Він побив мене і його удари здавалися поцілунками
“Ultraviolence” | Lana Del Rey
Той, хто зламав мені життя, зробив це у два способи: забрав моє серце і мій розум.
Та я була не проти.
Ми зустрілися в “пральні”, за десять хвилин до його процедури. “Пральня” – це кімната, в якій стіни, стеля, підлога, кожен темний куток просмерділися струмом, паленим волоссям і вереском. Вона споконвіку була брудно-сірого кольору, а через неонові зеленуваті лампи набувала болотних відтінків. Вона спотворювала всіх, хто сюди заходив, ще до того, як її лабета кидалися в напад.
Ніхто не відвідував її добровільно, окрім Стемптона. Гидкий чолов’яга з жовтими зубами і брудними окулярами. Брудними від поту, який заляпував скельця. Тут було спекотно, як у пеклі.
Він не був винятком. Його привели попід ручку, як немічного старого, і залишили стояти біля дверей, навпроти крісла. За свій вік я знала багато міцних чоловіків, з більшістю з яких лягала у ліжко хоча б раз. Джек був секвоєю, а хитався, як осиковий лист. Я одразу захотіла додати його у свій гербарій, пришпилити до коричневого картону і повісити біля ліжка. Мати завжди з собою.
Він несамовито розтирав ліву долоню, сопів, як астматик, і все одно здавався наймогутнішим у цій кімнаті. Коли до нього підійшов асистент, від його сили забриніло повітря, і я разом із ним. Було несила опиратися.
Джек Маєрс. Занадто просте ім’я для такої складної людини, це я зрозуміла вже пізніше. Пам’ятаю, як вчора – коли він проходив повз мене на страту, з моїх спітнілих долонь випала ручка. Нехтуючи двома охоронцями і безликим асистентом, який дріботів позаду, він присів і підняв її, а тоді спокійно продовжив маршрут, бо відтягувати час вічно просто неможливо.
Пластиковий циліндр виглядав комічно крихітно на його блискучій холодній долоні. Я черкнула його великий палець, і мої думки зникли, ніби я сама щойно встала з того подертого шкіряного сидіння, а з моїх скронь курився димок.
Через міри безпеки я не могла наближатися до пристрою більше, ніж на два метри. Але мені так кортіло присісти біля його підніжжя і роздивлятися, роздивлятися, всотувати в себе деталі: рудуваті пасма у темному волоссі, поодинокі сиві волосинки, які ховалися в щетині, тремтячі повіки. Я почувалася наче в музеї, і, хоч я в житті не бачила знаменитого Лувра, закладаюся, що Мона Ліза здалася б мені просто дешевизною. Набагато цінніший експонат зараз смиренно стояв, доки його голову мочили холодною підсоленою водою, малів на очах, та його міць лише зростала. Вона вже заповнила увесь простір, витісняла мене та персонал, і двері починали прогинатися під натиском.
Джек жодного разу не поглянув на мене, а мені так цього хотілося. Я хотіла запам’ятати його обличчя, коли він побачить мене. Коли він закохається в мене.
Стемптон махнув рукою, наче шлагбаумом перетявши останні мої надії на те, що крісло не заведеться. Але Джека з мокрою головою розвернули і штовхнули, просто назустріч порепаній пащеці з бильцями замість кликів.
І коли він падав у це крісло… Я знала, що він кричатиме. І я хотіла, щоб він кричав моє ім’я.
←◁↭▷→
Моя кар’єра в Гідрі була блискучою. Parfait. Цьому сприяли і вроджений хист до авантюр, і гострий розум, і врода. Я вибилася на верхи завдяки тому, що не слухала нікого, хто запевняв мене про мою ж слабкість чи так званий помічний вплив з боку дядька. Вони просто заздрили, бо саме мене на світанку моєї роботи в організації вже величали Міс Гідрою.
Так називали покійну жінку Герра Шмідта. Вона не мала зеленого поняття про Гідру, бо померла від коклюшу у двадцять п’ять, та мене це хвилювало в найменшу чергу. Я була символом Соковійського відділу, представляла його на конференціях поруч із Штрукером. І я впивалася славою та впливом до такої міри, що вже не усвідомлювала своїх помилок.
Джаніна попереджала мене. Заварюючи свою нестерпно міцну каву, вона настовбурчувала ложечку на мене і несхвально промовляла:
– Він небезпечний, і ти не уявляєш, наскільки. Ти занадто легковажна.
Я чхала на небезпеку і підписувалася на всі місії, в яких брав участь він, дякувати Богу, мені це вдавалось легко через бездоганну репутацію. А Джек, здається, звик бачити мене поруч. Він сідав біля мене по закінченню завдання, хай яким би воно важким не виявилося, і починав чистити зброю, яка опиниться в його руках. Він не дивився на мене, та я знала – Джек Маєрс прив’язався до мене.
Я йшла по одній із вулиць Коні-Айленду, досі безлюдній о восьмій ранку. Вибілені будинки салютували затемненими вікнами, схожі на черепи велетнів. Сонце пестило мою шкіру, і я не могла дочекатися, коли його замінять пальці Джека.
Останній день нашої місії. Ми відбули найважливішу частину – усунули працівницю департаменту, яка не вміла викладати свої погляди у завуальованій формі, тим паче в соцмережах. Все без зайвого галасу, акуратно і чисто, як у квартирі перфекціоніста.
На сьогодні ж план був до неможливості простий: заселитися в штаб-квартиру і чекати на приїзд решти команди.
Я прямувала вперед по ще не нагрітому асфальту, який блимав шматочками скла у бетоні, і вже бачила будівлю пароплавного екскурсійного пункту, біля якого ми домовилися зустрітись. Будинок оточували дерева, всіяні важкими гронами квітів, але його білосніжні, вигорілі на постійному сонці стіни махали мені білим прапором. Тому я не одразу помітила його машину.
Білий, як і все цього ранку, від будинків до квіту, “Форд Мустанг” 1966 року дрімав у затінку дерев акації, глухо муркотячи двигуном. Бузок перехилявся через високий фарбований паркан, намагався торкнутися даху машини своїми блідо-рожевими квітами і соковитим листям, але лише черкав його на слабенькому вітрі.
Я зупинилася недалеко позаду Мустанга, у холодку алеї, де під моїми ногами снували мурахи, а голову окутувала хмара концентрованих ароматів пізньої весни. Залишившись глядачем, я виконувала своє призначення: спостерігала.
З водійського вікна залпами клубочився дим. Він курив, звісивши біоніку з вікна, підносячи сигарету до губ, коли легені просили ще. А щойно рука поверталася вниз, на землю струшувалися невагомі клаптики попелу. Джек смалив так багато, що я сама наскрізь пропахлася гірким димком. Ми часто ділили одну сигарету на двох, аж доки вона просто розсипалася в руках на тліючий порошок.
Металеві пластини блищали на сонці як ніколи, по сухій грунтовій дорозі розсипалися уламки відблисків. З кожним плавним змахом вони тряслися і мінилися, часом перестрибуючи на емальовані дверцята машини.
Це було верхом легковажності. Йому не дозволяли показуватися з оголеною рукою, хай навіть із пучком мізинця. Тому він завжди ходив, закутаний в светри на довгий рукав, куртки та шкіряні рукавиці, в яких не те що на курок важко було натиснути – у них взагалі було важко поворушити пальцями. Я не звітуватиму про це, але в майбутньому зроблю зауваження. Та це буде потім, зараз я просто наглядала.
Джек визирнув з вікна. Його точений прямий профіль був на диво спокійним, умиротворенним, я б сказала. Він підніс сигарету до рота, затягнувся і видихнув, склавши губи трубочкою. Якусь хвилину він просто сидів, спершись головою об віконну раму. До моїх вух долинув свист.
Він свистів, і його неживі пальці ліниво рухалися в такт невигадливої мелодії.
Воліла б я стояти і дивитися на нього вічність. На те, як розморено він приліг на власний біцепс, як вітер ворушив його довгим волоссям, як червона зірка крикливо плакала мені звіддаля.
Коли я залізла всередину Мустанга, Джек стрепенувся від несподіванки. Він викинув зраджену сигарету у вікно і обернувся до мене. Його обличчя проясніло.
– Привіт.
– Привіт, – я захлопнула дверцята за собою, і аромат бузку востаннє залетів у салон, та одразу стиснувся під смородом шкіри і курива.
Джекові руки покоїлися на колінах, обтягнутих сірими джинсами. Його вицвіла брезентова куртка, яка мала грати роль камуфляжу, без тями лежала на задньому сидінні, наполовину сповзши вниз.
– Ти без куртки, – констатувала я, свердлячи його поглядом. Він засовався на сидінні.
– Нікого не було, місцевість чиста. Тож я й подумав…
– Це нічого. Не треба було викидати сигарету, – я усміхнулася, бо знала, що тоді на моїх щоках з’являються привабливі ямочки. Вчені вважають їх дефектом, цебто м’язи обличчя зрослися неправильно, але цей дефект правив мені лише на користь.
– Тут і так дихати немає чим, – його очі набули лагідного блакитного відтінку, такого ж, як маркувальні лінії на самому Мустангу.
У салоні було душно, попри затінок ззовні. Джек сидів в одній футболці, я бачила його литі м’язи і ледь спітнілу шию. Моя рука опустилась на його стегно, ледь стиснувши джинс, та склалося враження, що це його усього стиснули. Джек напружив щелепу, його пальці сплелися в клубок, а зіниці розширились.
Він завжди наїжачувався ось так сильно, як дикобраз, зачувши небезпеку, коли я торкалася його: гладила по плечах, брала за руку, раптово цілувала. Деколи навіть здавалося, що йому це не подобається, та я знала, що це все тимчасово. Він звикне, рано чи пізно.
– Ти хороша людина, – я взяла його за біоніку і почала любовно роздивлятися досконалу конструкцію, відчуваючи під пальцями ребристу поверхню.
Мої губи знайшли його. Такі ж пересохлі і покусані, скільки б він їх не облизував, і такі спокусливо неприступні. Доступні лише мені одній. Джек цілується, як сором’язливий підліток, і ніколи не проявляє ініціативу. Його вії лоскотять мою шкіру, а живі пальці ледь торкаються мого зап’ястя. Він тріпотів піді мною, як спійманий в сачок метелик. Я з долею агресії проштовхнула язик між його губ. Він ледь чутно застогнав. Мені це подобалося. Подобалося ним володіти.
– Шеррі… Нам треба… Нам треба їхати, – Джек відсторонився, його погляд втік від мене, блукаючи по приладовій панелі у пошуках адекватної відмазки.
– Ой, облиш. Ти ж знаєш, що вони приїдуть лише під вечір, а зараз ранок. Ми можемо весь день провести на свою користь… – я нависла над ним, малюючи на джинсах візерунки, підбираючись все вище і вище.
– Я-я… – він ковтнув і відхилився на спинку сидіння, оголивши шию, вкриту легкою щетиною. Тоді щось пронизало його, бо він одразу ж повернувся у попереднє положення. Так, ніби узголів’я кольору паленої карамелі силою відштовхнуло його від себе.
– Це не надто хороша ідея, – вичавив він, тоді як я вже сиділа в нього на колінах.
– І чому ж це?
– Ми на місії. І вона ще не завершилася. Краще перенести це на…
– На коли, Джеку? На наступний тиждень? Чи на два роки? – мій в’їдливий тон змусив його нахмуритися. Картає себе, це ж видно.
Нехай картає.
– Чи може на той момент, коли тебе вкотре онулять і ти перестанеш бути такою недотикою?
Він сіпнувся усім тілом, аж рука брязнула об кермо. Здається, я бовкнула зайвого.
– Ти просто не любиш мене, – я злізла з нього і гепнулась на пасажирське місце, відвернулася, претендуючи, що білий паркан цікавіший за нього.
– Шеррі, я… – Джек зітхнув, запустив металеву лапу у пухнасте волосся. – Забудьмо про це. Поїхали додому.
Так, ніби в нього є власний дім, а не оті непривітні, чужі стіни, обшарпані гірським вітром і часом. Так схожі на нього.
Він не отримав від мене відповіді, навіть кивка головою. Я спостерігала за ним через бокове дзеркало: нахмурений, головою ледь не підпирає дах, чаклує над пультом передач і нахиляється, щоб перевірити показник палива. Ми рушили, і брезентова куртка остаточно зісковзнула на підлогу, як і моя впевненість щодо “хорошості” цього дня.
←◁↭▷→
Прямо, прямо, праворуч. У ліфт, п’ятий поверх. Кнопка прогнулася всередину від частого мацання і натискання. Підсвічується мертвотно-зеленим.
Лети по коридору, а він все видовжується і видовжується, як дитячий паперовий тунель, гусеницею повзе вперед. Ти біжиш, аж паркет вислизає з-під ніг, та краєвид не змінюється.
Це все розхитані нерви.
Дві металеві пластинки, завбільшки з півпальця, пропікають мій кулак, а тоді ще й кишеню куртки. Я міцніше стискаю руку, їх металеві кінці врізаються в долоню.
Я стільки часу дурила себе. Стільки часу дурила його. Ми не заслуговуємо на це, о ні, аж ніяк.
Я намагаюся не помічати здивовані погляди агентів. Мене пробирає злість і огида. Вони тільки й вміють витріщатися, це вони все приховували, вони плювали нам в обличчя і говорили, що це поцілунки. Це вони власноруч запускали “пральню”.
На повороті вибиваю трухляву дощечку з підлоги, вона гримає і привертає увагу незгірш за залп стартового пістолета, та мені байдуже. Металеві пластини розжарилися до білого. Я боюся, що не втримаю їх.
Але 505 кабінет вітає мене ледь прочиненими дверима, які гупають через протяг. Я влітаю всередину.
Джек байдикує. Одягнений у свою уніформу лише від пояса, він кидає тенісний м’ячик в стіну, той з характерним ляском відскакує і падає назад в руку. Він тримає його, мов крихке печиво.
– Шеррі? – побачивши мене, розтріпану і схвильовану, він підводиться і рушає назустріч.
– Шеррі, все гаразд? Ти виглядаєш… Не надто добре, – він оглядається на двері, а тоді обрамляє моє обличчя долонями і ніжно цілує. Мені стає холодно від його подиху.
По правді кажучи, я почуваюся так, ніби замерзаю поруч із брилою льоду.
Коли я не відповіла на поцілунок, Джек пильно подивився на мене. Я не оцінила його вчинок, на диво хоробрий і рідкісний.
– Що трапилось? – прошепотів він, ніби вітер шелеснув у лабораторії.
Як уві сні, я бачу: моя рука виринає з кишені і тягнеться до нього, стукається об його груди. Вона тремтить. Донизу похитуються два ланцюжки, геть невагомі через алюмінієвий сплав. Та коли я розкриваю свої карти, і жетони зустрічаються віч-на-віч із власником, ті ланцюжки важчають і тягнуть мене потрійною гравітацією.
– Що це? – він усміхається, і попри всю ситуацію, я не можу не замилуватися його красою.
Я не відповідаю тим самим, і його усмішка зникає швидко, як сонце у хмарний день. Мої кісточки знову стукаються об нього, наполягаючи поглянути вниз.
– Що це таке? – він бере один жетон, повертає його з усіх боків, читаючи вигравіювані написи.
Джек бере другий, мовчки вивчає, а моє серце, здавалося, заполонило і горло, і вуха.
Мені треба припинити це. Припинити називати його Джеком.
– Це ж твоє, правда? – я притискаю руку до грудей, мов обпечену.
Чоловік переводить погляд на мене, тоді на жетони, тоді знову на мене. Він спантеличений.
– Це не мої жетони. Я їх не ношу.
– Ти справді нічого не пам’ятаєш?
Його брови насуплються, а губи стискаються.
– Не пам’ятаю чого? Поясни.
Я ковтаю слину, а враження таке, ніби мені в горлянку напхали товченого скла.
– Ти – Джеймс Б’юкенен Барнс. Адже так?
Він продовжує стояти навпроти, тримаючи військові жетони на кінчиках пальців. Він боїться їх так само, як я боюся щурів.
– Адже так? – повторюю я.
– Я не знаю хто це.
– Це твої жетони. Це твої дані, – я шкодую, що взагалі почала це все, що відкопала ту злощасну папку, а потім і їх, та слова вже ллються потоком:
– Ти народився у Шелбівіллі, Індіана.
– Шеррі, ти чого, – він сміється, але сміється знервовано. Думає, я жартую, розігрую його, він вже звик до витівок з моєї сторони. Хотіла б я, щоб це була чергова з них.
– Скільки тобі років?
Він дивиться на мене з неприхованою настороженістю, чекає на пастку у цьому простому питанні.
– Тридцять чотири, – його голос втрачає впевненість до кінця відповіді.
– Ні. Тобі дев’яносто шість. Ти служив у 107-ому старшим сержантом за часів Другої Світової.
– Неправда. Це неможливо, – його голос затремтів. Агент замахнувся і жбурнув м’ячик об стіну, вкладаючи збурений шторм почуттів у кидок. Бумерангом той вернувся назад, прямісінько у блискучу біонічну долоню, гарячково закрутився в нього між пальцями, як білка в колесі, як і його неспокійні очі.
– Чому ти мені не віриш? Ось вони, твої жетони з тих часів. Твої справжні жетони. Зі справжнім ім’ям, Джеймс Бьюкенен Барнс.
– Ти мене не переконаєш. Ти тільки для цього прийшла? – Він різко відкинув м’яч, змусивши мене здригнутись. Помітив це і осунувся на лиці.
– Я клянуся, – підійшла до нього, зловила за зап’ястя, де солов’єм тьохкав сполоханий пульс. Силою вклала в долоню військовий ланцюжок, – Тобі брехали увесь цей час, тобі досі брешуть.
Він мовчки вивільнив руку. Жетони полетіли на підлогу і прослизнули під один зі столів. Я вже не побачу, хто знайде їх.
– Ти народився 10-го березня 1917 року, Джеймсе, – я продовжувала наступати на нього, лагідно виставивши руки. Фактично здаючись йому.
– Це все маячня. Маячня! Це не моє ім’я!
– Джеймсе…
– Припини називати мене так! – виплюнув він, бризкаючи слиною. Джек забув про лабораторію, забув про ненадійні двері, забув, що перед ним – я.
– Послухай мене.
– Я не хочу тебе слухати. Припини.
Він врізався сідницями в стіл позаду, зі скреготом посунувши його на півметра. Солдат, Агент, Джеймс Барнс, не знаю, як його кликати, нарешті дозволив моїм словам сягнути свідомості. Його груди важко підіймалися і опускалися, губи тремтіли, а поодинокі пасма волосся зачепились за вії, заважаючи йому кліпати.
– Звідки це все? – прохрипів він.
– Я випадково знайшла в архіві. У досьє твої фото.
– Я тобі не вірю.
– У тебе немає вибору. Лише я можу тобі допомогти, Агенте.
Те, як суворо я звернулась до нього, отим безликим, сірим “Агенте” розчарували його ще більше. І водночас надало хворобливої снаги.
– Я Джек Маєрс, я народився в Оклахомі тридцять чотири роки тому. Я не божевільний.
– Я не кажу, що ти божев…
– Ні, ні, саме це ти говориш. Для чого це все, Шеррі? – він розвів руками. – Чого ти хотіла добитися? Якщо хотіла пожартувати наді мною, то вдам, що мені смішно, і можеш забиратися звідси. Облиш мене, благаю.
Мій терпець урвався. Він поводиться, як дитина, якій сказали, що Санта Клауса не існує.
– Звісно. Я й забула, який ти, – затоплена образою, я випустила жала з отрутою, дозволяючи їм вгризатися в нього. – Похмурий. Агресивний. Самовпевнений і ревнивий. Ти нікому не віриш, нікого не підпускаєш, тобі взагалі ніхто не потрібний. Ти завжди сам по собі і це виключно твоя провина.
– Замовкни, – на диво спокійно наказав він. Я не бачила його обличчя. На нього опустилася грозова хмара.
– Ні, я не замовкну! Тебе водять за ніс, я ж прийшла допомогти! А ти знову мене відштовхуєш!
– Я сказав, стули свого рота, – його голос перетворився на гуркіт грому.
– У тебе була сестра. Сестра, Джеймсе. Її звали Ребекка. Невже ти не хотів би її знайти?
Він схлипнув, зігнувся у три погибелі. Обхопив руками голову і стиснув, аж кісточки побіліли. Наче горював за кимось.
– Твоя мати померла від серцевого нападу, а батько загинув на будівництві, – я підійшла ближче, вивалюючи все, що встигла дізнатись. Не мені ж одній нести цей вантаж. – Вініфред та Джордж Барнс.
Він так і сидів, мимрячи собі щось під ніс, розхитуючись на столі, як у гіпнозі.
І тут я знову перейшла межу. Остаточно і вкінець.
Я нехтувала пересторогами Хоукінса, торкалась Джека як і де хотіла, бо вважала, що його так звана “сором’язливість” притлумиться моєю пристрастю.
Я не вперше, але вже востаннє порушила найчіткіше правило: я вкотре торкнулася його без дозволу.
Як виявилося, це стало кінцевою краплею.
– Твоїм другом був… – я поклала обидві руки йому на плечі. Вони ходили ходором.
– Я сказав СТУЛИ СВОЮ ДОВБАНУ ПЕЛЬКУ!
А тоді Джек, мій Джек, вдарив мене.
Його біоніка врізалась в мої груди, відкидаючи мене назад до входу. Я впала, тормозячи головою. Легені пекли так сильно, що на очі навернулися сльози. Та найсильніше боліло не це і навіть не два розтрощених ребра.
Мій Джек вдарив мене.
Він вдарив мене.
І вдарить іще.
Я хрипіла, розпластана морською зіркою, намагалася вхопити повітря, та воно тікало від мене, гидко гигикаючи. Десь утворилася чорна діра і всмоктувала в себе увесь кисень, усі звуки і біль. Гадаю, вона була всередині мене.
Він наближався до мене, неминучий, як сам жнець. Його очі потемніли, губи оскалилися, все тіло аж тремтіло від напруження і злості. Чистої люті до мене.
Я поповзла, все ще не здатна підвестися. Я навіть не могла закричати, не могла писнути, бо всередині все горіло, облите бензином. Я чула тільки власне квиління, немічне та нікому непотрібне.
Він з розмаху опустив свій чобіт на мою щиколотку. Не знаю, що там сталося, та гадаю, він зламав її. Почувся бридотний хрускіт, а за ним моє завивання. Монстр позаду мене рухався так безшумно, що я й не зчулася, як він опустився і ривком підтягнув мене до себе.
Як запорошений килим. Як риболовну сітку з дірками більшими, ніж годилося. Як вже давно охололий труп.
Проте ким би він не був, особисто я була найкращою агенткою бази. Я з риком розвернулася, ребра затріщали в оглушливій какофонії, щиколотка заверещала, та я заїхала йому прямісінько в яйця. Солдат ошелешено охнув і відпустив мене.
Повзучи, як перебитий пес, навкарачки і волочачи хвору ногу за собою, я наближалась до виходу. Подумки кляла себе найлайливішими словами за те, що тоді так легковажно гримнула дверима. Все моє життя було легковажним. Я народилась такою і не було ситуації, яка б навіки залишила мені життєвий урок.
А тепер я помру від рук власного коханого.
Дверна ручка така приваблива. Виглядає такою приємною, такою привітною і помічною, надійною.
Мої скорчені пальці тягнуться до неї, як пальці потопельника.
ШВИДШЕ ШВИДШЕ
я припіднімаюся, обливаюся потом від зусиль та жаху
ЩЕ ТРОХИ НУ Ж БО ШВИДШЕ
ковзаю по її мідній поверхні
ХАПАЙСЯ
…а тоді сталеві лещата замикаються на моєму зап’ястя – такому тонкому, як лозинка – і ламають його за долю секунди.
Я кричу, але кричу вже в долоню Солдата. Він відтягує мене від дверей, не надто церемонячись з моїм тілом, я пручаюся і скиглю, як тварина на бійні. Мідна ручка все віддаляється і віддаляється. Мої надії згасають.
З мого рота знову виривається клич на допомогу, його перериває гострий біль у боці, такий сильний, що в очах темніє. Він ткнув мене носаком в бік. Перевірив, чи я ще жива.
– Джеймсе… – я взагалі нічого не бачу, сльози водоспадом стікають з підборіддя, носа, заливають вуха і шию. Він виглядає лише розмитою темною плямою. Таким, яким має бути, яким його хотіли зробити.
– Джеймсе, п-прошу…
Він різко опускається до мого рівня, так близько, що наші носи ледь не торкаються. Я замружую очі, на обличчі стає ще більш мокро. Боюся навіть вдихнути.
– Джек Маєрс. Мене звати Джек Маєрс, – він із диким запалом переконував не так мене, як себе самого.
Це було останнє, що я почула. Що збереглося в моїй знищеній свідомості.
Металева рука як ніколи ніжно бере мене за шию. Він ніколи не торкався мене так. Я була б вдячна, якби він зробив це жорстоко, стиснув до переламу хребців, як робив з іншими жертвами. Мені було б легше вмирати.
Його великий палець пестить мою зарюмсану шкіру. Переміщається по невизначеній траєкторії і легенько тисне на адамове яблуко. Я хапаюсь за нього, мої очі вибалушуються від розпачу. Я не бачила перед собою геть нічого, я не знаю, яке в нього було обличчя, коли він душив мене.
Лещата все стискалися і стискалися. Разом із киснем я втрачала й глузд. Я марила про той травневий день на Коні-Айленд, про його тихий свист і сонну постать, що розвалилася на сидінні машини.
Джек
Джек
Джек
Джек
ДЖЕК
ДЖЕКУ ЩО ТИ
НЕ ТРЕБА
ДЖЕКУ
БАРНС
ТИ ДЖЕЙМС БАРНС
ТИ…
←◁↭▷→
Крісло вкутує його, як гамівна сорочка. Вони підходять один одному, моа дві частинки пазлу. Краї однієї вже давно розтріпалися і погнулися, дешевий картон і необережне ставлення, її все важче припасовувати на місце.
До нього підходить Хоукінс. Рендалл ще ніколи не виглядав таким втомленим, таким старим. Барнс вперше цілком усвідомив, що той не вічний.
Професор нахиляється, і хоч від нього не віє алкоголем, Джеймс знає, що це лише поки що.
– Тримаєшся?
Його надійно тримає крісло. Сам би він давно впав.
– Ніяк не звикну до цього.
– Ти й не маєш. Господи, це так абсурдно, – Хоукінс стискає перенісся вузлуватими пальцями, шморгає почервонілим носом.
– Так буде краще для тебе. Для всіх. Ти ж розумієш? – він тремтячою рукою торкнувся його мокрого солоного волосся.
Барнс мовчки закивав, по щоці стекла сороміцька сльоза.
– Я постараюсь зробити все якнайшвидше. Обіцяю.
Рендалл іде, кидає його на поталу двом асистентам у білих халатах та з шокерами за поясом.
Йому пхають до рота гумову капу. Він слухняно закушує її, і до горла підкочується блювота.
Асистенти розчиняються в мороці кімнаті, а крісло починає вібрувати. Дихання збивається вже тоді, коли біля вух лунає високочастотний дзенькіт, свистіння і тріск.
Він востаннє здіймає руки в спробі вивільнитися – що, якщо наручники не замкнені? Він бреше собі, він обожнює собі брехати, бо наручники замикаються завжди, з одним і тим самим гучним клацанням, а нерідко ще й прищемляють шкіру.
Барнс зводить очі на стелю. Над його головою карколомно танцювали сонячні зайчики. Він був навіть радий побачити їх у цьому затхлому підвалі. Вічні супутники, вони стрибали і сміялися з нього, реготали, виставляючи напоказ свої гострі передні зуби, коли його мозок прошив перший заряд.
– О Господи всемогутній…
– Я не хотіла тобі розказувати. Я в-взагалі не хотіла це згадувати. Це страшно, Бонні, я боюся навіть дивитися на неї. Вона наче тінь, блукає по коридорах і дивиться на порожні стіни.
– Чому вона досі працює тут? Їй… Їй потрібна допомога.
– У неї впливовий родич, який забезпечив їй місце в корпусі С одразу після інциденту. Вони так і назвали це, уявляєш? Нещасливим випадком. Закрили на це очі, йобані покидьки!
– А він?
– Його онулили. А що могли ще зробити? Він сам про це просив. Він просив про це сам…
– Це жахливо.
– Ходили чутки, що вони спали разом. Важко в це не вірити, та все ж я не вірю. Я попереджала її не раз, я читала їй лекції, а вона вважала їх дурними і все одно потайки зустрічалася з ним, де тільки могла. Проте вона була фруктом, який викликав алергію, якщо їсти його у великих дозах. А Солдат… Людина специфічна, хоча відтоді я взагалі перестала вважати його людиною.
– Знаю я таких, як Шеррі. Моя сестра така ж сама… Що вона йому тоді сказала?
– Не знаю, ніхто не знає. Але це було щось, що вивело його з себе настільки, що він кинувся на неї. Бонні, тому я й хочу, щоб ти прислухалася до мене. Я благаю тебе. Не роби помилок Шеррі. Не заводь із ним ніяких стосунків, навіть чисто робочих. Візьми іншу вакансію.
– Але ж…
– Я не зможу закривати очі на ще один такий “інцидент” і вдавати, що нічого не було. Пообіцяй мені, що ти облишиш його. Пообіцяй.
– Гаразд. Я обіцяю.
“Пробач”