Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Мене не турбують почуття,
Без жалю скажу «прощай».
Хто ти?
Я збився з курсу,
Гублюсь у холодних стінах,
Торкаюсь дна.
Чому смерть за тобою слідом?
Чи, може, ти і є вона?
На повністю чорній заставці екрану кулею в голову горить 3:36 ночі. Чи, може, ранку? Чонгук давно перестав думати про такі речі і дивитись на час, коли його викликають. Не вперше це і далеко не в останнє, коли в повідомленні написано: «Вбивство», залишається лише змиритися і покірно підійматися з ліжка. Тобі за це платять, тож будь ласка, працюй. Сам вибрав. Чи не сам.
Чонгук потирає втомлені очі і з величезним небажанням приймає вертикальне положення на ліжку. Усередині старенького щось глухо скрипить і Чонгук невдоволено морщиться – взагалі ця річ ще досить міцна, але є одне містечко, на яке краще не натискати своєю вагою, інакше ризикуєш нарватися на такі ось звуки, що неприємно віддають десь у районі хребта.
Хлопець знову морщиться і лівою рукою промацує позаду, намагаючись розбурхати тіло, яке собі досі тихо сопить.
- Гей, підйом, - Чонгук починає тормошити сильніше, голос стає голоснішим. Розбудити хлопця дійсно складно.
- М-м-м, ну чого тобі? - бурмоче той, перевертаючись на інший бік і намагаючись уникнути чужої руки, яка безжально дістає. - Ти ж сказав, що можна до ранку лишитись.
Справді. Вперше Чонгук дозволив собі дозволити комусь із партнерів залишитися поруч, коли він сам засинає, в одній квартирі, навіть в одному ліжку. Якщо бути дуже чесним, йому просто дуже хотілося спати і не хотілося, як завжди, виставляти хлопця за двері. Але все ж таки, це теж рахується. Це вже величезний прорив. А ще те, що з цим вони вже більше місяця «допомагають один одному тілесно», як він сам висловився. Можливо, Чонгук навіть почав йому трошки довіряти? Але він відразу відмахується від цих думок і схоплюється з ліжка.
- Сказав, - холодно відповідає він, вмикаючи нічник на тумбочці і намагаючись у тьмяному світлі знайти розкидані по кімнаті речі. – Але мене викликають на роботу, тож план скасовується. Тобі час.
- Гаразд, - чується приглушене з ліжка, після чого хлопець, з гучним зітханням, піднімається, кутаючись із головою в ковдру.
Чонгук зараз мріє про зір кішок або кажанів, які вміють бачити у темряві. Він терпіти не може світло, якби його воля - сидів би до кінця життя в непроглядній темряві. Верхню лампу вмикати точно не хочеться, але світла нічника явно не вистачає, щоб знайти всі розкидані речі. Наче і кімната маленька, і стоять у ній лише ліжко з шафою, а знайти щось все одно складно. Доводиться тому ще й важкі штори розсувати, впускаючи всередину червону напівтемряву міста, що люто витріщається на нього тисячами включених вогнів.
- Нам треба поговорити, - чується трохи приглушений ковдрою голос із ліжка.
- Просто зараз? - Чонгук на мить застигає, стоячи однією ногою в штанині джинсів, потім продовжує одягатися. - Сказав же, мене на роботу викликали, я поспішаю.
- Інакше мені доведеться чекати, коли тобі наступного разу захочеться потрахатись, а хто знає, коли це буде. Хочу все вирішити якнайшвидше, - хлопець виплутується з ковдри і теж піднімається, вивуджуючи з підлоги свій светр. - Це не займе багато часу.
Атмосфера відразу стає трохи натягнутою (навіть більше, ніж зазвичай). Чонгук закочує очі. Насправді він уже знає, до чого все йде. Він більшу частину свого дорослого життя практикує стосунки, що ні до чого не зобов’язують, тільки заради сексу, і, коли починають, що «потрібно поговорити», це означає або «ти мені подобаєшся, давай зустрічатися» або «хочу все припинити». Або ще третій варіант «ти мені подобаєшся, хочу все припинити».
Не має значення, за яким сценарієм розіграється п’єса зараз, одне Чонгук знає точно - доведеться шукати нового партнера, а це не так і просто, плюс ще й нудно. Йому точно не хотілося б таким займатися. Він уже ніби звик до цього, ніколи не перечить, робить все, як йому кажуть, потім швидко зникає і з’являється тільки по дзвінку. Ідеальні стосунки для Чонгука, його все дуже влаштовує. Як не вчасно…
- Гаразд, кажи.
Хлопець облизує пересохлі губи і, дивлячись на чудернацько обрамлене тінями у світлі нічника обличчя партнера, запитує:
- Скажи, я тобі подобаюсь?
Чонгук ледве стримується, аби не застогнати. А все ж було так добре. Ну навіщо розпочинати цю розмову?
- Мене влаштовує все, що ти робиш у рамках нашого договору, - ухиляється від прямої відповіді Чонгук, який все ще з останніх залишків надії, що завихрилася десь глибоко всередині, намагається залишити все, як є.
Хлопець зітхає та опускає голову. Здається, він уже й сам здогадується, до чого йде і готується розкиснути, але потім, беручи себе в руки, продовжує.
- А якщо вийти за межі договору? Я тобі…
- Ні, - холодно обриває його Чонгук, шалено знищуючи надію всередині і припиняючи все миттєво. Краще вже не зволікати. - Я тебе відразу попередив, що нічого, окрім сексу, між нами не буде, і ти, як я пам’ятаю, погодився. І ні, в жодному іншому плані, крім сексу, ти мені не подобаєшся.
Жорстоко. Боляче. Холодно. Але інакше Чонгук не вміє. Він ніколи і не був проти стосунків, усіх цих «солодких шмарклів», як сам називає. А якщо покопати десь глибше в душі, то, можливо, він навіть визнав би, що бажає цього тепла, когось іншого поряд, не лише заради сексу. Але одна проблема завжди все псувала - Чонгук байдужий до всіх. Ні, в плані фізичному було нормально, але коли справа доходила до чогось більшого, він розумів, що людина його просто не цікавить, йому начхати, чи дійде він до дому, чи замерзне, чи не голодний, чи зможуть вони побачитися знову. Його серце незмінно залишалося непроникним і холодним настільки, що, доторкнись хтось до нього, тут же відморозив би собі руки.
Тому Чонгук і обриває все різко та швидко, не дозволяючи навіть початися. Деякий час чужий хлопець у його помешканні мовчки одягається, потім, ще раз важко зітхнувши, кидає через плече, не в змозі знову дивитися в обличчя.
- Тоді, гадаю, нам краще припинити це все. Тому що ти починаєш мені подобатися.
Чонгуку хочеться битися головою об стіну. Ну от чому не можна просто спокійно бачитися лише заради втамування тілесних потреб, чому вічно щось таке випливає? Невже всім так потрібні ці безглузді почуття, що розривають на шматки і знищують крутіше за кулі? Чому не можна обійтися без них? Чому ніхто досі не зрозумів, що Чонгук на це просто не здатний?
- Добре, я більше не телефонуватиму.
Ці слова стають останніми, що вони сказали один одному. Вони ж б’ються в голові, коли Чонгук виходить з під’їзду, коли дивиться вслід похмурій фігурі, яку він, швидше за все, більше ніколи не побачить. Коли сідає в машину і, запиваючи сонливість найміцнішою кавою, на яку здатна цілодобова закусочна, летить крізь вогнища яскравих лампочок, що спалюють його віру, до місця злочину.
- Бос, що тут? - похмуро кидає він захриплим голосом у невисокого чоловіка, що стоїть трохи віддалік і, здавалося, байдуже поглядає навкруги.
З першого, та й з другого, якщо вже на те пішло, погляду, могло здатися, що бос у Чонгука взагалі незрозуміло якого дідька займає свою посаду. Надто тихий, надто спокійний, навіть повільний, очі вічно червоні, невиспані, речі пом’яті. Він терпіти не може будь-які денні виїзди та допити, веде їх завжди з таким незадоволеним обличчям, що люди навіть губляться. Він любить подрімати вдень на дивані в їхній невеликій кухоньці у відділенні, і якщо спостерігати за ним, то складається враження, що він взагалі нічого не робить.
Але лише свої знають, що Мін Юнгі зазвичай працює вночі, не покладаючи рук, як проклятий, переглядаючи і перебираючи мільйони папірців, які чи то відносяться безпосередньо до справи, чи то є якимись рапортами, звітами або іншою дурнею – частиною бюрократичної машини, що від’їлася в країні до неймовірних розмірів. Або думає, шукає, копає, вивуджуючи з порожніх фактів один ключовий. І тому його очі зазвичай червоні і невиспані, а обличчя випромінює невдоволення і на будь-яких розмовах зі свідками по поточних справах він присутній, але зазвичай воліє лише мовчки спостерігати і іноді ставити контрольні питання.
Як тільки Чонгук починав з ним працювати, йому здавалося, що це просто якийсь дурний жарт і той, хто поставив Мін Юнгі головою їхнього відділу – цілковитий ідіот. Але вже після пари успішно розкритих справ, багато в чому завдяки мізкам Юнгі та його вмінню здаватися незацікавленим, але помічати найдрібніші деталі, Чонгук змінив свою думку.
Вони з босом дуже добре спрацювалися. Спочатку тому, що Чонгуку теж зазвичай краще думалося вночі. І ще багато в чому тому, що Чонгука взагалі не хвилювали його дивацтва, він вважав за краще звертати увагу лише на сильні сторони чоловіка і вчитися всьому, чого сам не знав і не розумів, але розумів Юнгі. І той навіть іноді опускався до того, щоб прочитати хлопцеві коротку лекцію з тієї чи іншої важливої теми, розвалившись на своєму улюбленому дивані із заплющеними очима.
І зараз Юнгі теж здається відстороненим і недьгуючим, але Чонгук чудово помічає очі, які бігають туди-сюди по невеликому глухому куті між магазином одягу і супермаркетом, немов скануючи кожен сантиметр, не втрачаючи жодної деталі.
- Підійди і сам подивися, - ще похмуріше, ніж щойно запитав Чонгук, відповідає Юнгі. Дуже помітно, що йому не подобається те, що він спостерігає.
Чонгук підходить ближче і його миттєво пересмикує. Він уже близько двох років у відділі вбивств, багато всякого бачив: кров, розчленування, трупи, що розкладаються, - це давно стало повсякденною частиною роботи і більше не зачіпало. Але від побаченого зараз чомусь пройшов мороз по шкірі. Тут немає того, що зазвичай залишає незабутнє враження на психіку - всі кінцівки на місці, крові не так багато. Але щось у всій цій картині змушує відчувати якусь недосказаність, наче це лише маленька частина картини, наче це ще далеко не кінець. Все виглядає дивним та недоречним, неправильним, від чого неприємні відчуття лише посилюються.
- Отже, що ти бачиш? - Юнгі стає поруч із ним, схрестивши руки на грудях.
«І що ж я бачу?» - неприємною луною проноситься в голові Чонгука. Йому все ще трохи не по собі.
- Дівчина, - бурмоче він, проковтнувши своє сум’яття і починаючи, власне, робити те, за що йому платять. Спостерігати та шукати докази. - Обличчя порізане, залите кров’ю, тому складно зараз сказати вік. Одяг порваний, брудний. Можливо, вона боролася з нападником і звідси весь бруд. До шиї щось прилипло, вона в крові, але ось тут, - він показує пальцем на невелику відкриту ділянку, - можна помітити виразну странгуляційну борозну. Вона задушена і, швидше за все, зґвалтована.
- Стоп, - невдоволено перериває його Юнгі.
– Га? - Чонгук відривається від спостереження і відразу розуміє, в чому річ. Скільки разів уже про це говорили…
– Факти, – бос схиляється над ногами жертви. – Ми повинні сконцентруватися лише на фактах та реальних доказах, а твої думки про зґвалтування – чисті домисли, які можуть повести нас хибним слідом. Ти не знаєш цього напевно, тому викинь їх усі з голови і говори лише те, що вже доведено.
- Вибач, бос, більше не повториться.
- Ага, - бурмотить Юнгі, схиляючись над тілом. - Ще щось?
- Поза в неї неприродна, - за деякий час роздумів відповідає Чонгук. – Руки витягнуті над головою, а ноги широко розставлені…
- І що це значить? - Юнгі лиш киває коронеру, який щойно під’їхав.
- Що вбивця спеціально її так виклав?
- Так. І мені це не подобається, - бурмотить Юнгі. - Він витратив час на те, щоб виставити позу, а значить, то було важливо.
Чонгук зненацька хмуриться і схиляється над витягнутими над головою руками жертви – не чіпає, але пильно роздивляється.
– Бос, здається, я помилився. Її одяг брудний, немов після боротьби у болоті, але руки чисті і без саден. Схоже, вона взагалі не чинила опір.
- Ти не помітив ступні, - бурмотить Юнгі, трохи відходячи і пропускаючи коронера до тіла. - Вони чисті, дівчина не йшла цією брудною кашею, вбивця привіз її сюди. І де взагалі її взуття, якщо вже на те пішло?
- Але чому ж сюди? - Чонгук оглядається. У світлі яскравих ламп слідчої бригади в цьому брудному підворітті, здається, навіть світліше, ніж зазвичай буває вдень. І тут немає нічого примітного: сірі стіни будівель, пара невеликих куп сміття та й усе. Ну, і труп, що лежить серед усієї цієї пишноти.
- Гарне питання…
- Всім доброї ночі, - перериває їх розмову добродушний товстун у щільному блакитному медичному комбінезоні та круглих великих окулярах. - Бачу, хлопчики, така річ як сон вам невідома, - усміхається він і, покректуючи, опускається поряд з тілом.
- Люди були створені не для того, щоб спати вночі, - спішить парирувати Юнгі. - Привіт, Сун Бо. Розкажеш нам більше про жертву?
- Перше, що можу сказати, - видає товстун за кілька хвилин уважного огляду, - це молода дівчина, років 20-25, азіатка. Обличчя порізане, дві прямі лінії по діагоналі, наче перекреслюють його. Бідолаха. Хто ж тебе так не злюбив, дорогенька, що настільки знущався над твоїм обличчям?
Чонгук уже не чує голосіння. Дві прямі діагональні лінії перекреслюють обличчя. Чому це здається йому таким знайомим?
- Порізи були зроблені живцем, он стільки крові, - продовжує Сун Бо, не звертаючи уваги на те, що інші мовчать. – Попередня причина смерті – удушення, на шиї виразна странгуляційна борозна. Час смерті – приблизно 5-6 годин тому, десь близько 22-23 години вчорашнього дня. Точно скажу після розтину. А, тут ще щось прилипло. Можливо, сміття… Або не сміття.
Він обережно відліплює папірець, що прилип до в’язкої крові, і простягає Юнгі. Той, узявши за краєчок двома пальцями, забирає.
Це половина аркуша А4, вкрита бурими плямами, але на яких великими літерами надруковано на принтері: «Війна не повинна початися».
- І що то за хрінь? – бурчить Юнгі, намагаючись розкласти всі факти по поличках і зрозуміти, чи важливий листок у їхній справі, чи це просто випадкове сміття.
- Бос, переверни. Здається, все ж таки послання від убивці.
Юнгі виконує і на звороті помічає ще один напис: «Єлена має померти».
- Думаєш, дівчину звати Єлена, бос? - Чонгук не може викинути з голови те, що вся ця ситуація здається йому до шалені знайомої.
- Всяке може бути, - знизує плечима Юнгі. - Хто знає. Але все ж я трохи сумніваюся. Але не будемо нічого стверджувати, поки не дізнаємося.
- Документів при ній немає, у кишенях теж пусто, - бурмоче коронер, обережно шарячи руками по тілу. - Це все, що я можу зараз сказати, детальніше після розтину.
- Гаразд. Чонгук, пройдися сусідніми будинками. Біля супермаркету я бачив на вході камери спостереження – візьми записи, можливо ми на них щось побачимо. Спробуй, раптом в інших будинках теж є камери - збери все, що може бути корисним. Заодно попитай, може хто що бачив.
- Так, бос.
- Стривай, дай мені пакет для доказів.
Чонгук задумливо простягає йому невеликий пластиковий пакет, так само задумливо дивиться, як у нього опускається листок паперу, весь у плямах крові.
- Про що думаєш? - хлопець уже вкотре переконується, що від чіпкого погляду Юнгі нічого не може втекти. Все помітить, дізнається, рознюхає, саме тому його у відділенні прозвали Оком Саурона , на честь відомого символу з Володаря Перснів.
Чонгук зам’явся, намагаючись поєднати в чітке речення думки, що розліталися птахами.
- У мене таке почуття дивне, бос… Як би це виразити краще, - Чонгук чухає потилицю і озирається на дівчину, що так безпорадно лежить посеред закута. Точніше те, що від неї залишилося. Юнгі мовчки чекає на продовження. - Таке почуття, що її хотіли якось висміяти, чи що.
- Поясни краще, - холодні очі Юнгі впиваються в нього колючими жалами бджіл, хочеться від них відмахнутися.
Лунає шелест мішка, в який повинні покласти тіло, і тиха лайка Сун Бо на свого помічника за те, що неправильно розклав цей самий мішок.
- Ну, дивись, її залишили просто в підворітті, серед, вважай, сміття та бруду. Вдягли в якусь рвань, позу спеціально виклали зовсім не гарну і не естетичну… Ноги широко розставили і повернули ними до виходу так, що той, хто заходить, бачить саме їх, потім уже все тіло. Ще й обличчя перекреслили… Наче хотіли принизити.
Юнгі якийсь час мовчить, потім задоволено киває, відмахуючись від молодого хлопця у формі, що підійшов до нього за чимось.
- Мені подобається хід твоїх думок. Лише теорія, але побудована на чистих фактах – те, що від тебе завжди прошу. Подумаємо над нею пізніше, а зараз я піду вирішувати ті проблеми, які приніс мені цей малий, що не хоче відлипнути.
Юнгі невдоволено поглядає у бік хлопця, який, здається, вже тисячу разів пошкодував про своє рішення підійти до головного з питаннями, потім киває Чонгуку і відходить. Чонгук так і залишається стояти на місці деякий час, крутячи в руках пластиковий пакет із запискою з тіла і намагаючись зрозуміти, що ж ще його турбує.
«Єлена має померти», - виразно бачить він великі надруковані літери і, раптом, подих перехоплює, а в голові яскравим спалахом вибухає спогад.
«Чому Єлена має померти?» - великі помутнілі очі дивляться сумно, у їхніх куточках стоять сльози.
- А щоб тобі пусто було! - голосно матюкається Чонгук, не в силах стримати емоції, коли, нарешті, розуміє, чому це все здається йому таким знайомим.
**
Якийсь гонщик, що уявив себе безсмертним, пролетів по жвавій вулиці, на яку виходить вікно, вереском мотора розкидавши на шматки всі світлі мрії Техьона заснути сьогодні раніше. Він важко зітхає і сідає на ліжку. Не те, щоб гонщик розбудив, бо хлопець уже котру годину бездумно вирячався в стелю, намагаючись хоч якось закликати сон, що постійно випаровується. Але гучний звук став тим самим тригером, який запустив у його голові думки, що місія провалена і доведеться знову завтра ходити, наче варений пельмень. Зате принаймні у нього попереду ціла ніч, щоб зайнятися чимось цікавим і, можливо, навіть корисним. Але це не точно.
Кілька хвилин він заворожено дивиться у вікно, на сузір’я яскравих вогнів, що розпливаються в очах, потім, незручно виплутавшись з ковдри, тягнеться до столу за ноутбуком. Як ще згаяти час?
Його кімната зовсім маленька, місця в ній категорично не вистачає, хоч би як намагався Техьон зробити хоч якусь перестановку або придумати ще якесь «ноу-хау», щоб, нарешті, бути цілком задоволеним своїм куточком. Перестановку він, загалом, робив періодично, раз на кілька місяців, а то й частіше, щоразу захоплювався своєю роботою, щоб за кілька тижнів знову почати скиглити Намджуну, що чогось не вистачає.
Цього разу нешироке ліжко з м’яким, немов хмарка, матрацом, стоїть у самому кутку, в ногах примостилася досить компактна шафа, що повністю вміщає в собі весь невеликий гардероб Техьона, праворуч від ліжка, на відстані витягнутої руки - робочий стіл з парою полиць (дуже вдало, до нього можна дотягнутися, навіть не встаючи з ліжка) і вікно.
Поки хлопець дістає комп’ютер, краєм ока зауважує, як із ліжка на підлогу щось зісковзнуло. Він зітхає і, залишивши ноутбук позаду себе, щоб точно не звалити випадково, звисає з ліжка, намагаючись рукою намацати те, що впало.
Кілька разів долоня впирається лише у гладкі дошки паркету, що віддають крижаним холодом, але потім, нарешті, під пальцями виявляється щось шовковисте та м’яке.
Серце Техьона зляканою совою ухає десь у грудях, поки він знову піднімається назад на ліжко. У руці затиснутий маленький плюшевий ведмедик з трохи відірваним вухом. Кольори в темряві не роздивитись, але він і без цього чудово знає, що в того гарна аквамаринова шерстка та зелені очі.
«Ні, коричневий ведмедик надто нудний! Давай синього, хочу синій!»
Хлопець голосно ковтає і садить ведмедика назад на своє місце, в узголів’ї подушки. Він завжди там сидить, цього разу, напевно, сповз, коли Техьон намагався влягтися зручніше і заснути, а потім зовсім упав.
Хлопець прикушує губу. Цей ведмедик завжди стає пальцем, що проводить по тоненькій шкірці рани, яка тільки затягнулася, нещадно розриваючи її знову і змушуючи кровоточити. Він спить із ним уже, здається, вічність, постійно згадуючи про те, хто подарував йому іграшку, про того, хто був дуже дорогий і хто пішов назавжди. І наче час би давно його викинути, щоб не тривожити старі рани, та все ніяк рука не піднімається.
Техьон вирішує забути неприємні думки, займаючись своїм улюбленим заняттям – гортаючи всякі наукові форуми та посміюючись з більшості диванних експертів, які там зазвичай зависають.
Погортавши кілька сторінок обговорення історичних тем, він випадково натикається на того, хто вже кілька разів привертав його увагу своїми цікавими спостереженнями і, головне те, що вони ніяк не суперечать фактам.
У Техьона давно вже руки сверблять написати йому і подискутувати. Нік у користувача теж цікавий: Chi, що тільки підігріває інтерес хлопця до цієї особи. І він вирішив, що чому б, власне, і ні? Ніч довга, спати однаково не хочеться.
Tiresias
А хіба правильно «чі»? Я завжди думав, що «ці*».
[*] (фундаментальний принцип у Китайській культурі, частина, що формує будь-яке живе створіння. «Ці» часто перекладається як життєва енергія, життєва сила, потік енергії.)
Посміхається, сам дивуючись своїй дотепності. Тепер головне, щоб Чі теж її оцінив/ла. І навіть не факт, що це станеться сьогодні. Якщо взагалі станеться. Але вже за кілька секунд він зауважує, що повідомлення прочитане, а хтось на іншому кінці щось активно друкує.
Chi
Мовний компроміс. У китайській мові це слово пишеться з глухою приголосною, яку складно вимовити не носіям, тому в перекладі іншими мовами вимовляють і «чі», і «ці» - залежно від того, якою мовою перекладати. Тож це не помилка.
Техьон посміхається. Так, недарма він давно примітив цього користувача, відразу зрозуміло, що має бути цікаво.
Chi
А взагалі, я дуже радий, що нарешті хоч хтось зацінив мій нік і зрозумів його зміст.
Саме зараз Техьон чомусь дуже собою гордий. Здається, його щойно назвали розумною та освіченою людиною, що не може не лестити. За вікном знову реве мотор, з якого вичавлюють усі соки, потім сирени, але йому вже байдуже.
Tiresias
Я теж дуже радий, що знайшлася людина, яка хоча б знає, що це таке. Не проти поспілкуватися? Мені здається, що з тобою у нас можуть скластись дуже цікаві дискусії.
Chi
Звичайно, ні. Але для початку мені дуже потрібно спитати.
Tiresias
?
Chi
Тіресій. Це ж хтось із давньогрецької міфології? Наче щось знайоме, а я все ніяк не можу згадати.
Техьон посміхається. Не один Чі тут із цікавим ніком, він собі теж непоганий вигадав. Дуже довго і болісно, але все ж таки вигадав.
Tiresias
Так, міфологія. Сліпий віщун у Фівах.
Chi
Це той, котрий спочатку був чоловіком, потім стукнув змій і перетворився на жінку, а потім знову став чоловіком?
Техьон тихенько хихикає, прикриваючи рота рукою, щоб не розбудити сплячого в сусідній кімнаті брата. Саме ця частина історії віщуна завжди була для нього смішною. Не від того, що Тіресій перетворювався на жінку, а від усієї абсурдності міфу: стукнув змію ціпком і ось, доброго раночку, змінив стать. Зненацька, ага.
Tiresias
Ага. Але це лише один варіант. У другому він просто підглянув за Афіною, і вона його осліпила.
Chi
Мені здається, що перший варіант звучить набагато цікавіше, хіба ні?
- Ми майже всю ніч спілкувалися, професоре! - вже наступного дня розповідає Техьон, розібравшись з усіма справами в університеті і вирішивши заскочити ненадовго побалакати. - Він може підтримати практично будь-яку тему, яку я заводжу, і це неймовірно! А ще він навчається на історичному у нашому університеті і його звуть Чімін. Помітили, як цікаво він нік вигадав? Взяв частину звуків свого імені, і тепер нік має двозначне значення!
Професор О Місук колись ще на першому курсі вела у них загальну психологію, після чого якимсь незбагненним чином вони зблизилися. Ця незвичайна жінка років п’ятдесяти (сорока? шістдесяти? Техьон так і не зрозумів досі її віку), завжди одягнена в найдорожчі бренди, в беззмінних легких рукавичках, яка виглядає елегантно, не гірше за саму королеву, стала для нього кимось на кшталт супер близького друга та особистого психолога, допомогла вибратися з темного виру власних страхів та розчарувань, завжди готова вислухати та підтримати.
Він часто дивувався, чому раптом дипломований психолог із десятками років досвіду та величезним впливом у своїй сфері раптом вирішила спілкуватися з нічим непримітним студентом, але ніколи про це не питав. У нього були думки, що для жінки він став чимось подібним до піддослідного кролика з незвичайною мутацією, і пробуджував у ній тільки науковий інтерес, ніяк не дружній, адже він ще на початку спілкування розповів навіть про свою можливість бачити чужі смерті. Але Техьона це, насправді, зовсім не турбувало. Він мав людину крім Намджуна, яка завжди була готова вислухати і допомогти, яка знала про нього практично все. І цього було достатньо.
- Я бачу, Техьоні, що ти нарешті знайшов собі дуже цікавого друга, з яким збираєшся продовжити спілкування, - почала професор, намагаючись зібрати зі столу потрібні дрібні речі на кшталт ручки та аркушів паперу з лекцією. - Я давно говорила, що тобі потрібний хтось такий, твого віку.
Вона невдало підняла ручку і та, вислизнувши з пальців, що погано тримали, відскочила від столу і впала на підлогу. Техьон одразу підірвався з місця її діставати.
Професор часто все кидає і розсипає, тому зазвичай поруч із нею перебуває асистентка. Сьогодні її чомусь не було. Техьон ніколи б не наважився спитати, чому так, але одного разу жінка помітила погляд, спрямований на її руки, і розсміялася, сказавши запитати те, що його цікавить. Потім пояснила, що через нещасний випадок у дитинстві на долоні потрапили хімікати, залишаючи потворні опіки. Руки врятували, рани загоїлися, але вона так і не змогла ніколи нормально згинати пальці, від чого неможливо міцно тримати речі. І саме тому вона завжди у рукавичках.
- Так, він мені сподобався, - усміхнувся Техьон, допомагаючи професорові зібрати всі потрібні для наступної лекції речі.
- І я із задоволенням вислухаю всі подробиці про нього наступного разу, добре, Техьоні? На жаль, зараз мені треба бігти, вбивати світло психологічної науки в темні уми твоїх колег по нещастю.
Хлопець посміхається. Він захоплюється цією жінкою, її вмінням себе подати, вмінням сказати те, що потрібно тоді, коли потрібно.
- Звичайно, звичайно, - він тут же хапає свій рюкзак, що лежить на стільці. – Давайте допоможу вам донести все до аудиторії.
Жінка теж усміхається у відповідь і лише хитає головою:
- Я ще не зовсім безпорадна, друже мій. Біжи у своїх справах, з цим, - вона кидає погляд на стос паперів, який міцно притискає до грудей, - якось уже розберуся.
- Добре, професоре. Дякую за розмову! - І, не чекаючи відповіді, рветься до виходу.
Настрій у нього чудовий, навіть не дивлячись на недосипання. Життя не таке вже й погане, насправді. Він уже будує плани на те, як зараз прогуляється десь, потім зайде в магазин, купить чогось смачненького і приготує для них із братом шикарну вечерю замість звичайної доставки.
Але просто біля входу його зупиняють двоє високих, широкоплечих чоловіків, від чого всередині все стискається від поганого передчуття. Ось вам і кінець планів, правда?
- Вибачте, - починає один із них. - Ви Кім Техьон?
- Так це я. Що вам від мене потрібно? - він намагається здаватися байдужим, але вібрації нервів у душі тільки наростають. Ці люди виглядають як початок великих проблем, а такого Техьону хотілося найменше.
– Вам потрібно пройти з нами.