Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Так і знав, що доля нас ще згадає
Зійдемся ніким, а підем – ворогами.
Я для тебе назавжди пуста історія,
Яку будеш ненавидіти до скону.
Я для тебе назавжди темна кімната,
В якій ніхто і ніколи не скаже правди.
Кімната порожня та холодна. Звідси хочеться відчайдушно тікати, продати душу всім існуючим і неіснуючим богам, щоб більше ніколи не повертатися. Такі кімнати він бачив лише у фільмах – із темними стінами, столом, двома стільцями та лампочкою над головою, яка добиває своїм холодним крижаним світлом. І великим дзеркалом на всю стіну. Цікаво, чи за ним хтось спостерігає з іншого боку?
Техьону хочеться сісти на підлогу, притягнути коліна до грудей і зіщулитися до розмірів атома, щоб більше не бачити цю кімнату, не відчувати цієї моторошної гнітючої атмосфери, яка невідомою науці силою тисне тебе до землі, намагаючись розчавити, ніби ти комашка, що всім заважає, що випадково з’явилась в полі зору. Він щосили намагається здаватися байдужим, як і завжди, але це місце, немов чортів дементор, висмоктує останні частинки душі.
Техьон кладе руки на стіл і притуляється до них чолом, намагаючись сховатись. Заплющує очі, мріючи хоч трохи обдурити себе, дозволити бути десь не тут. А найсильніше він намагається зрозуміти, за що його сюди притягнули. Що такого він міг наробити? Нічого не пояснили, відібрали телефон і запхали в цю мерзенну кімнату, а йому тепер щосили намагайся не думати про те, скільки вбивць, психопатів і маніяків сиділо на тому стільці до нього. Лякає. Лякає, що його зараз немовби прирівняли до них. Адже Техьон зовсім не поганий, він ніколи і нікому не завдавав зла.
Він і не пам’ятає, скільки часу просидів. Здається, кілька вічностей змінили одна одну, а час затягнувся петлею навколо шиї, повільно задушуючи, як нарешті двері відчинилися і хтось увійшов. Техьон одразу ж піднімає голову, розкидаючи в сторони дрантя дивних думок. «Доля знову щоразу зводитиме вас», - чується в голові голос брата і Техьон не стримує важкого зітхання.
Гарний хлопець, який уже кілька разів зустрічався йому на шляху, який одного разу помре в потягу, що впаде у прірву разом з ним, впевненим кроком підходить до столу і сідає на стілець, пропалюючи Техьона наскрізь важким поглядом. Здається, тепер він знає чим займається його доля, але від цього тільки гірше.
Не дивись так, будь ласка. Я не злочинець.
- Хто ви? - вщент розбиває мовчання Техьон. За час, що він у цій кімнаті, тиша стала просто нестерпною. - Чому я тут?
- Я слідчий Чон Чонгук, - холодно видає хлопець навпроти. - І ви, пане, - він навмисне розгортає папку, яку приніс із собою, намагаючись показати, що навіть не запам’ятав його ім’я, ніби й не воно безперебійним дзвоном б’ється в його голові вже другу годину, - Кім Техьон, зовсім не розумієте, чому Вас затримали?
Техьон здригається. Власне ім’я, сказане таким тоном, здається якимось порожнім і абсолютно чужим.
За що ти так зі мною?
Він повільно хитає головою.
- Не розумію. Я просто йшов додому, а мене схопили, наче злочинця, закували в кайдани, відібрали речі.
Чонгук піднімає одну брову. Він давно звик не довіряти зовнішності людей, його робота сотні разів доводила, що за милою посмішкою зазвичай ховаються ікла та пазурі, але зараз хлопець просто не хоче вірити. Не хоче вірити, що ця перелякана істота, від якої віє якимось сумом, ця трохи розгублена усмішка і дивний погляд належать тому, хто творив усі ті звірства, які він встиг побачити.
- Скажіть, Кім Техьон, вам знайома ця дівчина? - Чонгук різко обриває невдоволену промову і викладає на стіл фото вбитої. Не з моргу, а одне з тих, які він зміг взяти у її батьків, ще живе й усміхнене. Він уважно стежить за реакцією хлопця навпроти, очікуючи помітити якесь збудження чи бодай найменший натяк на те, що той чудово знає, хто це.
Але його розчаровують, не подаючи ні найменшого вигляду, що дівчина знайома Техьону. Він обережно бере до рук фотографію і замислюється.
- Мені здається, що я її звідкись знаю… - він перериває себе, бо несподівано думки пронизує гострим списом спогадів. Дівчина, якій перекреслили обличчя. Він бачив її смерть кілька днів тому на вулиці, коли зустрів Чонгука в кав’ярні. Невже її вже вбили? Так мало часу минуло… Техьон піднімає очі на слідчого і пильно дивиться в обличчя, намагаючись вгадати думки.
Тому я тут? Ти вважаєш, що це я її вбив?
Чонгуку стає трохи ніяково від цього погляду, але він подумки дає собі ляпас. Якого біса, Чон Чонгук?! Ти сидиш у цій кімнаті зі злочинцями щодня, іноді й не по разу, якого біса зараз смієш так реагувати на погляд просто ще одного з них?
- Це не точно, - вимовляє Техьон у голос, - але, можливо, вона вчиться зі мною в університеті… Мені здається, що я її десь бачив, та не можу згадати, де саме… Чому ви питаєте про неї?
Техьон насправді не бреше. Він ще після того видіння зрозумів, що вже її десь зустрічав, і справді зупинився на варіанті, що вона одна зі студенток. Здається, він навіть натикався на неї на одній з лекцій.
- Чи ім’я Анна вам нічого не говорить?
Техьон лише заперечно мотає головою.
- Її вбили вчора ввечері, - холодно відповідає Чонгук, забираючи з його рук фотографію і ховаючи назад у папку, дістаючи натомість інші.
- Так швидко … - бурмотить Техьон, чекаючи на наступну партію.
– Що швидко? - Чонгук зупиняє руку на півдорозі. Картонки кілька миттєвостей продовжують висіти в повітрі, трішки тремтячи в його долоні.
- Її час настав так швидко, - сумно зітхає Техьон. - Могла б ще стільки прожити.
Чонгук кілька хвилин буравить його поглядом, намагаючись зрозуміти, чи справжнє це співчуття чи просто одна з гарно розіграних ролей, але так і не може розібрати. Хлопець ніби щирий, але хто знає… Для Чонгука він надто дивний.
- Так, могла, - відрізає він, згадуючи, що саме хотів зробити, і швидким рухом викладає на столі перед хлопцем три фото.
Той нагинається трохи нижче, щоб світло від лампочки не засвічувало картинку, але, тільки помітивши зображення, здригається і різко відвертається. На фото крупним планом лице мертвої дівчини з перекресленим обличчям і темною лінією на шиї від задушення.
Техьону насправді не страшно і не гидко. Він бачив стільки смертей, стільки трупів. Можливо навіть більше, ніж цей слідчий навпроти. Ні, він відвертається, бо перед очима знову виникає цей благаючий про допомогу погляд, що кричить від болю, коли бачить, як його власне обличчя ріжуть… Він не хоче згадувати, але ці дурні фото…
- Навіщо ви це показуєте? - шепоче він, знову повертаючись до інспектора і намагаючись дивитися кудись угору, аби не бачити.
Потрібно заспокоїтись. Адже ти не такий вразливий, годі переживати! Лише труп…
- Вам це не здається знайомим? - Чонгук знову пронизує його поглядом, попутно забираючи фото і ховаючи їх у своїй папці.
- Що саме?
- Кім Техьон, - чомусь знову хочеться повторювати його ім’я, - давайте без дурних питань і забивання мозку.
- Гаразд, - Техьон знову дивиться на нього.
Тепер погляд якийсь порожній, від чого Чонгука знову трохи пересмикує. Та що ж із ним сьогодні таке? Може, захворів? Або справа у відсутності сну, адже він вже другу добу на ногах. Справді, це сто відсотків воно. Потрібно просто трохи поспати і все це марення пройде, витече, мов вода крізь пальці.
- Перекреслене обличчя, придушення. Напружте пам’ять, Кім Техьон, - але, чорт, чому так хочеться продовжувати повторювати його ім’я? Неначе страх, що зараз перестанеш, і воно раптом забудеться назавжди.
Техьон продовжує мовчки дивитись на нього. Він знає, до чого хилить Чонгук, зрозумів, щойно побачив дівчину, але намагається відтягнути цей момент на якомога довше. Як же йому не хочеться знову чути сміх та звинувачення у тому, що він хворий на голову…
- Що ж, якщо не хочете самі, я вам нагадаю, - знизує Чонгук плечима. - Біля кав’ярні, поряд із університетом. Ви стояли і чекали снігу, а потім раптом несподівано завмерли і почали говорити про…
- Так, я пам’ятаю, що я тоді сказав, - підкоряється долі Техьон. Схоже, йому доведеться все розповісти.
- Ах, так ви пам’ятаєте, - якось навіть зло, з глузуванням перепитує слідчий, і Техьону від цього тону хочеться обійняти себе руками і сховатися десь глибоко-глибоко у власному світі, куди цьому глузливому голосу ніколи не дістатись. – Тоді поясніть, будь ласка, яким чином ви змогли точно описати подробиці смерті цієї дівчини за кілька днів до її, власне, вбивства?
Техьон зітхає. Йому складно, він уже думає про те, щоб збрехати, але відразу себе зупиняє. Він ніколи не брехав щодо цього, і зараз не буде.
- У той день, коли ми розмовляли поряд з кав’ярнею, ця дівчина була неподалік - чекала біля світлофора, щоб перейти дорогу. Тоді я… - він замикається. Так не хочеться цього зараз говорити, так не хочеться по новому запускати цю стару давно пошарпану життям платівку.
– Тоді ти що? - Чонгук чомусь переходить на «ти». - Зрозумів, що це твоя жертва, і вона має мучитися, бо твій хворий ненормальний мозок так захотів? - його голос починає підніматися.
Техьон зіщулюється і ніби стає менше на цьому самому стільці.
Я не злочинець! Чи не злочинець! Досить…
– Я іноді бачу смерть інших людей. Щось на кшталт видінь, - ледве чутно бурмоче Техьон. – Бачу, як це станеться. І тоді, біля кав’ярні, побачив, як вона помре.
Він втискає голову в плечі, готуючись почути гуркіт сміху, який, до речі, одразу гулко відбивається від темних стін кімнати і падає йому на голову важкою цеглиною. Не вперше він чує цей сміх, зараз уже не так прикро. Хоча, кому він бреше. Варто зізнатися хоч собі, що навіть через стільки років, через сотні й тисячі недовірливих, зневажливих поглядів йому так само прикро і неприємно, як і першого разу.
Будь ласка, годі сміятися. Прошу…
Техьон важко зітхає і опускає погляд униз, на свої стегна, на яких нервово намагається розгладити складочки штанів та отримати ідеально рівну поверхню. Він так само збреше, якщо скаже, що не нервує. Звичайно, нервує, адже, як це виглядає збоку? Він бурмоче про подробиці вбивства дівчини, а через кілька днів її саме так і вбивають. І, звичайно, все більше повірять у версію з ним у ролі вбивці, ніж припустять думку, що він міг щось побачити. Цей світ таких як він не шкодує. Цей світ збиває їх з ніг і затоптує в пилюку важкими чоботями.
Здається, правдою він зараз лише гірше зробив, але як інакше? Техьон не брехун, він краще скаже правду і стійко витримає глузування та недовіру. Щоправда, він не надто впевнений, що готовий заради правди сісти до в’язниці за те, чого не робив.
- Ох, оце повеселив, - слідчий стирає з очей неіснуючі сльози. Він сміявся більше для того, щоб зібрати думки в порядок, ніж від того, що справді було смішно. Щось у цьому дивному хлопцеві не дає йому спокою ще з тієї зустрічі в потягу. Звісно, він не вірить, що той може бачити смерть. Невже знайдеться хоч хтось, хто повірить? Але, схоже, сам Кім Техьон у це вірить. Мабуть, він хворий? Але, навіть так, все одно не надто схоже, що це він убив.
- Черговий шарлатан. Ти хоч уявляєш, - він присувається ближче до Техьона, спершись ліктями об стіл, - скільки таких я бачу щодня? Щодня на цьому стільці сидить хтось, хто заявляє про свої суперздібності. І знаєш, скільки з них справді їх мають?
У цей момент Техьон піднімає голову, сміливо зустрічаючись поглядом з очима навпроти, які виявилися надто близько. Тут же відчуває, як тремтить, а в роті оживає пустеля. Чорт би забрав цю долю, і чому його так тягне до цього дурного хлопця?
Коли Техьон дивиться на нього, Чонгук врізається в невидиму стіну, пов’язану з найтонших ниток холоду, спокою та зневіри. Немов Техьон чекав саме такої реакції і, зустрічаючись з нею вже не раз і не два, просто відмахується, мовляв: «Ти такий же, як і всі, чого мені тут розпинатися?» Чонгук відразу відсувається подалі, відкидається на спинку стільця.
- Нуль, - холодно відповідає на своє ж запитання слідчий. - Ні в кого немає жодних містичних можливостей. Тільки вміння обманювати та отримувати за це гарні гроші. Так що давай без нісенітниці, я хочу знати…
- Я нікого не обманюю, - несподівано голосно і впевнено відповідає хлопець, помітно дивуючи Чонгука. – Я не ворожка, і ніколи-ніколи не отримував гроші за те, що бачив те, що бачив. Мої можливості не продаються.
- Скажи ще, що допомагаєш людям безкоштовно, - ця впевненість несподівано смішить Чонгука.
Куточки губ Техьона трохи піднімаються в сумній усмішці. Допомагати людям. Скільки ж разів він намагався, та який сенс?
– Я не допомагаю людям. Ні платно, ні безкоштовно. Я просто іноді бачу, як вони вмирають, і все. І, якщо ви не вірите - що ж, я вас не звинувачую, сам би, мабуть, не повірив. Але це єдина правда, яку я можу запропонувати вам, і тому вам доведеться з нею змиритися.
Чонгук подумки чортихається. Ай молодець, ай розумничок! Слідчий чортів! Замість того, щоб розмовляти з хлопцем, вивести на одкровення, взяв і все зіпсував. Тепер той закрився і більше нічого не скаже. Юнгі його за це, звичайно, по голівці погладить.
Чонгук прямо відчув холодний розчарований погляд боса, що проникає крізь скло, яке висить на стіні. Він же точно там стоїть і спостерігає за допитом, і теж помітив помилку Чонгука. Треба ж було, чорт забирай, йому так різко відреагувати на слова хлопця! Треба було б підіграти, чи що, випитати якомога більше… Та толку тепер уже про це думати.
Тепер ось цей дивний Кім Техьон дивиться на нього таким холодним і впевненим поглядом, що Чонгуку давно вже час зледеніти. І навряд він ще щось скаже корисного.
- Де ви були вчора з 22 до 23 години вечора? - холодно питає Чонгук, внутрішньо змирившись із тим, що все запоров. Що вже тут вдієш? Може наступного разу вдасться розговорити? Якщо, звісно, наступного разу Юнгі допустить його до допиту. Чонгук уже відчуває, як довго й нудно йому читатимуть моралі за цю помилку, або, ще гірше, закопають на кілька днів у паперовій роботі. Бос, звичайно, крутий і все таке, але він та ще скалка в дупі. І слова «пощада» у його лексиконі не існує.
Хлопець навпроти кілька хвилин задумливо розглядає стіл, а потім здригається і ніби розслабляється. Чонгуку це не дуже подобається.
- Я був у бібліотеці майже до дванадцятої, - голос хлопця звучить спокійно та впевнено.
Техьон зараз буквально ноги готовий розцілувати своєму науковому керівнику, який змусив в добу цифрових технологій копатись у старих запорошених книгах. Таких старих, на секунду, що їх навіть в електронному вигляді немає ніде, тільки в бібліотеці університету і знайдеш.
- Вночі у бібліотеці? - Чонгук скептично піднімає брову. З цим хлопцем
все не так, все дуже дивно. - І, звичайно, вас ніхто не бачив.
Він каже так, ніби це само собою зрозуміле. Яка нормальна людина сидить уночі в бібліотеці університету? Хіба вона взагалі не закривається на ніч? Що за дурню несе цей хлопець?
- Чому ж, - Техьон не може приховати тріумфального виразу. – Був. Наш бібліотекар, яка мала піти з роботи набагато раніше. Зазвичай приміщення відкрито для використання цілодобово, але бібліотекар знаходиться там лише до вечора. А цього разу вона не могла піти, бо я сидів над дуже старою та рідкісною книгою, яку виносити суворо заборонено. І, якби з нею щось трапилося, бібліотекаря в першу чергу покарали б. Тому вона й стежила за мною, немов шуліка, постійно підганяючи. Запитайте самі.
Чонгук не може приховати своєї досади. Хлопець говорить спокійно та впевнено, наче вірить у кожне слово. А це не дуже приємно, враховуючи те, що він був чудовим підозрюваним. Якщо алібі ще підтвердиться.
Але, з іншого боку, звідки він міг знати такі подробиці про мертву дівчину? Щось тут не так, але Чонгук поки що не розуміє, що саме.
Він повільно, навмисне спокійно, піднімається з місця, забирає папку і виходить, кидаючи на ходу:
- Ми перевіримо.
Техьон тільки зітхає. Йому вже набагато легше, життя здається спокійнішим. Тепер, головне, просто вибратися з цієї мерзенної кімнатки.
– Перевірте, – спокійно відповідає він слідчому. – І ще, можна мені подзвонити?
**
- Кім Техьон, ти хоч розумієш, наскільки сильно вляпався?
Голос Намджуна звучить спокійно і рівно, він уважно дивиться на дорогу, не дозволяючи собі відвернутися хоч на секунду. Вольності їзди за кермом можна собі дозволити тільки коли їдеш сам, а зараз поряд брат, а отже, відповідаєш за ще одне життя – жодних помилок не дозволяється. Ані найменшої.
Техьон закушує губу, байдуже вдивляючись у дорогу, що тоне в бруді і покірно лягає під колеса старого пошарпаного життям (і самим Намджуном) позашляховика брата. Він знає чудово, що цей спокій у голосі оманливий.
Тому що Намджун завжди спокійний. Що б там не сталося, вивести його з себе неможливо, голос залишиться беземоційним, на обличчі не здригнеться жоден м’яз. Єдине, що може видати його дуже рідкісне роздратування чи злість – слова. І коли він каже «Кім Техьон» замість просто «Техьон» або «Те» – справи кепські.
Хлопець кусає губу ще сильніше, чітко чуючи, що власне дихання стає важчим і голоснішим. Бурчання мотора і мірне постукування ручки на задньому сидінні, що трохи відірвалася ще кілька місяців тому, зливається з цим диханням в одну напружену мелодію. Техьон хмуриться. І навіть не тому, що в машині знову пахне якоюсь дешевою і солодко-смердючою пахучкою, яку Намджун постійно купує, потім, відчувши запах, клянеться, що ніколи в житті більше не купить такої гидоти, а потім знову купує.
- Я не ідіот, Джун, - нарешті дозволяє собі відповісти, відчуваючи, що тиша злоякісної пухлиною розростається по салону.
- Вони ж тебе в спокої не залишать, Те, - бурмотить Намджун, включаючи поворотник і зупиняючись - чекає, доки пройдуть пішоходи і можна буде звернути. Тихий писк ледь помітний у цій оглушливо напруженій тиші.
- Копатимуться у твоєму житті, як єноти у сміттєвому баку, сподіваючись витягнути щось якомога брудніше. Опитуватимуть рідних, знайомих, вічно лізтимуть і завжди не вчасно. Слідкуватимуть за кожним кроком…
- Джун, будь ласка, годі, - Техьон ще сильніше прикушує губу і відчуває язиком неприємний металевий смак крові. От і докусався. – Так, я знаю. Кажу ж, я не ідіот. Плюс, я виріс разом з тобою, який постійно зубрить свої адвокатські книги. Я розумію, у що вляпався.
Він замовкає, намагаючись зібрати думки до купи. Йому неприємно? Так. Страшно? Шалено. Ніколи ще він не потрапляв у такі заколоти, що нечітко помахують готовими захлопнутись дверима тюремної камери. І, навіть знаючи, що він ні в чому не винен, та й пред’явити йому до пуття ніхто нічого не може, все одно страшно. Сотні фільмів про несправедливо засуджених роблять свою справу з втоптування серця Техьона в п’яти крутіше всяких кошмарів. Хтозна, що ці поліцейські там на нього знайдуть.
- Джун, - він повертається до брата, - ти ж віриш, що я нічого не зробив?
Чоловік, що сидить за кермом, здригається і на секунду навіть плює на свої правила, обертається до брата, потім знову повертає погляд на дорогу. Техьон зіщулюється, розуміючи, що перегнув.
- Ти серйозно це зараз спитав? – голос Намджуна так само спокійний, але Техьон чудово розуміє, що той скривджений.
- Вибач…
- Звичайно, я вірю, що ти нічого не зробив, - інтонація рівна, але Техьон чудово помічає, як руки ще міцніше стискають кермо, навіть кісточки трохи побіліли. - Коли це я сказав, що сумніваюся в цьому?
- Ніколи, - відразу тараторить Техьон. – Пробач, я знаю, що ти не сумнівався, я просто сильно перенервував і після розмови з тим слідчим таке почуття, що мені ніхто не вірить…
- Не забувай, що я на твоїй стороні. Завжди. Окей? – Техьон киває. - І я тебе витягну, яку б брехню вони там не збиралися пред’явити тобі.
Техьон спостерігає, як долоні на кермі трохи розслабляються, і видихає. Начебто заспокоївся. Не вистачало ще й брата зараз тут образити, для прекрасного завершення дня, так би мовити. Несподівано виникає одна думка, як би можна було хоч трохи все виправити:
- Слухай, а давай заїдемо до кав’ярні? Наїмося смакоти, а там і настрій, можливо, покращиться.
Його очі спалахують, коли він починає говорити. Це місто завжди було для нього чужим, усі ці п’ять років. Величезний багатомільйонний мегаполіс з його байдужими хмарочосами, що розрізають хмари на до і після, такими ж байдужими до всього людьми, що мріють просто забратися вище, ближче до світла, яке ці самі хмарочоси й закривають – і не має значення, на що чи на кого наступати, через кого перелазити. Головне дістатися світла. Ця логіка і цей стиль життя завжди Техьона відвертали - він і не намагався дістатися до світла, залишаючись у комфортній напівтемряві, спостерігаючи збоку. І спілкувався він здебільшого лише з такими ж людьми, яких не так хвилює це піднесення. Звичайно, професор не береться до уваги, але вона взагалі ніколи не влазить у жодні рамки. Вона ніби виняток всього.
А ось кав’ярня – зовсім не виняток. Техьон працював у ній два роки і любив до тремтіння в колінах тутешню атмосферу. Він би й далі продовжував працювати, але Намджун наполіг, щоб звільнився і зосередився на навчанні. Це, правда, не завадило Техьону частенько забігати, перекинутися кількома словами з колишніми колегами і власником, потім взяти чашку чаю і якийсь дивовижний десерт (зазвичай на смак він нереальний), сісти за далекий столик і просто насолоджуватися життям, яке бурлить у кав’ярні. Тут завжди людно і галасливо, але, чомусь, саме це місце для Техьона є найспокійнішим у місті.
- Ти ж казав, що там завжди людно і всі столики зазвичай зайняті.
- Зараз не найбільш завантажений час. І я вірю, що нам пощастить.
Намджун зітхає. Настрій справді гидота, хоч він цього і не показує, але від невеликої радості зараз не відмовився б.
- Гаразд, поїхали. Адже я так жодного разу і не побував там, поки ти працював.
- А хто в цьому взагалі винний? - одразу обурюється Техьон, кидаючи в брата невдоволений погляд.
Той тільки зітхає, потім дозволяє собі слабо вигнути губи в ледь помітній посмішці.
- Тільки не починай, будь ласка.
Техьон широко розтягує губи у відповідь, намагаючись цією квадратною посмішкою намалювати все добре і прекрасне, яке тільки може знайти всередині. Такий неймовірно рідкісний прояв емоцій від брата не повинен залишитися нерозділеним.
Тому в кав’ярню вони обидва входять у вже набагато кращому настрої, ніж коли залишали відділення поліції. Техьон досі відчуває гнітючий тиск кімнати для допитів на шкірі, але вона потроху починає відступати, вивітрюватися, розчинятися у пам’яті.
Намджун втягує неймовірно смачні аромати свіжої випічки, кави та чогось солодкого, від чого рот відразу наповнюється слиною. Він подумки погоджується з Техьоном, що тут набагато затишніше, ніж навіть у них у квартирі. Чоловік швидко оглядає кав’ярню і невдоволено морщиться. Ні, йому дуже подобається це невелике, по суті, приміщення, оброблене панелями під темне дерево. Подобаються маленькі біленькі столики з м’якими диванчиками, подобається вся атмосфера затишку та домашнього тепла – наче сидиш у вітальні великого будинку з британських фільмів. Ще й на великій плазмі на стіні потріскують цифрові дрова в цифровому полум’ї.
Невдоволено морщиться Намджун зовсім не тому.
- Бачиш, даремно лише прийшли, всі столики зайняті. Ще й біля каси черга, чекатимемо до завтра. Доведеться…
Закінчити фразу він не встигає, бо Техьон лиш посміхається і, не промовивши жодного слова, тягне брата в дальній кут, за невеликий затишний столик із двома м’якими кріслами, який якимось неймовірним дивом пустує.
- Не бійся, чекати довго не доведеться, - Техьон, здається, б’є рекорди по ширині своєї посмішки. З гнітючої кімнати для допитів він потрапив у солодку казку, ще б тут не посміхатися. - Сьогодні Джин працює, так що готуй свій шлунок для смакоти.
Немов підслухавши слова Техьона, поруч із їхнім столиком, ніби нізвідки виріс високий гарний хлопець? чоловік? з пустотливими іскорками в очах і насмішкуватою посмішкою.
- Теу, що це за красень поряд з тобою? У вас побачення? – без будь-якого «здрастуйте» видає чоловік, від чого спокійний і завжди ввічливий Намджун починає трохи здригатися в душі.
- Це мій брат, - усміхається Техьон хлопцю? чоловікові?
Намджун все намагається розібрати, скільки йому приблизно років, але варіанти коливаються від 25 до нескінченності. Начебто здається досить дорослим, але водночас і не дуже. А щодо спілкування взагалі підліток. Єдине слово, яке спадає на думку Намджуну при погляді на нього – «бездоганний». Обличчя красиве, без жодних вад, немов з обкладинки, чорне волосся з укладкою, жодного огріху або бажаючого піти проти системи волоска, одяг підібраний за кольором, по моді, по фігурі, знову створюючи враження відретушованої картинки з модного журналу, що ожила. «Бездоганний» - все, що можна сказати.
- Оу, а він милий, - видає хлопець, посміхаючись у всі 32 і підморгуючи, відразу відправляючи Намджуна в безстрокове заслання до виру збентеження і незручності.
Техьон тихо хихикає в кулак.
- Я як би ось тут сиджу, - намагається приховати сум’яття Намджун і звучати, як і завжди, спокійно . Може, хоч тепер чоловік зрозуміє, що так спілкуватись із клієнтами – не найкращий варіант?
- А я тут стою, нащо очевидне озвучувати? - ага, тримай кишеню ширше. Цей нітрохи не зніяковів, тільки знову підморгнув Намджуну, скидаючи його в нову безодню шоку.
- Теу, ти, як завжди, чай? – одразу змінює тему темноволосий.
Техьон киває.
- А тобі чого принести, солоденький? Можу запропонувати полунички. Зі збитими вершками. Чи ти волієш щось інше під вершками? Когось?
Техьон повільно скочується кудись під столик, здригаючись у беззвучній істериці. Намджун тільки закочує очі, намагаючись не зважати на випади дивного чоловіка.
- Мені американо, будь ласка, - чемно відповідає він, а чоловік миттєво ніби розчиняється у повітрі.
- Гей, ти, вилазь із-під столу, - він легенько пхає брата ногою. - Цей ненормальний не спитав, який я хочу десерт.
Техьон сідає назад, стираючт сльози, що виступили.
- Він сам принесе, - вже майже нормальним голосом відповідає хлопець, потім на мить замовкає, переводячи погляд на компанію, що сидить праворуч від них із чотирьох людей, що вибухнула в цей момент гучним реготом. - Просто довірся його смаку.
Намджун здивовано піднімає брову.
- Смак? Зважаючи на його манеру обслуговувати, я не те, що хотів би йому довіритися, я взагалі не розумію, як власник його досі не звільнив.
Техьон прибирає з чола неслухняне темне пасмо, розстібає ґудзики на пальто і підморгує братові:
– А все дуже просто. Джин і є власником.
Намджун слідує прикладу брата, знімаючи з себе довгу чорну куртку, в якій вже стало трохи жарко, не перестаючи дивуватися, як людина з такими манерами може керувати бізнесом.
- Чому ж він обслуговує столики? Кав’ярня не може дозволити собі ще одного працівника?
Техьон знизує плечима.
- Може, й не одного. Але Джин каже, що йому веселіше «тягатися по залі з підносом і втюхувати людям смаколики», ніж «страждати над паперами».
Намджун деякий час мовчить, спостерігаючи за чергою, що швидко рухається, але все ж таки не зменшується, потім тягне тихо, немов про себе:
- Дивний він.
- Ага, - киває Техьон. - Дуже дивний. Але мені здається, що він зовсім не такий солодкий дурник, яким прикидається. За весь час, що я тут працював, цей хлопець балакав майже щодня. І ось у чому прикол, я досі про нього нічого не знаю. От зовсім, навіть не скажу, що любить і звідки він. Але він добрий, насправді. Тож не звертай уваги.
Намджун знизує плечима і витягає з кишені куртки телефон, що пікнув повідомленням. З хвилину уважно розглядає надрукований текст, ретельно обмірковуючи відповідь, пише, відправляє і вимикає екран.
– Проблеми? - всередині Техьона все покривається морозом. А раптом це щодо нього? Раптом поліція знайшла щось серйозне і його повернуть у те жахливе місце?
- Ні, - він помічає сум’яття брата. – Все гаразд, це просто мій інформатор у відділенні. Якщо будуть проблеми, повір, ти дізнаєшся про них першим.
Ага, в наручниках, прикутий до столу в кімнаті для допитів, пропалений поблажливим поглядом слідчого.
Техьону різко стає якось гидотно, ніби підсвідомість виплюнула його з прекрасного затишку кав’ярні в якусь холодну, запорошену кімнату з забитими дошками вікнами. Перед очима постало обличчя хлопця з потягу, що дивилося на нього зверхньо, з відкритим глузуванням і недовірою. Цей вираз обличчя вибив з Техьона душу, розмазав тонким шаром по тому величезному дзеркалу в кімнаті для допитів. І це його доля? І ось із цим він має бути разом? Він не хоче. Не хоче! Не буде! До біса! Той хлопець злий, агресивний, невихований, не контролює себе від слова зовсім. Як його там звали? Чонгук начебто. Техьон якось не надто звернув увагу на ім’я.
Ще й так жорстоко посміявся з правди… І саме це Техьона ображає найбільше. Серйозно, цього разу доля помилилася, і Техьон точно ніколи з ним не буде. І начхати, що туди тягне чомусь немов магнітом, немов Техьон прив’язаний до нього невидимою ниточкою, яку той постійно смикає, змушуючи підходити все ближче і скорочувати відстань.
- Чому Теу? Ти змінив ім’я та не сказав мені? - Намджун намагається щосили розвіяти хмару напруги, що накрила їх столик.
Техьон відразу відганяє від себе важкі думки і слабо посміхається:
- Ні, це Джин усім імена перекручує, не звертай уваги. Зараз об’їмося смакотою, - він помічає темноволосого чоловіка з підносом, який мчить до них.
Намджун теж його помічає і не може позбутися думки, що з цим підносом той виглядає, наче господар, який бажає трохи подоглядати за власними слугами, а не як офіціант, який несе замовлення клієнтам.
- То як же тебе звуть, полуничко? - посміхається Джин, швидко і спритно виставляючи на столик чашки з гарячими напоями, великий шматок якогось яскраво-жовтого торта, який підсуває Техьону, і щось у високій прозорій склянці, що переливається всіма кольорами веселки.
«Полуничку» перекручує, душа в безмовному благанні піднімає руки, волаючи до милості небес. Втім, безрезультатно.
- Намджун, - тільки не перековеркай моє ім’я, будь ласка, тільки не зроби його чимось таким же нудотним, як ці десерти.
- О, Джуджу. Миленько. Спробуй десертик, це спеціальна пропозиція.
Врятуйте, небеса, мою грішну душу.
Техьон, вкотре, заливається гучним сміхом.
- Чому це звучить, наче ім’я бджоли з якогось безглуздого мультика для малюків? - обурюється Намджун, підсуваючи келих з десертом і уважно розглядаючи вміст. Виглядає наче смачно.
- А ти сам виглядаєш так, ніби вийшов з безглуздого мультика для малюків, - сміється Джин і йде до іншого столика.
- Що він мав на увазі? - Намджун оглядає себе, намагаючись зрозуміти, в чому річ і з чого він раптом став героєм мультфільму. Може, якось одягнений не так? Чи в нього на обличчі щось?
- Уявлення не маю, - сміється Техьон, запихаючись тортом. - Не зважай, він завжди такий. Але з ним весело. Спробуй краще, ти ніколи тут не був і не смакував.
Намджун обережно колупає ложечкою всередині і повільно підносить її до рота, все ще сумніваючись у тому, чи варто. Але всі сумніви розвіюються, коли на язику з’являється солодко-тягуче поєднання смаків, з якоюсь невеликою кислинкою. Намджун уявлення не має, що це, але тепер розуміє, чому клієнти терплять цього дивного власника кав’ярні.
- Я ж казав, що смакота, - тихо бубнить Техьон, помічаючи зростаючий інтерес брата до десерту.
Той тільки киває, спрямовуючи до рота чергову ложку.
Якийсь час вони мовчки насолоджуються, після чого Намджун піднімає голову на брата і пильно дивиться, не кажучи ні слова.
Техьон одразу ніби зменшується у розмірах.
– Що?
- З цього моменту ти повинен поводитися дуже обережно, - голос, як завжди, спокійний, але очі видають схвильованість. – Не ходи незрозумілими, підозрілими місцями. Запам’ятовуй де, коли був, хто може це підтвердити. Завжди пам’ятай, що тепер під пильним наглядом поліції, і вони тебе просто так не відпустять. Не давай їм жодного шансу повісити на тебе хоч щось, доки не знайдуть справжнього вбивцю.
Техьону хочеться кричати від несправедливості. Адже він не зробив абсолютно нічого поганого! Нічого! Але тепер має постійно оглядатися та хвилюватися про алібі. Але у відповідь на братові слова тільки киває. Як би Техьон не сердився, Намджун правий, це ж його робота, він краще знає …
- І, заради бога, постарайся не говорити про свої видіння в голос, - Намджун важко зітхає.
- Але ж я це не контролюю! - Техьон мало не кричить, на нього відразу обертається кілька пар потривожених очей. Він швидко стихає і опускає голову.
- Так, я знаю, - знизує плечима Намджун, - але ти все ж таки постарайся. І не зустрічайся з цим слідчим, та й взагалі кимось із поліції без мене. А якщо тебе заберуть насильно, то не відповідай на їхні запитання та вимагай адвоката. До цього, думаю, не дійде, але хто знає, ти повинен розуміти, як поводитися.
- Я розумію…
- Так, я помітив, як ти розумієш, - погляд стає суворішим. - Коли вибовкав усе в кімнаті для допитів, навіть не подумавши про мене згадати.
Техьон упирається чолом у стіл. Він сам уже стільки разів за цей час встиг себе полаяти за всі ті дії. Злякався, розгубився і забув взагалі, що він теж має права, а ще має Намджуна, який не остання людина у всесвіті адвокатів міста.
- Пробач, я просто розгубився, - бурмотить він, і Намджуну ледве вдається почути приглушений голос. - Більше не буду таким ідіотом, чесно. Але не зустрічатись із цим слідчим - складно.
- Чому це? Тільки не кажи, що він тобі сподобався.
Техьон зітхає. Сподобався? Ще чого.
- Це він. Той хлопець із потягу.
Кілька хвилин Намджун мовчить, раз-по-раз прокручуючи в голові всі можливі варіанти розвитку подій, і жоден з них йому не подобається.
І вже коли Техьон вирішив, що відповіді не дочекається, почув задумливе:
- Це погано.