Вони контролюють тебе, солдате.
Відправили тебе на поле бою з пістолетом,
щоб застрелити і вбити їх усіх
“Roll Call” | The Neighborhood
Жінка сидить у неї на ліжку. Її гострі плечі трусяться чи то від хихотіння, чи то від кашлю. Вона теребить ковдру павучими пальцями, її нігті обкусані до крові.
Жінка вродлива. Ціла грива пшеничного волосся лежить у неї на плечах, може, від того вони такі похилені. Вона дивиться на неї і усміхається, а тоді її губи кривляться і з горла виривається здушений хрип. Таки кашляє.
Вона все хрипить і хрипить, заходиться, як несправна машина, слина стікає з кутиків її рота і дріботить по підборіддю. Доріс хоче поворушитися, та не може.
Поступово білявка змінюється. З нею відбуваються різкі метаморфози: волосся рідіє і сиплеться на ліжко клаптями золота, шкіра стає пурпуровою, а губи навпаки – синіють. Вона хапається за власну шию, а коли віднімає руки, шкіра на ній вкрита чорними синцями, наче плямами чорнила.
Шеррі бридко гигоче, душачи себе. Її очі вибалушуються, лізуть з орбіт, язик теліпається внизу, як викинута на сушу риба. Вона валиться на Доріс, мов підкошена.
– Бонні! – хтось затормосив її.
Вона зірвалася з подушки, відбиваючись від нічного гостя. Шеррі з її зчепленими на горлянці руками досі стояла перед очима.
– Та тихіше ти! Це я, Ніна!
Доріс засапано роззирнулася. Той, хто називав себе Ніною, плавав у повітрі рудувато-синьою плямою.
Террі сягнула рукою по окуляри, які лежали на тумбочці. Сьогодні вони ночували на базі, оскільки обох завалили роботою по саме нікуди. А коли завершили, було не так і пізно, та Стрейт раптово наполягла залишитися.
– Бонні, прокидайся. Хутко.
– Що таке?
– Ми хочемо показати тобі дещо. Вставай.
“Ми?”
Вона начепила окуляри на носа і лише тепер побачила дві інші постаті, які затуляли собою дверний прохід. Вілкінс та Андервуд.
– Прокидайся, спляча… – Корі поморщив короткого носа. – Красуня, я гадаю.
– Як дотепно.
– Не час на розмови. Одягайся і ходімо, – Ніна швирнула на ліжко одяг Доріс, футболка впала їй на голову.
– Куди ми так поспішаємо? – Террі натягала штани, почуваючись ніяково під трьома нетерплячими поглядами. Усі троє однаково не могли встояти на місці, в усіх трьох гарячкове збудження в очах.
– Ми маємо дещо показати тобі. Посвятити тебе, – Вілкінс підморгнув, а тоді заплющив очі, коли Доріс скинула футболку, в якій спала. Та була мокрою від поту.
Крадькома глянула на годину. Пів друга ночі!
– Ви скажені, якщо зараз приведете мене подивитися на цвіт якоїсь сраної папороті, – під бурчання сонної Доріс компанія вийшла в коридор і попрямувала кудись під керівництвом Ніни.
Доріс дивилася собі під ноги, шаркаючи, як зомбі, не помічаючи мертвої тиші, що панувала навколо. База ніби вичахла, і вони блукали по її кістяку без жодного зайвого звуку, окрім шурхотіння кросівок Террі та її здушеного бухикання в кулак.
Ніна перетворилася на лисицю. Вона роздивлялася по сторонам, наче вела групу дітлахів через дорогу, внюхувалася в повітря і часто міняла напрямок, через що дезорієнтована Доріс натикалася на громилу Вілкінса. Мерехтливе місячне світло дозволяло не наштовхуватися на все інше. Вони нагадували чотирьох привидів, загублених у мороці кабінетів і коридорів.
– Куди ми прямуємо, га? – гаркнула нарешті Доріс, коли вони вже дві хвилини петляли на другому поверсі.
– На бій гладіаторів.
Жінка пирхнула і поглянула на Корі, впевнена, що це його черговий невдалий жарт. Але чоловік був серйозним, як ніколи.
Доріс зрозуміла, що це аж ніяка не папороть, коли вони перетнули внутрішній двір, такий просторий під квадратом зоряного неба, і почали спускатися до полігону. Туди вела протоптана у високій траві стежка, настільки вузенька, що доводилося йти вервечкою.
Полігон займав ледь не найбільшу площу серед усіх корпусів. Він складався з двох умовних частин: відкритої, де проводилися тренування зі стрільби, пробіжки і де самотньо стояли турніки та колеса, мов давно покинута дитплощадка; закриту частину представляла плоска приземкувата будівля, схожа на нещадно розтягнутий чотирикутний амбар. Всередині Доріс була лише раз і хоч не пам’ятала все до деталей, могла запевнити, що там не було абсолютно нічого. Лише старі-старі мати з червоної шкіри та підсобка, замкнена на заржавілий замок.
Тієї ночі навіть цвіркуни притихли, насторожені хижою усмішкою місяця. Сніг зійшов після трьох днів морозної облоги, але в повітрі все ще витав його сирий гніт. Доріс чула лише далеке хлюпотіння річки і власне серцебиття, досі неспокійне після кошмару. Її інтуїція рідко підводила господарку, та сьогодні вона оніміла.
Вони проминули стадіон і ряд високих дерев’яних брусків, на які зазвичай чіпляли паперові мішені. Хтось забув декілька, і ті непорушно висіли, прикриваючи сороміцьку голизну дерева.
– По одному, – з деякими зусиллями Ніна відчинила металеві двері, ті жалібно заскрипіли. Першим зайшов Оскар, слідом Корі, підштовхуючи дедалі більше здивовану Доріс поперед себе. Ніна замикала групу. Вона востаннє оглянула принишклий пустир, а тоді пірнула в беззубу пащу будинку.
Щойно Доріс переступила високий поріг, її огорнуло машинним гулом. Вона ніби зменшилася вп’ятеро і проникла до бджолиного вулика, який пульсував від шумового фону тих, хто був усередині.
Вулик був ущент забитий агентами.
Террі перехопило подих. Скрізь, куди не кинь оком, – обличчя, обличчя, обличчя. Знайомі і не надто, ті, кого вона бачила вперше, вони окупували приміщення по периметру, тіснилися попід стінами і всі прагнули підійти ближче. Агенти, що були на хитких металевих балконах, перехилялися через литі поручні, витягували шиї і всі як один дивилися вниз.
Агенти внизу відрізнялися лише тим, що їх кількість була більшою. За мовчазною умовою вони залишили лише невелике коло посередині, на яке хтось світив зімпровізованим прожектором.
– Що це за… – почала Доріс, а тоді Ніна вхопила її попід руку і почала протискатися крізь натовп.
Вони брели крізь джунглі рук, ліктів і ніг, штовхалися і перепрошували, аж доки не опинилися у затінку північної стіни. Над ними висів один із балконів, Доріс чула, як наверху нетерпляче гупають ногами і ляскають по поручнях.
Вони щойно зайшли у це кубло, а її вже гнітила атмосфера. Було у ній щось темне, хиже, звіряче; жінки і чоловіки, що зібралися тут, як один великий організм знемагали від нетерпіння і бажання зайняти краще місце. Тому на них роздратовано покосилися, коли Ніна вийшла наперед, а за нею, як діти за мамою, протупотіли вони троє. Агенти нехотячи розступилися, щойно руда маківка загорілася серед їх лав.
Доріс дещо перелякано роздивлялася поки пусте коло, холодний промінь прожектора засліплював її. Вона встигла лише підмітити, що “арену” очолювали найкремезніші з працівників, а тоді спина Корі відрізала половину світла і краєвиду.
– Може хтось пояснить мені, що тут в біса відбувається? – шикнула вона до Ніни, але руда тільки відмахнулася. Її очі, глибинне тропічне море, неспокійно вивчали непримітний боковий вхід, прихований за живою, рухливою стіною.
– За декілька хвилин ти сама все побачиш.
– Мене не задовольняє така відповідь, – огризнулася Террі і відступила назад. Вона хоче спати, понад усе прагне повернутися у ліжко і додивитися якийсь там сон, хай навіть сцену, де Шеррі перетворюється на одну з картин Енді Уорхола, а не бути учасником якогось дикого культу.
– Я повертаюсь на базу, – Доріс розвернулася з твердим наміром покинути полігон… Коли врізалася в чиєсь плече. Окуляри помахали дужками на прощання і зникли під ногами.
– Чорт! – вона пірнула слідом, шастаючи руками навколо, почуваючись безпорадним кротом.
Після безрезультатних пошуків жінка засмучено підвелася, обтріпуючи коліна. Тепер із неї вийде хіба що найкраща подруга у світі: коли не запитаєш, як ти виглядаєш, вона затвердить, що просто фантастично, оскільки й так нічого не бачить і все навколо дійсно є фантастичним. Без окуляр чи лінз речі навколо здавалися фантасмагоричними, як із добрячою порцією ЛСД.
– Яке жалюгідне видовище. Тримай, – хтось поспіхом тицьнув рідну дужку їй в руки. Вона тут же натягнула їх на носа.
– Ти мене не знаєш, – прошепотіла до неї нещодавнього розмита пляма, з долею погрози в голосі. Маршалл стояв, запхавши руки в кишені тієї ж сірої толстовки, у якій був при першій зустрічі, його пошрамовану голову прикривав капюшон. Він скидався на монаха, а прожектор надавав йому неземної аури.
– Може хоч ти поясниш мені, що тут, в чорта лисого, коїться?
– Е-е-е, – похитав він пальцем перед її обличчям. – Це не в моїй компетенції. Нехай твоя руда подружка читає тобі екскурсійні лекції.
– Маршалле.
– Слухай сюди, агентко, – він якомога чіткіше підкреслив її звання, тим самим зрівнявши з усіма іншими у цьому залі. – Якщо хоч хтось з керівництва дізнається про оце все, – він кивнув головою, маючи на увазі ошаленілих від чекання агентів. – Нам усім прийде триндець.
– І що далі?
– Нічого. Обернися.
Доріс послухалася. Під монотонний гул сотні голосів бічні двері відчинилися, звідти вийшов бритий чолов’яга в камуфляжній куртці. Його ніс, здавалося, колись поламали в двох місцях і він так і не зрісся правильно. За ним пленталися ще троє, і Террі не могла цілком розгледіти їх, аж доки не настала мертва тиша.
Агенти позамовкали, проковтнувши хто слово, хто вигук, застигли з відкритими ротами і піднятими руками. Їх очі тупими стрілами впилися в новоприбулих, завдаючи лише болю.
“Що це блять за цирк”
За бритим йшов Солдат власною персоною. Важко ступаючи, він тримав заковані металевими наручниками-кайданами руки попереду, дивився собі під ноги, але голову тримав рівно, так, ніби згущена увага геть не тиснула на нього. Рухався він дивно: його то заносило вбік, то він раптово спинявся, наче ще один крок був би останнім в його житті. Поруч із ним бігли два агенти, – саме бігли, хоча, як зрозуміла Террі, це вони мали тягти його вперед – непомітні і крихітні поруч із Зимовим. Він цілком перебрав увагу на себе, не хотячи цього.
Процесія встигла дійти до початку висвітленої площі, рухаючись по живому коридору. Натовп розступився перед ними, як води океану перед Мойсеєм, налякані, що обпечуться. Та оніміння тривало недовго.
Варто було першим променям прожектора торкнутися біонікі Солдата, щоб та вибухнула кривими сонячними зайчиками, як агенти ожили. Здійнявся лемент: кожен щось кричав, вигукував, заливався вереском і диким реготом. Доріс почувалася ув’язненою у цій пекельній какофонії. Маршалл позаду неї склав руки рупором і закричав:
– Джек “Хріносос” Маєрс йде!
Живий коридор, як за клацанням пальців, активізувався. Люди витягували руки, лапали Агента за його чорну шкіряну уніформу, тягли за волосся і давали стусани протезу. Той відкликався дзвінким дзенньк, а тоді замовкав, доки хтось інший не захоче повеселитися.
“Чому він не противиться?”
Той Маєрс, якого вона знала, був асоціальним типом із завишеним відчуттям гордості, він не дозволив би ось так знущатися над собою. Та вона мала те, що мала: Джек поводився, як пес, якого приструнчили намордником.
Доріс відчула, як їй підкошуються ноги. Поруч з усім цим Шеррі вже не видавалася лякаючою. Вона б сама кинулася їй в обійми, якщо б це дарувало вихід звідси.
Солдата підвели в середину кола. З нього зняли наручники, доки він беземоційно розглядав власні чоботи. Його погляд ковзав по скандуючих, вишкірених обличчях, але не міг зачепитися за когось. Навіть здалеку Доріс помітила, який затуманений і несвідомий у нього був погляд.
“Його накачали кінською дозою якогось лайна”
Вона шарпнула Ніну так різко, що рукав її куртки обурливо зарипів.
– Ніно, що вони роблять? Що ми робимо?
– Це всього лиш вистава, – пробурмотіла та, не відриваючи погляду від сцени.
– Яка нахрін вистава? Для чого його привели сюди? Що з ним зробили?
Що з ним іще зроблять?
Руда не слухала її. Доріс замовкла. Її накрила хвиля паніки.
Тим часом бритий агент шморгнув своїм кривим носом і відкрив рота. Його гучний голос змусив замовкнути майже всіх, лише запізнілі смішки зависли в повітрі.
– Вітаю всіх, пані та панове! Давно ми не збиралися такою дружньою компанією, погодьтеся?
Натовп ствердно заревів.
– Закладаюся, кожен сумував за нашими посиденьками. Та найбільше ми сумували… – він перевальцем підійшов до Солдата і обхопив його за плече з напускною дружелюбністю. Доріс примружилася, готова побачити його кінцівку на підлозі, окремо від тіла, і фонтани крові. Але Солдат, здавалося, не чув і не бачив нічого. Він навіть не сіпнувся, коли бритий турботливо заклав пасмо волосся йому за вухо.
– Звісно ж, найбільше ми сумували за нашим старим другом! – під загальне улюлюкання він ледь не відстрибнув подалі від Агента. – ПРИВІТАЙТЕ НАШОГО ДЖЕКА!
Від крику Доріс оглухла. Тиснучи на вуха, вона бачила, як ворушаться губи бритого, але не чула нічого.
– Всі знають правила. А для тих, хто не бував тут раніше, я розжую по буквах: один бій – один переможець. Приймаємо лише добровольців, – агент підморгнув і по залі покотилося хихотіння.
– Ну, то хто ризикне сьогодні? Хто буде таким сміливим, що виступить проти Зимового Солдата?!
Почувши своє ім’я, Джек важко підняв голову. Доріс, сама того не усвідомлюючи, почала подумки благати, щоб він подивився на неї. Вона не знала, що це змінило б – зрештою, вона така ж, як і всі, тиснеться отут і не робить жодних спроб протесту – але їй конче хотілось поглянути йому в очі і запевнити, що вона не причетна. Вона тільки поклала першу цеглину в їхній довірі, а тепер на неї з шаленою швидкістю неслася багатотонна кувалда.
– Ну, зголошуйтеся, народ! Сміливіше! Не гайте дорогоцінного часу!
– Я піду! – крикнув хтось з глибини. Він протиснувся у передні лави, а тоді коло виплюнуло його на голу арену. Чоловік аж розгубився. Він був невисокого зросту, але кремезної статури. На голові красувалася до найменшої волосинки ідеальна зачіска. Дуже скоро від неї не залишиться нічого.
Бритий, забачивши його, голодно облизав губи. Тоді натягнув нерівну усмішку на обличчя і підійшов до чоловіка.
– Отже, у нас є боєць на сьогодні! Давайте привітаємо небораку! – він поплескав його по плечах, і агент стримано кивнув. Його аж розпирало від гордощів, коли приміщенням прокочувалися вигуки на його честь.
– Агент Чарльз МакГваєр!
– Оперативник з корпусу А. Я був із ним в групі, – Маршалл ошпарив її оніміле вухо диханням.
– Привітаймо нашого добровольця і бажаємо удачі! – бритий востаннє ляснув МакГваєра по плечу, а тоді “провідники” змилися і розчинилися в натовпі.
Вони дивилися один на одного: Чарльз стояв, широко розставивши ноги, розминаючи руки та шию, Джек – нерухомо і непорушно, тільки металеві пальці скреготіли один об одного. Доріс бачила, як його губи розтулилися, але він говорив надто тихо. Вона б не здивувалася, якщо то був навіть не шепіт, а свист крізь зуби.
“Я не хочу битися з тобою”, – прочитала вона по губах.
Але Чарльз почув його. Він огидно оскалився, ставши в стійку:
– Я б теж не хотів битися зі мною.
Його кулак зі швидкістю падаючого метеорита понісся на Зимового. Тиша запала вдруге. Напевно всі в будівлі почули голосний зойк Доріс.
А опісля повітря розітнув гучний виляск від зустрічі шкіри зі шкірою. Солдат без жодних зусиль зупинив руку Чарльза, тримав її на висоті, обхопивши долонею за кісточки. МакГваєр, якщо й очікував цього, то не зміг приховати роздратування.
– Не треба, – сказав Солдат на спроби Чарльза висмикнути руку. Попри блискавичну реакцію на напад, його язик плутався. – Припиніть.
– Пізно, падлюко.
Чарльз наносить удар другою рукою. Зимовий прихиляється і опиняється в агента за спиною, викручуючи йому кінцівку. Вони нагадують танцювальну пару, закуту в обіймах один одного, аж доки Маєрс не штовхає МакГваєра подалі від себе.
Поштовх був не сильним. Так батько може підштовхнути дворічне маля, щоб те зробило перші хиткі кроки. Але цей ледь не лагідний жест тільки роздрочив Чарльза.
– Бля, ти навіть штовхнути мене не можеш по-людськи. Сосунок, – він злився, злився через те, що з ним повелися, як із кришталевою вазою, а не дорослим чоловіком.
Солдат дивився на нього спідлоба, липкий промінь прожектора звузив його зіниці до розмірів головки шпильки. Доріс лише дивувалася його самоконтролю.
За мить чоловіки зійшлися знову.
Чарльз наступав на нього. Робив випади один за одним, прагнучи вгатити Солдата в обличчя, живіт чи ноги. І попадав, щоправда, без бажаних наслідків. Кулаки, важкі як гирі, врізалися в чорну натягнуту шкіру форми і одразу ж поверталися назад із подвійною віддачею. Зимовий був настільки байдужим, що повертав йому його власні удари.
Кросс у корпус, крок назад для самозахисту, невдала спроба влучити коліном в пах. Солдат хапає його за литку і піддіває другу ногу. МакГваєр мішком валиться донизу.
Юрба розчаровано реве, і це змушує агента піднятися. Він присоромлений, з нього водоспадом стікає піт, вени на руках випучилися, а щелепа ходить ходором.
– Не треба, – повторює Маєрс. Здається, він повністю оклигав. І від того ще більше спохмурнів.
Чарльз лається, несеться на нього, вони зіштовхуються, мов дві велетенські хвилі цунамі. МакГваєр влучає бутсом у стегно Зимового, той зрушує з місця ледь не зі скреготом. Лоу-кік, вона сама практикувала його двічі чи тричі з Оскаром. Болючий удар.
Маєрс наносить чергу ударів у груди і живіт. З горла Чарльза зі свистом виходить повітря, наче з іграшки з поламаною пищалкою. Він робить дещо неточний випад рукою. Цілком зрозуміло, що удар мав дістатися щелепі Солдата. Але, на превеликий жаль публіки, він лише ковзнув по колючій щоці за невизначеною траєкторією.
Тоді Чарльз з усієї сили сіпнув Джека за волосся. Між його пальців стирчало тонке довге пасмо, яке той бридливо скинув на підлогу. В той же момент наступив на нього ногою, виконуючи черговий прийом. Його коротка нога випрямлена, як стріла, груба підошва впечатується в груди Маєрса. Він з охом заточується на декілька кроків, але не падає. Зимовий по черзі стряхує обидва кулаки, металеві пластини плавно зміщуються на нові позиції. Його ніздрі розширені, він втягує повітря, як потопельник.
Солдат відбивався і сам нападав, і кожного разу з його губ виривався звіриний рев. Звук був настільки моторошним і водночас від нього віяло такою потужністю, що Террі навіть забула про свою звичку тягати бірку.
Ті нескінченні байки про мученика Гідри, її гордість, її єдиного сина, на перший погляд безглузді історії від оперативників – усі нагромадились на арені. Це вони танцювали темною меткою тінню, засліплювали сталевим відблиском. Це те, після чого одиниці залишалися живими і при глузді, і не прокидалися ночами від надреалістичних кошмарів.
Сама легенда втілилась у життя і тепер виправдовувала власне існування.
Доріс урвала мить, щоб оглянутися довкола. Вона шукала чогось, когось, хто б зупинив оце усе, вбив мізки їм назад у довбешки і розпустив цей бійцівський клуб.
Вона у розпачі заглядала у численні обличчя, як у незашторені вікна, шукала світло бодай свічки чи ліхтарика. Але всюди було одне і теж: голод, голод, голод. Ненаситний голод до крові.
Вони всі стоять тут, і немає людини, яка не втратила хоча б одного з товаришів на місії. Та все ж, їх очі впитують у себе місиво з рук та ніг. Усі ці люди – Маршалл, гостра усмішка якого нагадувала лезо різницького ножа, збуджений Оскар, з його прихованою силою і розумінням сили в цілому, та навіть Ніна, чия подруга ледь не загинула від рук Солдата, – усі вони трясуть кулаками в унісон власним незв’язним вигукам, забувши про людяність і співчуття.
Її погляд сковзнув угору, нехтуючи прожектором і скандуванням розпаленого люду.
На верхній східній платформі стояв чоловік. Він був лише один, одягнений у картату сорочку і штани, з пояса яких висів пластиковий бейджик. Хитав ріденькою чуприною в такт кожному удару, його міміка була надзвичайно жвавою. Відстань не дозволяла прочитати напис, але Террі знала, що вже бачила його. Перетиналася з ним у коридорах, та тоді він миготів полами білого лікарського халата.
“Вони всі блазні, хворі на голову лицеміри, яким насрати на інших. Який там кодекс у медиків – «не нашкодь життю»?”
У Щ.И.Т.і такого ніколи не було.
Черговий гучний рик змусив її вжати шию так, ніби це допомогло б сховатися.
Солдат облишив те, чого дотримувався. До того він майже не використовував протез, лише для блоків і захисту, і це було “дуже мило” з його боку. А тепер…
Тепер Чарльз впав на бетон з розквашеним носом. Ввігнутим у черепну коробку. Перша кров фонтаном цвиркнула у повітрі.
Окуляри Доріс почали стрімко запотівати.
Поранений МакГваєр розмазував червону мазуту по обличчю, доки Зимовий наближався до нього. Він не кліпав, не дихав, він просто сунув на лежачого агента, як танк, тріпаючи головою, щоб брудне волосся не заважало, а тоді вхопив його за шкірку і підняв у повітря. Металева рука зблиснула, на секунду засліпивши найближчих глядачів. На неї закрапотіла кров з носа Чарльза.
Барнс втягував кисень, мов великі ковальські міхи, хоч ніхто цього й не помічав. Він сверлив поглядом спотворене лице МакГваєра, яке тепер більше скидалося на замаране свиняче рило. Поглядом не злісним і не переможним, ні.
То був сумний погляд.
Чарльз бризнув рожевою слиною і втопив великі пальці обох рук йому в очі.
Солдат заричав, тручи їх тильною стороною живою долоні. Під повіками нестерпно пекло, наче весь слиз замінили на оцет. Наосліп він відчував, як Чарльзові цупкі клешні гупають по ньому, як його нога вибухає тупим болем.
Він опускається на одне коліно, ніби збирається зробити пропозицію руки і серця. Доріс бачить, як по його обличчю струменять сльози і збираються у ямці на підборідді. Його повіки напухли, а праве око заплило кров’ю.
МакГваєр нахиляється над ним, все ще стікаючи густим бордовим розчином. Натовп замовкає в голодному очікуванні фіналу. Доріс відчуває, як тупотить її серце. Опускає очі донизу – її серцебиття видно навіть через футболку.
Фіналом став сталевий апперкот Зимового.
Коли біонічні кісточки з оглушливим хрускотом врізалися в підборіддя Чарльза, агенти завили у розчаруванні. МакГваєр, бідолаха, у щирому здивуванні хапається за відвислу щелепу, крізь пальці сипляться роздроблені зуби, цебенить кров і тягучий бордовий слиз. Він відхиляється назад, балансує на п’ятках, а тоді гучно приземляється на зад. Террі ледь не блює, коли дехто з присутніх вичавлює смішки.
Солдат височить над противником. Скрипить шкірою форми, коли піднімає руку і проводить нею по волоссю, оголюючи чоло, всіяне росою поту. Чарльз востаннє тягнеться, його перебиті пальці охоплюють щиколотку Зимового, але так в’яло, що той струшує їх, як пісок.
Зчиняється гармидер. Агенти обурено вигукують, верещать, вони пхаються вперед, штовхаючи один одного куди тільки можна. Доріс відчула, як чийсь лікоть врізається їй між ребра. Вона силкується розгледіти, що робить Зимовий, але її мізерний зріст начисто відрізає таку можливість. Вона ледь не плаче від напруги і страху, а тоді чиїсь руки хапають її за стегна і підіймають у повітря.
То був Корі. Він облишив роль живого бар’єру і взяв собі іншу – персонального лакея. Террі сиділа в нього на плечах, більше схожа на значно молодшу сестру, аніж однолітка. Не гаючи часу на подяки та ввічливість, вона витягується, але й без того бачить, що твориться навколо. Арена суттєво звузилася: живі лави тиснули з усіх сторін, готові роздерти чи то Зимового, чи то МакГваєра – одного за травми співтовариша, іншого за крах усіх сподівань (і ставок теж, похмуро подумала вона).
Чарльза, все ще ошелешеного і майже без тями, обступили декілька агентів-медиків. Він качався у трансі, чвакаючи пальцями об роздроблений носовий хрящ, виючи від болю, що прийшов із запізненням.
Солдат стояв осторонь. Його теж обступили з усіх боків, але поводилися менш лагідно. Бритий кричав йому в обличчя, гупав кулаком у круди і вказував на МакГваєра, доки інші учасники ескорту утримували знавіснілих агентів на безпечній відстані. Його відчитували, як учня-розбишаку, який почубився на перерві.
Зимовий не протестував, коли його знову закули в наручники і підштовхнули до чорного входу. Наостанок бритий сказав щось, що змусило його змінитись на обличчі. Кутики рота скривилися, брови шугнули вгору, налите кров’ю око нервово кліпнуло, хоча він незмигно дивився на командора. Ще мить і він би заплакав. А тоді його повели геть.
Террі роззирнулася, не вірячи, що все закінчилося. Побачила ще парочку таких, як вона – жінки сиділи на плечах і свистіли йому вслід, як на концерті улюбленого гурту. Їй наче льодом сипонули за пазуху.
“Звірі”
– Нам пора, – вибачливо говорить Корі, коли Ніна сіпає його за рукав і киває на вихід, біля якого вже утворився затор. Вілкінс опустив Доріс, але не відпустив, обхопивши мускулистою рукою за плечі.
Їх компанія з труднощами таки пробралася назовні, здебільшого завдяки вмінню Корі грати живого тарана. Террі востаннє кинула погляд на арену і крикливий прожектор, а тоді їй в обличчя вдарив нічний вітер.
Все ще темно, хоча складалося враження, що вони пробули там до ранку. Агенти, досі оживлені від подій, розбрелися по полю групами та парами, жваво жестикулюючи й обговорюючи побачене. Усі тягнулися до окутаної тінню бази.
На відміну від інших, які жваво обговорювали результати поєдинку, група Ніни брела мовчки. Корі не прибрав своєї руки з плечей, та Доріс не заперечувала. Якби забрав, вона б рухнула, мов підрізана, прямісінько на траву. Тепла широка долоня зігрівала її, дарувала слабке запевнення, що це все їй просто наснилось. Ніна не дивилася їй в очі. Вона знову була за проводиря, майоріла перед ними своїм волоссям, як вказівним знаком.
Вже всередині, коли потомлені глядачі поховалися по кімнатам, Стрейт зупинилася, щоб побажати надобраніч. Террі вибухнула, не дослухавши.
– Для чого ти показала мені це?
– Щоб ти побачила, хто він насправді. Монстр.
– І ти схвалюєш це, дивишся як усі? Після того, що трапилося з Шеррі, – Доріс не впізнавала людину навпроти. А чи людину? Чи люди здатні на таке?
– Може, я досі плекаю надію, що хтось його переможе? – урвала її Стрейт. Краще за будь-яке побажання спокійної ночі.
– А як же Штрукер? Він знає про це все?
– Бої проводяться таємно. Ніхто з керівництва про них не знає. І не має знати, – Ніна загрозливо блиснула очима і пішла.
Доріс так і не склепила повік тієї ночі. Вона просиділа на ліжку, загорнувшись у ковдру, раз за разом прокручуючи в уяві ту бійку, як зажовану стрічку касети. Террі дивилася на Майру, яка розвалилася на своїй власній постілі, навіть не переодягнувшись із завдання. Її сумки були купою звалені в ногах.
Доріс прислухалася до її хропіння, і гадала, чи пішла б Шерман на бій, якби не втомлююча місія.