Частина 4.

Какузу бреде темними вулицями на самоті, оминаючи чорнильні плями льоду, ледь помітні в темряві. Сніг скрипить під ногами, коли Какузу йде не по асфальтованій доріжці, а заходить на стежки, яких майже не видно — дороги слизькі, а освітлення слабке, тому варто бути обережним. 

Чути вдалечині чийсь сміх. Какузу йде далі сам-один, ховаючи руки в тісних кишенях зимового пальта. Хтось святкує передвечір’я Нового Року. Хтось, значно молодший за Какузу, із компанією друзів, можливо, навіть трішки напідпитку.

Він ледве не підсковзується на обледенілому асфальті вкотре за вечір. Мабуть, надто задумався. Видихає і йде далі. 

Він вже не шукає його поглядом. 

Він чув про знайдені тіла десь в області. Один раз щось було про Вінницю. Він думає, що знає, в чому справа. 

Він думає, що не варто нікому розповідати про тату — трикутник, вписаний у коло, набитий на блідій шиї. Просто не варто. Не те, щоб страшно – неправильно або не по-людськи, просто не треба цього, зайве. І про чужу кров під нігтями не треба. І про власні простирадла, які прийшлося викинути, бо вони просякли кров’ю Хідана і не відіпралися з першого разу, також.

Можна було б спробувати привести їх до ладу ще раз, але не було сил. Він тоді на декілька довгих днів занурився в себе так глибоко, що вперше за останній рік запізнився на роботу. Бо не очікував від Хідана такої підстави. Відчував якусь дитячу розгубленість і… і навіть щось схоже на образу чи, може, якесь легке розчарування. 

З гірким присмаком, що відчувався холодно і важко всередині. 

Руки в кишенях вже відігрілися. Він йшов, понуривши голову. Подумки знаходився вдома, сидів на невеличкій кухні за чашечкою чаю. З наступного року треба буде щось міняти. Через того хлопчиська життя здається тепер якимсь неповноцінним, прісним, і від усвідомлення, що воно й до цієї зустрічі було таким, хоч і повністю Какузу влаштовувало, стає якось гірко. 

Різкий рух на периферії зору. 

Удар потилицею об стовп вуличного освітлення — голову обпікає холодним бетоном, біль від удару зовсім скоро починає віддавати в щелепу.

— Небезпечно це, — шепоче хтось на вухо якось зірвано і хрипло, Какузу відчуває гарячий подих на шиї, — ходити одинаком в таку темінь. 

Какузу спочатку губиться. Думками він все ще десь там, неподалік, вдома, і ця раптова неприємність не лякає, а більше віддає роздратуванням близько до того місця, де потилиця починає нити від зіткнення з холодним бетонним стовпом. 

— Що, язика проковтнув? — Какузу бісить цей хрипкий голос. Він чекає, поки паскуда скаже щось по суті і перестане лити йому воду в вуха. — Га, дядь? 

Какузу ненадовго завмирає.

Та ні, бути того не може. Мабуть, вже дахом поїхав, старий дурень. Голос взагалі не схожий, якийсь зірваний і хриплий, неначе його власник…

— Ти що, захворів? — питає він трохи спантеличено. 

Хідан завмирає і шморгає носом тихо. 

— Воно тебе їбе? 

Какузу чухає підборіддя, дійсно задумуючись, а чи дійсно воно його їбе . 

Хідан дивиться на нього, стиснувши тонкі обкусані губи. Дивиться на руку Какузу, пальці, що зникли під маскою. Шморгає ще раз і неочікувано перехоплює зап’ясток, притискаючи його до бетону. 

Какузу кривиться. Холодний камінь вкотре дряпає шкіру, тому він, недовго думаючи, вдаряє лобом по Хідановій голові різко, з усієї сили, від чого у самого перед очима темніє на декілька секунд. 

Хідан не відходить, але прогинається в спині, відсовуючи голову. Дивиться роздратовано. Нарешті Какузу бачить його обличчя з почервонілими щоками й темними западинами очей. 

— Їбе, — починає він, коли в очах розвиднюється, — ти можеш мене заразити. 

Той у відповідь кліпає якось розгублено. 

Трохи ідіотським виглядає те, як вони, притиснувшись до стовпа, мовчки дивляться одне на одного, допоки на лобі Хідана розцвітає червоним місце удару. Він стискає чужу руку сильніше. 

— Бля, — видихає він, немов вийшовши із дрімоти, після чого сам б’є лобом по чужій голові, від чого Какузу знову відчуває опік болю на потилиці — бо відчув знову удар об бетон. Нерівномірна кам’яна поверхня роздирає шкіру, від чого він шипить, але тут же завмирає, помічаючи краєм ока відблиск металу у світлі ліхтаря. 

— Все. Мені набридло, — ричить Хідан так само хрипло. — Я і так затримався.

Какузу не потрібно коситися вниз, щоб зрозуміти, що те гостре, що впирається йому кудись під ребро – це ніж. 

Догрався. 

Та годі, він знав, що до цього дійде.

Він дивиться в очі навпроти навдивовижу спокійно і врівноважено. Йому траплялось бувати в ситуаціях і гірших. 

— Ти гівнюк, — говорить Какузу тихо, і Хідан зводить очі до неба. 

— Та невже? — тягне він. — Невже ти сподівався, що я не прийду за тобою? — продовжує з посмішкою. — Я ж говорив, ти пожалкуєш, що допоміг мені.

— Я врятував тебе.

— Не перебільшуй… 

— А ти втік. — перебиває роздратовано.

Хідан хмурить брови, але вже скоро знову кривить обличчя в зухвалій гримасі. 

— Я тебе, бляха, вбити збираюсь , ало, — Хідану приходиться прибрати руку з чужого зап’ястя, щоб пару раз клацнути пальцями перед обличчям співрозмовника. — Не розбиратися, хто кого і де наїбав, а вбити. Жорстоко, — додає він, але очікуваного ефекту не трапляється. 

Як же він бісить. Ото дурне хлопчисько. 

Не встигає Хідан й оком змигнути, як вже Какузу хапає його за руку, що нею той недавно махав перед його очима, і відштовхує кудись вбік, прямо на пляму льоду поряд, від чого Хідан якось незграбно махає руками, все ще стискаючи ножа, намагаючись не втратити рівновагу. Ногою йому прилітає кудись під ребра, туди, де декілька тижнів тому Какузу власними руками накладав йому шви й пов’язку. Очікуваного ефекту не спостерігається, напевне, на цій собаці все дійсно заживає швидше звичайного, і від рани вже й сліду не лишилося. Але, так чи інакше, тепер Какузу вдається повалити Хідана на землю, що вже непогано. 

По такій темряві він далеко не втече, та й сенсу тікати нема — Хідан знає, де Какузу живе. Викликати поліцію? Даремно. Так Какузу себе запевняє.  

Натомість він швидко присідає поряд, ледь не підсковзнувшись в процесі, наступає черевиком на руку із затиснутим в кулаці ножем, а вільною долонею стискає горло. Незафіксована рука тут же лізе до його обличчя, тому приходиться перекинути ногу через Хіданове тіло і, всівшись йому на живіт, притиснути до землі і його горло, і обидві руки. 

Хідан коситься на черевик поряд, підошва якого холодна, мокра і брудна. Какузу ще агресивніше давить ногою чужого кулака. 

— Як для старого ти занадто… — не встигає договорити, бо рука на горлі стискає з кожною секундою все сильніше. 

— Ти не тільки втік , — говорить Какузу згодом, коли нарешті відхекується, — ти ще й речі мої взяв , довбню.

— А що, мені голяка було йти? 

— І п’ятдесять гривень!

— А за який хєр мені було їхати?!

— Та ти міг взагалі нікуди не їхати, придурку! 

Хідан намагається щось сказати, але заходиться кашлем. Какузу послаблює хватку на шиї й трохи нахиляється, щоб розчути. І ще трохи, і ще… 

— …іше, — хрипить той нерозбірливо і знову кашляє. Какузу майже притискає вухо до чужого горла. — с… сильніше, — Хрипить той і, поки Какузу розгублено відпускає його шию, Хідан вгризається в немов спеціально підставлену щоку.

Какузу мов ошпарений відсахується — хоч вкусили й через маску, але місце укусу на щоці вже пече мов ошпарене. 

Хідану майже вдається піднятися — він різко відриває спину від землі, впершись на ноги, але через те, що лежить на льоду, спроба видається невдалою, і в результаті Какузу не здає позицій, але тепер мстиво тисне на ногу, під підошвою черевика якої все ще Хіданова рука. 

Відволікається знову, але тепер вже на те, як Хідан махає головою, намагаючись скинути чужу маску з обличчя — він обірвав її тонкі мотузки, коли вчепився за тканину зубами, тому тепер залишки шнурка лоскочуть Какузу вухо. 

— О… ого, — промовляє Хідан, вирячившись на чуже обличчя, хоч і ледь видиме у світлі ліхтарів. Очі вже звикли, тому видно навіть почервонілі обриси сліду від зубів на темній щоці, а ще – товсту нерівномірну лінію від краєчка губ до самих вух, де шрам ховається за важким темним волоссям. Мовчить кілька секунд, після чого хрипло видає: — А знаєш, це навіть пиздато.

Какузу знизує плечем і думає над тим, що робити далі. Коситься на ніж. Поки Хідан щось продовжує розглядати затуманеним поглядом в нього на обличчі, Какузу про себе рахує до трьох.

Він би так не ризикував, якби не бачив, в якому Хідан стані. 

На рахунок «три» хутко відриває руку від шиї й, схопившись за лезо, відкидає ніж кудись в кущі. Хідан не встигає зорієнтуватись, тому приходить до тями тільки, коли чужа долоня знову тримається за його шию, а черевик притискає руку. 

От тільки рука Какузу тепер тепліша, майже гаряча. Мокра. 

Какузу не одразу схопився влучно, так що встиг обмастити гарячою кров’ю чуже підборіддя. Рука горить після леза, але краще то буде рука, ніж власне горло.

Хідан навіть не намагається вирватися, він дивиться широко розплющеними очима, і все ще не може відхекатися після тієї своєї останньої спроби скинути чоловіка з себе, хоча вже минуло хвилини чотири точно. 

Какузу думає, що дивно це, що Хідан аж занадто якийсь незібраний, розгублений. Невже всі попередні його «зустрічі» проходили так само? Як він взагалі ще лишається на волі? Така незграбність, цьому має бути якесь логічне обґрунтування.

Навмання прикладається щокою до чужого лоба. Гарячий. 

— Ти довбень, прийшов мене вбивати з температурою? — шипить сердито, навіть обурено.

Хідан намагається смикнути плечима, але через незручну позу виходить тільки якесь здригання, нервове і невдоволене. 

— А що, мені наступного року чекати, чи як? 

Какузу здіймає брови й тихо зітхає. 

— Гей ви там! — кричить хтось весело вдалечині, і крик супроводжується чужими п’яними смішками. Какузу розуміє, що це та сама компанія, галас якої він чув не так давно. — Може, знімете собі кімнату?

— Та-та, нічого собі не відморозите? — звучить трошки тихіше від когось іншого і, судячи з того, що з кожною секундою сміх стає все тихішим, компанія віддаляється. 

Какузу відводить погляд, удаваючи, що шукає, куди відкинув ножа. Хідан трошки награно заходиться кашлем. Обидва удають, що нічого не почули. 

Ніякове мовчання.

Якось не заладилося у Хідана це вбивство, і тепер незручно якось. 

— Ну шо, продовжимо? — питає Хідан і робить ще одну невдалу спробу скинути чоловіка з себе. 

Какузу закочує очі, мовляв: «Та заспокойся ти вже зі своїми вбивствами, недоумку».

— А яка в тебе була температура, коли ти вийшов? 

— Та я не знаю…

— Не міряв? 

— В мене й градусника нема. 

Какузу якось нервово видихає і також шморгає носом. 

Нічому його життя не вчить. 

Хідан трохи схиляє голову. Кров на його підборідді вже підсихає, він намагається дотягнутися до неї язиком, але торкається одним лише кінчиком і тому невдоволено супить брови. Какузу дивиться на нього як на придурка. Хоча, чому «як»? 

На висунутий кінчик язика падає ледь помітна сніжинка, від чого Хідан тут же закриває рота. На його світлих віях снігу майже не помітно, як і на волоссі. Какузу відчуває, як власна незвично оголена шкіра обличчя червоніє з кожною секундою. 

Додому хочеться. 

— Я бачу по твоєму погляду, — Хідан немов забуває про своє положення і криво посміхається. Відкидається потилицею на лід, — що ти знову задумуєшся над тим, про що згодом можеш пожалкувати.

Какузу не слухає, він дивиться на те, як ніс того стає червонішим з кожною хвилиною, аж поки до Хіданових губ не добирається тонка цівка крові. Мабуть, йолоп промахнувся, коли гепнувся головою, і в носі лопнули судини. А, може, й через застуду і загальну слабкість, хто його зна. 

— Мені набридло вже. На рахунок «три» я відпускаю твої руки, — говорить Какузу згодом, коли вже стає холодно сидіти верхом на Хідані, й коліна починають тремтіти. — А ти при цьому не рухаєшся. Не рухаєшся , зрозумів? А я не телефоную в поліцію. 

— А то що? — говорить той неначе п’яно. — Ти нічого не зробиш мені. Тобі шкода мене.

— Мені шкода твій зад, який завдяки своєму власнику скоро вкриється льодом. 

«Та й ти в такому стані все одно нічого мені не зробиш. Сподіваюся».

— Ти, мабуть, з першої нашої зустрічі піклуєшся про мій зад більше, ніж про його власника. 

— Власник цього заду тільки що намагався вбити мене, — зітхає Какузу вже втомлено. — Хоч і робив це через сраку . — Хідан все ще розтягує губи в посмішці, й Какузу на долю секунди завмирає, помічаючи відблиски в чужому погляді. Можливо, це просто через освітлення. Так, скоріш за все. — Раз… Хідане, ти тільки не твори хуйні. А то зламаю бісову руку, — попереджає він чуже питання. — Два… Тр…

Тільки-но він підіймає руки, як чужі долоні хапають його за комір пальта і тягнуть на себе. Ноги роз’їжджаються на льоду, і Какузу завалюється вперед, притискаючись до чужої грудної клітки, намагаючись втриматися від зіткнення обличчями, спираючись руками, що все одно роз’їжджаються по слизькій поверхні.

Гарячий видих кудись в підборіддя, дотик сухих губ і удар передніми зубами. На язику тепер — присмак власної крові, що він її розмазав по чужому обличчю. 

Хідан не заплющує очей. Вони, сяючи рожевуватими відблисками, дивляться лукаво і відкрито, і тому Какузу не може навіть поворухнутися — а ось що з ним робить Хіданів гарячий язик між власних вуст?

— Бл… — видихнув він прямо в Хіданові губи. Вирвалося мимоволі, коли Хідан коліном вдарив йому кудись в стегно, від чого Какузу остаточно повалився на нього, збентежено прокусивши язика і знову стукнувшись передніми зубами. Солонуватий присмак віддавав металом, коли язик широко пройшовся по старих шрамах.

Налиті багрянцем губи ненадовго відсторонилися, і Какузу відчув, як вилиці зводить немов від судоми — втрачати це джерело вологого тепла не хотілось. 

Хідан знову почав відхекуватися. Мабуть, відсторонився тому, що ніс заклало, і просто не було чим дихати.

— Ти так кожного разу робиш? — скористався Какузу паузою, намагаючись повернути собі колишню зосередженість та невблаганність.

Спроба провалилася. 

— Га? 

— Ну, перед вбивством. 

Хідан глибоко вдихнув, все ще стискаючи комір чужого пальта в пальцях. 

— Вбивством?.. — на його обличчі відобразилось відверте нерозуміння, аж поки він не сіпнув рукою, немов збираючись ляснути себе по лобі. — А-а, — з якоюсь втомою. — Точно. Вбивство.

— Типу того. 

— Вибач, зовсім вилетіло з голови. — Немов у вибачення відпустив краватку і розгладив комір. 

— Розумію, буває.

Хідан дивиться на нього довго-довго, а Какузу не може відвести погляду від його почервонілих губ. Хідану це не подобається, він загалом не любить, коли на його погляду уникають, тому повільно, спеціально привертаючи увагу, тягнеться до чужої долоні, тієї, що все ще кровоточила і пульсувала від тісного знайомства з лезом. 

Кров розмазалася по льоду поряд, але все ще залишалася на засмаглому зап’ястку і ховалася в тіні потертих манжетів. Мурашки побігли по руці від гарячого подиху, і от мокрий трохи шорсткий язик немов у сповільненій зйомці вже веде вздовж синіх ліній випираючих вен, замазуючись в рештках охолонувшої крові.

— Какузу, — говорить той, відірвавшись від чужої руки на долю секунди. 

— А? — не може відвести погляду, що Хідана на цей раз вже таки влаштовує. Його бліда, майже біла шкіра яскраво контрастує з темною долонею і темним червоним на язику. 

— Я відморозив зад. Давай, я вб’ю тебе наступного разу.

Притискається холодною щокою до вимазаної у крові долоні. Какузу зовсім розгубився. 

— А я пожалкую про це? — питає він і ніяково піднімається. Його щоки горять, він знову не може підняти погляд. Подає руку, і Хідан з важким видихом піднімається, після чого закидає руку на чуже плече. 

— Неодмінно, Какузу, неодмінно.