу вже йти?

— Так. Тебе тут ніхто не тримає. Йди…

Інк кивнув і вийшов із кімнати. Через секунду він повернувся назад. 

— А, до речі, як тебе звуть?

— Амелія.

— Красиве ім’я, — це були останні слова художника, після яких він зачинив двері спальні, залишивши дівчину наодинці. Амелія стояла хвильку, але чомусь кинулася до ручки дверей.

— Зажди, я хотіла спитати-

Портал, що знаходився перед виходом з кімнати, затягнув Амелію за собою, щойно вона зуміла усвідомити, що добряче вляпалася. 

***

Наша допитлива героїня опинилася всередині якогось золотого сяйва. Під ногами нічого не було, навіть землі, тому дівчина що було сили заверещала. На щастя, її за руку вчасно схопив Інк. Це спрацювало, як заспокійливе. 

— Ти чого за мною пішла?

— Га? — Амелія поглянула спочатку на скелета, а потім на порожнечу під ногами. 

— Не бійся, тут немає гравітації. Можеш літати без мене, — на цьому слові художник відпустив дівчинку, і та повиснула в повітрі, немов примара.

— Воу…

— Так чого, я запитую, ти за мною пішла?

— Та я просто з кімнати виходила! — Амі підняла очі трохи вгору й побачила перед собою купу висячих блокнотних аркушів. Не просто купу. Цих аркушиків було більше тисячі! — Ого! А це…

— Ласкаво прошу в Дудл-сферу! Тут ти бачиш безліч вікон у різні всесвіти. Окрім твого всесвіту, є ще багато інших. Наприклад, твій всесвіт називається Undertale. Він розташований під номером один. Також є ще всесвіти, схожі на твій, але з деякими змінами, до прикладу… — доки Інк усе це розповідав, повернутий спиною до школярки, та тим часом роздивлялася кожне вікно. Амелія доторкнулася пальцем до одного такого «слайда» і побачила попереду біле світло, що сяяло з віконця. Скелет-художник розвернувся до співрозмовниці обличчям, та не побачив перед собою нікого. 

— Так ось… Е-е-е… Ти де? — на весь простір промайнула одна єдина луна.