Династія обезголовлена,
Цієї ночі ви просто можете побачити примару
«Emperor’s New Clothes» | Panic! at the Disco
- Доріс? Моя Доріс? Ви певно жартуєте?
Він привстав з крісла, але три співчутливих погляди, кожен із різним присмаком, змусив його сісти назад. Волтер плюхнувся на сидіння, тримаючись за бильця, як моряк - за щоглу корабля під час шторму.
- Вона не могла… Не може…
- І все ж це вона вислизнула до Соковії під вигаданим ім’ям та з вигаданою місією, - Ніколас Ф’юрі обійшов довгий скляний стіл, за яким неодноразово вирішувалася доля Америки. Він сперся задом на шкло, руки склав на колінах. Його темне око стривожено дивилося на Волтера, і той відчув себе школяром, який провинився. Не втримав власну дружину від спокуси.
- Я хотів би обговорити це, оскільки чи не вперше за все існування Щ.И.Т.а нас перехитрила якась… - він затнувся, а тоді виплюнув слово, мов остогидлу жуйку. - Якась секретарка.
- Вона не здатна на таке! - викрикнув Волтер.
- Яка у неї місія? - Капітан намагався не звертати уваги на зіпрілого Лейна, та не виходило. Вигляд чоловіка був, м’яко кажучи, ошелешеним.
Ще б пак. Він пам’ятав Доріс Террі. Маленька непримітна жіночка з милою усмішкою і розсіяним обличчям. Її долоні виглядали такими ніжними і ненавченими, що рукоятки пістолетів просто зламали б їх. Важко було уявити її в бою. Доріс працювала в архіві, де він з’являвся раз на рік: зазвичай усі потрібні матеріали йому приносили у власний кабінет, у чорній папці, з його ім’ям, витисненим на шкірі. На мить Капітан засоромив себе за те, що жодного разу навіть не поцікавився, хто стає жертвою його комфорту.
- Для цього я покликав містера Пірса. Це він був ініціатором місії, - Ф’юрі обернувся до генсекретаря, доти настільки непомітного, що зливався зі стіною. Він сидів біля дверей, цмулив найдорожчу каву з автомату в коридорі, і лише скельці його окуляр відбивали світло, мов котячі очі.
Коли директор назвав його ім’я, Пірс підвівся і вийшов на світло. Щось у виразі його обличчя насторожило Стіва. Він був занадто вдоволеним, попри опущені кутики губ.
- Лише вчора я попросив містера Сітвела оновити мережу у другому блоці, - і це була абсолютна правда. Комп’ютери не працювали якихось п’ятнадцять хвилин, Роджерс знав, бо радіопопередження повторили тричі. Цих п’ятнадцять хвилин вистачило, щоб забронювати тюремну камеру для Террі. - Містер Сітвел зробив належне, а тоді прямісінько до мене в кабінет примчала міс Дарлін Честер, колега місіс Террі. Екс-колега, я б сказав. Вона звернулася до мене, бо Доріс часто згадувала мене у розмовах. Міс Честер довго не могла заспокоїтися, а коли їй це вдалося, то повідомила, що Доріс Террі зрадила Щ.И.Т.
Волтер тихо застогнав з місця. Стів бачив, як від його випещеного обличчя відлила вся кров, залишивши тільки оболонку, прозору, як витерте сукно. Він заплямкав губами, від чого став схожим на окуня. Кільце з оніксом крутилося на його мізинці зі швидкістю барабану револьвера. Гра у російську рулетку - покірна домогосподарка чи жінка-війна?
- Міс Честер пояснила, що в комп’ютері, який стоїть у канцелярії, знайшлося листування між Террі та Броком Рамлоу. На жаль, цей агент теж виявився підлим шпигуном, - Пірс скорчив гримасу жалю. - У листуванні досить ясно обговорювалася так звана «Соковійська місія». В її основу лягло надання важливої стратегічної інформації ворогу.
- Але місіс Террі не… - Капітан застережливо глянув на Лейна, але той був занадто поглинутий звісткою, щоб звертати увагу. - Не є оперативником, у неї немає відповідного рівня підготування. Як вона впорається?
- Це і є причиною її співпраці з агентом Рамлоу. А ще, гадаю, у неї є координатор тут, у Тріскеліоні.
- Хто? І чому? - запитав Ф’юрі.
Волтер, який до сих пір горбився у кріслі та щипав волосся на голові, різко підвівся. Його очі блищали як при гарячці.
- Вона все торочила про кар’єру, про саморозвиток і серйознішу роботу. Господи, я не слухав її, геть не слухав, - він знову вхопився за голову. Стів допоміг йому сісти, притримуючи за лікоть. Поволі у ньому прокидався жаль до цього чоловіка.
- Доріан скаржилася, що їй набридло працювати з паперами. Вона хотіла бути агентом, - від самого цього слова Волтеру хотілось блювати. Його Доріс, його Доріан…
- Тоді чому не подала заявку? Її стажу цілком достатньо, щоб розпочати підготовку, - сказав Ф’юрі.
- Виявляється, не всі хочуть чекати, - Пірс пройшовся до вікна і задивився на нічний краєвид. Принаймні так здавалося його колегам. Генсекретар щурився у власні очі.
- Це була моя ідея - відправити місіс Террі на місію. Я давно за нею спостерігав і бачив, що вона здатна на більше. Проте коли я побачив, що вона почала виходити за рамки дозволеного, то навіть вмовив Ніка запропонувати їй звання.
Ф’юрі згідно кивнув. Його чорна пов’язка невдоволено зморщилась.
- Як виявилося, почесного звання, задля якого агенти роками невтомно працюють, їй стало замало. Я намагався встановити з нею зв’язок опісля її від’їзду з Вашингтону, але марно.
Під монотонне заклинання Волтера він розвернувся і обдарував присутніх впевненим поглядом. Роджерсу захотілось опинитися будь-де, лиш би подалі від конференційного залу.
- Місіс Доріс Террі хотіла покращити своє життя. Що ж, сподіваємося, їй це вдалося сповна і вона встигла насолодитися відчуттям самодостатку. Але це зрада, річ, яка заплямувала цю жінку в очах Щ.И.Т.а. Її треба повернути назад. А разом із нею і агента Рамлоу. На них чекає правосуддя.
- Ні! - Лейн всоте схопився на ноги, і на цей раз Капітану не вдалося повернути його назад. Він стискав кулаки, на яких зазміїлися жили, його масне волосся падало на очі. - Тільки не суд! Благаю, не треба суду!
- Ваша дружина та її спільник заслуговують на це.
- Це знищить наше життя. Моє життя! - Волтер одним широким кроком плигнув до Ніка. - Я не можу втратити все через неї!
- Містере Лейн… Волтере…
- Я казав їй, казав! - Лейн все ніяк не хотів заспокоїтись. Він гнівно жестикулював до уявної Доріс. - Та я й гадки не мав, я не міг уявити, що вона таке зробить!
Пірс поклав руки на його плечі і легенько струснув. Чи то в пучках його пальців були шприци із заспокійливим, чи сам його дотик викликав кататонічне заціпеніння, та це подіяло. Волтер затримав дихання, а тоді випустив повітря, як проколотий м’яч.
- Волтере, заспокойтеся. Ми не збираємося карати й вас за те, що накоїла ваша непутяща дружина. Повірте, це було б геть нерозумно з нашої сторони. Такого агента шкода втрачати, - Пірс усміхнувся. Волтер несміливо відповів тим самим, і Капітан не зрозумів, як у брюнета не посипався мороз по шкірі. Та усмішка була чим завгодно, та не жестом прихильності і закликом до довіри.
- Треба щось робити. Я не можу дозволити їй розгулювати Соковією з таким багажем на плечах. Вона наче окреме онлайн-сховище на ногах. Волтере, ви не пригадуєте, вона щось говорила про те, чим займається? Щось, що могло здатися підозрілим.
- Ні. Вона як завжди малювала і намагалася писати до різних газет, працювала з паперами, читала, - Лейн отримав підбадьорливий кивок від Пірса і продовжив уже жвавіше: - У мене не було жодних підозр. Навіть тоді, коли вона почала розмову про звільнення, я не надав цьому значення.
- По-моєму, тут все ясно. Я викликав Капітана Роджерса не просто так, - Пірс вказав на нього. Господи, тільки не він. - Гадаю, він зможе знайти і доправити місіс Террі додому.
- Коли?
- Чим швидше, тим краще. Сьогодні.
- Директоре?
Ф’юрі закинув голову, як робив завжди, коли міркував. Він думав, тоді як Стів спостерігав за секретарем. Чоловік ледь не пожадливо чекав на відповідь. Звісно, на його користь.
- Будь ласка, зробіть все, що треба. Я сам поїду за нею, я поверну її, чесно, - Волтер ледь не плакав. Співчуття швидко змінилось на відчуття огиди.
«Робить він це з благородства чи для власної шкури?»
- Що ж, гаразд, - Нік відірвався від столу. Роджерс підвівся. - Вирушай сьогодні. Террі та Рамлоу. Живі і неушкоджені. Розбиратися будемо тут. І без зайвого шуму, - директор підніс темного пальця, застерігаючи.
Зайве. Він ніколи не був прихильником слави, збудованої на чужому приниження.
- Капітане, - Пірс простягнув руку і Стів нехотячи потис її. Суха і гаряча, як розпечена земля у каньйоні. - Ваш джет готовий, ангар номер чотири. З вами вирушать двоє моїх агентів, вони допоможуть. Приведіть місіс Террі туди, де їй місце. Здається, вона забула, хто вона така.
←◁↭▷→
Вдома Волтер ледь не розтрощив її кабінет. Зупинився лише тоді, коли в руках опинився його старий портрет, вже без рамки. Та хрускотіла під його лакованими туфлями від Гуччі, як і декілька інших. Відбитки його ніг печаткою виднілися на зірваних малюнках. Вас звільнено, Волтере Альфреде Лейн.
Він заварив кави, чиїй міцності позаздрила б навіть Ніна, а тоді, недовго думаючи, хлюпнув добрячу порцію віскі. Ковтаючи гримучу суміш, Волтер ввімкнув ноутбук Доріс. Зараз його не цікавили ні впорядковані за змістом папки, ні замітки на робочому столі. Він знав, що в них: тисячі й тисячі заготовок для картин, фотографії, пісні, які калічили його слух, та десятки незавершених історій, що колись могли стати повноцінними романами. Могли, та не стануть. Після всього, що вона зробила… Як вона вчинила з ним, із власним чоловіком!
Спересердя Волтер вилив гарячу каву на коліна. Лаючись від ошпарених ніг, він зазирав у кожен закуток мережі, перевіряв пошту і соцмережі, паролі від яких давно отримав з рук першовласника. Він вперто прохав її про паролі і таки домігся свого. Як виявилося, не вартого зусиль. Доріс не розповідала нікому про те, що збиралася зробити. Навіть інтернет-знайомим, яких можна було на пальцях перелічити. Його дружина була геть одна, навіть перебуваючи в нього під боком.
Лейн сердито грюкнув по столі. Долоня глухо запульсувала, той самий гул з’явився у скронях. Він залишив ноутбук ввімкненим, сам подався до їхньої спальні. Заходився висовувати шухляди її комоду, вигрібати книжки з полиць, ритися в надрах шафи з одягом. Доріс не було тут, її не було у всьому Вашингтоні, та він так чітко відчував її присутність, що готовий був перехопити крижані пальці на плечі. Загнуті кутики книг, плями від фарб, її різкі парфуми і безліч щоденних записок гострим почерком, здебільшого про майбутні закупи та нагадування.
«Отямся, ти нишпориш в речах власної дружини, як колись робив твій батько. Пам’ятаєш, він взяв ножиці з кухні, оті великі та емальовані, а тоді порізав усю її білизну. Усю, геть усю, першим був шовковий набір з мереживом, а далі решта. Навіть ті огидні бавовняні панталони. Він сидів на підлозі і дико гиготів, граючись у витинанки. Де твої ножиці, Волтере?»
Лейн зупинився. Кволо подивився на річ у руках - скриньку Доріс, в якій вона тримала коштовності і, як не дивно, запасні пари лінз. Раптом його проткнув гострий смуток. Він сумував за нею. Точніше за тією подобою, що грала на його публіку.
Що вона ще приховувала? Чи справді вона сиділа вдома та нудилася, коли він дзвонив їй з місії? Чи, може, однією рукою тримала телефон, а іншою спускала курок? Чим більше він загадувався, тим колючішим ставав власний піт.
Виявляється, він геть не знає своєї дружини.
Волтер вийняв телефон з кишені.
←◁↭▷→
Лейн довго вмовляв Стіва взяти його з собою. Він трусився перед ним, як фігурка песика у салоні автомобіля. Його вибалушені у благанні очі штурмували Капітана з усіх сторін, але Роджерс лише стримано відмовив. Не в його компетенції. Волтер чортихнувся і покинув квінджет, наостанок перечепившись об трап.
Стів відсалютував пілотам: двом агентам Пірса, яких приставили до нього для безпеки, не так його власної, як місії. Він опустився на лаву і затис щит між ногами. Доки шолом гуляв у його долонях, Стів зрозумів, чому не хотів брати Волтера. Через Доріс. Він не знав, що у них там трапилося, але був більш ніж впевнений, що місіс Террі потрібен час і простір. Йому було шкода цієї відчайдушної жінки. Капітан відмовив йому, хоча джет міг вмістити ще одного.
Можливо, тоді б поїздка закінчилась інакше.
Вони летіли п’ять годин. Дві з них Капітан прокимарив поверхневим сном, крізь тонку пелену до нього долинали приглушені голоси агентів та гудіння техніки. Черево квінджета освічувалось скупою лампою, яка мерехтіла більше, ніж світила. Була одинадцята вечора. Стів Роджерс спав, прикривши очі рукою.
Через півгодини літаком труснуло, і він прокинувся, дезорієнтований більше, ніж хотілося б. Його щит висів неподалік, закріплений на магнітах. Відполірований перед від’їздом метал хижо засліпив сонні очі. Йому раптом примарилося, що промені зірки подвоїлися, а тоді розповзлися ореолом навколо.
До Стіва приєднався один із пілотів. Високий і засмаглий, з невиразним обличчям та плавними рухами. Він кивнув Роджерсу, сів на лаву навпроти.
Він мовчав, і Капітан був вдячний за це, не налаштований на розмову. Стів дивився на щит, збентежений побаченим, - але срібна зірка залишалася на місці, така ж, якою її створив Говард Старк.
По динаміку їх сповістили про половину дороги позаду. Голос першого пілота нагадував шкряботіння скалічених нігтів об дошку. Щойно знову запала тиша, невиразний агент підвівся і витягнув відсік зі зброєю. Капітан бачив лише його темну потилицю.
- Ви йдете зі мною? - поцікавився він. Агент аж надто довго перевіряв спорядження.
- Ні, ні, не хвилюйтесь. Ми виконуємо роль пілотів, тільки й того.
Капітана така відповідь мало задовольнила. Ще на початку, зустрівши їх двох з Пірсом за спиною, він спохмурнів. Це завдання - та яке там завдання, так, прогулянка, щоб забрати дитину з дитячого майданчика - було по силам йому одному. Хутенько злітав би туди й назад, і Лейн навіть перстень не встиг одягнути, як його Доріс була б вдома. Зайві люди вповільнюють процес, але Пірс, здається, нікуди не поспішав.
Йому треба зайняти чимось руки. Агент помітив, як він заворушився: показалось крило його носа.
Щит, схожий на мішень для дартсу, кликав Роджерса. Він хотів відчути заспокійливі гладь вібраніуму. Ковзнути по тоненьким рельєфам дуг та гострим наконечникам зірки.
Вони порівнялися. Агент ніби ненароком озирнувся на стіну.
- Виглядає потужно.
- Так, виглядає, - відповів Стів. Він простягнув руки назустріч зірці. Його шкіра відливала червоним і синім.
Коли він відчув холодну поверхню пучками пальців, тоді ж відчув гупаючий жар у правій скроні.
Агент вдарив його прикладом автомата. Хотів оглушити, та удар вийшов кепським. Тоді вдарив ще і ще. Роджерс заточився, тактильний зв’язок зі щитом перервався. Він не впав, та цього було достатньо, щоб влучити у коліно.
Він був правий. Пірс не став би так просто забезпечувати його охороною - не такий щедрий на зайві руки. З рани на голові цебеніла кров, струмочок огинав його підборіддя та оперезував червоним ремінцем, наче шолом, який він залишив на лаві.
Агент знову напав, цілячись в живіт. Капітан перехопив його руки, задіяв ноги, щоб збити печінку та нирки чоловіка на теплий лівер. Агент скорчився від болю на підлозі.
Він потрібен їм живим. Інакше автомат на запобіжнику не валявся б під гроном парашутів, як покинутий товаришами вояк.
Стів шурнув долонею по обличчю, замаравши щоку кров’ю. Думати було важко, але можливо. Він переступив через лежачого агента, зняв щит і одягнув на руку. Приємна, рідна важкість заспокоювала.
Побитий чоловік востаннє сіпнувся. Він вхопився за чобіт Капітана, здираючи нігті об міцні шнурівки. Роджерс зацідив йому в обличчю, добавляючи хоч якусь емоцію у безвиразнь. Біль.
Щось глухо свиснуло. Стів міг би подумати, що це комар чи оса вжалили його в шию, але комахи в квінджетах не водилися. З його шкіри стирчала голка - він нащупав її продовгуватий та все ще крихітний корпус і ледь помітне потовщення на кінці, де містилася ампулка. Висмикнув її і підніс до очей, клюючи носом: щоб роздивитися предмет, довелося докласти чимало зусиль.
Його тіло стало неймовірно легким. Він міг підняти обидві ноги, та так і залишився б висіти в повітрі. Через необережність вколовся ще раз, тепер вже пальцем, та йому було байдуже. Десь далеко лунали кроки.
Один був агентом, інший - боксерською грушею для нього.
Стів повалився на підлогу джета, щит впав поруч, глухо вібруючи від зіткнення. За вікном займався світанок. Червоне сонце і блакитні хмари. Коли обм’якле тіло Капітана відтягли і загрузили під лаву, тільки рука вільно впала на прохід, сонце зжерло усі інші кольори. Воно втамувало голод лише тоді, коли останні сині хмари загорілися вогнем.
Той світанок став заходом Америки.