Цигарка

Антон прокидається. Скоріше, робить спробу розплющити очі і не померти хоча б від цього. В роті одночасно з Аравійською пустелею ніби подохли миші і вже почали розкладатись разом з язиком і зубами, а по голові наче проїхався трактор як ззовні (крута зачіска, де зробив?), так і всередині (як поживають твої мізки?).

 

Гродський вже не впевнений, що він живий: йому здається що він десь між життям і смертю і один зайвий рух відправить його до другого. Він тільки стогне. 

 

— Прокинувся? — з‘являється на порозі кімнати Данило через декілька секунд. В його голосі Антон думав почути дорікання чи злість, але він каже це з посмішкою, — Бігом в душ. 

 

— Боже, не кричи так, — єдине що може відповісти Антон, зажмурившись. Хоча брат говорить своїм звичайним тоном, — Котра година?

 

— Майже шоста, — каже старший, подивившись на наручний годинник.

 

— Так рано? — розліпляє від здивування очі Антон.

 

— Вечора, — сміється. 

 

— Чорт. 

 

— Він самий, — відповідає Данило і зникає з дверного пройому, не забувши докрикнути вже з іншої кімнати: — Марш у душ!

 

«Тут би з ліжка встати і не обблювати всю кімнату, який там душ»

 

***

 

І як тільки цей стан не застав його ще під струменями води? Певно, вийшло нормально освіжитись тільки тому що вода була льодяною. Тепер же він сидить ледве кліпаючи очима в кріслі на відкритому балконі, втикаючи поглядом в одну точку. Думки не зупинились, Антон просто не може їх обдумати через похмілля і цей стан. 

 

— Щоб я ще раз в клуб прийшов, — розтираючи скроні тихо вимовляє Гродський, все ж прибравши руки від голови, адже згадав, навіщо він прийшов на балкон. Точно не подихати повітрям. 

 

Антон шариться по кишеням, але не знаходить те, що йому потрібно. Проте на підвіконні лежить джинсовка, в якій він вчора був. Певно, переплутав із шафою, чи кинув провітритись… Що ще міг вигадати п‘яний мозок. Хай би вигадував все що хоче, тільки дайте на ранок згадати, а не дивуватись…

 

Хлопець тягне руки до джинсовки, шариться по кишеням. Нарешті дістає червону запальничку, підмітивши, що треба вже купити нову: ця загорається з п‘ятого кліку і ледве дихає, та тягнеться за пачкою. Проте в кишені крім пачки цигарок чомусь він намацує і цигарку, яка просто лежить окремо. Не можна ж так робити, вона рано чи пізно зламається і кишеню засипе табаком. 

 

Гродський витягає ту нещасну одиноку цигарку, побоявшись, що вона зламається, і помічає, що з нею щось не так. Що це? Цифри… Номер телефону, певно. І ім‘я…

 

***

 

Антон дивиться в дзеркало. Власне відображення ледь не розпливається в різні боки по спіралі, а очі такі втомлені, ніби йому знову 9 років і він читав усю ніч ту подаровану на день народження книгу. 

 

«Треба вмитися», — поки що найкраща, твереза і адекватна думка. 

Гродський крутить забруднений кран з круглою позначкою синього кольору, і вода тече. Він набирає в руки рідину і з жахом усвідомлює що вона зовсім гаряча, одразу ж струхнувши її назад у раковину.

 

— Це ще що за фокуси, — збентежено каже він, — Треба менше пити.

 

А то зовсім не «фокус». «Все в цьому світі можна пояснити наукою,» — сказав колись Антон і жодного разу не подумав, що то чортовий сантехник, який бухає побільше ніж написано в денній нормі води в день, в котре слідував пораді уявної подружки-білочки, переплутав червоний колір з синім. Але Антону вже начхати, в нього косяться ноги і трясуться коліна, ніби він щойно подрочив три рази підряд. Він сідає під стіну поруч з нещасним умивальником. Закриває ладонями обличчя і рахує по порядку, поки не прийде в себе хоч трохи. Повинно допомогти. 

Думки плинуть так швидко, що не встигає зловити хоч одну. Тож він думає, що як раз ні про що не думає. 

 

Гродський зазвичай не п‘є так багато. Він не знає своєї міри, тож раніше вирішував, що краще випити мало – тут складно не вгадати переборщиш чи ледве-ледве, але доберешся додому. Сьогодні просто гріх було не випити – то закінчення третього курсу, інша ситуація, розумієте? Хоч і в такому стані Антон навіть не зможе вимовити спеціальність, на яку вчився. Ну і чорт з ним. Він вже і без того забув, хто його привів в цей нещасний клуб разом з усіма. Здається, то був якийсь хлопець, з яким вони за рік побачились два рази. Перший на перше заняття року, а другий – останнє. 

 

— Чувак? Ти в нормі? 

 

На секунду Гродський подумав, що то свідомість вигадує чийсь голос і посилає йому в голову. Та він же не настільки бухий в лайно, щоб дах поїхав. Ще й до сорока шести встиг порахувати в голові, збившись не більше двох разів.

 

Антон не відриваючи рук від обличчя бурмотить щось накшталт «мг» і киває головою один раз (бо на більше сил не вистачить). 

 

— Подивись на мене, — занепокоєно каже незнайомець, сівши на корточки біля нього, — Де ти наркоту взяв-то? Тут же тільки алкоголь був.

 

— Я чистий, як спів бісового жайвр… жайкорон… жанворойка. Птаха, короче,  — нарешті відриває руки від обличчя Антон і дивиться прямо в очі співрозмовнику, в яких все ще стоїть здивування, — Звідки ж ти, такий рятівник взявся?

 

Хлопець закочує очі. Гродський швидко проходиться по ньому поглядом, але нічого цікавого, крім білої пом‘ятої сорочки і двох засосів на шиї, не знаходить. А ні, ще дірки на колінах штанів. Модник хрінов.

 

— Не хочеться просто, щоб твій однокурсник відкинувся, а потім його портрет ще місяць в коридорі очі мозолив, — швидко каже хлопець, ні разу не запнувшись. Наче і не пив.

 

Антон хмурить брови, розглядає уважно лице людини напроти і намагається згадати, чи бачив він взагалі його. Безрезультатно. Лише порозглядав риси обличчя і подумав, що не бачив схожих. Гродський скоріш за все взагалі бачить його вперше. Та і начхати, за роки навчання він і без того знає тільки п‘ятьох людей максимум, і то, ім‘я одного вже не пам‘ятає, а другу не впізнає, якщо вони зустрінуться поза навчанням. І то не пам‘ять погана, а просто небажання хлопця запам‘ятовувати безглузду інформацію. 

 

— Супер, — відповідає Гродський, не знайшовши більше слів. Супер. А тепер треба зібрати силу з усього тіла, щоб піднятись, і виходить, на здивування, добре. Незнайомець повторює цю дію.

 

Поки Антон стряхує пил з брудної підлоги, що налип на чорні штани, хлопець поряд швидко проговорює: 

 

— Я Микита, до речі. Левченко, — сам не знаючи навіщо говорить прізвище незнайомець, протягуючи руку, — А ти?

 

Антон знову хмурить брови, не очікувавши що цей «рятівник всьго живого» захоче ще й знайомитись. Ну, серйозно, йому не потрібні нові знайомства. Ще й в смердючому туалеті клуба в п‘яному стані.

 

— А я не Микита, — каже він і прямує до вікна, щоб сісти на підвіконня. Тепер він повторив ім‘я незнайомця і є шанс що воно запам‘ятається. Ще більше безглуздої інформації, ну і халепа.

 

Микита цокає язиком і закочує очі. Він застрибує на підвіконня прямо перед Антоном, не бажаючи закінчувати так і не почавшийся діалог. 

 

— Ну так не чесно, — нахиляє голову в лівий бік, — Я ж тобі своє ім‘я сказав. Як тебе звати, пиріжечок? 

 

Йому не почулося? Цей облупок щойно…?

 

— Ти зараз мене назвав «пиріжечок»? — п’яно дивується Антон, навіть не приховуючи роздратування в голосі. Він вже не сідає на підвіконня, як хотів зробити до цього, бо там сидить цей… Микита. Що за експонат.

 

— А ти проти? — ця чортова посмішка одною стороною губ. 

 

— Так. А тепер звали звідси, я хочу покурити. Навіщо ти взагалі сюди зайшов? 

 

Левченко награно робить вигляд що ображається і зістрибує з підвіконня.

 

— Я прийшов відлити. Але тепер покурю з тобою, почекай десять сек, я швидко, — заходить в кабінку Микита і продовжує: — Тільки не починай без мене! 

 

«Ще чого. Ну і клоунада», — всміхається від ситуації Антон, гойднувши головою. Він планує як можна швидше звалити з цього місця і на виході з клубу подзвонити братові, щоб забрав. 

 

Що він, власне, і робить — швидко вистрибує з туалету і пробирається крізь натовп п‘яних танцюючих людей. Задіває якусь дівчину і перекачаного хлопця, але вони обертаються і думають що заділи одне одного, сміючись. Свіжого повітря майже немає, все пропахло спиртом і потом, Антон вже майже уявляє, як вийде і вдихне повні легені. 

Знову когось випадково штовхає, але на цей раз гучно кричить: «Вибачте!», бо у людини в руці стакан з розплескавшимся напоєм. 

 

— Супер, — саркастично коментує ситуацію Гродський, як тільки виходить з клубу. Він набирає легені прохолодним повітрям аж до краю, ніби до цього не дихав ніколи. 

 

«Ну, корисним киснем подихали, тепер час отруйного диму», — подумки каже Антон, опираючись на цеглеву стіну клубу. Дістає з заднього карману штанів пачку цигарок, а поки дістає звідти цигарку, то перераховує їх. 

 

«Тепер десять. Вистачить ще», — шукає запальничку по всім кишеням і вже засмучується, але знаходить в результаті в внутрішній кишені чорної джинсової куртки. Теж модник хріновий, але то подарунок Данила – любого брата.

Напевно, було б краще спочатку подзвонити йому, а потім вже курити, щоб скоротити нудне очікування хоч на п‘ять хвилин, але Антону начхати.

 

Тільки-но він запалює цигарку вже ледве дихаючою червоною запальничкою, як-

 

— Ти втік!!! — чи то сердито, чи то сумно каже щойно вибіжавший з клубу Микита. 

 

Антон аж затримує дихання на секунду, а потім безнадіяно закриває очі. Знову цей чудило. 

 

Таке враження, що він дитина, в якої забрали улюблену іграшку, і зараз почне тупати ногою по асфальту в знак незадоволення. Ще слізок і істерики не вистачає. 

 

— О, ти теж тут, — без емоцій каже Гродський. Спочатку він хотів просто ігнорувати, але вирішив, що не настільки сволота. 

 

— Ти втік! Я ж просив мене почекати! 

 

— Я не зобов‘язаний. Відчепись від мене. 

 

Микита замовкає і стає поряд, поки Антон роздратовано затягується отрутою, пересилюючи нереальне бажання видихнути дим в чуже обличчя. 

 

— Слухай- 

 

— Та що тобі від мене треба?! Ти не розумієш слова «відчепись», Микито? Тобі ніколи не вмазували по лицю? — агресивно говорить вже задовбавшийся Антон, спеціально виділяючи ім‘я хлопця противним голосом. І чого тільки цей дурень все ще намагається заговорити. 

 

Левченко трохи ніяковіє, проте намагається не показувати цього. Скоріше просто заспокоюється. Антон видихає, думаючи, що це кінець діалогу, але повернувшись, бачить, що Микита вже півхвилини дивиться на нього не відриваючи очей. Залип, чи що. 

 

— Чого тобі ще? — вже набагато спокійніше каже Гродський. Він помічає, що засмутив хлопця, але йому за це не соромно – сам винен. Ну, може трошки. Зовсім трошки.

 

— Стрільни цигарку, будь-ласка, — невинно каже Микита, — А краще позич.

 

— В мене наполовину порожня пачка. 

 

— Наполовину повна? — згадавши склянку з водою для оптимістів і песимістів намагається пожартувати.

 

— Порожня, — відповідає Антон, але все ж таки дістає цигарку співрозмовнику, аби відчепився. Все одно, дев‘ять то теж нормально, головне останню не віддавати. Гродський передає хлопцеві цигарку і той як назло задіває своїми теплими пальцями його холодні, коли бере нікотинову паличку з рук, — І це я тобі подарував, а не позичив. Повертати не треба, а то знову бачитись доведеться. 

 

Микита закочує очі, але усміхається. Антон випадково підмічає, що в нього гарна усмішка, але одразу ж заповнює думки чим завгодно, щоб тільки не цим. Хоча потім знову підмічає, що це нормально – визнавати щось красивим, тимпаче це просто деталь, яку не помітити неможливо.

 

Антон згадує, що так і не подзвонив Данилу, коли докурив, адже цей «клоун» його знову відволік. Тож він розблоковує телефон, помітивши, що вже третя година і близиться до четвертої, а потім швидко пише братові, що чекає біля клубу. Він знає, що хлопець зараз не спить, бо сам же сказав, що забере Гродського звідси, коли він подзвонить. В них все ж таки дуже хороші стосунки, йому аж ніяк не складно забрати з єдиної в році вечірки молодшого брата, аби був в безпеці. Все одно працює до пізньої ночі, вже трохи спортивши собі зір таким сидінням за ноутбуком. 

Данило майже одразу відповідає небагатослівним «Ок.», змусивши Гродського видихнути з полегшенням. І почати рахувати хвилини. 

 

Тим часом Левченко щось і десь охайно пише, опершись об стіну, щоб було легше. І Антон помічає у його лівій руці ту саму цигарку, яку він дав, а в правій чорну ручку. Цей клоун ще й тягає з собою ручку в кишені штанів? 

 

— Що ти робиш? — ставить цілком логічне питання Антон, — Якщо ти не знав, то їх треба підпалювати і курити. А точніше, не треба.

 

Микита ніяк не реагує на це. Він-то і не курить взагалі. Тільки коли через три секунди на цигарці закінчується місце, він сумно видихає і передає її назад, звідки взяв.

 

— І що це? — злегка дивується Антон. І тільки коли починає розглядати, то бачить цифри та підпис «микитка» під ними. Трохи крутить і ще бачить «напиши мені, няшка :(» що викликає посмішку, — І навіщо?

 

— Як багато питань, — цокає Левченко, неочікувано відбирає цигарку назад та запихує Антону в кишеню куртки на грудях. 

 

Це трохи збиває з пантелику, але він тримається. Хто ж Микиті лікар, якщо він лізе до чужих кишень? 

Хоча тут вже Антон здивувався, як це він його ненароком не облапав в процесі.

 

— З чого ти взяв що я тобі напишу? — весело хмикає хлопець.

 

— Ну, не напишеш, бог з ним, це ціла цигарка. Будеш курити, коли твої чисті закінчаться, і згадаєш мене. Того самого гарного і гарячого хлопця з клубу, ех, — награно мрійливо каже Микита, поклавши руку на серце для більшої драматичності. 

 

Антон на це тільки усміхається і качає головою, думаючи, який все ж таки прилипала цей «Микитка». Хоча може він і справді «гарний і гарячий хлопець з клубу», бо Антон крім алкоголю перед собою нічого і нікого не бачив. То і порівнювати ні з чим.

 

— Слухай, а чого ти додому не йдеш? — питає Левченко. 

 

— Мені здається, я тобі все вже сказав з приводу розмов і твоїх дурних питань, ні?

 

— Ну, знаєш… Якщо ти когось чекаєш, то можна і поговорити, скоротити час, — піджимає губи хлопець, — Тимпаче, я нічого поганого не роблю, ти все одно вранці це забудеш, — додає він і сідає на асфальт, піджавши коліна до себе. 

 

Гродський змиряється з тим, що ця людина від нього не відчепиться. Та і все одно, скоро приїде Данило, забере його звідси. Тож втрачати нема чого. 

 

— Чому ти не йдеш додому? — повертає Микиті його ж питання.

 

— Бо ми з тобою ще не поцілувалися, це буде марно витрачений вечір, — усміхається хлопець, ніби сказав найлогічнішу річ на планеті. Усміхається, ніби не сказав річ, за яку середньостатистичний хлопець типу Антона вже вмазав би. 

 

Антон же пирхкає і відповідає:

 

— Цього не буде, можеш не переживати. Та і ти, я бачу, вже націлувався сьогодні, — киває головою і вказує поглядом на шию Микити, де красуються два свіжих засоси. 

 

В нього що там, список справ на день починається з головного пункту: «поцілувати мільйон людей»? Чи як це працює, що без цього він вважає це марно прожитим?

 

— Та ну-у… Це не те. Я навіть не запам‘ятав! — виправдовує себе хлопець. Звісно, не запам‘ятав, що там можна було побачити в темряві нічного клубу… 

 

— А я що? 

 

— А в тебе очі гарні і зачіска жахлива, я точно запам‘ятаю, — хіхікає Микита.

 

— Дякую? — збентежено відповідає Антон, тільки потім усвідомлюючи, що ще сказав той клоун, — І іди нахуй. Нормальна зачіска. Ти свою взагалі бачив, горе-Рапунцель? 

 

— Та я жартую! Горщик. Буду тебе так називати, раз не хочеш своє ім‘я говорити. Горщик, — повторює Левченко, схиляючи голову з посмішкою. 

 

Антону вже начхати, він впевнений, що вони бачаться вперше і востаннє в житті, скоро під‘їде Данило, і цьому настане кінець. 

 

— Начхати.

 

— Ти чекаєш поки тебе хтось забере? — питає Микита вже що завгодно, аби розговорити цього мовчазного емо.

 

— Ага. Хлопець мій, — без емоцій каже Антон, споглядаючи чужу реакцію.

 

Тепер цей клоун точно відчепиться, як дізнається, що ловити нічого і його серце зайняте. Він же це намагався перевірити, так? Він вже смакує очікування микитового розчарованого видиху і прощання, але цей хлопець перестрибує всі чортові рамки та бар‘єри: 

 

— В тебе є хлопець? Фу-ух, — з полегшенням каже Левченко, чим змушує співрозмовника вилупити очі в нерозумінні. Його обличчя так і казало: «Вибач? Що, чорт забирай?», тож Микита продовжує: — Я думав вже, що ти реально контужений.

 

— Вибач? Що, чорт забирай? — вже вголос вторить свої думки.

 

— Ну, цей… гетеро. Чи як воно там.

 

Антон не розуміє: сміятись чи плакати. Його «спосіб відвороту» спрацював як «приворот» чи що? 

 

— М. 

 

Багатослівно та змістовно. 

 

— Тепер зрозуміло, чому я тобі нецікавий. Але я не проти і просто спілкуватись. Ха-ха.

 

Антон знову видихає. Він присідає на бордюр, а хлопець вторить його дії і сідає поряд, вже не на асфаль. Не далеко, але і не настільки близько, щоб спричиняти дискомфорт.

Він-то, може, і не проти почати спілкуватись з кимось окрім свого брата, дружити та веселитись, десь у глибині свідомості, от тільки старий досвід кричить: «З цього як завжди не буде нічого хорошого» 

Все життя люди тільки і робили, що знаходили йому більш цікаву заміну, в результаті чого будь-яке спілкування поступово зходило на нуль. Перший час він ще намагався підтримувати ті залишки від булого, але як би не хотілось — приходилось змиритись. Перестати писати, дзвонити, кудись кликати.

Іноді люди без причини кидали його. Точніше, то було без суттєвої причини, але Гродський таке приймати не бажав, бо такого бути не може. Тож приходилось шукати причини в собі, а це він робити вмів шикарно. 

 

— Слухай, я, здається, загубив телефон, — вириває його Микита з роздумів і одразу ж продовжує, пошарившись по кишенях: — Він або десь в мене, або в клубі. Можеш мені подзвонити? Може він взагалі вже вимкнений… Боже, там же стільки всього, стільки…— починає швидко тараторити Левченко, виглядаючи засмученим і злегка наляканим. Він на секунду запускає руку у волосся, зжимаючи його в кулак. Видовище дійсно жалюгідне, що аж непробивного Антона тронуло:

 

— Тихіше ти. Заспокойся, — хмуриться він, — Зараз подзвоню. Диктуй.

 

Микита слухняно по кожній цифрі диктує номер телефону, поки його голос трясеться на деяких числах. Після такого Антон ні секунди не сумніваючись, тисне на виклик. Невже там дійсно щось настільки важливе, що бідного хлопця в м‘ятій сорочці трясе? Чи то просто телефон такий дорогий, куплений на десять стипендій або подарований кимось не менш важливим. 

 

— Ой, — невинно каже він, — Він тут.

 

І дістає свій мобільний, на екрані якого прямо зараз висвічується виклик, підписаний як «Незнайомий номер». На дзвінку стоїть якась дурнувата мелодія: якась пісня Еда Ширана або інша попса (і Антон радіє, що не знає назви таких пісень і сподівається ніколи не знати) 

 

— Ти серйозно? — нічого не зрозумівши каже Гродський. 

 

— Ти повірив!! — по-дитячому радісно вскрикує Микита і щось клацає на екрані, — Тепер в мене є твій номер, — він повертає Антон телефон, на якому прямо над його номером написано «Горщик», — І, вибач. Я не хотів цього робити, але ти був таким холодним, що не залишив мені вибору. Без цього ти б ніколи мені не написав, а тепер це можу зробити я. Ти не ображаєшся? 

 

— Микито, — максимально спокійно кличе Антон.

 

— Що? 

 

— Ти знав, що номера можна блокувати? 

 

Левченко відкриває рота щоб сказати щось однозначно з посмішкою, наче співрозмовник говорив щось накшталт компліменту чи (нарешті!) флірту у відповідь. Проте усвідомлення настигає його, тож-

 

— Чорт.

 

— Чорт, — підтверджує Антон з посмішкою. 

 

— Ти ж не будеш…? — засмучено каже Микита з надією в голосі. Ніби от-от розплачеться. Актор недороблений.

 

Антон не відповідає, лиш злегка посміхається на це і заплющує очі. Звісно, не поспить, але трохи відпочине, бо від шумної ночі і пробудженням о 4 ранку від кошмару вони вже починають щипати і просити хоч якогось відпочинку. Ще й цей «Микитка» мозолить їх, розмилюючи все навколо себе.

 

— Хочеш спати? Тобі ж ще чекати свого хлопця.

 

Він знову нічого не відповідає. На це ніби не вистачає сил. Вони наче і є, але мозок пропонує не витрачати їх на балачки, а зекономити на те, щоб піднятись додому, а там вже перевдягтись і лягти спати. Якщо пощастить, то ще й в душ залізе. 

Антон все ще сидить на бордюрі, зігнувши і притиснувши коліна до грудей, але тепер вже розслабляє шию і нахиляє на них голову. 

 

Микита бачить цю картину. І єдиний варіант допомоги, який він може запропонувати і робить, то… 

Левченко обережно, ніби є вірогідність, що Антон розіб‘ється, як тонкий криштальний келих в серванті (або розіб‘є йому обличчя, те саме порівняння), бере за плечі і кладе його голову собі на простягнуті ноги. 

 

— Що ти робиш? — хмурить брови він, але не пручається, а тільки розслабляється більше. На струнких стегнах нового знайомого. 

 

— Допомагаю сонній людині чим можу, — з посмішкою відповідає, — Якщо заснеш, не хвилюйся – я тебе розбужу, як під‘їде машина. 

 

Крутезне місце для сну звісно: пильний асфальт з чиїмись жуйками, бордюр, від довгого сидіння на якому починає боліти зад, ноги хлопця годину-назад-незнайомця з клубу(хоча, він каже що однокурсник) та супер зручне положення тіла чи то сидячи, чи то лежачи, чи то боком, чи то прямо.

Але Антон вже і не проти. Джинси Микити пахнуть прикольно, але хлопець очікував що буде так, ніби він набризгав дезодоранту в труси. Але ні. Пахнуть якимось пральним порошком, трохи пивом (хто б сумнівався, напевно, розлив на себе). Антон засинає.

 

***

 

— Бляха, — знову заплющує очі Гродський і починає розтирати скроні, згадавши всі події. 

 

Певно доведеться сьогодні скурити іншу цигарку.