Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Незабаром почнеться зима але вже сіє білий сніг у рідне місто. поні кожного дня займаються справами, що прописали на папері та у бланках з пошуку працівників роботодавці. Їде потяг, розганяє перед собою падаючий сніг, гудить та вже знижує швидкість. Він доїхав до станції Дніпро, чим змусив поньство збирати речі та виходити до пункту прибування. Зустрічаючі жваво підвелися з лавиць, очікуючи рідних, друзів, коханих, серед яких і був головний герой Дмитро, що не відрізнявся від інших звичайних громадян одного міста нічим, окрім вайбу чим віяло від нього на кілометр. Деякі закінчували телефонні розмови, оправдовуючись тим, що в них з’явились справи, інші діставали судочки з їжею, напевно, для голодних мандрівників країною, а він, біжучи за вагоном коханої, даремно намагався упіймати її погляд в одному з досі заклеєних скотчем вікон. Війна закінчилась, а скотч залишився. Пролунав голос оператора: «-Потяг Луганськ-Львів зупинився в місті Дніпро.» після чого відчинились двері. Поні виходили, але занепокоєний Дмитро досі не бачив знайомого кольору волосся у натовпі. Він не міг більше чекати, грюцаючи копитцями об бруківку та нервово вздихаючи. У думках прошмигнула вся історія їхнього кохання через телефонний екран.
Ми познайомились 5 років тому. Вона знайшла мене в якомусь чаті де я писав про стан Донецької та Луганської областей під російською окупацією, бо тоді мене справді бентежило це через знайомство з українцями звідти. Отримавши повідомлення від незнайомки, я сразу ж відповів і таким чином ми почали спілкуватись. Мене досі смішить те, як вона в серйозпитала про те, чи не їдять укропи російських дітей, на що я з насмішкою та непорозумінням відповідав - ні. Ми не вороги, люба луганчанко, це тобі внушила пропаґанда. За ці 5 років багато що змінилось. Вона перестала вірити росіянам, повністю вивчила українську мову, виросла у справжню особистість, намала друзів і знайомих, досвіду і розуму разом з ним. Ми закохались одне в одного та планували життя на майбутнє. Щасливе, спокійне, працтовите, цікаве, важке майбутнє з внутрішніми та зовнішніми змінами. І перший етап - це зустріч у реальному житті, що відбудеться прямо зараз.
Дівчина вийшла з вагона лише з одним портфелем за спиною, після чого розгублено почала оглядатись навколо, перестрибуючи поглядом між натовпу, шукаючи схочого на світлину в телефоні парубка. В її очах досі відблискували сльози щастя після деокупації її міста. Все навколо вона бачить вперше. За все своє життя українську мову вона чула лише з голосових повідомлень коханого. І хоч вона розуміла все та дуже боялась говорити, досі не звикнувши до вільного життя. Дівчину пхнув якийсь чоловік, що різко, ніче він знає все навколо, впевнено пішов у потрібну собі сторону, розпихуючи людей навколо та штовхаючи їх, через що чолов’ягу облаяли та обкали погрозами. Різко вона побачила Дмитра та впізнала його стоячого перед собою. Він писав про те, як весело мив це гарно вкладене, пухнасте волосся з сестрою, шо змусила шукати фен прямо перед виїздом на зустріч з Софією, про що вона була заздалегідь попереджена.
— Мальво, вітаю тебе у своєму місті. —мовив хлопець коли підлітки зіткнулись поглядами тет-а-тет. Він нахилився наче перед королевою та гостинно взяв її копито у свє і ніжно поцілував. В цей момент серце дівчини налилось кров’ю та почало битись швидше, доки вона дивилась на нього. — Я знаю куди ми можемо зараз піти та поговорити. Насамперед мене здивувало те, на скільки ти гарна в реальному житті.. Отже, ти можеш нічого не говорити, кохано, просто пішли, я буду з тобою, лише не хвилюйся..— обережно попросив він та поглянув в зеленуваті очі Софії, почавши вести її за собою до виходу з вокзалу.
Чуже місто, чужий вокзал, інші люди та атмосфера. Він не міг залишити її на самоті в цьому мегаполісі серед шизоїдних наркоманів, успішних бізнесменів, звичайних не освіччених поні, зовсім не цікавих особистостей. Дмитро зобов’язаний охороняти свою дівчинку від усіх страхів навколо, він захистить її від загроз. Все навколо зовсім не рідне, не лежить до серця але надто цікаве, бо це місто як мінімум не було 10 років під російською окупацією, що по справжньому вбила її віру в людей. Весь цей час вона жила бідним життям, в бідному місті, з такими самими людьми та владою, що прогиналась під величезним валуном московського керівництва, що змушувало підчинятися та слухатися, жорстоко та з кожним роком все прогресивніше втираючи пропаґанду у мізки людей.
Вони вибіжали на площу перед вокзалом та хлопець різко обійняв свою дівчину, починаючи майже не плакати від переповнюючого його щастя. Зовсім чуже матеріальне тіло і на стільки рідна особистість - наслідки довготривалого інтернет-спілкування. Холодний осінній вітер здув на пару декілька листочків клену, що стояв поряд, і застрягли у волоссі за такий довгий час щаливих поні. Софа відчула як швидко б’ється серце її коханого та не звично для себе, наче не вміло, почала гладити його м’яке хутро на потилиці. За такий довгий час вона нарешті змогла відчути кохання в живу та торкнутись до цієї неймовірної персони, що зробила безсмертною Софку, створивши мільйон скетчів, тисячу малюнків, сотні артів та десятки картин з її зображенням.
— Я насправді не вірю в те, що це все відбувається тут і зараз, що це не сон.. Я неймовірно сильно хочу вірити в те, шо ти нарешті не моя уява, а справжня, жива людина, що вміє відчувати, думати, реагувати, комунікувати та торкатись мене… Ді, я незмірно щаслива. — прокоментувала це дівчина, відчуваючи себе наче в обіймах м’яких, біленьких хмарок, що огорнули її своїм теплим паром і приголубили прямо як і Дмитро у цей момент. — Я стільки часу мріяла про тебе, складала здогадки про зовнішній вигляд, який ти на дотик, поведінку. Обожнюю те, як ти жестикулюєш. Прослуховування твого голосу і спостереження за емоціями діє на мене наче антистрес. Відчути це здавалось раніше неосяжним! — на очах Софії з’явились краплі сліз від щастя та зневірення у правдивості реальності.
— Чшш… тепер ти тут, кохано. Я також багато думав про те, якою ти можеш бути в реальному житті, бо світлини з телеґраму ніколи не знайдуть у собі сил щоби передати всю прекрасність такої пані як ти.. Ти вчилась гарно фотографуватися з 2020 року коли я нарешті вговорив тебе зробити перше селфі і відтоді я почав вдкривати для себе на стільки гарну поні. — хлопець повів свою кохану в протилежну сторону від вокзалу, показуючи своїм друзям, які вийшли на перекур після дня практики за професією, що сунутись до нього максимально не варто коли Дмитро з кожаною. Він намагався не затримувати її увагу на собі щоби беззпалу показати ганяючим приколи пацанам, шо їм треба замовкнути та перестати ржати, щоби не викликати питань у Софії.
—Хах, так і є. В той час я дуже боялась самої себе та постійно намагалась видалити функцію камери на смартфоні. І тоді, і зараз моя самооцінка залишається плавати разом з качечками донецьким ставочком в задрипаному селі Макіївка. Тому я не дуже добре ставлюсь до таких довгих, красномовних компліментів, коханий.
—Та ти ж мене знаєш! Я шо думаю, то і кажу. —він посміявся і поклав копито на талію Софки, розправивши крила. — Для мене ти завжди будеш прекрасною, любо, навіть якщо ти не користуватимешся лікарською косметикою від акне та повністю закинеш догляд за своєю зовнішністю і здоров’ям. Не дай Бог, але в такому разі я сам почну займатись лікуванням та прикрашанням своєї Мальвочки, бо мені не важко підтримувати її зовнішній вигляд, що сприяє відсутності страху вийти в люди.
Коли Дмитро приобійняв її, дівчина відчула страх та наче скованність біля нього. Миттєво її тілом пробіжались муравки, а очі опустилися вниз. В думках Софії було лише питання про те, чи не міг би він відпустити її та спокійно йти до парку імені Лазаря Глоби. Вона не звикла відчувати такі різкі напів обійми, особливо від потенційно чужих, надто веселих панів, як Ді. Нервові клітини мозку напряглися, а на очах з’явилися сльози і вона все ж таки не витримала…
(продовження к коміксі, що знаходиться в Твіттері(тред та посилання на телеґраф). Посилання в акаунті).