Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Не пам’ятаю, як почуватись живим
Мій світ забитий пустими словами,
речами
Мрію забути тебе, мов дим,
Закопався у купі обіцянок,
прощань
Вийди, прошу, геть з голови
Куди не піду, скрізь тебе стрічаю
Старий холодильник деренчить порожніми поличками, це деренчання неприємною вібрацією віддається десь у мізках, не дозволяючи зосередитися на власних думках. Чонгук роздратовано зітхає і підтягує ногу вище, тому що вона вже вкотре має намір сповзти штаниною джинсів по слизькому шкіряному покриттю дивана вниз. Десь вдалині лунає звук друкуючого щось, напевно, дуже важливе принтера, чиїсь монотонні кроки перемірюють сусідню кімнату. З коридору доноситься звичайний розмірений гамір відділку, що раніше його завжди заспокоював.
Хлопець вирішує змиритися з тим, що останніми днями зі сном у сварці та розплющує очі. Стеля витріщається на нього сірими тріщинами на білій (колись) штукатурці, змушуючи роздратовано хмикнути. Звичайно, Чонгук не веде розмови зі стелею і не має жодних причин злитися на неї. А ось причин злитися на себе – хоч греблю гати. Все через цього дивного і дуже підозрілого хлопця, допит з яким він так блискуче завалив. Бос за то в помсту завалив його купою паперів, але навіть не це злить Чонгука найбільше.
Найбільше злить ця безглузда шапка з ведмежими вушками. І темне кучеряве волосся, що вибивається з-під неї, безладно спадаючи на чоло. І ці трохи сумні, трохи відсторонені очі, в яких згасають зірки. І це ім’я. «Кім Техьон, Кім Техьон, Кім Техьон», - б’ється в голові пластинкою, що заїла назавжди, ніби не залишилося в цьому світі більше речей, про які можна думати.
«Щоб ти провалився, Кім Техьон!» - подумки репетує Чонгук, чудово розуміючи, що це все марно. Що Кім Техьон знову повернеться в його голову вже за хвилину, як зазвичай останніх три дні. Зрозуміти б, з якого такого переляку він взагалі з такою завидною постійністю повертається…
- Гей, ти чого досі тут? – перериває його війну зі своїми думками низький голос Мін Юнгі. - Сказав же йти додому та поспати. Коли ти востаннє займався цим?
Чонгук здригається і повертає голову у бік звуку. Він так задумався, що не помітив, як у кімнатку хтось увійшов.
Оплески вам, пане слідчий. Настільки збожеволів через підозрюваного, що перестав помічати очевидні речі. Так тримати.
Бос виглядає, як і завжди, стомленим і сонним, трохи пом’ятим. Здається, він мав намір подрімати на цьому дивані, але Чонгук сплутав усі плани. А плутати плани Мін Юнгі, як знають усі у відділку, справа дуже неприємна – загрожує наслідками.
- Бос, лише четверта година дня, куди я піду? - бурмотить Чонгук, неохоче приймаючи сидяче положення. Холодильник голосно захлинається власним деренчанням і затихає. Обидва синхронно кидають на нього схвильований погляд, боячись, що дідок таки віддав кінці, але робити нічого не поспішають - помер так помер, що вже тут поробиш. Усі колись там будемо.
– Додому. Спати, - чоловік двома широкими кроками перетинає кімнату і сідає на диван поруч із Чонгуком. - Мені глибоко начхати, скільки там зараз часу. Ти схожий на труп, що втік з моргу, думаєш приблизно так само. Іди, відпочинь і повертайся з нормальною мозковою активністю. Я все сказав.
Чонгук зітхає і підіймається з дивана. Він чудово розуміє, що бос має рацію, що не спав нормально вже дня чотири (робота і Кім Техьон, напевно, вирішили, що йому то не потрібно), що ходить як зомбі, що забуває навіть найелементарніші речі і більше заважає справі, ніж допомагає . Якби ще він знав, як викинути з голови цього дурного хлопця та спокійно відпочити – було б взагалі чарівно.
- Я почекаю ще трохи, Сун Бо обіцяв звіт про розтин Лі Анни сьогодні. Якщо протягом півгодини не отримаю його – піду додому.
Юнгі вже встиг укластися на дивані і заплющити очі. Чонгук навіть думає, що той заснув (починає трохи заздрити) і пропустив повз вуха його слова, але бос тільки видає невиразний звук, який мав би означати схвалення, і бурмоче:
- Добре, доповіси потім.
Чонгук киває, чудово розуміючи, що Юнгі його взагалі не помічає, і з помітним жалем покидає кімнату. Він би краще полежав спокійно там, намагаючись викинути з голови Кім Техьона, ніж бродити коридорами і займатися, по суті, тим же. Але, що поробиш, бос нахабно користується своїм положенням і правом на диван, тому доведеться або йти до себе і досипати за столом, або таскатися коридорами відділка, дістаючи знайомих.
- Гей, Чонгук, - лунає з-за спини знайомий голос. – Тебе тут питають.
Хлопець тяжко зітхає, намагаючись ледве не рукою розігнати рій думок, що згустився навколо й жахливо дошкуляє, і обертається. Коли хтось каже, що його питають – це означає, що нічого хорошого не означає. Точно затягнеться надовго, адже він справді збирався забратися додому і відпочити.
- Хто питає?
- Якийсь Кім Техьон. Каже, є інформація у справі. Він на прохідній…
Чонгук його вже не чує. У сенсі Кім Техьон? Невже його стомлений мозок вирішив зіграти ще й у слухові галюцинації, видати бажане за дійсне? Не те, щоб він дуже хотів бачити цього хлопця, який так само залишався шалено підозрілим. Але всередині жила надія, навіть якась дивна віра в те, що якщо вони ще раз зустрінуться, то Чонгук нарешті зможе заспокоїтись і припинити думати про нього. Чому якийсь незнайомець із проблемами з головою, ще й підозрюваний у жорстокому вбивстві, викликає у ньому стільки емоцій? Чонгук не знає. Він просто хоче заткнути цю дірку в голові, через яку нескінченним потоком виливаються думки.
Будь ласка, тільки не будь вбивцею. Ким завгодно, але не вбивцею. Прошу.
- Кім Техьон? - Чонгук просто хоче переконатися, що недочув і це не галюцинація.
Хлопець навпроти лише киває.
- Іду.
На прохідній дійсно стоїть його персональний дратуючий фактор у незмінній коричневій шапці з ведмежими вушками. Виглядає хижаком, що стиснувся в клубок, готовий випустити пазурі і ікла в будь-який момент, тільки дай привід.
Те, що Техьону тут не подобається, помітно неозброєним оком. Та він і не збирається приховувати, якщо вже на те пішло. Це місце навіває хлопцю почуття якоїсь безвиході та смутку. Як лікарня. Лиш у лікарні люди помирають від хвороб, а тут – від власних вчинків та їх наслідків. І начхати, що в поліцейському відділку нікого не вбивають, лише ловлять злочинців, у голові Техьона в’язниця – теж маленька смерть, смерть душі. Тому й атмосфера тут, як у лікарні, важка. А Техьон усім серцем ненавидить лікарні. І відділок тепер теж ненавидить, після попереднього відвідування, все ще не відійшовши від якоїсь образи, що його прийняли за маніяка. Звичайно, він розуміє, чому на нього подумали, але з цією наївною дитячою образою впоратися не може.
І взагалі, він не повинен бути тут. Намджун його просто прикінчить, коли дізнається, і матиме повне право. Говорив же не лізти і не висовуватись, та тільки толку. Схоже, здоровий глузд і почуття самозбереження в його безмозкій тушці стали жертвами гострого меча дурниці. Техьон просто дуже хоче, щоб це божевілля якнайшвидше закінчилося, і його не підозрювали в жахливих речах. Він просто хоче повернутися у свій нормальний спосіб життя і більше не блукати вулицями, роздумуючи, чи стежать за ним у цей момент, чи ні.
З білої дошки біля входу в ділянку, далі Техьона не пропустили, скаляться роздруковані на принтері портрети злочинців у розшуку. Техьон зіщулюється, сподіваючись, що одного разу не опиниться серед них, у цій чорно-білій петлі.
Поганою ідеєю було сюди прийти. Та й слідчого Чон Чонгука чомусь шукають надто довго. Підозріло довго. Весь спокій і незворушність Техьона секунда за секундою немов висмоктуються цим місцем, тому він вирішує, що краще, мабуть, піти. Він і так уже показав себе більш ніж підозріло, однією підозрою більше, однією менше, яка різниця…
Хлопець уже навіть встигає розвернутися до виходу, як за спиною чується насмішкувате:
– Сьогодні без адвоката?
Техьон дрібно здригається. На нього зараз ніби руйнується величезна кучугура снігу, ховаючи під своєю крижаною структурою і змушуючи застигнути на місці, аби холод не проник за комір. Слідчий, безумовно, викликає у ньому дуже багато сильних емоцій. Щоправда, вони позитивні чи ні – Техьон ще так і не зрозумів. Та й не хоче розуміти, якщо вже на те пішло. Він все ще вірить, що цього разу доля помилилася і ця людина – зовсім не та, яка має бути з ним.
Хлопець робить глибокий вдих, закликаючи до порядку емоції, що безладно розігнались у грудях і обертається. Потрібно здаватися спокійнішим, ніж є насправді.
- Мені не треба адвокат, - холодним, байдужим голосом відповідає Техьон, впиваючись поглядом у слідчого. Здаватися байдужим – його поки що найвдаліша маска. - Я лише хотів розповісти те, що нещодавно зрозумів про справу. Нічого більше.
Чонгук скептично піднімає брову та посміхається. У голові вже цілий ураган, все тіло натягнуте, наче струна на гітарі, яка готова луснути від найменшого дотику. Він так і не може зрозуміти, чому Кім Техьон викликає в ньому стільки емоцій, не може навіть зрозуміти, що це за емоції. Чонгука просто це все бісить, і він просто хоче якнайшвидше заспокоїтися і відпочити.
- Тоді я слухаю, - Чонгук схрещує руки на грудях, ніби захищаючи своє й так неспокійне серце від цього дивного хлопця в шапці з вушками. Наче той збирається встромити в нього кинджал.
- Тут? - Техьон недовірливо оглядається.
- Тобі є що приховувати? – одразу ж цікавиться Чонгук, і хлопець перед ним трохи ніяковіє. Чонгуку знову хочеться дати собі ляща. Сам же прийшов, ні, щоб провести його в кімнату, поговорити спокійно, спробувати знову випитати про справу, так він змушує відповідати прямо тут, на прохідній, щосили показуючи, що Техьону краще піти.
Чон Чонгук, щоб тебе, візьми себе в руки і зроби хоч щось нормально, а не через дупу!
- Усім є що приховувати, - Техьон засовує руки глибше в кишені. – Але це не стосується нашої розмови. Я лише хотів сказати…
Долоні гидко пітніють, і Техьон не впевнений - це через те, що тут досить жарко, або через слідчого, який намагається пропалити поглядом дірку в його обличчі. Доводиться якомога непомітніше витирати їх об внутрішню частину кишень.
Чонгук мовчки чекає на продовження, подумки намагаючись змусити хлопця показати хоч трішки, хоч якусь емоцію. Хоч щось. Але обличчя навпроти надійно заховано за маскою байдужості.
- Про ту записку на дівчині, - вже не так упевнено, як почав, продовжує Техьон.
- І що з нею? - Чонгук весь перетворюється на слух. Не можна більше допускати проколів, не можна опустити жодної деталі. Можливо, саме зараз Кім Техьон викриє себе, дозволяючи поліції зі спокійною душею запроторити його за ґрати. Чонгук насправді з кожним днем все менше вірить у те, що хлопець винен, але хто знає. У цьому світі всяке буває.
- Можливо, це натяк на давньогрецьку міфологію, - зовні Техьон так само спокійний. Ніхто навіть не здогадується, що всередині горить пожежа, і він уже мільйон разів пошкодував, що прийшов сюди. Всі його слова тепер здаються такими дурними, а здогад безглуздим. - Мій брат її обожнює, - «навіщо ти про це говориш, ідіот», - постійно нагадує, і записка … Можливо, це історія про падіння Трої? Може, вбивця вважав дівчину Єленою, через яку розпочнеться війна?
Чонгук так само не зводить з нього очей, намагаючись розібрати, що за цим усім стоїть. Кім Техьон дійсно просто хотів допомогти слідству, чи він – вбивця, який грає з ними і намагається вести у правильному напрямку? У його напрямку. Розібрати так і не виходить.
- Це все? – нарешті запитує Чонгук. Він дуже розчарований, що нічого такого в хлопцеві так і не помітив і досі не розуміє, що той таке.
Техьон лише киває у відповідь.
- Що ж, дякую за інформацію. Вона могла бути дуже цінною, але ми й самі здогадалися. Не такі вже й ідіоти тут працюють.
Техьон ніби зіщулюється і трохи скисає. Адже казав собі, що не треба сюди йти, безглузда це ідея, чому не послухався? Тепер і не допоміг нічим, і ще більше підозр на себе навів.
Молодець, Техьон. Робиш усе правильно, так тримати.
- Гаразд, - він тільки й може, що знизати плечима. – Вибачте, що потурбував.
Швидше розвертається, щоб піти, не чекаючи від слідчого прощання у відповідь, але тут же відчуває незвичний біль у районі рота, відчуває, як втрачає рівновагу від несподівано застосованої кимось сили. І ось, він уже сидить на підлозі посеред коридору, заворожено розглядаючи червону краплю на пальці, яким щойно торкнувся садна на губі.
Десь на фоні, зовсім далеко, в іншому вимірі він чує чийсь крик:
- Виблядок!
Краєм ока зауважує, що цей хтось навіть підняв руку знову, готуючись завдати нового удару, але його зупиняє міцна долоня з витатуйованими літерами на пальцях. Тіло слідчого Чон Чонгука відштовхує нападника, затуляючи собою Техьона, що сидить на підлозі. Не те, щоб хлопець раптом перейнявся до нього симпатією, але все ж таки було дуже приємно, що слідчий захистив. Нехай це і просто його робота.
- Він не вбивав вашу сестру, - ніби крізь якийсь туман чується спокійний голос Чонгука. – Заспокойтесь, будь ласка. Має алібі.
Техьона зовсім не хвилює те, що відбувається навколо. Він так само задумливо дивиться на червону пляму на своєму пальці, ліниво згадуючи, що давно вже не бачив крові. Потім, так само задумливо злизує її язиком, зовсім не дбаючи про те, що руки не миті і пхати їх до рота ну зовсім негігієнічно. Потім мовчки підводиться з підлоги, сподіваючись, що бежеве пальто залишилося чистим.
Так, його щойно вдарили. Так, було боляче та несподівано. Але ні, його зовсім не хвилює за що і чому. Якщо цей чоловік у дорогому пальті і костюмі так вчинив, то, напевно, йому було більш ніж необхідно вдарити Техьона. До того ж, зараз, крізь призму кинутого погляду, чоловік виглядає трохи зніяковілим і винним. Техьона це теж не хвилює. Сталося – і гаразд. Вже пройшло. Йому просто хочеться якнайшвидше вибратися з цієї будівлі і, тепер уже точно, ніколи сюди не повертатися.
- Гей, з тобою все гаразд? - біля самого виходу його зупиняє рука слідчого. У голосі, зненацька, звучить щире хвилювання, від чого Техьон навіть знаходить у собі сили здивуватися. Слідчий здатний на якісь прості людські емоції?
Хлопець тільки киває.
- Ти можеш подати на нього заяву про напад…
- Мені начхати, - так само байдуже, як і завжди, перериває його Техьон. Йому справді все одно. Хочеться просто вийти з цієї будівлі, вона тисне всією своєю вагою, ніби зараз покриється тріщинами і опаде на голову бетонними плитами.
Чонгук відпускає руку і здивовано дивиться вслід фігурі, що віддаляється, через скло вхідних дверей. Здивування змушує його прикипіти до підлоги і намагатися зрозуміти дії цієї дивної людини. Його щойно просто так, нізащо вдарили, розбили губу, а він мовчки злизав кров з пальця і пішов, навіть не подивившись на кривдника.
Схоже, надії на те, що після ще однієї зустрічі цей незрозумілий хлопець, нарешті, покине його думки, щойно розсипалися попелом.
**
- Техьоні, може, все ж таки краще обробити? – професор уважно дивиться на нього своїми сірими очима, майже не кліпаючи. Хлопцю завжди від такого погляду стає трохи моторошно.
Він обережно торкається пальцем розбитої губи і мотає головою.
- Все гаразд, лише невелика ранка, заживе за пару днів.
Техьон зітхає, згадуючи не найприємнішу ситуацію у відділку, яка сталася з ним буквально кілька годин тому. На душі після цього якось так неспокійно та неприємно, ніби дитині всередині дозволили розмалювати листівку, а потім викинули її на очах, сказавши, що вона негарна. Він просто хотів хоч якось допомогти зі вбивством тієї дівчини, щоб якнайшвидше все закінчилося, а в результаті вийшло, як вийшло.
Професор продовжує на нього дивитися, на автоматі перебираючи пальцями в тонких чорних рукавичках невелику мотузку. Техьон гадки не має, звідки в неї ця мотузочка, але бачив її весь той час, що вони знайомі – у професора така звичка – перебирати пальцями цю річ. Вона говорила, що колись давно після отримання травми думала, що таким чином зможе розробити пошкоджені сухожилля. Цього, звісно, не сталося, але звичка лишилася.
- Скажи, друже мій, - несподівано вкрадливо і з якоюсь ніби посмішкою в голосі починає професор, переводячи погляд на ноутбук, що пілікнув повідомленням, - навіщо ж треба було йти назад у ділянку? Я пригадую сотні стогонів після твого минулого візиту.
Техьон починає кусати губу.
- Я просто подумав, - він горзається на своєму стільці, - що міг би допомогти з розслідуванням.
Професор повільно і трохи незграбно клацає кнопками клавіатури, намагаючись потрапити не надто слухняними пальцями по клавішах. Техьон заворожено стежить за її рухами, мляво обмірковуючи, що ця жінка бачить його наскрізь з усіма тельбухами, сумами, брудними думками і пазлом з уривків емоцій, який він сам не в змозі поки що зібрати. І, швидше за все, вона чудово зрозуміла кожен його крок і вчинок уже давно, ще до того, як він увійшов до цих дверей.
- І як? Допоміг? - вкрадливо, все з тією ж усмішкою в голосі запитує жінка, відриваючись від ноутбука.
Техьона в цей момент пересмикує, ніби хтось лопнув надутий поліетиленовий пакетик над вухом. Вони з братом у дитинстві розважалися таким чином, лякаючи один одного, тому хлопець чудово пам’ятає ті відчуття, коли на одну мить все всередині здригається від страху. Приблизно такі самі відчуття після питання професора.
Той глузливий, зневажливий погляд слідчого, ці його слова: «інформація могла б бути цінною, якби ми вже про це не здогадалися»… Змусили відчути себе найдурнішою істотою на планеті, і зараз, перебираючи в пам’яті події, що відбулися кілька годин тому, Техьону здається, що так воно і є.
– Ні. Він посміявся з мене, сказав, що вони самі це вже зрозуміли і що не такі ідіоти, якими я їх вважаю…
- Ну, це ще під питанням, - несподівано посміхається професор, а Техьону чомусь стає трохи легше.
Хлопець знову намагається закусити губу, щось серйозно обмірковуючи, але одразу болісно шипить – забув зовсім, що вона начебто розбита. Насмішливий погляд навпаки розчиняється в якійсь несподіваній серйозності.
- Друже мій, чому ти не…
Її різко перебиває тихий стукіт у двері.
- Увійдіть
, - голосно і чітко вимовляє жінка, після чого важко зітхаючи.
Стілець Техьона стоїть спинкою до входу, тому він відразу обертається, намагаючись задовольнити свою цікавість. У дверях з’являється трохи збентежене обличчя з величезними, якимись безглуздими окулярами на переніссі і трохи розпатланим, погано зібраним ззаду волоссям. Хлопець впізнає у ній дівчину з паралельного потоку, здається, графічних дизайнерів.
- Професоре, вибачте, що так пізно, - дівчина опускає очі в підлогу, як тільки помічає Техьона, - але я хотіла б попросити у вас роздрукувати.
Жінка за столом згинає губи в ледве помітну посмішку. Зі сторони здається, що вона виявляє доброту, проте Техьон вже досить давно з нею знайомий, щоб знати, що це крайній ступінь роздратування професора. Вона ніколи не накричить, не розпсихується, не відповість чимось їдким, що плює у саму душу. Тільки посміхнеться ось так і попросить трохи почекати, купуючи трохи часу на заспокоєння.
- Звісно, Со Хі. Принтер у своєму розпорядженні. Але чи не могла б ти, будь ласка, зайти трохи пізніше, хвилин за десять, коли ми досекретничаємо з твоїм колегою?
Дівчина знічується ще більше і поспішає ретируватися, кидаючи на ходу: «Так-так, звичайно, вибачте».
Техьон у цей час вже давно втратив до неї інтерес і тепер уважно розглядає цей принтер, через який вся мішанина. Хлопець намагається згадати, скільки разів він сам так само зніяковіло стукав у двері кабінету, з проханням роздрукувати. Здається, весь університет знає, що професор О Місук іноді дозволяє студентам абсолютно безкоштовно використовувати свій принтер, від чого струмок тих, хто просить біля дверей її кабінету, не вичерпується по суті ніколи. Ще б пак – адже безкоштовно.
- Невже не можна було роздрукувати вдень, а не чекати до вечора, - мотає головою професор, але потім знову переводить погляд на Техьона. - Друже мій, до того, як нас перервали, я хотіла запитати, чому ти не дізнався причини, через яку тебе вдарили? Чому не написав заяви на нападника? Адже це сталося в поліцейському відділку, на очах слідчого. А раптом там щось серйозне? Не найрозумніший твій вчинок…
Як і більшість сьогодні. Та й не лише за сьогодні, за все моє життя.
Техьон піднімає на неї якісь трохи сумні очі і тихо вимовляє:
- Мені все одно. Я просто подумав, що коли ця людина мене вдарила, отже, їй це було дуже потрібно. Навіть, якщо він хоче мене вбити - що ж, така моя доля.
Жінка закочує очі. У її руках знову з’являється мотузочка, яку вона починає перебирати.
- Ти знову починаєш тонути у своєму трагічному фаталізмі, Техьоні, - зітхає вона.
Хлопець відразу активно мотає головою.
- Ні, не починаю.
Він мовчить кілька тягучих миттєвостей, намагаючись, немов сачком, зібрати всі думки-метелики, що розлетілися, потім трохи посміхається і продовжує:
- Я й не закінчував, якщо вже на те пішло. Але ні, все не так. Мене це просто не хвилює, розумієте? Не знаю чому так, але мені байдуже.
- А що ж тобі не байдуже? – одразу ставить вбивче питання професор. – Чи хто? - добиває вона останнім, смертельним ударом, перетворюючи спокій Техьона в пил.
Він відразу голосно зітхає і падає чолом на свої складені на столі руки.
- Ви й так здогадалися, чого питати? - гундосить він, не підводячи голови.
Професор усміхається, немов дитина, радіючи, що здогад виявився вірним.
- Я хотіла зрозуміти, чи здогадуєшся про це ти.
Техьон знову зітхає і починає монотонно битися чолом об свої руки. Несильно, ледве-ледве підводячи голову, але все ж відчутно. У цей момент йому хочеться зробити все набагато серйозніше, вдаритися так, щоб погана голова розкришилася до біса, а всі безглузді думки витекли з неї з кров’ю. На мить він навіть жахається такому своєму бажанню, тому миттєво припиняє сценку відчаю і піднімає голову, зацькованим, затисненим в глухому куті звіром дивлячись на професора.
Та лише продовжує посміхатися і перебирати свою мотузку, з якимось материнським розчуленням поглядаючи на ледве помітну червону мітку на лобі хлопця, яку той ще не приховав під довгим чубчиком.
- Я не можу припинити про нього думати, - тихо бурмотить Техьон, відчуваючи, як звідкись із глибин живота вгору, до грудей піднімається їдка, неприємна гіркота. - Що б я не робив, куди б не йшов, з ким би не розмовляв - перед очима і в думках він. Немов якийсь моторошний привид, фантом, що вічно слідує тінню. І це мене дуже лякає. Цей хлопець – слідчий, який звинувачує мене у жахливих речах. Він неприємний, агресивний, зовсім не вміє тримати себе в руках. І я не хочу про нього думати, але просто не можу перестати. Постійно бачу його з собою в потягу, а потім цей насмішливий погляд, як на допиті. Чорт, я пішов у відділок, сподіваючись знову з ним зустрітися. Просто побачити, нічого більше. Сподівався, що після цього він нарешті припинить ґвалтувати мою голову.
Жінка посміхається, борючись із бажанням погладити хлопця по трохи розпатланому через шапку волоссю.
- І як? Допомогло?
Техьон тільки мотає головою. Хоче сказати щось ще, але чує, як його телефон запікав кількома повідомленнями поспіль і мовчить, відволікаючись. Губи відразу розпливаються в посмішці, він починає самозабутньо писати щось у відповідь.
– Цікаво, хто це такий зміг так легко і просто кардинально змінити твій настрій, – жінка уважно стежить за його реакціями, роблячи для себе якісь умовні позначки та ставлячи умовні галочки над умовними питаннями.
Техьон зніяковіло посміхається, відправляє повідомлення та ховає телефон у кишеню.
- Вибачте, професоре, щось я відволікся. Це Чімін пише. Пам’ятаєте, я розповідав вам? Його нік «Чі»?
- Той хлопець із форумів?
Техьон активно киває кілька разів.
- Так, ми з ним постійно спілкуємось. Вже думаємо, що настав час зустрітися в реальності. Сміюся я, бо він прислав мені, що більше не може жити у своїй кімнаті через гардини.
Професор піднімає брову, не розуміючи, до чого тут гардини.
- Просто він, виявляється, дуже великий перфекціоніст, не терпить несиметричних речей і взагалі безладу. Він надіслав мені фото, що кудись подівся шнурок на одній із гардин на вікні, і тепер це його дратує, не дозволяє зосередитись. Каже, доведеться з’їжджати із квартири.
Жінка кілька секунд мовчки дивиться на хлопця, потім хмикає:
- Нехай обв’яже якимось іншим шнурком і буде йому симетрія.
Техьон махає рукою, мовляв, це вже зниклий варіант.
- Каже, що колір не той. Гардини темно-сірі, і шнурки в тон були. А він знайшов лише чорний.
- Можливо, у нього обсесивно-компульсивний розлад особистості? - у ній відразу прокидається науковий інтерес.
Техьон тільки знизує плечима:
- Можливо. Не знаю, я не лікар. Та й не хочу в це лізти, це лише його справа. Але він кумедний.
Жінка ще деякий час щось обмірковує, потім відганяє думки, погляд знову стає дуже серйозним.
- Друже мій, ти вже вирішив, що збираєшся робити зі своїм фантомом?
Техьон миттєво похмуріє. Як би йому хотілося сказати зараз, що все нормально, що ніякого фантома немає, що він завтра прокинеться і викине з голови і цього безглуздого слідчого, і всю цю безглузду ситуацію, більше ніколи не згадає, ніби це й неважливо зовсім. Але він чудово знає, що це жалюгідна брехня, якою він намагається себе годувати, аби не збожеволіти остаточно. Та й сам він більш ніж жалюгідний.
- Мені здається, - тягне професор, закриваючи кришку ноутбука, - що тобі для початку потрібно дати відповідь на одне дуже важливе питання: ти не можеш викинути цього хлопця з голови через те, що бачив його своєю долею в майбутньому, чи через те, що він подобається тобі в теперішньому.
Техьон застигає з піднятими руками, які в цей момент одягали на голову незмінну шапку з ведмежими вушками. Професор щойно цими словами ніби зробила один вирішальний постріл у голову, і час застиг, як сцена у фільмах – та мить, коли жертва все ще стоїть і розгублено викочує очі, хоч і так помітно, що куля влучила в ціль, а через секунду вже мертве тіло важко осяде на землю. Техьон якраз знаходиться в цьому моменті, за мить до. І як відповідати на це питання? Навіщо професор його задала, ніби йому не вистачало запитань без відповіді в голові.
- Не дивись на мене так загнано, друже мій, - усміхається жінка, підводячись з-за столу. - Ти не повинен відповідати прямо зараз. Це так, для роздумів на майбутнє.
Ага, ніби мені зовсім нема про що думати!
Він тільки киває і вже збирається прощатись, але жінка його випереджає. Зацікавлено копаючись у власній сумці, шукаючи щось потрібне, вона, несподівано, кидає:
- Техьоні, задовольни мою цікавість, будь ласка.
Хлопець зупиняється за крок до дверей і розвертається до неї.
- Звісно. Як саме?
- Про що таке ти здогадався щодо тієї мертвої дівчини? Ти зрозумів, хто її вбив?
Техьон тільки зітхає.
- Якби ж. Якби я здогадався, то це могло б стати однією з найкращих подій останнім часом. Але ні. Пам’ятаєте, я казав, що бачив на дівчині записку з написом, який залишив убивця?
Професор киває.
- Там було написано з одного боку: «Єлена має померти», а з іншого: «Війна не повинна початися». Я подумав, що це може бути натяк на давньогрецькі міфи про Паріса, Єлену та Троянську війну. Не знаю, що змусило мене думати, що я розумніший за поліцейських і зможу підкинути їм якусь суттєву думку… - хлопець помітно сумує. Він опускає голову і важко зітхає, перекочуючись із п’ят на шкарпетки.
- У будь-якому разі, професоре, дякую вам, що вислухали. Я й не збирався вас діставати, забіг лише забрати матеріали для наукової роботи, щоб увечері розібрати. Але, після розмови, мені стало трохи легше.
Жінка раптом припиняє копатися у сумці та обертається до нього. Погляд знову серйозний і якийсь недовірливий.
- Стривай. Ти ж казав, що у своєму видінні бачив лише один бік записки, з написом про Єлену. Як же ти дізнався про те, що з іншого боку?
Техьон завмирає від несподіванки. Якби він був котом, тут же притиснув би вушка і хвіст. Чорт, це ж треба було так проколотись… Намджун його тепер прикінчить остаточно, коли дізнається, що брат проговорився. А ось слідчий так і не помітив … Хлопець важко зітхає і втикається поглядом у старий лінолеум кабінету, що рясніє продавленими заглибленнями.
- Мій брат зміг дістати матеріали справи.
Він ще кілька секунд вирячається в підлогу, кусає губи і невдоволено морщиться, потрапляючи по ранці, потім знову зітхає і піднімає очі.
- Прошу вас, не розповідайте про це нікому, бо Намджун мене вб’є. Я просто хочу знати, що вони знають, щоб не опинитися потім у в’язниці через якийсь хибний доказ.
Певний час між ними панує незручне мовчання, після чого професор посміхається:
- Друже мій, я дорожу нашими розмовами і твоєю довірою, і нізащо не зраджуватиму її.
Техьон полегшено видихає.
- Але ще одне питання на майбутнє: ти робиш це, щоб врятувати себе, чи щоб знову зустрітися з ним? – вкрадливо цікавиться жінка, піднімаючи одну брову.
Техьон зачиняє двері, так і залишивши питання висіти у повітрі. Хлопець знає, що воно тепер переслідуватиме його, куди б він не пішов, як нахабний дворовий пес, що рознюхав їжу в твоїй сумці. Він спробує його відігнати, забути, але вже зараз чудово знає відповідь. І ця відповідь лякає.
**
На каламутній, піксельній картинці з камери стеження біля головного входу до університету виразно видніється струнка фігура хлопця в довгому бежевому пальті. Шапка з ведмежими вухами лише вгадується, інтуїтивно малюється в голові тільки тому, що він знає – шапка має бути там. Людина на нечіткому відео дивиться кудись вгору і спокійним розміреним кроком прямує геть від університету,
зовсім не боячись спіткнутися та впасти.
Хлопець уважно роздивляється картинку на своєму смартфоні. На вулиці вже темно і якість відео залишає бажати кращого, від чого хочеться важко зітхнути. Але він лише кидає швидкий погляд на годинник, подумки відзначаючи час, коли людина у бежевому пальті виходить із будівлі, та вимикає екран мобільного.
- Гей, скільки тут можна сидіти? - двері підсобки відчиняються, в неї заглядає трохи незадоволене, дуже красиве і доглянуте обличчя, обрамлене темними пасмами, бездоганно викладеними в акуратну зачіску. – Там відвідувачів у кав’ярні подіти нема куди, а ти відпочиваєш!
- Так-так, вибач, Джин, - хлопець швидко схоплюється з місця, на ходу недбало засовуючи телефон у задню кишеню джинсів. - Вже йду.