Життя мого милого проходить в холодних тонах,
Сумне серце, руки і таланти
“Shades of Cool” | Lana Del Rey
П’ятого квітня випав сніг.
Він вкрив пагорби Соковії, як наліт на кривих зубах-горах, і без того запорошених на верхівках. Сніг випав вночі – він повторив сценарій відомої приказки, впавши соковійцям на голову так неочікувано, що люди з самого ранку заходились біля змерзлих овочевих грядок і сполоханої раптовим холодом худоби. Місто ворушилося, привалене снігом, заторможене, як їжак під осіннім листям.
Сніг не танув, що було доволі дивно, оскільки до того цілий місяць стояла помірна спека. Вузенькі вулиці вкрились ожеледицею, ранні пташки, які попри все спішили на роботу, раз по раз чортихалися, коли з-під ніг вислизала бруківка. Сільським стежкам і путівцям пощастило менше: вони перетворилися на кілометри суцільної багнюки, вкритої твердою кіркою зверху. Коли очухалися, люди заходилися кляти синоптиків, а ті лише ошелешено перевіряли метеодані, так, ніби сам Всесвіт запізнився з першоквітневим розіграшом. Жарт здавався вдалим лише дітям, які реготливими зграями висипались на двір, кидаючись брудним снігом один в одного.
Одна з таких сніжок, зліплена з напівснігу-напівбагна, прийшлася Ніні в спину. На її жовтому пуховику розквасився млинець. Із грудки землі стирчала погнута стеблинка, як обсмоктане пір’я на капелюсі.
Ніна продовжувала похмуро крокувати вперед, шпильками (“Вона скажена!” – з захопленням подумала Доріс) трощачи тоненький лід на асфальті. Террі одразу помітила, що її подруга, м’яко кажучи, не в бойовому дусі. Ніна нанесла макіяж за рекордні двадцять хвилин, в той час як в поривах натхнення могла стовбичити біля дзеркала півтора години. Вона зав’язала волосся в тугу гульку, замість того, щоб дозволити йому опуститись медовим водоспадом на плечі. За сніданком не позіхнула, а це вже вважалось традицією.
Щось було не так.
– Почекай, я почищу тебе! – Доріс підбігла, хляпаючи завеликими чобітьми. У неї не виявилось жодного теплого одягу, окрім одного синтетичного гольфа, тому Стрейт залюбки позичила своє. В паркому червоному светрі, який сягав їй до середини стегон, та отих зимових шлапаках вона почувалась пінгвіном. Рішучим пінгвіном.
– Ось, стій, – вона заходилась струшувати бруд з куртки, поправляючи шапку. Вона спадала на очі і кололась, як чоловіча щетина. За звичайних обставин Доріс просто зняла б її. Їй пригадався Волтер, для якого щетина була чимось жахливим. Вона ж її любила. То була одна з небагатьох речей, які давали зазирнути під його незмінний образ бізнесмена з глянцю.
Пляма з темними патьоками таки залишилася, куртці світила хімчистка. Ніну це не хвилювало, бо вона продовжила рухатись вперед, холодна, як нічні опади.
– Чуєш, може після всього заскочимо в кафе на розі, воно видалось мені затишним.
– Бонні, ти вже мені пробач, але я маю працювати. Багато роботи, – від слів Ніни, кинутих через плече, Доріс сповільнила кроки.
Повз неї зі свистом і криками проносились діти на санках. Коли ті перекидались, вершники з дикими висками плюхалися в кучугури снігу, товчучи один одному кінцівки та голови. До ніг Террі прилетіла чиясь різнокольорова шапка. Вона відсторонено переступила через неї, за мить підбіг хлопчак років десяти і натягнув шапку на голову прямісінько зі снігом. Він усміхнувся їй, але Доріс не звернула уваги.
От завжди так. Щойно вони зближувалися, Ніну наче перемикали пультом. Вона враз чужіла, відповідала короткими фразами, усі їх розмови перетворюватись на допит із Доріс в ролі детектива. Ставало нестерпно жити під одним дахом. Террі почувалась непотрібною і надокучливою, тому зазвичай у такі дні довше сиділа на роботі, у власній канцелярії. Або йшла гуляти околицями Нові Града.
Тоді, після нестерпно довгих мовчазних вечорів, наступала ремісія. Ніна знову сміялась від її жартів, пробувала готувати, а не просто засипала дієтичні пластівці у миску. То був цикл, нерегулярність якого лякала Террі.
У неї не було нікого в Соковії. Як барвінок Доріс обплелась навколо Ніни, міцно тримаючись за неї думками і словами, але її коріння було слабким. Варто було поштовху, і вона б втратила рівновагу. Террі ніби йшла по слизькому льоді, то рішуче і швидко, то з обережністю сліпого, бо земля під ногами точилася тріщинками.
Вона часто відчувала власну провину, хоч насправді зробила не більше поганого, ніж той хлопець з шапкою, повною талого снігу. Можливо, вона поводиться занадто нав’язливо? Працівники спецслужб вишколені для стриманості, але ж людей із них не витіснили. Вони, як і всі, люблять потеревенити й відмазатись від додаткової роботи. Люблять пити гарячу каву зранку, давати прізвиська керівництву, підколювати один одного.
Доріс дійшла висновку, що щось турбує Ніну і то таки добряче. Але це не вона. Щось глобальніше, щось неминуче сиділо в рудої на плечі, ворушило губами і сичало про нікчему Бонні. Жінка втягнула морозне повітря, відчуваючи, як у носі все замерзає. Сонце світило так холодно, дерева вкриті інеєм, люди схожі на матрьошки. Хто б міг подумати, що календар вказує на середину весни.
Їй дзвонив Пірс. Вони мило побалакали, як люблячий батько з донькою, він поцікавився щодо виконання місії і похвалив її, коли Террі з долею гордощів розповіла про свою посаду. Вона й словом не обмовилась, що за її спиною буквально нависає мрець зі звернутою шиєю, коли вона приймає рапорт від Солдата.
Пірс звучав задоволено, лише накінець порадив не поспішати. Доріс запевнила, що в неї все під контролем. Перебуваючи в чудовому настрої, вона ні словом не прохопилась про Брока, хоч їх стосунки не покращилися ні на грам. Це її і не хвилювало більше. Коли Пірс поклав слухавку, Террі станцювала нестримний переможний танок, аж до кімнати зазирнула здивована Ніна.
Вони так гарно поговорили, що Доріс навіть не згадала про одне питання, яке муляло їй душу. Ті слова Маршалла, про Солдата як власність Пірса, контузили її розуміння ситуації. Проте коли вона таки згадала про них, телефон вже темнів від нещодавно завершеного дзвінка. Вона відмахнулась. І не передзвонила.
Проте Пірс не міг знати, що коїлося з нею із наближенням темряви.
Котнік снився їй ледь не щоночі. Стовбичив біля туалетного столика, з пустими зіницями і розбухлим тілом, його почорнівші губи ворушилися, але не лунало ні звуку, бо його шия перекручена, трахеї роздерті. Її ж руками, її пальчиками, які цілими днями клацають по клавіатурі комп’ютерів чи здирають прищики на лобі. Вона ладна була поклястися, що відчувала його трупний сморід, який, в суміші з чистим запахом подушок і ковдри, дезорієнтував її, змушував гадати, де вона – вдома, у безпеці, чи соковійський грунт таки не витримав ваги її вчинку, тяжкості її гріха, провалився під ногами і зімкнувся над головою іменним склепом. Доріс уникала дзеркал, більших за те, що було в кишеньковій пудрениці, – боялася, що побачить його вищир над своїм вухом. Вона скоротила свої вечірні прогулянки містом до коротких вилазок у найближчий магазин або до лавочки під ліхтарем через один будинок, не здатна залишатися наодинці; щоб заглушити внутрішній голос, який дятлом точив її, галасував, що вона припустилася найгіршої помилки в свому житті, Террі безвилазно топила себе в паперах. Розчинені двері до підвалу, монотонний гул генераторів, їх невтомні червоні очі вганяли її в тваринний жах.
Черговий раз, коли, з тяжкістю вирвавшись із лабет кошмару, вона корчилася біля унітазу, вибльовуючи вечерю і рештки глузду, біля неї опустилася Ніна. Простягла їй стакан води.
– Тобі варто сходити до психолога. 314-ий кабінет. Тобі допоможуть.
– Ніно…
– Так не може далі тривати. Поглянь на себе, ти геть змарніла.
– Я не хочу. Сама якось впораюсь, – Доріс вперлась у дутий бік унітазу, тільки щоб знову відчути судоми в шлунку.
– Бонні, ходити до психолога – не гріх. Ти доросла жінка, мала б це розуміти. Зрештою, ти ж і мені не даєш поспати. Не те, щоб я тебе звинувачувала… – Ніна підвелась і рішуче схрещені на грудях руки дали зрозуміти, що це кінець розмови. – Я домовлюсь на завтра за прийом.
Доріс втерла губи ребром долоні. Стакан, поставлений біля неї на підлогу, спокушав краплинами води на стінках, прозорістю і прохолодою. Вона змусила себе відпити трохи, замочивши майку.
Ніна подумала, що вона боїться, що про неї подумають інші. Що будуть вважати слабкою, вразливою.
Вона не боялась. Це просто було лицемірно навіть для неї.
Террі безперестанку прокручувала в пам’яті події того дня. Тоді вона відчувала себе героєм, все, що відбувалося, здавалося правильним. Рішучі дії, відчайдушний вчинок, щоб наблизитись до мети. Тепер впевненість випарувалась. Відчуття, що вона увесь цей час блукала по дзеркальному лабіринті і лише на половині шляху зрозуміла, що дзеркала то – геть криві.
– Міс Бішоп, відчувати те, що зараз відчуваєте ви – цілком нормально. Це адекватна реакція вашого організму на травматичну для психіки подію. Я б радила застосувати деякі техніки, щоб прийняти те, що трапилося, і зрозуміти свої почуття, – психолог, молода жінка ясної зовнішності, почала розповідати про необхідність внутрішнього діалогу, позитивні афірмації, арт-терапію, інші речі, про які Доріс ніколи раніше не чула. Чудово було, що ця жінка щиро вірила, що воно позбавить її . Поради пролітали повз вуха, бо за спиною психолога стояв Котнік і дивився у вікно, уважно слухав, ніби сказане стосувалося саме його. Ніби сам хотів підказувати Террі, що їй, нажаханій його присутністю, варто робити. Його пухкі чуттєві губи, тепер земельно-сірого кольору, безшумно ворушилися – вона чула лише свист його перекрученої горлянки.
Їй всучили папірець із нашкрябаними назвами легких заспокійливих і сказали звертатися ще. Вже стоячи перед зачиненими дверима кабінету, Доріс катала в кулаці паперову кульку, крізь стогін крові у скронях чітко карбуючи думку:
“Він тепер назавжди зі мною. Я не позбудуся його, поки сама не помру”
Моторошна думка. Думка-каталізатор. Її матір завжди казала, що варто боятися не мертвих, лише живих. Про мертвих варто пам’ятати, забудеш – вони самі про себе нагадають.
Ми у відповіді за тих, у кого відібрали життя.
Заніміла, кататонічно заспокоєна Террі кинулася з вогню та в полум’я – переключила увагу на Маєрса, страх перед яким тепер видавався ледь не благодаттю. Відтоді, як вона познайомилася з ним і безпосередньо приступила до роботи, її успіхи стрімко поповзли вверх. Що не день, то новий запис в електронному щоденнику – здебільшого спостереження за його поведінкою і власні заплутані здогади. Вона швидко вчилась, ще швидше виконувала роботу, від чого Хоукінс був у захваті. Старий був на межі від того, щоб підвищити її, і Доріс впевнено, невпинно підштовхувала його до краю, професійно ставлячись до обов’язків й не гребуючи жодним дорученням. Її вміння зіграти щирість та зацікавлення причаровувало всіх без винятку. Маска була невагомою, вона як влита сиділа на ній ще з одруження з Волтером, а кінцева мета лише більше підбурювала її. Навіть зрадливий вигук “Хайль Гідра!” не щипав губи.
Ідучи як не по головах, то по серцях чоловічої частини бази, – більшої частини тобто – Доріс змушувала поважати її, у певному сенсі навіть викликати захоплення. Скрадливо понижуючи голос до шепотіння, граючи тонкими кистями рук, раз за разом вручаючи бездоганно заповнені папки документів, вона стукала в чужі двері і ламала глухі замки.
Єдиним, на кого вона не зазіхала, був Маєрс. Вона лишила його осторонь, обділивши десертом, при ньому поводилась невимушено, але стримано. Він досі лякав її, лякав своєю незрозумілістю. Агент поводився як звичайний чоловік, трохи самотній, занадто мовчазний і байдужий, його було легко роздратувати чи викликати спалах агресії, але все ж це було далеким від засліпленого люттю монстра з душової. І саме це її насторожувало до такої міри, що Доріс уникала будь-яких нагод перебування з ним наодинці. В його присутності вона як ніколи потребувала бірки, щоб зайняти руки. Ті ставали якимись незграбними, неоковирними, не слухались її і холонули швидше, ніж зазвичай.
У неї досі не було навіть обрисів плану майбутньої втечі. Вона хапалася за одну думку, потім іншу, усі розмиті, як малюнок аквареллю, і не могла скласти докупи, щоб завершити пазл. Дні минали плавно, але швидко, і жінку починали шкребти підозри: вона таки не зможе впоратись самотужки.
Температура в холі не відрізнялася від тих мізерних п’яти градусів на вулиці. Доріс наїжачилась і пройшлась до батарей, абияк заляпаних блідо-рожевою фарбою.
– Тут не опалювали з дев’яностих, – агент на реєстратурі співчутливо посміхнувся їй, коли Террі скривилася. Він провів долонею по рум’яному обличчі, такий собі Херувим без крил, сидячий на “вхідному троні” в ролі охоронця.
Доріс попленталась до нього за списком завдань на сьогодні. Їх друкували на дешевому жовтуватому папері десь у глибокій дупі Соковії, оскільки замовляти папір з-за кордону було понад бюджет Штрукера. Далебі туалетний папір і той був кращим. Корі посвятив її у таїнство, продемонструвавши свої бутерброди, загорнуті в його вчорашній список. На ньому розпливлися масні плями, він смердів ковбасою і часниковим соусом за кілометр.
– Так роблять всі, – наче проголосивши всевідому істину, він розгорнув перекус і з апетитом запхав бутерброд до рота. На хліб перебились поодинокі синюваті літери.
Ніна пакувала їхні ланчі у хрускотливу фольгу.
– Сьогоднішній?
– Умгу, – Доріс сперлась на стійку, доки агент переключився на екран комп’ютера. Вона якийсь час споглядала процес у відблисках у його очах, доки не висвітився повзунок завантаження.
На стійці не було ніяких буклетів та рекламок, як зазвичай в готелях або турагентствах, з усміхненими сім’ями та засмаглими парочками з джулепом в руках. Тут не пропонували заселитися в номер-люкс чи випити келих шампанського, пляшка якого дорівнювала місячній зарплаті середньостатистичного юриста. Тобі залишалося тільки вижити – не від загрози смертельних небезпек, о ні, швидше смертельної нудьги.
Волтеру б тут сподобалося. Він любив усе розмірене, усе чітке, його педантичність була стрижнем характеру. Нічого зайвого, що могло потурбувати врівноваженість, окрім неї самої. Доріс почала розмахувати сумкою, та била її по ногам. Всередині лежав щоденник Дж. Б. Барнса, який досі залишався прочитаним на десять сторінок.
До стійки підійшли троє жінок-агентів. Вони про щось натхненно розмовляли, коли одна притулилась до столу і звернулась до Херувима:
– Чуєш, Арні, дай мені розклад, – її “розклад” пролунав як “расклад”. Арні кивнув і заходився друкувати ще один бланк. Блондинка роздивлялась свій надщерблений лак, схожий на залишки іржі.
Їм видали списки одночасно, однакові тонкі аркуші, тільки реакція була різною. Доріс із задоволенням запхала список в сумку, вперто попадаючи в корінець щоденника, від чого кутики вмить зігнулися.
– Йой, а це точно на сьогодні? – блондинка дивилася на свій розклад з явною огидою. Її тонкі губи стиснулись у вузьку щілинку.
Доріс вже була готова йти. Чим швидше вона розбере акти про кількість збройних одиниць на базі, тим більше часу матиме на щоденник. Їй аж свербіло продовжити читати його. Записник деякого Дж. Б. Барнса замінив їй чергову книгу, хоч і читався важко. Вона могла перебігти очима один коротенький опис його сну, вельми чудернацького і незрозумілого, й усю решту дня розмірковувати над прочитаним. Як було тоді, коли вона вперше прочитала про онулення.
– Арні, це точно сьогоднішній? Може, там помилка, – все не здавалась агентка. Арні з тим самим співчутливим поглядом похитав головою, і вона застогнала, ляснувши долонею по стійці.
Одна з її подруг про щось запитала. Не встигла вона закінчити, як блондинка роздратовано вигукнула:
– Та не хочу я з ним чергувати! Дебілізм якийсь.
– Та це ж один раз в шість місяців, Лі, – Арні привстав зі свого втоптаного крісла. – Ти ж його знаєш.
– Господи, та Сніжинка заб’ється в куток і навіть дивитися на тебе не буде, – подруга підняла тонкі брови, щоб набути якнайпереконливішого вигляду.
Доріс нашорошила вуха. Вона таки запхала розклад, не усвідомлюючи, що він зігнувся в три погибелі.
Сніжинкою звали тільки одну єдину людину. То була доволі іронічна кличка для майже двометрового кремезного чоловіка, якому краще було остерігатись потужних магнітів у відділі інженерії, перший поверх, приміщення за сталевими дверима.
– Пробачте, – жінки обернулись до неї, все ще з осадом в очах.
– Ви, здається, чергова? – Доріс звернулась до блондинки. Вона ствердно гмикнула, на її подзьобаних віспою щоках лежали крихти сірих тіней.
– Де ви маєте чергувати?
– На складі. Треба скласти доповідь про всі наші пушки, – Лі незадоволено цокнула язиком.
– Я можу почергувати замість вас, – щойно брови агентки насупились у підозрі про нечисте, Террі поспішила продовжити: – Я й так маю опісля ці всі доповіді розсортувати і занести в базу. Чесно, мені не важко.
– Шо, правда? – Лі, здається, не могла повірити, що відкараскалась від обов’язку. – Як ми потім розрахуємось? Я можу заплатити з наступного тижня.
– Та це пусте. Шоколадки вистачить, – Доріс відмахнулась. Тоді їй сяйнула думка, яку вона, недовго думаючи, випалила: – Якщо на те пішло, я б охоче помінялась місцями на постійній основі.
Вона поглянула на Арні, мовчки запитуючи, чи таке можливо. Херувим стріпнув плечима, мовляв, ангели занадто високі для такого.
– Це шикарно! Ше раз дякую, до зустрічі, – Лі сплеснула в долоні, тоді тицьнула свій бланк в руки Доріс. Троє жінок змелися з вестибюлю, полегшено перемовляючись.
– Матір Тереза, – протягнув Арні, повертаючись на свій пост – таке ж прим’яте крісло, як і його сорочка.
Доріс вичавила з себе посмішку, в голові прикинувши, чи знає цей чоловік, хто стоїть перед ним. Він напевно гадає, що вона належить до людей, які обрали своїми коханцями власну роботу.
←◁↭▷→
Він помітив її ще задовго до того, як на дорозі замайорів червоний светр. Точніше, почув.
– Блять! Сука! Йобана погода!
Барнс скинув капюшон толстовки, зачудовано прислухаючись до голосу. Той луною прокочувався по дорозі, випереджаючи власницю.
“А з вигляду як випускниця філфаку”
– Як же я ненавиджу болото, трясця їй… – коли міс Бішоп таки викарабкалась і постала перед ним у всій своїй красі – така маленька і тендітна в червоному светрі, що ледь не тонула в ньому, у завеликих чоботах, по щиколотки обліплених снігом, з мокрими джинсами – з її рота все ще лився потік лайна. Щойно вона помітила його, її очі нажахано розширились, а губи вмить стулились докупи, замикаючи на ключ усе літературне багатство.
– Де Лі?
– Її не буде. Я замість неї.
– Гарне знання англійської.
– Дякую, – її розпашіле обличчя, від морозу чи сорому, аж благало його не починати цю тему. Він послухався. Пропускаючи її всередину до складу, Джеймс непомітно посміхнувся. З яким же смаком вона лаялась, перестрибуючи калюжі сльоти, завбільшки з неї саму. Хтось справді дуже любить зиму.
Увесь склад був спотворений темрявою. Перш ніж він клацнув умикачем і неонові лампочки спалахнули з характерним дзенькотом, міс Бішоп встигла напоротись на щось стегном або іншою м’якою частиною. Він почув її зойк.
А щойно світло ввімкнулось, в її руках вже з’явилась папка, яку вони мали заповнити.
– То нам, е-е, треба просто рахувати оце все? – Бонні описала коло рукою, її светр майнув крилом. – Я просто вперше таке роблю, тому не дуже впевнена…
– Я перераховую, ти записуєш. Навряд чи ти знаєш точні назви усіх автоматів.
Він помітив, як вона насупилась після його слів, обурена до нестями. Це його знову розвеселило.
Зимовий засукав рукава толстовки і підійшов до блоку “А”. Глоки, Зіг Зауери, легкі пістолети малого калібру. Звиклими руками він почав перевіряти затвори і запобіжники, подумки рахуючи кількість. Його пальці торкалися металевих корпусів так чуттєво, як торкалися шкіри жінки у далекі 40-ві, гладили і натискали у потрібних місцях. Джеймс відкинув волосся з обличчя.
– Зброя класу “А”, готова?
– Так, – почулося клацання ручки.
Він диктував і диктував, достатньо повільно, щоб Бішоп встигла записати. Коли назва здавалась йому занадто важкою, він сам підходив і схилявся над нею, диктуючи по буквах. Він вдавав, що не помічає, як вона напружується і ніби знічев’я зсовується подалі, щойно він наближався.
Доріс сиділа на підстеленій куртці на верху металевого ящика, в якому тримали боєголовки для винищувачів, і талапала ногами. Один з її чоботів гепнувся на підлогу з глухим стукотом. Жінка вмить зіскочила і натягнула його на ногу, проте він встиг помітити смугасті жовті гетри.
– Двадцять блоків з кулями 10-го калібру, сорок вісім з кулями 20-го та 25-го, тридцять блоків з гранатами. Це перший відділ, – він пересунувся до блоку “С”, його улюбленого.
Зимовий взяв до рук Кольта М4А1. Прицілився в невидимого ворога, безпомилково опустив палець на спусковий гачок. Натис. Пролунало клацання і більш нічого, бо Штрукер не був настільки дурним, щоб тримати заряджену зброю на складі.
Його власна лежала окремо, у віддаленому куточку складу, до якого він ще не дійшов. То був один стелаж, знизу й догори заповнений страхітливими на вигляд засобами знищення людей – автомати на кріпленнях, відносно нова снайперка в чохлі, для Баррета і Мілкора почесні місця посередині. І ножі. Він не приховував ні від кого, що відчуває особливу любов до гострих лез, їхньої холодної витонченості та нещадності. Вони нагадували йому самого себе: колючі й ріжучі, і той, хто не знає, як із ними розмовляти, легко пораниться.
Солдат розумів їх з півслова, тому надавав перевагу їх компанії перед компанією людською. Продовження його рук, вони служили йому, як хазяїну, не вимагаючи взамін ні любові, ні відплати. Лише того, що він міг їм дати. Вправного використання руками знавця своєї справи.
– Ну як, ще багато? – Доріс зістрибнула з контейнера. В папці закінчились бланки.
– Ні, ми завершили, – він полишив стелаж, тихо дзенькнувши долонею об полицю.
– Так швидко? То можна…
– Я залишусь тут. Можеш йти, якщо хочеш, – він відвернувся, демонструючи, що його участь в розмовах на сьогодні добігла кінця.
Вона стояла посередині складу, тарабанячи себе планшеткою по нозі, схожа на снігура у тому кричущому светрі. Він зачепив її погляд, і вона одразу ж поглянула на файли в руці, наче раптово згадала щось важливе.
Щоб розрядити обстановку і показати, що його не цікавить ні її душа, ні тіло, Барнс не придумав нічого кращого, як зайнятись перекладанням зброї з одного місця на інше. Йому лише здавалось, що він міняє їхнє розташування, насправді ж Глоки і автомати підіймались і опускались, не переміщаючись ні на сантиметр.
В руках опинився довгий ніж з чорним руків’ям. Зимовий провів пальцем по лезу.
Він робив би будь-що, аби не повертатися в основний корпус, де вже на вході на нього чекатимуть шуліки Стемптона. Дали б йому зубну щітку і соду, і сказали б драяти підлогу, щоб світилась, як Лі після звичного ритуалу нариків, – він би драяв. Язиком вилизував би, щоб не бачити того крісла.
Краєм ока помітив рух червоної плями. Бішоп, на його подив, не пішла геть. Вона вмостилась прямісінько на підлозі, порпалася в своїй пошарпаній сумці. Щось шукає. Він міг зуб дати, що то була книжка. Вона завжди приходила в лабораторію з носом, втикнутим в якусь книжечку в м’якій обгортці, типу бульварних романів. Її очі бігали, як скажені, коли вона буквально ковтала сторінки одна за одною.
А тоді вона витягла з сумки його щоденник.