я - син слуги, ви - шановані заклиначі.

Дзян Фенм’янь справді пишався своїм кланом. Чоловік був чудовим правителем, край процвітав і його мешканці були забезпечені. Дзян Фенм’янь був поганим батьком. За всі двадцять років, починаючи від народження старшої дочки і до теперішнього моменту, він не зміг порозумітися з жодним зі своїх дітей. Яньлі, його мила дочка, відрада його серця, розквітла, можна було віддавати її заміж, віддавати так і не зрозумівши її. Ваньїнь, син, спадкоємець ордена, той, хто отримав поганий характер своєї матінки. Дзян Фенм’янь не був поганим чоловіком, він завжди намагався порозумітися з Ю Дзиюань, вона йому подобалася: вольова, сувора, безжалісна в запалі битви, жінка, що подарувала йому двох милих дітей, звичайно, вона була люба його серцю. Але як би він не намагався, та Дзиюань була дурною. Ця дурість відбилася брудною плямою на невинності власного сина, перетворила його на заздрісного й злісного юнака, ця дурість день за днем губила його прийомного сина, відбивалася на дні сірих очей, блищала ненавистю у відповідь.

Було сумно усвідомлювати, що ти мав усе і водночас нічого. Фенм’янь сидів у одній з альтанок і розпивав глечик лотосового вина. Вина, що вигадав Вей Їн. Хлопчик був такий схожий на свою матір, його очі, волосся, постать, постійне дражніння, посмішка й сміх. О, цей дзвінкий, немов струмок, сміх! Хотілося б почути сміх Цансе знову. Вей Чандзе, його дорогий друг, забрав її з Пристані, знав, що Фенм’яню боляче дивитись на те, як вона щаслива не з іншим. Дзян кохав її, неможливо було не закохатися, дівчина була як весняний струмок – так само крізь пальці пробігла, залишила свій слід на його серці і зникла з вірним другом та чорним віслючком у заході сонця.

Коли через рік від Чандзе надійшов лист, де він говорив, що Цансе успішно народила їх первістка, Вей Їна, неймовірно схожого на матір, Фенм’янь чесно був щасливий. Хотілося побачити дитину любої серцю жінки. Вже тоді він був готовий любити названого племінника всім своїм серцем.

Коли через шість років адепти його ордена принесли жахливі новини, Фенм’янь не міг повірити. Тільки два мечі, що він упізнав з першого погляду, говорили про те, що це справді сталося. Від його друзів не залишилося навіть кісточки, лише пара замкнутих мечів та дзвіночок Чандзе. Ані сліду маленького А-Їна.

Довгі три роки були втрачені на пошуки. Куди могла піти дитина ніхто не міг навіть припустити: на той момент, коли виявили все, що залишилося від його батьків, уже пройшов певний час. Дитя може піти куди завгодно, йому могли дати притулок добрі люди, а могли загризти нічні тварюки. Усе, чим займався Дзян Фенм’янь – це безцільно перевіряв місто за містом, і ось удача йому посміхнулася. Брудна, змучена, швидше за все голодна і поранена, дитина дивилася на нього великими срібними очима, зовсім як у неї.

Бачити ворожість до себе в очах дружини він звик, але ніколи не очікував, що доросла жінка зуміє зненавидіти маленьку дитину, яка, очевидно, намучилася. Як взагалі могла жінка, що вже мала своїх двох дітей, дивитися так на дитину їхніх друзів? Маленький А-Їн тоді затремтів і лише тихенько просипів “вибачте”, за що, Дзян Фенм’янь так і не зрозумів.

Згодом характер дружини став тільки гіршим. Він заплющував на це очі, але заплющив їх так щільно, що й не помітив, коли погляди дружини стали справжнім насильством над дитиною, не помітив, коли син його запалав ненавистю до свого, ніби-то товариша, не помітив, коли адепти його Шанованого ордену впали до знущань над молодшим, і не помітив, коли Вей Усянь втратив себе в їхньому ордені.

Вино швидко закінчувалося, голова була легка. Ніжний вітер грався з його волоссям і хотілося побачити усмішку Вей Їна. Сьогодні його сповістили, що юнак знепритомнів під час тренування. Лікар сказав, що це просто перевтома: мабуть, хлопець ще не спав, він ніколи не слухав настанови лікаря. Піднявшись з насидженого місця, Голова Ордену вирушив до покоїв Першого учня, проте, по дорозі чоловік зустрів свою дочку, вона була чимось стурбована.

– А-Лі? Щось трапилось?

– Батьку. Я хвилююся за А-Сяня, він виглядав так втомлено… Я не можу зрозуміти, що з ним відбувається, останнім часом він сам не свій. Він все частіше вдається до алкоголю, знову не їсть, і витрачає весь час на тренувальному майданчику … Ще й матінка ганяє його і лютує з кожним разом все більше! Я намагалася поговорити з ним, але, можливо, він спить. Я стукалася в його покої, але ніхто так і не відчинив, – заторохтіла дівчина, смикаючи рукав свого вбрання.

– Я поговорю з ним. Іди до себе, А-Лі, вже пізно, – він усміхається дочці у спробі заспокоїти її, вона ж киває і нервовою ходою віддаляється. Щось турбує її серце, і це точно стан одного з її молодших братів.

Яньлі завжди була така: дбала про всіх, окрім себе, у цьому вони з А-Сянем схожі.

Уже стоячи навпроти покоїв прийомного сина, голова ордену відчуває напруження. Із цих покоїв завжди долинали якісь звуки: від веселих п’яних пісень до вибухів після чергового невдалого експерименту. Зараз же з кімнати нічого не було чутно, окрім тихого шепоту і плескоту води. Чоловік стривожено підняв руку і постукав.

– А-Їн? Чи можу я зайти?

З покоїв не долинало ані звуку. Зазвичай, Вей Їн сам підскакував до дверей, якщо до нього приходив Дзян Фенм’янь. Чоловік постукав знов, і знову його зустріла тиша у відповідь.

– Вей Їн, я заходжу! – попередив він.

Відчинивши двері чоловік зіткнувся із запахом соснових пахощів, лікувальної мазі, яку використовували для загоєння ран, та густим, залізним запахом крові. Кров. Очі чоловіка забігали простором кімнати. На підлозі посередині кинуте темне ханьфу адепта, подивившись праворуч, він побачив зіпсовану ширму і чорну маківку учня.

– А-Сянь? Ти в порядку? Ти мене чуєш? – Чоловік повільно підходив до ширми, підозрюючи, що, можливо, на Першого учня було скоєно напад.

Підійшовши ближче і зсунувши ширму, чоловік обімлів. Саме вода в бочці була джерелом мерзенного і насиченого запаху крові, а в цій самій бочці лежав Вей Їн з відкинутою головою. Поруч із бочкою лежав закривавлений Свейб’янь і бинти, просочені лікарською маззю та кров’ю. Червона стрічка у волоссі була неймовірно яскравою на тлі блідого обличчя та чорнявого волосся Вей Вусяня, губи юнака поступово втрачали свій колір.

“Що робити?” – усе, що бринить у голові в дорослого чоловіка, що пройшов через десятки битв і не знав, що робити з напівживим прийомним сином, який, вочевидь, намагався покінчити життя самогубством. Чи можна взагалі знати, що робити у таких випадках?

– Чорт, чорт, та як же, чорт! – у паніці повторював чоловік, намагаючись витягнути кістлявого юнака з бочки.

Після того, як з горем пополам йому вдалося це зробити, він негайно почав передавати духовну енергію хлопцю, хитаючи його в своїх руках. Раптом, рука, що дбайливо притримувала спину хлопця, натрапила на потворні, рвані рани, наче від батога. Але не просто батога, а духовної зброї. Злість закипала у чоловіку з кожною секундою усвідомлення. Спина його хлопчика була вкрита шрамами різної давності, і всі вони від Дзидяня, батога його дружини. Кров все ще витікала з ран на руках, стікала густими краплями на підлогу, тканина штанів в районі стегон теж червоніла від ран, що сочилися.

На щастя, передача духовних сил повернула фарби обличчя постраждалого. Рани чоловік перев’язав шматками чистих тканин, які знайшов у шафі адепта. Потім він акуратно перевернув того на живіт, проводячи пальцями по ребрах, що випирають. Спина його уявляла жахливе видовище: колись по-юнацькому м’яка шкіра була бугриста, шрами зливалися між собою. Старі та нові, одні темніші, інші світліші, якісь налилися фіолетовим кольором, а якісь ало-рожевим. Дзян Фенм’янь дуже сумнівається, що зміг би знайти такі самі хоча б в одного іншого адепта. Той факт, що Ю Дзиюань впала настільки низько, не давав спокою. Було бридко думати про те, що ця жінка знаходиться на одній території з ним, і що вона його дружина.

Усе, що залишалося йому, як опікуну хлопчика, це викликати лікаря і чекати, молитися, щоб дорога йому людина не померла. А ще думати, коли все це почалося і скільки років хлопець був змушений терпіти знущання.

***

Займався світанок. Коли лікар вийшов із покоїв Першого учня, втома відбивалася на його зморшкуватому обличчі.

– Житиме, хоч і не хоче цього. Поки спить, але незабаром прийде до тями, дайте йому час. Пропоную Вам, Голове ордену, розібратися зі своєю сім’єю, а потім відправити хлопчика до Ґусу. Орден має програми допомоги таким, як А-Їн. Дайте йому хоча б шанс на життя, він заплатив за гріхи, які не робив, більше ніж хто-небудь у цьому ордені. Ми всі заборгували йому, – сухо видає літній лікар, і, не кланяючись, покидає молодшого чоловіка.

Тяжке зітхання залишило чоловіка. Повітря навколо було по-ранковому свіже, голова ж була забита тисячами думок. Варто було б дочекатися пробудження Вей Їна, але все ж таки довелося відійти на якийсь час. Незабаром був час підйому, і не хотілося б, щоб Голову ордену побачили в кривавому ханьфу та з розпатланою зачіскою.

Встигла догоріти друга паличка пахощів на той час, як Пан Дзян повернувся до покоїв прийомного сина. На підході до павільйону чоловік почув істеричний надривний регіт. Це Вей Їн.

Різко відчиняючи двері, чоловік забіг у кімнату і витріщився на підлітка, що згинався навпіл зо сміху.

– Ха-ха-ха! Боги, ха-ха-ха! Як же це кумедно! – сміявся він, розмовляючи сам із собою.

– А-Сянь?

– Ха-ха-ха, Голове ордену, то це були Ви? Ви мене врятували? Ха-ха! Треба ж, навіть сконати в цьому ордені не зміг, як же потішно! – надривався юнак. В очах його блищали сльози, зуби роздирали губи в нападі не то гніву, не то істерики.

– А-Їн, давай ти відпочинеш, а потім ми поговоримо про це, – запропонував чоловік, бачачи, що його учень на межі.

– Поговоримо? А є про що? Удайте, ніби нічого не було. Я – Ваш підданий, Ви не зобов’язані розмовляти зі мною, – відповідав абсолютно розбитий підліток, дивлячись на нього очима своєї матері. Його покійні друзі ніколи б йому не пробачили того, що трапилося з їхнім єдиним сином.

– Випий, будь ласка, – попросив чоловік, підносячи до губ хворого настій трав, – це ліки. Відпочивай. Прийде час, і ми поговоримо, А-Сянь, – чоловік поцілував у чоло вже засинаючого підлітка і покинув кімнату. Він ще має багато про що подбати.

***

Для адептів ордену Дзян було дивним спостерігати розлюченого Голову ордену. Зазвичай чоловік був спокійний і зосереджений, зараз погляд його палав від люті, а хода була стрімкою. Усього його, здавалося, трясе від стримуваного гніву. Він пройшов прямо повз тренувальний майданчик, прямуючи у бік павільйону Пані Ю. Дивним було й те, що одвічний дурник Вей Вусянь був відсутній. Він не вперше непритомнів і завжди був присутній наступного дня, так що було підозріло, коли місцевий блазень не з’явився, а Пан Дзян, палаючи гнівом, мчав до покоїв дружини. Усі знали про ненависть Пані Пристані до прийомного сина Дзян Фенм’яня. По площі пронісся шепіт, а Дзян Чен, що спостерігав з-за кута, виглядаючи спантеличеним поведінкою батька, підливав масла у багаття чуток, що створювалися.

– Відчиняй двері, Дзиюань!

З-за дверей почувся шелест одягу та неквапливі кроки.

– Що тобі потрібно від мене?

– Заходь, поговоримо!

Чоловік хапає дружину за лікоть і затягує її усередину покоїв.

– Вей Вусянь. Що ти з ним зробила?

– А що з цим неробою? – вигукнула обурена таким нахабним вторгненням і допитом жінка.

– Я бачив його спину. Довго б ти продовжувала вбивати його? А якби я не дізнався зовсім, так би й удавала з себе виховательку? Ти думаєш, що маєш право піднімати руку не те що на адепта, а на мого прийомного сина? Цей хлопчик – усе, що в мене залишилося на згадку про покійних друзів, як ти могла перетворити його життя на пекло? Місце, що мало стати йому домом, стало покаранням! Наскільки ти впала, що зганяєш свою злість на дитині? А якби А-Чен був тим, хто порушує правила? Його б ти теж так била?

– Та мені справи немає до цієї “дитини”, я благала всіх Богів, щоб ти не знайшов його після смерті батьків! – кричить у відповідь жінка. – Я ненавиділа Цансе, я ненавиджу її виродка! Саме через них я завжди була на другому місці, через них наші діти в тебе на другому місці! Що б я не робила, ти все страждав по цій дурній Цансе, а її синочок – вилита її чоловіча версія, то як я повинна почуватися!?

– Він, чорти б тебе побрали, дитина! – таким же криком відповів Фенм’янь. – Йому що, треба було померти на вулицях Їліна, щоб твоя душа була спокійна? Якщо вся справа тільки в тому, що він син Цансе, то ти ще дурніша, ніж я думав. Як ти могла не тільки сама викопати собі яму повну ганьби, а й отруїти нашого сина своєю ненавистю? Хіба стане мати вирощувати у невинній дитині ненависть до інших!? Наскільки ти дріб’язкова? Це і була твоя мета – зробити життя хлопця нестерпним? Просто тому, що ненавидиш його матір?

– Так, так, і мені, дідько, це подобалося! Подобалося дивитися як він захлинався сльозами, як почувається непотрібним, жалюгідним, хоча б хтось у цьому ордені зміг відчути те, що я відчувала роками! Ось настільки я дріб’язкова і огидна, і в цьому є частка твоєї провини! Якби ти намагався бути мені чоловіком! Якби ти став люблячим батьком нашим дітям! Чи стала б я так ненавидіти цього виродка? Але ти забрав мерзотника з вулиці і знову ми з дітьми зникли для тебе. Навіть померши, ця Саньжень забрала собі всю твою увагу! – жінка плакала, з ненавистю дивлячись на чоловіка. Вперше вона визнала перед кимось свою слабкість, показала справжню натуру та розкрила болючі нариви душі.

– Я шкодую, що не став для тебе тим, ким ти хотіла б мене бачити, але це занадто жорстоко. Поки що я не прийматиму рішення з приводу тебе, Вей Вусянь поки не прийшов до тями. Сьогодні вночі він намагався накласти на себе руки. Коли йому стане краще, ми зберемося і вирішуватимемо подальшу долю Вей Їна, твою та ордену. Не смій турбувати його, а до того часу я забороняю тобі залишати власні покої!

– Та як ти… – звук ляпаса обірвав її на півслові. Ю Дзиюань стояла тримаючись за щоку і безглуздо дивилася на чоловіка.

– Не вимовляй більше жодного слова. Ти не розумієш, про що я тобі говорю. Ти довела мого прийомного сина до самогубства і справді не відчуваєш почуття провини? – спокійно питав він, дивлячись їй у вічі.

Жінка залишалася безмовною, і, не почувши більше від неї жодного слова, Голова ордену залишив павільйон. Адепти, що були на тренувальному майданчику, зі страхом дивилися на нього. Мабуть, їхні крики були чутні по всій резиденції. Чоловікові було по-дивному начхати на це.

– Продовжуйте тренування! – гаркнув він, проходячи повз майданчик.

***

Вей Їн не розумів, чому він прокинувся від гучних криків. Його кімната була не так далеко від павільйону Ю Дзиюань. Невже вони з дядьком знову сваряться через нього? Навіщо ж тоді рятувати його?

У голові шуміло, хотілося блювати і плакати. Хлопець піднявся на ліжку і зрозумів, що його кімната прибрана, а отже слуги, що прибирали тут, уже все знають, і, напевно, розповіли всім навкруги. Ну звичайно! Як не розповісти? “Ненависний Вей Вусянь намагався вбити себе”, ось потішно! Плакати хотілося ще більше. Будь-який рух відбирав занадто багато енергії, очі його заплющилися самі собою.

 

***

Схвильовані брат і сестра Дзян намагалися потрапити до покоїв брата, але це було неможливо. Усі вони вже чули про те, як кричав батько, побачили, як слуги прибирали діжку з кров’ю з кімнати Вей Вусяня. Весь цей час кімната Вей Усяня була зсередини замкнена самим Вей Їном. Хлопець вийшов лише на третій день, коли зміг упоратися зі своїми емоціями. Сьогодні на них усіх чекала важка розмова, а Вей Їну хотілося втікти, зникнути, провалитися під землю.

“Посміхайся!”, – кричить голос у його голові.

Гірше вже не зробиш, чи весь орден знає, що перший учень намагався звести рахунки з життям, чи треба продовжувати цей цирк? Сил уже не було ні на що. Три дні хлопець провів думаючи як тепер дивитися в очі всім цим людям. У результаті висновок виявився простим: щоб засоромити їх, досить було подивитися прямо в їхні очі.

Колись зроблене по фігурі ханьфу, тепер вільно висіло на парубку. Його рухи більше не були легкими, здавалося, ніби під одягом він несе тонни вантажу. Зайшовши до головної зали, він зустрів тишу. Дивно, що подружжя Дзян не кричить як завжди, Дзян Чен не закочує очі, виглядаючи так, ніби він вимушений тут сидіти. Навіть якщо і так, Вей Вусянь вміє будь-який захід перетворити на фарс. Та що там, він і життя своє зміг перетворити на посміховисько!

Юнак пройшов і сів на своє місце. А чи було воно його? Скільки людей раніше сиділи тут? Усі вони були панами, а хто він? Не було б легше спочатку позбавити себе і сім’ю непорозумінь, просто не пустивши його за один стіл з панами? Було б усе інакше, якби чоловік, який сидить на чолі, не сприймав його як свого сина?

– Вітаю Голову ордену Дзян, вітаю Пані Ю. Перепрошую за незручності, – тихо, але рівно сказав він.

– А-Сянь…

– Не кличте мене так. Тепер, коли Ви знаєте правду, Пане, Вам слід звертатися до мене як до слуги. Якщо моє перебування за одним столом з Панами ображає Вас, Пані Ю, а судячи з Вашої особи так і є, я покину це місце, – мовив Вей Їн, звертаючись до подружжя. Діти панів сиділи, і, дивлячись у вічі брата, не могли там роздивитись того, з ким провели більшу частину життя. Що сталося з їхнім А-Їном? А чи був він колись їхнім?

– Припини негайно! Ти – мій прийомний син, і той, хто вважає інакше, буде особисто покараний мною! – підірвався чоловік.

– Тоді покарайте всіх адептів, слуг, простий народ і головне сімейство. Ви ж цього хочете? Знайти винного? Усі винні. І, головне, як Ви покараєте себе?

Юнак обводить присутніх у залі людей поглядом, ловить на собі погляд Дзян Яньлі, вона майже плаче, і він звертається до неї:

– Яньлі, твоєї провини в цьому немає, ти – найдорожче, що є в мене в Пристані Лотоса. Я вдячний тобі за все. За твою турботу, сестринську любов і тепло. Дякую.

– Вей Їн, що ти хочеш цим сказати? – зміг видавити із себе спадкоємець клану Дзян.

– А що, скажеш, ніхто з вас не винний? А як же Пані Ю? А Глава? А ти, А-Чен? Думаєте, річ тільки в ній? – киває він на дружину Дзян Фенм’яня.

Невже всі вони думають, що лише одна пані Ю винна? Так, хотілося кричати, що так, вона винна, все через неї. Але це було далеко від правди.

– Кожен з вас зробив свій внесок. Ви дядьку, заплющували очі. Ви знали, давно знали, яка жорстока вона до мене, і все одно проходили повз, дозволяючи їй це робити. Що ж Ви підірвалися тільки тоді, коли я майже помер? – люто шипить Вусянь. – Думаєте, це змусить мене забути вашу байдужість? А Ви, Пані, вірно Ви мріяли про цей день, коли я покину цей світ. Вам така ненависна сама думка про те, що я зараз розмовляю з Вами, хочете взятися за батіг, так? Я розумію, я ненавиджу Вас так само і точно знаю, що від цього знання Вам ні тепло, ні холодно. Можете й надалі продовжувати, у Вас чудово виходить руйнувати власну сім’ю та скидати провину на дитину!

– А ти, Дзян Чене, маминий синку, якби ти мав свої мізки, не хотів би ти так сильно визнання хоч від одного з батьків – ти б ніколи і не уподібнився до неї! Так хотів почути похвалу з її вуст, що знехтував здоровим глуздом! Ти ніколи не помічав, що я роблю задля тебе? Як доглядаю, турбуюсь про тебе? Я все життя намагався стати тобі братом, але варто їй сказати хоч слово про те, що ти гірший за мене, як з тебе так і лізе ця мерзенна поведінка, подібна до поведінки Пані Ю! А справді, що я зробив, щоб заслужити таке ставлення до себе? Чи був поганим тобі побратимом? Бив тебе, як це робили інші зі мною в дитинстві? Я бачив, як ти мовчки дивився з-за рогу, коли це сталося вперше. Ви раді, Пані, що змогли зробити його таким самим? Раді, що посіяли ненависть до мене в серцях усіх у цій бісовій Пристані?! – кричав він, а по обличчю його скочувалися сльози. Дитина, що мала нести світло, насправді була змушена нести на собі тягар людської ненависті і зневаги. Скільки років це триває? З вулиць Їліну? З Пристані? А може, так завжди було? Хто знає!

Молодий чоловік замовкає і п’є вино прямо з глечика, що стояв поряд з його столом.

Голова ордену важко зітхає. Що вони наробили? Чи можна було цього уникнути? Як міг він дивитися зараз у вічі цій дитині? Зараз, він так схожий на того маленького А-Їна в брудному провулку Їліна: зламана, знову поранена і кістлява постать, тільки в очах його замість страху – порожнеча, ніби з іграшки витягли всю солому.

Першим приходить до тями Дзян Фенм’янь:

– Ю Дзиюань піде в усамітнення на один рік. Якщо вона справді не захоче стати гідною людиною з чистим розумом, то я буду вимушений вжити більш жорстоких заходів. Вей Їн, ти будеш відправлений до ордену Ґусу Лань. Вони мають спеціальні програми допомоги, можливо, за цей рік ми зможемо стати тобі гідною сім’єю. Не має значення, як багато часу піде на це – ти маєш жити. Я знаю, що твої батьки не хотіли б такого кінця для тебе, вибач мені. Вибач, що не зміг подарувати тобі домівку, сім’ю, що насправді позбавив тебе дитинства, залишивши в руках цієї жінки. Що дозволив її чорній душі зайти настільки далеко у своїх вчинках, мені шкода, – чоловік вклонився перед підлітком.

– Ви не маєте кланятися. Можливо, дійсно буде краще, якщо я зникну з вашого життя. На деякий час чи назавжди – нема різниці. Зробленого не зміниш, якщо втечу з Ґусу – не шукайте, навряд чи знайдете. Вдруге так не пощастить, Голове.

Крихка фігура залишає застілля, двері зали голосно зачиняються.

***

Орден Ґусу Лань знаходиться у мальовничому місці. Резиденція, що стоїть просто в горах, сяє білизною. Чисті, охайні павільйони, стрункі та треновані фігури адептів ходять розміреним кроком територією.

З дзиньши Другого молодого Пана Лань чути звуки гуциня. Надривно плаче інструмент, так, ніби йому боляче і струни його зараз луснуть. Молодий хлопець, схожий на Другого Пана, стоїть на порозі та спостерігає.

– Брате? – запитує той, хто сидів за інструментом.

– Ванцзі, цього тижня на лікування приїде Молодий Пан Вей із ордену Юньмен Дзян. Дядько хоче провести загальний огляд, щоб призначити відповідне лікування. Ти маєш бути присутнім, він хоче, щоб ти якнайшвидше втягнувся в цей аспект Хмарних Глибин, – сповіщає його Перший Нефрит.

– Мгм.

Пісня гуциня жалібно ридає.