Знову

Ти знову бачиш його. Ні. Ти чула його друзів: один знайомий пройшов повз, а потім ти чуєш того, хто знав тебе ще дитиною, а потім…
Ти бачиш людей, що зазвичай були з ним, ти сподіваєшся, що зустрінеш його знов, що ти побачиш його знов, що зараз він з’явиться з-за рогу, немов зможеш ковтнути повітря в легені знов через такий довгий час, коли ти просто не дихала, повільно розкладалась у землі, ходячи духом коридорами школи, де зазвичай і зустрічаються ті, хто знають, що їм доведеться розійтися через кілька років…
Він з’являється на тих самих сходинках, але ти не піднімаєшся нагору, як минулого разу, ти збираєшся спуститися на нижчий поверх, ти майже хочеш упасти, тож спускаєшся, але ти зустрічаєш його, його в його звичній подобі… Ти…
Ти тиснеш йому руку з посмішкою на обличчі, тебе знову переповнює щастя, що варто йому сказати хоч слово і ти заволаєш на місці, ти стримуватимеш свої писки щастя…
Він каже щось, і ти розумієш, що потрібно заговорити і з людьми, з якими він іде, і ти вибачаєшся… і ви йдете тепер разом, ступаючи разом назад, до того низу всіх трьох поверхів, до найпершого, і там вам доводиться на трішечки розійтися, хоч ти й хвилюєшся, але ти довіряєш його словам, яких він навіть не говорив, що ще повернеться, а поки що… Він підходить до свого класного керівника, і в якусь мить пелюстки просто розсипаються з квітки. Вручають нагороди, ти дивишся на всі боки і бачиш, як його не відпускають, хоч як би ти хотіла його знову побачити поруч із собою… 
Ти знову прокидаєшся, але ти пам’ятаєш усе, ти пам’ятаєш, і ти думаєш, чи його відпустили… Щоб він повернувся до тебе, хоча б уві сні. Ти не хочеш думати, що це був його випускний, що це був справді його останній рік в одному закладі з тобою, що його забирають, але повернуть, вони дозволять йому ще походити будівлею школи, не як спогад, а як дійсність. Ти просто шкодуєш… Що лише наприкінці року почала цінувати його…
Твої квіти бузку в руках, вони просто потихеньку в’януть, розсипаються від вітру. Вітер - доля. Бузок. Ти віриш, що він має інший сенс, не сенс, що його дарують першому коханню, бо ти не впевнена навіть, чи раніше рвала його не від думки про якусь іншу людину, а саме про нього…
Ти хочеш впустити квіти, хочеш покласти їх на стіл, просто щоб намалювати її на полотні, як ти бачила, як кохання може виливатися своїм червоним кольором, своєю кров’ю по бузку, примушуючи його немов в’янути, але ти просто дивишся на цю гниль у своєму серці, на бузок… який давно зів’яв. 
І ти обертаєшся між натовпів людей, намагаючись знайти його, коли стільки знайомих облич, здається, йдуть між тобою, але ти не знаходиш, ти просто не можеш заговорити з людьми, щоб спитати, чи вони можуть тобі допомогти його знайти знову…