Якби в ту мить хтось чужий та не зовсім ознайомлений зі «звичаями» королівства увійшов до залу нарад, то, м’яко кажучи, здивувався б. Бо картина справді була красномовною: за Круглим столом сидів Король Минулого і Майбутнього з полум’яно-червоним волоссям під колір герба Пендраґонів та лицарі, які намагалися зберегти серйозний вигляд настільки напружено, що здавалося їхні обличчя зараз потріскаються від стримуваного сміху. Сам же легендарний правитель зовсім не розумів, що так веселить його хоробрих воїнів. Йому чомусь було дуже незручно в їхньому товаристві сьогодні, тому Артур нетерпляче поглядав на двері. Всі вони чекали королеву та придворного мага. І якщо Ґвен, на думку монарха, мала поважну причину для запізнення, то Мерлін точно десь вештається. Цю думку він і озвучив лицарям.
– У Мерліна теж багато справ тепер, – вступився за чаклуна Леон.
– А, може, він просто боїться з’являтися, – пробурмотів Ґвейн, загадково обмінюючись поглядами з друзями. Всі вони якось дивно усміхалися, тому Пендраґон відчув ще більшу незручність.
Тільки червоноволосий король захотів запитати, що мав на увазі Ґвейн і чи, бува, не потягнув він лицарів із собою в таверну перед нарадою, як нарешті відчинилися двері. На порозі з’явилися Мерлін з Ґвен. Королева відкрила рот, щоб перепросити за спізнення, як раптом її погляд впав на Артура. Мерлін це помітив і швидко зашепотів подрузі на вухо:
– Ґвен, будь ласка, не видавай мене. Артур мене вб’є. А заклинання чомусь не знімається. Після наради я спробую знову. Можливо, він не помітить. Прошу…
Королева не зовсім повірила в таку стійкість «заклинання», проте непомітно кивнула. Можливо, новий імідж Артура зробить цю нараду трішки веселішою. Врешті всі зібралися, тож можна було розпочинати.
Ніяких нападів чи загроз не передбачалося, але Артур зібрав круглий стіл, щоб обговорити майбутній з’їзд правителів усіх п’яти королівств, на якому вони мали підписати документ про утворення Альбіону. Та пройшло вже більше ніж пів години, а обговорення ніяк не просувалося. Всі були якісь неуважні й надто веселі. Врешті король не витримав їхніх дивних поглядів.
– Що, чорт візьми, відбувається?! – роздратовано запитав він.
Лицарі та Ґвен синхронно глянули на придворного мага. Мерлін намагався зробити невинне обличчя, але таки не витримав. Зітхнувши, Емріс блиснув очима і в його руках з’явилося дзеркало, яке той передав своєму королю. Розуміючи всю критичність ситуації, чарівник вже почав підводитися зі стільця, щоб, поки Артур звикає до нового кольору своєї шевелюри, непомітно «змитися». Лицарі та Ґвен таки не витримали й розсміялися.
– Стояти, – загрозливо прошипів Пендраґон, схопивши друга за комір і всадивши назад у крісло.
– У мене там… е-е-е… справи. Важливі справи. От, – Емріс знову спробував встати, але рука Артура стримала його й цього разу.
– Зніми заклинання зараз, і тоді, можливо, я не приб’ю тебе просто тут. Можливо.
– Розумієш… Я б з радістю, але воно не знімається! – помітивши як обличчя друга стає червоним, наче помідор, Емріс заговорив швидше: – Я просто вирішив трохи поекспериментувати й перенести сюди якусь річ із майбутнього. Це виявилася фарба для волосся. Я магією пофарбував тебе. А тепер ця фарба не знімається жодним заклинанням. Можливо, треба почекати…
– Щоооо?! – обурився король.
Скориставшись його шоком, Емріс блискавично вислизнув зі сталевої хватки короля та відбіг на безпечну відстань.
– Але ж, Мерліне, коли ти діставав фарбу мені, то з нею в наборі був ще спеціальний засіб для змивання, – королева захлиналася від сміху.
Тут Артур не витримав і погнався за магом.
– Ну все, все, здаюся. Тримай, – захеканий Емріс прошепотів заклинання і в руках Пендраґона з’явилася невеличка коробочка з написом «Лореаль. Ви цього варті».
– Мерліне, – проричав Артур, який поняття зеленого не мав, що з цим робити.
Маг закотив очі й із коробочки з’явилося біле сяйво. За мить волосся Артура знову стало білявим.
– Але червоний краще підходив до твого плаща, – по-діловому сказав Емріс, всідаючись за Круглий стіл, ніби нічого не сталося
Німа сцена. Завіса.
