Сухарики зі смаком холодця з хріном

Антон Тарасович Барвінок. Якось занадто солідно звучало повне ім’я молодого хлопця, який щойно переїхав у маленьке містечко з великого. І чого це батьку закортіло саме сюди? Тут же, можна сказати, повна діра… Але, добре, якщо батько тут отримуватиме непогану зарплатню, того чого б ні? Антон-то протягне якось, а от мама… сюди Іґлесіас точно не приїде. Та й Вінник, мабуть, також.

Втім, ні, не все так погано. Є де відпочити, є де знайти проблеми на світлу голову колишнього мешканця майже мегаполісу. Майже, бо, ну хто назве Вінницю мегаполісом? Та майже ніхто, хіба що жартівливо.

Так от, Антон Тарасович Барвінок, чи просто Барвік, досліджував місто. Йому подобалось цілісінькими днями блукати непримітними вуличками, поміж п’ятиповерхівок та приватних домів, зазирати у чужі садки, вікна, в двори. Найкраще знайомство з містом, на його думку, проходило саме так: ти сунеш носа до когось місцевого, а той вже чи відриває його тобі, бо надто ти допитливий.

Але на ніс Барвіка поки ніхто не зазіхав. Спокійно вештаючись вуличками, де обабіч доріг росли пишні зарослі різноманітного бур’яну й кущів, Барвік насолоджувався зеленню й крихітними цікавинками. На стіні старого дому, вкритого древнім облущеним тинькуванням, висів старомодний годинник. У віконцях найнижчого поверху, підвального, хтось розставив величезні фікуси та алоє.

Герань різнобарвними плямами виринала то тут, то там — вона була всюди на цій вулиці, навіть коло крамниці. В магазині ж, старомодного зразка, де треба контактувати з продавчинею більше, ніж хочеться, сиділа старенька жіночка. Вона виконувала роль охоронця й продавчині одночасно. Барвік кивнув їй, хоч звичайно не звертав уваги на незнайомців. Жінка усміхнулась у відповідь, але запрошувати щось купити не стала.

Він поволі почимчикував далі. Дивина, але навіть рука не тягнулась до телефона. А без телефона Барвік майже життя не уявляв. Просто зрідка перевіряв, що там робиться в фейсбуці. Аж поки йому не написали знайомі, що хтось створив його фейкову сторінку у твіттері, постить меми і якусь дурню.

Барвік розлючено штовхнув камінчик, який просто собі валявся під ногами та нікого не чіпав. Камінчик ледь не гепнув по довбешці одного юнака. Він якраз зігнувся, аби підійняти монетку в п’ять гривень. Коли щось просвистіло у нього біля вуха, хлопець завмер і про всяк випадок затримав дихання. А потім повільно видихнув, ледь не впустивши монетку.

— Дивись, куди кидаєш, телепень! — гнівно кинув юнак, обережно протираючи нігтем засмальцьовану п’ятірку. — Бо я наступного разу розмовляти з тобою не буду!

— Що? — Барвік відчув, як до щік ніби чашкою з гарячим чаєм торкнулись. — Ти це кому?

Хлопець хекнув. На перший погляд: трохи молодше Барвіка, але не занадто. Але це вже добре, бо Барвік, який вважав і один рік вагомою причиною, аби «дідувати» та повчати життю. Тому Барвік розправив гострі плечі та приготувався до поєдинку. Для початку — словесного.

— Кажу, що ти йолоп сліпий, ледь мені по голові не заїхав! — хлопець опустив монетку в кишеню і випрямився.

Ну, таке. Худий, маслакуватий та й до того ж з величезними вибалушеними очима. Блакитні, майже кольору Барвікової джинсової куртки, а на голові — брудна жовта бейсболка набакир. Звідки його відкопали, цього малого? З дев’яностих? Нульових? Та ніби виглядав молодше самого Барвіка…

— Сам йолоп, — заявив Барвік, впевнено крокуючи вперед: якщо що, то головне першим заїхати по пиці, бо ж, ну, треба встигнути першим. Це дасть якусь перевагу і покаже, як то кажуть, ху із ху.

— Що?

З магазину, повз який проходив Барвік кілька хвилин тому, почувся веселий сміх. Взяв і спалахнув собі. Напруга, така, глейка, ніби вершкове масло, залишене на підвіконні, кудись зникла. Тобто, вона збереглась, але перейшла в інший стан, тонкий, ледве відчутний. Чомусь чужий сміх, сміх тієї жіночки, яка так привітно усміхнулась Барвіку, зірвав бійку.

— Нічого, — буркотнув Барвік, та й махнув рукою на юнака, мовляв, живи собі.

Той юнак потупцяв трохи на місці, ніби його муляло щось у старих кросівках. Прискіпливо поглянув на Барвіка, але коли він також кинув погляд, то сполохано відвернувся. Барвік тяжко зітхнув. Сам встигнув відчути щось важке, але не гнітюче, навпаки навіть, у грудях. Воно затрималось там, а потім легенько, майже невідчутно, опинилось у шлунку.

— Щось я тебе раніше не бачив тут, — раптом видав незнайомець у жовтій бейсболці.

— Знаєш, я тебе також, — зверхньо відповів Барвік, але потім, скрутивши уїдливість до можливого мінімуму додав: — Ми тільки-но переїхали, кілька днів тому.

— А, ясно.

Ця відповідь, після якої дуже хочеться тріснути тому, хто так сказав. Та Барвік стримався. Навіщо ж той дурник запитав хто він. Може, оцей шкет тут якесь місцеве селебріті? Хоча малоймовірно, але це краще, ніж ніхто. Барвік-бо поки друзів не шукав, та й навіщо, хай самі до нього тягнуться.

— А ти місцевий? Монетки збираєш, так? — запитав без кепкування, навіть з легкою усмішкою.

Воно ж таке — дрібноти завжди замало тій же касирці в магазині. Тому Барвік обирав безготівкові методи розрахунку. Звісно ж, там, де це було можливо. А ще… може, він підхопив смішок від літньої продавчині, а може й сам став носієм вірусу доброго настрою.

— Це моє гобі. Але ж, трясця, вічно на касі половину віддаю. А хотів банку назбирати! — зненацька юнак став таким відкритим, навіть про таке потаємне розповів.

— Так, вони завжди хочуть дрібноти. Ну, а звати тебе як?

— Грош. Це моє прізвисько, а ім’я тобі знати не треба.

От пихате. Ну, добре. Тоді Барвік для нього буде Барвіком. Хоча… Ніким він не буде для нього. Ось так.

— О, — округлив рота Барвік. — Ну, як знаєш. Па-па.

Антон Тарасович Барвінок попрощався, відсалютувавши двома пальцями від скроні. Грош проводив його коротким поглядом, хоч кортіло щось кинути у спиту, та змовчав.

Продавчиня з магазину якраз вийшла, роззирнулась. Помітивши Гроша, помахала йому рукою, та він її не помітив. Поринувши на самісіньке дно холодильника з пророкованою рибою, він думав про щось дивне, незвичайне для нього. Монетки, зібрані за сьогодні, звичайно, приємно дзвеніли в кишені, а от в животі… щось таке, ніби літр «Живчика» бахнув — суцільні бульбашки.

Перш ніж остаточно накивати п’ятами з вулички, Грош схопив того самого камінця. Ним той грубіян ледь не поцілив йому в голову. Тож, тепер, при зустрічі Грош точно помститься. Помститься, ще і як!

Камінець впав до кишені з монетами. Додому Грош повертався повільно, намагаючись пригадати чи пив він сьогодні клятого «Живчика» і що з ним взагалі таке.

***

Барвіка занесло на інший кінець міста. Саме там, де містечко переходило у селище. Межа була непомітною, хіба що знак при дорозі говорив про те, що ви опинились в іншому населеному пункті.

Кілька п’ятиповерхівок, вікна яких виходили прямісінько в невеличкий парк, погрозливо нависали над маленькими приватними будинками. Цікаво, що бачили жителі квартир у вікно? Як хтось вийшов в хати, бажаючи спокійно почухати дупцю й… його чарівну самотність порушив якийсь маніяк згори?

Втім, Барвік мало переймався проблемами цих людей. В нього своїх вистачало. Досі він гадав, що друзі самі знайдуться, а тепер — журився від того, що нипав містом сам-один. От хоча б того дурбецела взяти… Точно ж, Барвік перед ним навіть не вибачився!

Хвиля сорому війнула в обличчя, ніби жар з духовки, й Барвік зітхнув. Раніше він не помічав за собою такого, тобто совість його звичайно спала, аніж активно гризла його. Тепер же, згадуючи той день, Барвік присоромлено опускав погляд й намагався роздерти стару вавку на лікті. Того вона ніяк не могла загоїтися.

Зрештою, він пройшов кілометрів зо три, перш ніж повернувся додому. Поклацав в телефоні, навіть зазирнув у місцеві пабліки, де тільки гаражі продавали, а ще курчат та пропонували безкоштовні перукарські послуги… треба мамі сказати. Хоча… може вона без волосся залишиться. Словом, переглядаючи учасників спільнот та пабліків, Барвік намагався натрапити на знайоме обличчя. Та піймав такого облизня, якого не ловив навіть любитель купувати нарізну ковбасу зі знижками.

Гроша наче не існувало. Або ж він сидів у якійсь печері, або ж зранку до ночі шукав монетки. Але ж на вулиці Барвік його не стрічав. Що, невже дрібноту більше ніхто не губив чи… може, піти до місцевого РАЦСу, там точно десь завалялось щось.

Десь та падлюка зачаїлась. Значить, не потрібні були йому вибачення нещасного Барвіка, як пакетики на касі? Ще раз переглянувши чергову спільноту, перечитавши купу мемних оголошень, Барвік трохи заспокоївся. Совість можна приспати, якщо знати чим. Можна нагодувати її сухариками, піцею, купити суші, залитися пивом, можна змусити її солодко спати чи дивитися кумедний серіал. Тільки от вона рано чи пізно все одно прокинеться. І коли вона прокинеться, то буде волати так, як людина, яка купувала щось по акції, а пробили по повній ціні. Навіть гучніше.

Коли ніч зиркнула на місто хижим оком, і всюди розпустила темні мацаки, Барвік сидів на сходинках зачиненого магазинчика. Продавчиня давно пішла додому й радила того ж Барвіку. Він лише блідо усміхнувся й, закинувши до рота сухариків з холодцем з хріном, обіцяв скоренько піти. Грош так і не з’явився на цій вулиці, хоч хитрий Барвік «випадково» жбурнув жменю дріб’язку прямісінько на хідник. Ото завтра свято буде в когось…

***

Знову закинувшись сухариками зі смаком холодця з хріном, Барвік завалився на ліжко. Терміново переглянути сторінку того покидька, який видавав себе за нього в інтернеті. Бо ж через того дурня Гроша майже забув про це!

Наче жартував той брехун непогано, ніби й не ображав самого Барвіка, але ж… ай, нехай собі що хоче, те й пише. Поки Барвіка не називає лайливими слова чи на кшталт того.

Телефон полетів на інший бік ліжка, але приземлився на підлогу. Барвік зіщулився: вкотре вже телефон зазнавав тілесних ушкоджень, та, на щастя, працював і далі. Перекотившись через пів ліжка, Барвік опустив руку донизу, почав мацати килимок.

А ж тут щось бахнуло на дворі. Чи то бахнуло десь поряд. Чи то у голові Барвіка щось гепнуло. Словом, коли він спантеличено роззирнувся, то побачив на протертому килимку камінь. Через відчинене вікно до нього залетів не набридливий комар, а камінець-вбивця! Мовчазний міцний шматок землі й асфальту, якого сам Барвік точно сюди принести не міг. Тож, це справа когось дуже спритного і, ймовірно, безсмертного, раз камінцями в чужі вікна стріляє!

— Дідько! Це хто так жартує? Я зараз вийду, тобі руки повідриваю й собакам згодую!

Звісно ж Барвік несамовито верещав. Добре, що батьків не було вдома: батько повів маму в гості до нових колег. Інакше батьки б викликали священника, виганяти з Барвіка зграю чортів.

Всунувши ноги в м’які, але трохи зачовгані домашні капці, прожогом поточився на двір.

Сильно запахнуло цигарками, і цей брудний запах псував всю розкіш повітря. Воно ж бо — сповнене ароматами нічних квітів та трав, якраз якнайкраще підходило млосним романтикам. Барвік же, всередині якого ще плескалось дивне відчуття, ніби після пляшки сильногазованої «Оболоні», не вважав себе романтиком. Принаймні точно знав: камінцями в чужі вікна цілять лише повні довбні.

— Здоровенькі були! — гукнув той, хто димів тут дешевими цигарками. — Вирішив повернути тобі камінчик.

Барвік глипнув. Потім ще раз. В шлунку похололо, а потім різко стало спекотно. Цей покидьок не з’являвся у місті кілька днів, а тепер ледве не прикінчив його камінцем? І оце у нього ще перепрошувати? Барвік у цих справах на чотири копита кований, не буде він няньчитися з пихатим Грошем!

— Тобі пощастило, що нічого не розбив. Інакше довелось би заплатити, — задерши підборіддя, заявив Антон Тарасович Барвінок.

— Та ну, — криво посміхнувся Грош, удаючи з себе когось на кшталт місцевого гопника.

— Еге. Чого вештаєшся тут? І як ти взагалі мене знайшов? — примружив одне око, готуючись якщо що — врізати першим, майже як тоді.

— Не бійсь, не сталкерив. Маю інші джерела.

Грош гордо випрямився, жбурнув цигарку повз смітник і стримано видихнув. Певно, не звик хибити. Але недопалок підіймати не поспішав, все дивився на нього, ніби більш слушного об’єкта для поглядів поряд не було.

— Які? — недовірливо поцікавився Барвік.

Він зробив два кроки, й запах цигарок лагідно обволік його, як лаваш огортає овочі. Аромати трав та квітів зникли, ніздрі відчували лише дим. Барвік кахикнув, піднісши до рота кулак.

— Чуєш, ні? Чого ти приперся сюди?

— Я ж сказав вже: віддати камінець, — усміхнувся Грош, ніби тільки заради цього й прийшов.

Так, звісно, то не він, попри хворобу, пішов до доброї продавчині й не запитав про новеньких жителів. Продавчиня довго пручалась, але все-таки вказала, куди слід рухатися. А далі Грош вже сам. І як же він здивувася, коли не довелось надто далеко йти! І сам міг би впоратися… Не сталкерство, а дослідження! Холодна помста, і ніяких огидних бульбашок в животі.

— Що, кулаки чешуться? — але Барвік не здавався у впертості, хоча відповідь бажав почути інакшу, ніж банальне «так». — А я перепрошувати у тебе збирався. Тьфу! От дуля тобі, а не вибачення!

Грош похитав головою, і його брудна бейсболка чудом не злетіла додолу.

— Охолонь. Я просто пожартував, — преспокійно заявив він, хоча язик йому зв’язувало, ніби пакетики з овочами на касі. — Мені зовсім не хочеться битися. До речі, я поряд живу.

І показав пальцем де саме — виявилось, що майже під носом. Барвік зойкнув: такого він не очікував. Значить, поки шукав цього гидкого сталкера, він завжди тинявся десь поблизу! Роздратовано видихнувши, Барвік знайшов в собі сили не лаятися.

— Дурнуваті жарти, — лише чвиркнув він, на що Грош лише стенув плечима.

Аромати нічних трав повернулись, заповнивши собою повітря. Але запах диму міцно вчепився за волосся та одяг. Що за жахіття курив той Грош? Барвік гидливо зморщився. Краще їсти нашинковані хімією сухарики, аніж курити все підряд.

— Добре. Якщо це все — я піду.

Спочатку Грош вирішив мовчати, встромивши гострий, наче кетчуп з чилі, погляд у спину Барвіка. Але пізніше, коли Барвік, який пішов театрально повільно, майже переступив поріг під’їзду, гукнув:

— Гей! Може посидимо тут, я тобі про місто розповім? До мамки завжди встигнеш!

Прикидатися, що не дуже то й хотілось сидіти отут, на дворі, поряд з дивним хлопцем, від якого зі шлунком біда, не вийшло. Хоча Барвік вдав, що повертається неохоче, та ще й позіхнув на додачу. Всівшись на старезну лавку, яка, мабуть, давно вже б розвалилась, якби хтось вічно не прибивав до неї нові дошки, Барвік запитав:

— То як тебе звати?

— Гришко. Але не смій мене так називати, чув? Бо як надаю стусанів! Ногами вкриєшся.

— Я й не збирався. То чому ж ти ховався, Гришко? — останнє слово наголосив досить ущипливо, але недостатньо, аби отримати на горіхи.

— Уявляєш, іноді люди хворіють.

Не зізнаватися ж йому, що хвороба то таке, бо Грош звичайно швидко одужував. Не казати ж цьому… до речі, а його як звати? Не казати ж йому, що сховане відчуття у грудях, то не жага помсти, то кляте інше. Від тієї зарази не сховаєшся, не вилікуєшся, та й легше не стане, якщо вікно виб’єш.

— А, ясно. А мене Барвіком клич. Ім’я не скажу, — заявив Антон Тарасович.

— Що, якесь дурне ім’я? — примружив одне око Гришко-Грош.

— Еге, — слухати рими до слова «Антон» Барвік не бажав. — Але ти цейво. Вибач, що ледь не зніс тобі голову.

— Ну, тепер-то ми квити.

Десь над верхівками крислатих дерев гухнула сова. Барвік мимоволі усміхнувся, а Грош гепнувся на лавку поруч з ним. Якийсь час вони просиділи мовчки, дослуховуючись до гухкання сови та до голосів, які лунали з домівок поруч.

— Ти що сухарики з холодцем з хріном їв? — запитав Грош, вловивши носом знайомий до болю запах.

Барвіку хотілось прикрити рота долонею, хекнути та понюхати, та він вистояв під ударом раптового запитання:

— Ну так, — ні, вийшло зніяковіло, але з долею гордості. — Я люблю ці сухарики. А що таке?

— Та не хвилюйся, — губи Гроша витягнулись у диявольській посмішці, і він посунувся до Барвіка трохи ближче. Пальці його майже невагомо торкнулись комірця джинсової куртки. — Цей смак — мій найулюбленіший.

Бульбашки «Живчика», певно перетворились в бульбашки соку, який давно заграв на сонці. Гулкий удар серця, ні, двох сердець, не в унісон, але майже. Таке буває лише, коли бахнути кілька банок енергетиків поспіль… І приємно, і лякає. І тягне, курво, тягне до Гроша. Та й навпаки також.

Чи то жагучий смак сухарів з хріном так обпік губи та горло, чи то гарячі губи, які палко забажали поцілунку, але Барвік нагнувся вперед. Грош не відсахнувся, а навпаки — різко вп’явся, як може тільки людина, яка цілувалась раз в житті й то неправда. Барвік відчував: якщо не перестати, то завтра його рот болітиме, а губи, можливо, посиніють, бо Грош не цілувався, а кусав. Тож, Барвік, зупиняючи його, похитав головою і посміхнувся:

— Боже, хто ж тебе цьому навчив?

— Та я… І не вчився.

— Хе-х. Сподіваюсь, член ти мені не відкусиш, як дійде, — і зареготав.

— Що?! — запаленів, від сорому ледве не полетів з лавочки, навіть монетки в кишенях погрозливо задзвеніли. Гришко ж миттєво вибухнув від обурення. — Ти про що?! Збоченець!

— О, так. На себе подивись!

Грош зітхнув, мазнувши рукою по підборіддю, ніби замислився. А й правда. Але про всі свої збочення Барвіку розповідати не треба. Досить того, що про монетки вже знає.

Тому обійнявши його за плечі, Грош і собі тишком посміхнувся. Барвік пожартував, сказавши:

— При_горні мене? — і тепер уже Грош не міг стриматися, засміявся також, легенько буцнувши Барвіка в лоба.