Частина 2.

Головна їхня помилка, всіх їх, — вони думають, що зустрілись з ним випадково . 

Хідан відбиває ритм пісні вказівним пальцем, коли тримається за поручень. Холодне тьмяне світло давить на очі і змушує скривити губи у невдоволенні. Зі сторони виглядає так, неначе він просто не може дочекатися своєї зупинки, але це все пісня, правда. В голові. Все ніяк не купить собі навушники, та й вони заважають. 

Заважають зустрічатись поглядами, коли ви обидва не чуєте нічого, окрім метушні вагону метро. Так якось інтимніше. 

«Випадкове» зіткнення рук. Знайти одне одного очима. Стримана цікавість. 

Потім очей не відвести. Нікому. Хідана це завжди дивувало, бо він, загалом, не намагався виділитись з натовпу. Йому це на руку – не виділятись. Він знав, що колись всьому настане кінець, але чим більше він має часу, тим краще. 

Можна сказати, що це не він знаходив своїх «друзів», а вони обирали його з-поміж інших. Зацікавлено роздивлялися його обличчя, іноді навіть дещо сором’язливо. З якоюсь дитячою цікавістю, ніяковістю. 

«Класне пальто» — подумав Хідан, коли побачив цього чолов’ягу вперше.

«Бля, але мені б не пасувало» — з розчаруванням подумав пізніше, але вже було пізно. 

Вони зустрілися поглядами. Чоловік із закритим маскою лицем, величезний з цими своїми широкими плечима і долонями. Засмаглий. Гарна гладенька шкіра, особливо на шиї. На широкій, міцній шиї.

Кожен раз, коли Хідан бачить таку шию, йому здається, що в нього не вдасться охопити її пальцями, але він кожного разу помиляється, коли перевіряє на практиці. Ця шия, мабуть, гаряча, з ледь відчутними пориваннями пульсу під лінією щелепи. Коли стискаєш подібну шию в долонях, то пульс відчувається краще, неначе б’ється прямо в твоїй руці маленьким звірятком, десь під великим пальцем. Б’ється метушливо, неспокійно. Хідан несвідомо стис долоні в кулаки. 

Очі в чоловіка цікаво виглядають, але дивляться з легкою відразою, і це змушує волосся на потилиці стати дибки у вичікуванні. Під товстим старим пальтом видно, що руки в чоловіка широкі, міцні; товщі за шию, це точно. Мабуть, такі ж засмаглі. 

Дивляться одне на одного відкрито, стає тісно, хоч між ними майже пустий вагон.

Потилицею та спиною пішли дрижаки. Руки вмить почали відбивати якийсь свій ритм по трубі поручня. Ось воно. Рот вмить наповнився слиною. Хідан провів язиком по губам, але той чоловік вже відвернувся. Пішов на вихід. Все одно пізно. 

Наступного разу вони зустрілися вже не випадково. Хідан потоптався по чужих ногах спершу дійсно ненароком, але вдруге смачно пройшовся вже заплановано. Гукнув якесь вибачення. 

Чи існує взагалі вона, ця випадковість? Чому люди вірять в неї? 

Коли вони зустрілися поглядами через скло вікна вагону, Хідан вже знав, що це не остання їхня зустріч. І цей чоловік також знав, відчував підсвідомо. Це було видно в його почервонілих зелених очах, що дивилися іноді з відразою, а подеколи з лякаючою інтимною зацікавленістю. В очах, що так уважно роздивлялися кожен сантиметр Хіданового обличчя, Хіданового тіла. Ну, він сам напрошується, ви ж бачите, хіба це не очевидно?!

Хідан знав, що вони зустрінуться ще раз, а ще Хідан знав, на якій станції незнайомець виходить. 

Коли вагон із жахливим звуком провалився в темряву тунелю, і незнайомець зник з поля зору, Хідан дістав із кармана маленький чорний записник і олівець, майже з мізинець в довжину. 

«Контрактова площа» — виведено неакуратно на новій сторінці. Пів записника вирвано. Хідан виводить цифру «2» біля надпису. Тепер треба дізнатися пункт «1», станцію, з якої цей чолов’яга починає свій шлях. Шлях в один кінець. Але нескоро, Хідан не хоче скоро. Він почекає, йому не важко.

***

Вони стоять впритул одне до одного. Від чоловіка майже нічим не пахне, окрім якихось далеких ноток одеколону і шампуню. Хідана це бісить. Він хоче притулити носа до чужої шиї, вдихнути на повні груди – так, щоб запаморочилось в голові, розсмакувати, відчути, але у вагоні недостатньо тісно. 

Відчуває чужий погляд, знову мурашки по передпліччі, шиї та спині. Очі в очі, але незнайомець неначе цього не помічає. Його показово байдужий, дещо зневажливий погляд так жадібно зачіпає кожен міліметр Хіданового обличчя, через що останньому чи не вперше за довгі роки стає ніяково .

Коли Хідану ніяково, він верзе повну хрінь. Наприклад, запитує у незнайомців в метро, чи часом вони не обкурилися. 

Чужий погляд на обличчі відчувається теплими дотиками сухих засмаглих долонь, що не мають запаху. Хідану здається, що якщо він заплющить очі, то відчує краще, детальніше.  

На екрані посеред вагону показують розмите пікселями тіло, що його знайшли на окраїні Голосіївського. Чоловік дивиться на це фото байдуже, видно, що намагається відволіктися. 

Він занадто уважний, і незрозуміло, чи це добре, чи погано. Але ж так цікавіше. Адреналін. Інтимніше .

Але ще зарано. Зарано. Хідан швидко виходить навмання за якимось чоловіком і переганяє його, залишаючи того дивного незнайомця щезати в провалі тунелю метро. Таке відчуття, неначе Хідан втікає .

Хідан не сам.

Потилицю пече чужим поглядом. Хідан все ще відчуває легке нервове збудження, від якого тремтять кінчики пальців, тому не може ігнорувати цей погляд. Трошки повертає голову. 

Чоловік з темно-карими очима відвертається метушливо. Хідан бачив його в кінці вагону краєм ока. Увагу привертає чужий широкий ніс та цікавого відтінку оливкова шкіра. Борідка класна, але цигарками тхне за кілометр так сильно, що аж нудить. 

І шия міцна, широка, засмагла. Руки засмаглі, мозолисті, але недостатньо великі, на його смак. 

Хідан ще раз веде язиком по сухих губах. Вони зустрічаються поглядами випадково. І пісочного кольору пуховик в нього класний, ото тільки затеплий, як для такої погоди. 

Коли Хідан, відчуваючи біль в лівому оці та ледве рухаючи правою ногою, стискав цю оливкову міцну шию в своїх тремтячих долонях, то якогось біса уявляв зовсім інше обличчя.

***

Від цього «товариша» з борідкою, що смердів цигарками, Хідан відходить довго. Ногу не зламав, тільки розтягнув, а око саме собою заживе швидко — Хідан знає, у Хідана є досвід. Просто якось паршиво все вийшло. Не так, як планував. 

«Планував»? Навряд чи це можна назвати плануванням. 

Просто є Хідан. Такий, який він є, і яким він завжди був. І є його вдача, його везіння. Люди самі зустрічають його, обирають його, власне, він сам навіть ні на кому погляду не затримував довше потрібного. В очах людей, що дивилися на нього в метро, завжди читалося їх недалеке майбутнє, те, як він попрощається з ними. Ще задовго до того, як Хідан імпульсивно запитав в того чоловіка з борідкою щось про запальничку, він вже знав, як це зробить. 

В очах же цього чолов’яги в старому пальті не читається нічого, окрім цікавості. Хідан відчуває себе експонатом в музеї. Це порівняння вдале, насправді вдале, тому як щоразу, коли незнайомець зупиняє на ньому погляд, він неначе запам’ятовує його, вивчає, може, як щось історичне і незрозуміле, може, й навіть не привабливе, але чомусь цінне. Але потім незнайомець йде собі геть, ну дійсно як справжній відвідувач. Пришов, надивився, пішов. Він навіть розраховується за квиток, щоб спуститися сюди, до цього вагону. Смішно. 

Хідан не намагається спеціально дізнатися, на якій станції чоловік заходить. Його вдача сама вкаже шлях тоді, коли буде слушний, правильний момент. В його записнику все ще напівпорожня сторінка з надписом «2. Контрактова площа». Пункту «1» досі немає. Після цієї сторінки йде нерівний зріз – залишок аркушу, який йшов наступним. Після нього також вже почата сторінка: не так давно Хідан випадково зіткнувся з якоюсь дівчиною на виході. Напис «1. Либідська». 

— О, а я не знав, шо в тебе татухи, дядь, — промовляє тоді, коли нарешті надивився на цього чоловіка в пальті вдосталь. Все ще не знає імені, але це, мабуть, і на краще. Це дозволяє не поспішати. Ім’я – це вже серйозно, радикально. Це зарано.

Його сусід по сидінню втомлений. Його сумка валяється у нього в ногах, сам він закутався в пальто, немов у ковдру, а під очами залягли синці неприроднього синюватого кольору, які в поєднанні із засмаглою шкірою здавалися якимись фіолетовими.

Хідан навіть встиг трохи нахилитися і вдихнути глибше. Відчути запах пінки для гоління – ледь чутний, оскільки вже був вечір. Одеколону майже не чутно, зате є кава. Багато кави. Хідан не любить каву, якщо тільки вона не солодка і не з вершками, але запах непоганий. 

Чоловік смикається, видно, що Хідан застав його зненацька. Може, той дійсно заснув. Очі ще червоніші, ніж минулого разу. 

Неочікувано чоловік закочує рукав. Показує татуювання краще, і Хідан дивиться так жадібно, неначе незнайомець також експонат в музеї. В чомусь вони зійшлися. Робить вигляд, що не помічає слідів від швів: бачить їх на периферії і не затримує погляду.

— О, пиздато, — говорить після невдалої спроби присвиснути. 

Хідан не хоче здаватися кращим, ніж він є, тому особливо не задумується над тим, що каже. 

— Дякую, — сухо у відповідь. Хідана це зачіпає, але більше бісить, ніж ображає.  В нього таке відчуття, неначе його намагаються обдурити, обвести навколо пальця.

Я ж бачу, як ти дивишся на мене, довбню. Не роби вигляд, наче не ловиш кожне моє слово. Я ж не придурююся, ось і тобі не варто. 

— Зробив, коли обкурився? – Невеличка помста. Недостатньо, чоловік навіть бровою не повів. Можливо, спросонку не дійшло одразу.

— Ні, — стримано. У Хідана трохи тіпається кутик рота. 

Хоче роздерти це пальто, цю шкіру, вияснити, що від нього намагаються приховати. Роздерти власними руками, вчепитись короткими нігтями, щоб гаряче і волого. 

Веде язиком по лінії передніх зубів. 

— Сидів? — насмішливо.

Обурливий погляд у відповідь. Хідан дуже хоче засміятися, але натомість виходить лише посміхнутися ширше. На очі все ще давить тутешнє жахливе холодне освітлення, яке все навкруги робить сірим, пластиковим, несправжнім. 

Здається, навіть кров мала б тут якийсь тьмяний колір, ближче до морквяного. Хідану поки що не траплялося перевірити. 

Швидкий погляд чоловіка на пісочний пухових. Хідан помічає все, навіть те, як чужий погляд затримується на його шиї. 

Занадто уважний, довбню, ти занадто уважний. 

Якщо помітить татуювання, то буде негарно. Наступного разу Хідан придумає щось краще, ніж светр. 

— А я сидів, — говорить неочікувано навіть для себе. Забуває прибрати посмішку, тому вона все ще розрізає його обличчя кривою лінією. Мабуть, збоку виглядає не дуже.

Так, він сидів. Недовго, тому що неповнолітнім з цим трохи легше. Власне, більше Хідан не попадався. Хотів би сказати, що й не попадеться, але це брехні. Він занадто любить свою роботу , щоб застерігати себе від понаднормових .

Хідан так любить свою роботу, що навіть не може вчасно стулити свого рота, щоб між іншим не згадати її при цьому чоловікові. Хочеться розказати йому хоч щось про експонат , на який той так вирячився вкотре за вечір.

Він питає про куртку. Як необачно.

Ти ж розумієш, ти ж все розумієш.

Так, Хідан бачить, що цей чоловік розуміє, і від цього щось всередині напружується від передчуття того, що буде далі. На нього очікує щось цікаве. 

Очікування підтверджується, коли незнайомець наступної зустрічі згадує за шарф. Хідану цей шарф одразу сподобався, можна сказати, що він спочатку помітив його, а потім вже ту незнайомку, що підписана «1. Либідська». Була підписана, адже зараз сторінки вже немає, Хідан її недавно відірвав. 

Коли Хідан відчуває чужу руку десь за головою, а люди позаду притискають його до незнайомця в позі майже інтимній, він згадує про той одинокий надпис «2. Контрактова пошта».

— А як тебе звати, дядь? – питає, і неначе всередині все обривається. Шляху назад нема. Руки знову відстукують якусь незнайому мелодію по поручню. Долоні спітнілі. Хідан відчуває, як в нього смикається знову куточок губ – він це не контролює. Добре, що Хідан говорить чоловікові на вухо, і той не бачить його виразу обличчя.

Хідан дивиться на своє відображення у вікні і бачить, як блищать власні очі. А ще він бачить, як шия чоловіка береться мурахами, і як той веде плечем. Але ж він не боїться, ні. Певно, в цьому і є його найбільша помилка. 

— Какузу, — вухо і скроні обпікає теплим подихом, не заважає навіть ця дурна маска, котру Какузу не знімає. Тепер волосся дибки стає вже у Хідана. Це незвично. Посмішка зникає з його обличчя зовсім ненадовго. – А ти Хідан, правильно?

Уважний, уважний, уважний, уважний…

Який же ти уважний, Какузу.

Шарф відчувається удавкою на шиї. Хідан думає над тим, що був би зовсім не проти, якби Какузу трохи затягнув петлю. Іноді Хідану це подобається. 

Хідан сміється. 

***

Листопад. Хідан ще жодного разу не вийшов на одній з Какузу зупинці.

— У тебе нігті зелені, — говорить Какузу напівпошепки кудись у скроню, трохи вище скаліченого вуха. 

Знову метро, знову набитий людьми вагон. Знову вони вдвох притиснуті одне до одного юрбою, що згуртувалася коло дверей. 

— Пиздаті, скажи? 

Колір? Так. Нафарбовані жахливо, Какузу зміг би краще. Але він лише посміхається краєчком губ, знаючи, що цього ніхто не бачить.

Вони притискаються одне до одного, очі в очі, лице в лице. Кількість людей більшає з кожною наступною зупинкою. Хідану приходиться впертися на вікно, що за Какузовою спиною, обома руками, і тепер Какузу не може дивитися нікуди, окрім як на нього. 

Пильний погляд широко відкритих тьмяних очей. Блиск в куточку ока і білі вії.

— Ти стрьомний? – лунає різко. 

— Га? – дійсно не одразу чує. Хідан смикає куточком рота. Чим сильніше від нього пахне енергетиками, тим частіше віникають ці неконтрольовані рухи. І руки. І руки трусяться сильніше.  

— Ну, маску носиш, бо стрьомний? – нахиляється ближче, майже по складах вимовляє десь у вухо.

— Так, — чесно відповідає Какузу. 

— Блять, так і знав, — дещо розчаровано. Недовга мовчанка. – Ладно, просто тоді не знімай цю хуйню.

— І не збирався.

Хідан знову виходить на іншій зупинці, здається, що він ні разу не повторювався, але ж це просто неможливо — немає такої кількості станцій на синій гілці. 

А ще декілька разів Какузу виходив першим. А іноді Какузу заходив, і Хідан вже був у вагоні.

Він, мабуть, вже знає, в якому районі Какузу працює. І в якому живе. 

Какузу знає, що його це не лякає. 

Він знає, що нова куртка в Хідана – не його. Він бачив схожу в новинах. 

Неймовірно. Просто дивовижно.

Цікаво, в який момент свого життя він повернув не туди й опинився в такому становищі? 

Сам вляпався, коли роздивлявся чуже обличчя в напівпорожньому вагоні. 

Але ж, якщо направду, від Хідана дійсно очей не відвести.