Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Рідне серцю сіре, радянське місто зі звичними мені вже різними людьми. В цій квартирі я прожила все своє життя та завжди виходила на саме цю вулицю до цієї крамниці через невеличку стежку між будівлями з чотирма поверхами. Я вже не пам’ятаю коли в останнє бачила щось хороше в цьому місті, окрім фактору рідної землі під ногами що відчуваю з народження. Завжди я бачу ці прапори, що повинні бути рідними для мене але живучи тут та кожного дня нараховуючи їх більше двух сотень я всеодно продовжую бачити синє небо та жовті поля довкола. Я падаю перед ними на коліна і прикладаю до серця суху траву, відчуваючи розчулення, що викликали в мене сльози. Навколо мене наче літає перекотиполе - ніколо, самотність, і я можу віддати всі свої страждання цій сухій, жовтій траві, що проросла тут весною цього року, колихалась від вітрів все літо та сохла під палячим сонцем щоби тепер вислуховувати справді великі катастрофи дитини, що спеціально пішки йшла п’ять кілометрів щоби дістатись до поля, що відведено під пшеницю, між селом та великим містом. Сльози крапають на суху землю, скажений вітер підіймає завірюхами сухомлин над землею та знову кидає його наче грайливий кіт з впійманим маленьким мишенятком. Моє волосся розвивалося та заплутувалося через що в моїй голові прошмигнула думка про ще не скоре розчесування його дешевим гребінцем, який купила на міському ринку за десяток рублів. Довго, нудно та набридливо доведеться розплітати всі клубочки з волосинок, які зараз наче навмисно, безжально зав’язує вітер. Він закрив мої очі пасмами та через довгі, товсті через темну, дешеву туш що вже потекла щоками вії мені було всеодно, я продовжувала хникати і зтискати зуби між собою від почуття як мене розриває всередині від болю та нікчемності у цьому клятому режимі.
Було б прекрасно розровідати далі про свою неймовірну душевну біль своїй рідній подрузі дитинства - землі. Але через годину я вже стояла в повній поньства міжміській маршрутці, що підібрала мене дорогою додому. Грошей не залишалось, тому щоби оплатити за проїзд продала якійсь незнайомці свої цукерки, котрі лежали в кишенях ще з минулого року. Не хочу їсти їх, доки навколо мене аквафреш, екрани телевізорів з фейковими новинами та злі люди. Не до солодкого у цей час. У час всього мого життя.
Я опускаю очі до підлоги муршрутки, роздивляючись темно-сині кросівки великого розміру, що завжди дратувало та заважало. Принципово, я завжди вся собі заважаю цими великими, неповороткими копитами.
—Сподіваюсь, щурики чекають мене вдома, хочаб для того, щоби я дала їм чого поїсти. — тихенько мовила російською мовою, щоб не було проблем з водієм, людьми навколо, а потім вже й міліцією. Насправді, за кожен прояв українськості вони можуть прикінчити з моїм життям щоби не допустити розвал своєї жахливої машини брехні та омани. Я не знаю чим буду займатись вдома, але стовітсотково першим ділом напишу Дмитреві про своє внутрішнє самопочуття, він то єдина людина у цьому клятому житті, котрій я можу розповісти все, що завгодно і отримати повагу, розуміння, підтримку у відповідь.
На мене завалюється якась жіночка, що в телефоні дивилась відео з російськими стягами під пісню, що була створена на кістках маріупольців з Азовсталі. Я і не цікавилась тим, як вона називається, бо немає причини ознайомлюватись з брехнею ще більше, мені і чотирьох предметів пропаґанди в коледжі вистачає. Щоби отримувати гроші зі стипендії, доводиться вчити це все і вміти пересказувати таке, що аж на вуха не натягнеш. Пані кричить про те, що я стою на її шляху і мені треба посунутись щоби не заважати прекрасній, витонченій леді з пошарпаною сумочкою пройти до виходу що знаходився за цілий метр від мене, а найближча зупинка аж через 10 хвилин швидкого руху маршрутки. Ну якщо від цього зележить цілісність галактики та життя мальярдів людей, то мені не важко, клята стерво. Як такі мерзенні створіння існують і продовжують проквітати тут? чого вони хочуть досягти? Бісові царі, та щоб ви обдристалися та через жорстокі, не людські страждання потрапили прямісінько на сьоме коло пекла, лярви.
—Так, вибачте, проходьте. — знову відповіла я російською мовою, курва, як змістовно та інформативно, можна було ще кави запропонувати. На жаль, мені не потрібні проблеми від бананових правоохоронних органів, що охороняють лише свої кляті права і, на жаль, не водійські, хоча я ставлю під сувнів існування цього всього як такового в цій «республіці». До речі, на мене всю дорогу дивиться якийсь чоловік на сидячому місці біля вікна, що йому від мене треба? Ах, начхати, всеодно я вже доїхала до своєї зупинки. — Ваділа, біля театру!
Захлопнулись важкі металеві двері і зашуршали ключі. Полетіли мешти в усі прогнилі від вологи кутки та я попрямувала до кімнати де сплю разом з мамою, котра зараз пахом з батьком сиділа на кухні та п’яно сміялась від того, як їй погрожував високий чоловік котрий наче забув про існування ванної кімнати як такової. Сильно сподіваючись на те, що вони не звернули уваги на прибуття дівчини додому вже за час темної ночі і продовжили пити найдешевший алкоголь російського виробництва запах якого вже стояв на всю хату нагадуючи перегаром про тяжкий запой наче вже дорослих недолюдей, шо постійно втирають мені те кляте лайно про фейковість існування України та початок москви від Київської Русі та сексистські речі про те, що кожний справжній чоловік має з віку десяти років вчитись шукати гарних дівчат та використовувати їх наче іграшки - накривати лайливим килимом ненависті, роздратованості, жорстоко бити, знущатися, ґвалтувати.. З самого маличку я слухаю подібні лекції протягом декількох годин і намагаюсь з кожним разом найрезультативніше пропускати ці слова повз вух. Максимально набридло.
До знайомства з Дмитром я навіть уявити не могла, що існують інші бачення світу та зрозуміти, що всі ті сказані накуреними, потрісканими, бридкими устами «батьків» слова є повною брехнею, ганьбою у світі людей. З дитинства я вірила у це та намагалась йти за «правилами» радянської росії у відношенні до жінок як до худоби, котру треба лишній раз годувати, на жаль, не недоїдками, а нормальною їжею. Доросліючи, я ставала все більш агресивною до навколишнього серидовища, дратівливою, невгамонною. Я ставилась погано до людей своєї статі і могла навіть вдарити однокласницю, якщо вона з’явиться перед очима у невдалий час. Вдома батьки били мене мало не кожного дня і агресивно змушували мене перейти на наркоманський спосіб життя. Як зараз пам’ятаю ці крики, кров на стінах і руках, десятки синяків і подряпин на моєму тілі котрі було видно зпід футболки і особливо палевно виглядало влітку. Кожного вечора з мого носа текла кров коли я сиділа в кутку, забита ногами своїм кайфуючим від «поганого нікотину», боюсь вже його так називати, батьком. Тіло трясеться так, що аж не вдається встати на ноги чи якось поворохнутись, на голові обсипана штукатурка зі стелі вже наче пофарбувала коротке волосся в білий колір через що я була схожа на гуля-дедінсайда з аніме. Крики, нецензурна лексика, прокльони та шум повного армагедону доносились з квартири аж на весь темний, пустий двір де ніхто не мав змогу почути мої крики, а тим паче допомогти врятуватись від страждань. Я досі боюсь підвищених тонів у голосі та шугаюсь піднятих догори, особливо чоловічих, рук.
Тоді мене кинули до ванної кімнати та закрили але мені було всеодно що зі мною вже відбувалось, бо я не розуміла і не бачила предметів навколо - все було наче під водою, розмите, не зрозуміле. Біле світло що відбивалось від брудної плитки поганої, не вмілої кладки, засвітило у замилені сльозами очі і я замовкла, знову підповзуючи до кутка між пралкою і стіною, таким чином намагаючись марно врятуватись в чотирьох стінах від вже уявної небезпеки у вигляді неадекватних батьків. Краплі води зі зламаного краника надто повільно крапали в умивальник, звук від чого різав вуха та зжавався надто гучним. З квартири були чутні звуки швиряння речей та нестерпний визг мами. Благання на допомогу.
На щастя, цього вже давно не відбувалось через нестачу грошей у батьків на наркотичні речовини але я всеодно кожного разу прибуваючи додому молю Бога про вдачу на спокійну, тиху не лише за відсутності вибухання снарядів у місті ніч. Я написала коханому і як завжди не здивувалась його присутності в онлайні, припускаючи, що він зараз працює над новими архітектурними проєктами на предмети з коледжу, паралельно відповідаючи на повідомлення друзів. Він друкує!
—Привіт, Мальвочко, я знову весь день чекав тебе, можливо щось сталось? чи ти знову вирішила після пар прогулятись з подругами?)
—Ді, я нарешті знайшла час щоб виїхати за місто і відпочити на самоті. Це справді допомогло мені наче психологічна терапія. Я не знала, що так воно може бути насправді!
—А я казав, що це дієво) Ти за такий довгий час змогла вирватись з рутинного навантаження навчанням і на пів дня виїхати. Мені прекрасно зрозуміло те, як сильно ти нервуєш, пересуваючись громадським транспортом або вулицями щоби дістатись фінального з назнасених пункту. Ти була все мені розповідала. Тож, напевно подібні виїзди справді допоможуть тобі досягти меншої роздратованості.
—Напевно, так і буде. Їздитиму на поля частіше. Там повітря чистіше, не чутно цих гасел і музики їхньої. Я планую зараз продовжити робити ту саму скульптуру з глини у вигляді принцеси з бандурою, пам’ятаєш?
—Але ти ж її доробила ще давно, чи не так? Пам’ятаю, ти навіть засвітлинила її в твіттері.
—Так і було, просто… «Батько» розламав зранку бандуру на статуетці, називаючи це нацистським символом. Як завжди.
—Думаю, що тобі самий час придбати чорні пакети-мішки для його вже гніючого зсередини трупа. В мене немає більше сил на прояв ненависті до цього російського біса. Лиш журбенно шо тобі жити з цими пароноїдальними вигнанцями. Софіє, ти знаєш, що я ціную і плекаю твою роботу що скарб для мене, тому таке відношення воно виходить за рамки моралі людства.
—Дякую тобі що дав мені зрозуміти це, любий.