Частина 1.

Видовжене худе обличчя з западинами під очима і вилицями. Пошкоджене вухо і нервові, нерівномірні рухи, вимова, поведінка. Цей незнайомець весь смиканий, неспокійний, якийсь… дикий. 

Коли бачить, що на його обличчі зупинився чужий погляд, піднімає тонку світлу брову і гмикає собі під носа, вирячившись на Какузу у відповідь.

Очі якогось незрозумілого кольору. Карі… чи сірі? З рудуватими відблисками. Непривабливий якийсь колір. Незрозумілий, каламутний і тьмяний. Какузу веде плечем і відвертається. Кого тільки не зустрінеш рано-вранці в метро.

Був кінець вересня.

Какузу цього дивака й не запам’ятав би, якщо чесно. Він стільки дивних людей бачив за своє некоротке життя, що запам’ятовувати кожного в лице – та ще морока. 

Але коли якийсь хлопчисько наступає тобі на ногу і, вилаявшись собі під носа, наступає ще раз, перед тим, як піти далі, то вибору великого немає.

Це тьмяне світле волосся і незрозуміло якого кольору очі. А з вухом що? Какузу часто бачив схожі поранення в дворових котів і собак. Ну, як він і сказав, цей хлопчисько якийсь дикий. 

— Вибачай, дядя, — викрикує той через декілька секунд, і Какузу, правда, здивований. Навіть обертається, щоб зрозуміти, чи точно йому це адресовано. Ото дивак. 

«Дядя?» — прокручується в пам’яті ще хвилин десять, перш ніж Какузу вийде з вагону метро. Якось само собою поглядом знайшов світлу маківку у вікні. Дивак якогось біса дивився у відповідь. Какузу швидко відвернувся. 

Від виявився старшим, ніж Какузу здалося спочатку. Мімічні зморшки біля очей і губ видали, що незнайомець точно не першокурсник, яким видався одразу. 

«У нього світлі вії» — із легким здивуванням подумав Какузу, коли прийшлося практично впритул їхати пару зупинок. Це перший раз, коли вони зустрілися ввечері, до цього він бачив парубка ще кілька разів зранку, але здалеку.

«Тоді й волосся своє? Ці брови… Вперше бачу такий відтінок» — пронеслося в голові перш, ніж до Какузу дійшло, що незнайомець не набагато нижчий за нього, тому той побачить, якщо погляд затримається надовго. 

Якщо вже не побачив. 

Тонка світла брова вигнулася під таким кутом, що погляд ще на декілька секунд зачепився саме за неї. Така міміка, це ж треба. Але вираз обличчя геть зовсім негарний. Абсолютно. Неприємний, це так. Якийсь…. хамський.  

— Дядь, — Какузу підняв брови і зустрівся з незнайомцем поглядом. Той посміхався потрісканими блідими губами. – В тебе очі так почервоніли, неначе ти обкурений. 

Какузу примружився. Ти ба, дійсно сірувато-червоні ці очі. Чи то через світло… Освітлення жахливе, це так. Можливо, саме через нього волосся здається сіруватим?.. Незрозуміло. 

— Ти не подумай, я не дойобуюсь, — продовжив говорити хлопець. Какузу тільки зараз зрозумів, що саме йому сказали секундами раніше. – Але ти цейво… Обережніше, чи як? А то прямо, ну, помітно. 

— Ага, — тільки й видав він розгублено, хрипло й тихо. Незнайомець покивав сам собі і відвернувся. 

Це було дивно – видивлятись, чи фарбовані корені волосся у незнайомця в метро. Та наче ні, свої. 

Але людина неприємна. Говорити подібне людям в громадському транспорті? Який жах. 

Какузу підняв очі на своє відображення у вікні. Може, дійсно погляд якийсь дещо дивний… Але робота така, що з-за комп’ютера не встати. Ну, червонуваті трохи очі, буває…

— Пойняв, та? – запитався той, побачивши, що Какузу роздивляється себе у віддзеркаленні. – У мене так друг помер, то ти обережніше, дядь.

Трохи відволікає фото на невеличкому екрані посеред вагону. Знайшли вбитим якогось старшокурсника в Голосіївському. 

Який дивний голос. Сиплий, гуркотливий. Нерівномірний, рваний. Загалом, йому пасує. Так, ймовірно, будь-який інший не пасував би. 

— Співчуваю, — не придумав, чого б ще сказати. Трошки зніяковів, якщо вже відверто. Зустрілися поглядами ще раз. 

— Та він придурок був, я б сам його грохнув, — сказав, як відрізав, а потім посміхнувся краєчком губ. Трохи видовжені ікла, нерівномірна лінія передніх зубів. 

— То йому пощастило? – продовжив Какузу хрипло, так, наче тільки-но згадав, як воно – спілкуватись.

— Хе, а ти шариш, — усміхнувся ширше, але якось нещиро. Какузу нахмурився. Очі взагалі не змінилися. Якось це зовсім негарно. Абсолютно. 

Незнайомцеві пасує.

— Ну, пока, дядь, — кинув той, коли прийшла його черга виходити. Тільки зараз Какузу зрозумів, що людей стало набагато менше, і відлипнути одне від одного можна було й раніше.

— Ага, — гмикнув собі під носа.

Який жах. Просто неймовірний нахаба. 

І пахне від нього неприємно, ну від слова зовсім. Якийсь дешевий гель для волосся і солодкий одеколон. Дешеві цигарки. Але пасує. 

І вухо те жахливо виглядає. Куртка ще гірша. Аж дрижаки беруть. Як би то його скоріше забути. 

***

Певний час Какузу не зустрічає більше парубка. Чомусь видивляється світлу маківку, але її не видно. Нема, і все. Ні жахливої куртки, ні пошкодженого вуха. Життя налагоджується. Ненадовго. 

Наступного дня хтось вальяжно падає на вільне сидіння поряд саме тоді, коли Какузу майже задрімав. Таке буває рідко, взагалі-то до нього не підсідають. Відкриває одне око. Всі інші місця дійсно зайняті. Добре, в такому разі добре. Кутається в пальто. День був важким. 

— О, а я не знав, шо в тебе татухи, дядь, — лунає зовсім поряд, майже у вухо. Гуркотливо і нерівномірно, різко, нервово. То зависоко, то занизько. Знайомо. Какузу повертається на голос. 

Знайомі очі дивляться на нього без цікавості, але губи чомусь усміхаються. Одне око напіввідкрите. Його закриває синець, що спускається прямо від скроні до вилиці. Набряк. Негарний жовтувато-синій відтінок. Цікаво, як цей синець виглядав вчора? Мабуть, був червонуватий. Пасував би до кольору очей. 

Що він робить? 

Какузу закотив рукав пальта і показав дві чорні товсті смуги вище зап’ястка. Біля шва, що так нормально і не загоївся, але незнайомець не звернув на рубець уваги. Як не звертав уваги й на те, що Какузу постійно був у масці. 

— О, пиздато, — той спробував присвиснути, але нічого не вдалося. 

Ну що за придурок? І що він взагалі поряд із Какузу забув? 

— Дякую, — спробував відповісти сухо. 

— Зробив, коли обкурився? 

— Ні.

— Сидів? 

Какузу ледь не вдавився повітрям. Зазирає в чужі очі якось обурено. 

А чужі очі байдужі. Якісь скляні, несправжні. Але ж міміка активна. Брови вигинаються, губи розтягуються в посмішці. Лінія щелепи гостра, бліда, неначе з мармуру. Шкіра напівпрозора. Какузу бачить блакитні лінії вен на скронях. І на шиї. 

На шиї? Дивно, хутряного коміра нема. Куртка змінилася теплим розстібнутим пуховиком з протертими ліктями і засмальцьованими манжетами. Цигарками тхне сильніше, ніж минулого разу, але інакшими, міцнішими.

— А я сидів, — кудись в повітря говорить дикун. Какузу не здивований. Бачить якісь обриси татуювання на шиї, але воно майже повністю сховане під светром. 

Середина жовтня. 

— А з курткою що? – переводить тему. Парубок здіймає брови, а потім криво посміхається. Кривиться миттєво. Куточок губи тріснув і тепер почервонів. Какузу певний час спостерігав за тим, як із тріщини поступово проступає кров, червона та яскрава. 

Навіть занадто яскрава. Якась наче несправжня. 

— Один придурок порвав.

— Ще один придурок? 

— Ахах, та, — сміється занадто гучно, — тільки йому вже не так повезло, як попередньому. 

«Це тому, що обкурився» — звучить в голові. 

Не дуже повезло? Що ж він сказав минулого разу, що ж… А. 

— Та він придурок був, я б сам його грохнув.

— То йому повезло.

— Хе, а ти шариш.

Двозначна фраза. 

Поряд з ним, ймовірно, сидить якийсь маніяк. Пречудово. 

Визначення «маніяк» пасує. Пуховик не пасує. Він огидний, колір якийсь пісочний. Зовсім не те. 

Какузу бачить цей пуховик на фотографії з оголошення біля дому. Щось, що починається зі «Зник безвісти». На фото не дикун, а хтось інший. Чоловік з борідкою і цигаркою в руках.

Все може бути. 

***

Наступного разу пуховика нема. Якась шкіряна куртка, зовсім не по погоді. На вулиці морозно, падає мокрий сніг. 

Вагон напівпустий. Дикун не помітив його. Стоїть до нього спиною, весь тремтить. Незрозуміло, руки трусяться від холоду чи просто так. В долоні якийсь дешевий енергетик. Чоботи брудні від калюж. Припадає на одну ногу. Мабуть, він і тоді, минулого разу, шкутильгав, просто Какузу не помітив, бо сиділи разом, і він сам вийшов першим. 

Какузу морщиться, але дивиться. 

— Хідан!.. – Кричить якась дівчина, і дикун обертається. Той його синець майже зійшов. Неймовірно швидко загоївся. Просто неймовірно. 

Вони зустрічаються поглядами, і у Какузу пересихає в роті. Чужі очі широко відкриті і якось дивно виблискують. Власні долоні різко стають вологими. Хідан приобіймає незнайомку за плечі, і зовсім скоро вони удвох виходять. 

Наступного разу Какузу бачить цю незнайомку вже на фото. На фото з оголошення, що починається зі «Зникла безвісти».

Цікаво. Дуже-дуже цікаво. 

Хідан пропускає пару днів і з’являється як ні в чому не бувало. У вагоні вони стоять поряд.

***

Хідан виходив і заходив на різних станціях. Кожного разу з’являвся десь в районі Виставкового центру, але в цей раз сів аж на Либідській. 

Знову повний вагон. Какузу стоїть навпроти дверей, тому Хідан, недовго думаючи, відразу протискається крізь натовп до нього. Офіційно вони незнайомі, але це краще, ніж стояти впритул до абсолютно незнайомої людини . 

— Привіт, дядь, — говорить Хідан, коли стає впритул. Від нього пахне жуйкою зі смаком морозної м’яти і все тими ж енергетиками. Дешевими цигарками і тим самим гелем для волосся. Волосся відросло з того разу, як Какузу вперше побачився з дикуном . 

В шарфі. В шарфі, який дуже нагадував той, в якому була та дівчина.

— Гарний, — Какузу киває на шию.

Знову губи в усмішку, брови догори. Іноді Хідан дублює сам себе.

— А ти уважний, — киває сам собі Хідан і дивиться на чуже обличчя.

Прозвучало як вирок. 

На зупинці заходить ще більше людей. Какузу тісно притискають спиною до скла, а Хідану приходиться триматися за спинку чужого крісла однією рукою. Потилицею він впирається в руку Какузу, що той її тримає над головою. 

М’яке на дотик волосся, але через гель трошки жорсткувате на скронях. М’ятою тхне сильніше.

— А як тебе звати, дядь? – питає Хідан ледь не в вухо. Це не щось інтимне, ні. Якби інтимне, то це був би, наприклад, хриплий шепіт десь в скроню. Але це метро, якась жінка поряд балакає по телефону, у когось в навушниках занадто голосно звучить пісня. Хідан підвищує голос і виходить якийсь нервовий скрик. 

Хідан, Хідан, Хідан, Хідан…

Хочеться спробувати вимовити вголос. Ні разу ще цього не робив. Два склади, достатньо просто. Пасує. Припустимо. 

Какузу вважає, що до нього зараз притискається якийсь серійний вбивця. Від вбивці тхне жуйкою, у вбивці на обличчі немає слідів від того синця. У вбивці темні тіні під очима, мабуть, вбивця не спить. Вбивця нижчий за Какузу на пів долоні. Руки вбивці жилисті, шия довга і бліда. Пальця вбивці тремтять, як і його вії. 

— Какузу, — трохи нахиляється і говорить на вухо, щоб через маску було чутно. – А ти Хідан, правильно? 

Губи ймовірного вбивці ще раз тріскаються в посмішці. 

Так, Какузу уважний, іноді навіть занадто.