Частина 3.

Какузу якось несвідомо почав вслуховуватися в нічну тишу, коли приходилося по-темному діставатись додому. Це був тривожний дзвіночок – його ніколи не підводило чуття. 

Окрім одного разу, через який цей тривожний дзвіночок, власне, й з’явився. 

Не варто виглядати білу потилицю посеред пустої вулиці вночі – Какузу тільки втомиться від цього і ще більше впевниться у власній тривожності. Немає його тут. Хідан чомусь затягує.

Какузу хоче, щоб він був тут. 

Какузу знову доходить додому, як йому здається, на самоті. 

***

Хідан сидить поряд, широко розвівши сильні ноги, обтягнуті рваними темними джинсами, і Какузу не може відвести погляду від блідої шкіри, що він її бачить через велику дірку в тканині на стегні. 

Хідан їсть тістечко неохайно, обмащує краєчок рота і підборіддя білим кремом, і робить це абсолютно безсоромно, навіть якось агресивно, якщо взагалі можливо агресивно їсти. Злизує крем, що залишається на самих подушечках вказівного і великого пальців, а потім так-сяк витирає руки серветкою.

У Какузу зводить вилиці від цієї неохайності – він користується дезінфектором кожного разу, коли виходить з метро. Хідан проблеми не розуміє і широко позіхає, навіть не намагаючись прикрити рота рукою. Коліном зачіпає ногу сусіда, і Какузу так і застигає з невдоволеною міною на обличчі, схованому за маскою. 

У Хідана крем залишається ще біля нижньої губи. Какузу не може відвести погляду, але не думає, що зауважити про бруд буде доречним. 

Червонуваті очі дивляться на нього тим самим скляним поглядом, від якого мурашки шкірою.

— Ти ж у вайбері сидиш, правильно? – знову діалог зав’язується з дивної фрази, вирваної із контексту. Мабуть, вона має зміст і якесь логічне обґрунтування в думках Хідана, але Какузу не вловлює цієї наповненості, і навіть не намагається вловити. 

— Це ти до чого? 

— Перевірка на вік, дядь. Оце думаю, є тобі сорок чи нема.

— Нема. 

— Сорока?

— Вайбера.

— А, — Хідан киває сам собі, а Какузу відчуває десь всередині укол совісті. Є в нього вайбер, їй-богу, там всього один робочий чат. Один. 

Він, мабуть, застарий для Хідана. Застарий? То вже дивлячись для чого. Вікових обмежень не існує, якщо ви просто періодично зав’язуєте позбавлені сенсу діалоги в метро. 

Білий крем над підборіддям все ще відволікає. Какузу намагається дивитися куди завгодно, тільки не на цю білу цятку.

— Фейсбук? 

— Припустимо, маю.

Десятисекундне мовчання і як вирок: 

— Ти старий. 

Какузу не зовсім розуміє, який тут присутній зв’язок, але знизує плечима, не погоджуючись, але й не заперечуючи. Схиляє голову і вкотре вдивляється в чужі риси. Тіні під червонуватими очима та деякі мімічні зморшки наводять на думку, що двадцять п’ять хлопцеві точно є. Є ж? Шкіра занадто молода. Якось це нервує. Какузу підсвідомо бажає, щоб Хідан лише здавався молодшим, але той посміхається криво, чим знову привертає увагу до білого крему і, якби між іншим, зачісує пальцями волосся назад.

— Мені двадцять два, — відповідає на неозвучене питання. Брови Какузу різко підіймаються. Стискає губи. 

Хідан не виглядає молодшим за свій вік, він виглядає навіть старшим. Мабуть, це через не самий здоровий спосіб життя, через безсоння, яким він точно мучиться, і жахливу їжу, як от, наприклад, тістечко по знижці з крамнички біля метро. 

Какузу рівно вдвічі старший за цього хлопчиська. 

Рівно вдвічі.

Розуміння цього змушує його відвернутися і сфокусувати погляд на чиїхось брудних кросівках. На вулиці мокрий сніг і листопад. На Хідані занадто тонка шкіряна куртка поверх чорного гольфу і той самий білий шарф з рожевим орнаментом по краях, неохайно пов’язаний навколо шиї. 

Какузу помічає якісь невеликі темні цятки на Хіданових червоних кедах. Мало що це може бути. Може, просто вступив у брудну калюжу. 

Легкі кеди в листопаді? Який жах. Хідану взагалі начхати на те, як він виглядає? 

Какузу коситься на вимушеного сусіда і розуміє, що так – йому начхати. І губи в цього сусіда з кожним днем все більш обвітрені, з ранками подекуди. Мабуть, часто кусає їх.

Довбана біля цятка над підборіддям. 

— Я бачу, тебе це прям сильно непокоїть, — нахиляється Хідан до вуха різко, невдоволений, що Какузу уникає його погляду. — Скільки тобі? 

— Скільки б ти дав? 

Хідан віддаляється роздратовано – не подобається, що уникають прямої відповіді. 

— Ніхуя б не дав, — скрикнув неголосно. – Я навіть обличчя твого не бачу через цю довбану маску. 

— Ти ж начебто казав, щоб я не знімав? 

— Ну, сказав, і шо… — бубнить під носа. Какузу бачить, що той забавляється, дуркує. Погляд все ще скляний, і це не дає самому Какузу повністю відпустити себе і ввязатись в несерйозну суперечку. – Може, передумав. Мені тепер цікаво. 

І дивиться лукаво-лукаво, з-під лоба, відкинувшись на спинку сидіння. 

Не натякає, а говорить в лоба, тут і думати немає чого. Какузу киває головою і відвертається.

— Раніше треба було, — говорить з відчутною посмішкою в голосі. 

Але Хідан лише зіщулює очі й чомусь не сміється у відповідь. 

— Може, ти просто соромишся? 

Посмішка пропадає з обличчя Какузу так само швидко, як і з’явилася. 

Кого б він соромився? Оточення? Хідана? Ні, Хідана б він точно не соромився. У Хідана стара куртка, брудні від мокрого снігу кеди і нерівно обрізані нігті. Порвані, здається, що навіть не спеціально, джинси. А ще є шарф, який він напевне зняв з дівочого мертвого тіла.

— В метро незручно, — знизує плечима.

Посмішка повертається на обличчя Хідана різко і якось передчасно. Неприродно. 

— Ловлю на слові, — знову нахиляється і шепоче на вухо. Какузу не витримує, і, ніби між іншим, хутко проводить великим пальцем по чужому підборіддю, прибираючи кляту пляму, після чого різко встає і прямує до виходу, не обертаючись. 

Не бачить, як Хідан завмер на місці, навіть не змінивши виразу обличчя, все ще відчуваючи миттєвий дотик, немов би випадковий. Притискає долоню до підборіддя розгублено, повторюючи чужий рух. Торкається язиком власних пальців, все ще липких від крему. 

Нервовий смішок. 

***

Коли Хідана немає три дні поспіль, Какузу не переживає. Рідко коли вони бачаться пару днів підряд, все нормально. 

Коли минає п’ять днів самотніх поїздок, Какузу починає озиратися в пошуках білої маківки вже якось тривожніше. 

Коли минає півтори тижні, Какузу замислюється над тим, що, можливо, йому все здалося. Не було тут ніякого Хідана. Він все ще здатен відтворити чуже обличчя в пам’яті до найменших деталей, от тільки робить це з острахом – не хоче забути, боїться цього. 

Минає два тижні. Перед тим, як сісти у вагон, Какузу озирається по сторонах з якоюсь внутрішньою відразою до самого себе. Він не мав так поводитись. Неправильно це для нього, неприродньо.

Це всього лише якийсь розхристаний, хамовитий і вульгарний незнайомець, про якого Какузу знає лише вік та ім’я. Сподівається, ім’я «Хідан» справжнє, хоч озвучувати його і було б дуже необачно з боку потенційного вбивці.

Але Какузу назвав йому своє справжнє ім’я, і вже тоді варто було б задуматися. Задуматися, куди подівся його розум, і чого він продовжує гратися в ці небезпечні ігри.

Затримується на роботі довше потрібного останнім часом, тому їде пізно і вже нікого поглядом не шукає. В такий час вони з Хіданом ще ні разу не зустрічалися, тож дуже мала ймовірність того, що…

Хтось з тихим хрипом падає на сидіння поряд. 

Какузу ледве не підривається. В ніс ударяє запах спирту, від якого паморочиться в голові, і сморід вже знайомих енергетиків. 

— Привіт, дядь, — звучить занизько, дихання нерівномірне, весь час збивається. Голос через це важке дихання ледь можна впізнати.

Бути цього не може. 

Какузу розгублено поверхнево оглядає зігнутого в три погибелі Хідана, підмічаючи найважливіше.

Перше — очевидно, Хідан поранений. Він не розгинається, дивно бачити чорну куртку застібнутою. Одна рука схована під цією курткою і притискає щось… Щось біле. Швидкий погляд на голу шию з чітко видимим татуюванням. Шарф. Притискає шарф.

До рани, яка, напевно, кровоточить. 

Друге, кров. Під нігтями й на кросівках. На джинсах. Ледь помітна, здається, що то просто темні плями, але Какузу знає. 

Яка необачність. Хідан такий необачний!.. А що, як його хтось помітив?

— Не дивись на мене так, — хрипить той крізь посмішку, криво посміхаючись, — сьогодні я не в найкращому стані для твоїх старечих загравань. 

Какузу ніколи не знав, що казати Хідану у відповідь, і зараз це незнання перемішувалось із тривожними думками. Знадобилося пів хвилини, щоб зорієнтуватися.

— Ти зустрів ще одного придурка? – натякає, сподіваючись, що у Хідана достатньо сил, щоб зрозуміти цю його алюзію.

— Ха… кха-кха.. – сміх обривається і переходить в кашель.

Какузу підсувається ближче для того, щоб сховати це не дуже приємне видовище від сторонніх поглядів. Але ніхто й не дивиться, особливо зараз, коли Какузу підняв голову. Звісно, не дивляться, це ж очевидно. Їм здається, що Хідан просто п’яний, а може і того гірше – обкурився.

Якби він не дійшов до метро і впав десь по дорозі, його б оминали, намагаючись навіть не торкатись поглядом. 

Не те, щоб Хідан зараз справляв враження «джентльмена в біді». В нього було брудне, вимащене в чомусь волосся, подерті й так само брудні речі, а ще його постійно хилило кудись набік, неначе він хотів спати.

— Гей, — Какузу несильно стиснув його плече. Роздалося напівпритомне мугикання. – Тобі зараз ні в якому разу не можна спати.

— Бля, знаю я, — підводиться і вирівнює спину, — але тут такий диван м’який…

— Тут нема дивану.

— Га?

— Питаю, на якій тобі виходити? Твій дім поряд зі станцією метро? 

Погляд Хідана різко фокусується на чужому обличчі. Какузу розуміє, що як би погано йому не було, свою адресу той не скаже. Дивно було бачити таку ясність розуму в чоловіка з пораненим животом, чи що там в нього було.

— Ти би, блять, ще швидку запропонував викликати, — відводить погляд і хихоче. – Все нормально зі мною. Все… — Втрачає рівновагу, коли намагається підвестися, і падає назад на сидіння, боляче вдаряючись попереком. Лице не змінюється, ні пари з вуст, тільки очі відкриваються широко-широко. Мовчить і важко сопить під носа. 

Какузу ненавидить себе за те, що він збирається зробити. Просто ненавидить. Він старий бовдур, от і все. Просто старий придурок. Самогубець. 

— Ми виходимо через одну, — говорить він Хідану стримано, дивлячись попереду себе. Картає себе. 

Але ж Хідан не дійде один. Або впаде десь на вулиці, або затримають. 

І що Какузу з цього? Що йому? Яка різниця? Одним хворим на голову буде менше, це його не стосується. Абсолютно.

Він закидає чужу руку собі на плече. Відчуває, як ті декілька осіб у вагоні косяться на них. 

— Ти пожалкуєш про це, — якось тоскно говорить Хідан цю на диво логічну річ. 

— Я знаю, — відповідає Какузу трохи згодом і вони покидають вагон. 

***

Від станції до його квартири – сім хвилин пішки, але натомість вони йдуть хвилин п’ятнадцять, іноді зупиняються, бо Хіданові треба перепочити. Какузу подумує над тим, щоб нести його на спині, але ідея відверто погана: для того, щоб втриматися, Хіданові потрібно буде міцно триматися за шию, від чого кровотеча може посилитись. Та й важить хлопець немало, ледь не стільки ж, як сам Какузу. 

Тому вони йдуть невеличкими кроками. Пару раз зупинилися, і Хідана знудило кудись в кущі. В нього поранений живіт, тому це не дивно. Іноді він щось бурмоче собі під носа, і Какузу розуміє, що наскільки б Хідан не хотів залишатися при своєму розумі, кровотеча цьому не дуже сприяє.

— Ти ж знаєш, що тобі це не допоможе, — говорить він трохи голосніше, і Какузу розуміє, що звертаються до нього. Дивиться на біле як крейда обличчя, що в жовтуватому світлі вуличних ліхтарів здається сірим. – Ти ж не придурок. Ти все розумієш.  

Какузу ігнорує цю фразу і лиш знизує плечима. 

Він розуміє все, абсолютно все, окрім себе самого. Що на нього найшло? Він ніколи не був м’якосердим. 

— Ото ви через це і здихаєте, довбні, — бурмоче Хідан вже до себе, — і на тебе це чекає.

— На тебе також, — говорить Какузу голосно і чітко, щоб Хідан прийшов до тями і не витрачав сил на балаканину. Краще би ногами швидше перебирав. Якщо побачить хтось із сусідів, то виникнуть питання. – Менше пизди, більше шевели поршнями, — переходить на мову, найбільш Хідану зрозумілу. Той усміхається про себе, але підбирається весь і шкутильгає скоріше, все ще притискаючи до себе шарфа. 

Какузу коситься на цей шарф, що потихеньку сповзає з онімілих рук. Дивиться на вулицю. Ще хвилини чотири шляху, але такими темпами це затягнеться на всі вісім, а то і десять. Він підходить до стовпа, тягнучи Хідана за собою. Той притуляється до холодного каменю спиною і відкидає голову назад, несильно вдаряючись потилицею.

Какузу присідає перед ним, розстібаючи куртку. Дивиться на почервонілий шарф декілька секунд – на більше не вистачає часу, і жестом просить Хідана прибрати руку. Сам притискає шарфа до чужого блідого живота. Під курткою у Хідана нічого нема. 

На вулиці плюс сім. Треба якнайшвидше прийти додому, якнайшвидше.

— Ракурс пиздатий, — Хідан коситься на чоловіка, що став на коліна перед ним. Какузу в кроці від того, щоб веліти йому замовкнути, але розуміє, що зараз балачки – найкращий для Хідана спосіб залишатися при свідомості.

Ненадовго відбирає шарфа, але через темряву і кров нічого не видно. Задирає куртку однією рукою, другою намагається обмотати шарфа трохи нижче талії. Пихає довбану куртку Хіданові в руки, і тепер діло йде швидше. Затягує туго, але постійно перевіряє, чи поміщається вказівний палець між шарфом та ребрами. 

— Ото б тебе ще так побачити, — долоня опускається на голову Какузу і тут же з’їжджає убік. 

— Побачиш, якщо не здохнеш, — Какузу різко підводиться. Закидає руку хлопця собі на шию, і вони йдуть вже швидше. 

Холодне нічне повітря. Вони нарешті доходять до під’їзду, але вже мовчки. Поки Какузу шукає по кишенях ключі, Хідан притуляється гарячим лобом до вхідних залізних дверей. 

— Я не можу здохнути, — говорить Хідан кудись в повітря.