І тобі знову наснився той, кого ти не бачила останні кілька років.
І ось, ти знову рвешся, щоб зустріти його, хоч ти знаєш, що його більше неможливо знайти. Він уже далеко від тебе, як і ти від нього, але ти пам’ятаєш… Ти пам’ятаєш його настільки достатньо, щоб, коли наступного разу зустрінеш його випадково на вулиці, ти його впізнаєш.
Але ти лиш обернешся, коли зрозумієш, що це він, і ти будеш проклинати себе знову.
Ти ніколи йому не говорила, що кохаєш його. І зараз він, напевно, забув тебе, що навіть, якщо ви почнете знову спілкуватися, ти переконаєшся, що він, як той красивий метелик, на якого ти не зможеш вічно дивитися. А якщо і зможеш, то він все одно полетить.
І навіть якщо він візьме тебе за руку і скаже «Привіт», і йому потрібно буде щось від тебе, ти не змінишся. Ти така ж наївна і безпорадна перед ним, що ти й не згадаєш, що він змінився, поки він зосереджений тільки на тобі.
І коли він прощається з тобою, очевидно, що це тепер назавжди, ти всередині пускаєш сльозу і просто стискаєш його руку, сподіваючись, що він буде з тобою ще пару секунд, що ти зітхнеш разом із ним не востаннє.
Ти давно не відчувала сліз відчаю, дивлячись на нього, але зараз це ніби буденність, немов ти вже не вперше бачиш його. Бо чому ж ти плачеш? Хіба це не через те, що тобі здається, що ви були достатньо близькі, щоб ця сльоза була виправдана?
Але він усе одно йде і залишає тебе з рештою, лише клонами його особистості в іншій оболонці. Однак ти розумієш, що ніхто з них не такий як він, усі вони просто шаблон, який закриє твою рану на серці. І рано чи пізно, ти приймеш це.
Ти прокидаєшся, не пускаючи жодної сльози, ще не згадуючи, що тобі снився він.
