Розділ: 4.

Треба розплющувати очі. Будильники мені рідко допомагали при моїй глухоті, якщо раптом не заснути з апаратом, тому виробилася звичка вставати рано. Нарешті побачивши світ перед собою, як тільки зміг відкрити очі, насамперед довелося сісти на ліжку. Дивно, заснув у вуличному одязі. Так похуй на себе мені давно не було. Але слухові апарати зняти все ж таки додумався. Ніхера не чути. Я глибоко вдихнув свіжого повітря, вікно у моїй кімнаті практично завжди відчинене.

Мозок нині слабко працював, згадувалися події минулого вечора чи пролітали якісь-то моменти в університеті. Адже я навіть не пив, щоб так забути. Старішаєш, Грею, всього двадцятку років прожив. Екран телефону показував сьому ранку. Відмінно, можу встигнути звалити раніше, щоб нікого не зустріти у квартирі. Просто чудовий план. Настільки, що навіть встигну прийняти душ. Шкода, що повернення до гуртожитку відбудеться лише ближче до новорічних свят. Бачте, глина і справді вагомий аргумент виселяти. Маразм міцнішає у цьому світі навіть у наймолодших…

Я рідко зустрічаюся з кимось у квартирі з двох простих причин: раніше я тут не жив, а якщо я й мешкаю тимчасово, то єдине, що я тут роблю, — сплю і миюсь. Навіть вживати їжу разом з цими людьми змушує брати тіло судомою. Моя ворожість має обґрунтоване пояснення: вітчим та його синок Леон. Зв’язала доля голубків ще років три тому, шкода, мати не розуміє, що тут все з першого моменту зустрічі прогнило. Все було б терпимо, але тупі підозри на крадіжку грошей, звинувачення в нікчемності та настроєного проти мене свого сина роблять моє проживання тут жахливим. Ну, знаєте, коли хочеться вмазати з усієї сили й харкнути ще на додачу, щоб нарешті від’їбалися від тебе.

Прийшовши додому, ні в чому не підозрюючи проблему, об одинадцятій годині ночі, я був їбать як здивований бачити перед своїм обличчям кулак. І так щотижня. Чим я взагалі заслужив на таке відношення від цього виродка? Та хрін його. Людям часто подобається ставити іншим палиці у колеса. Поки я навчався в школі, все було більш-менш непогано і спілкуватися з сім’єю, що прибула, виходило нормально. Але після вступу, життя до біса в барліг покотилося. Платити оренду приміщення, де я люблю проводити свій час за ліпленням фігур з глини, мені не стало чим ще на середині першого курсу та ось тоді почалися безглузді побої. Серйозно, як можна вкрасти гроші в людини, яку ненавидиш усією душею і будь-яка думка про неї доводить до нудоти? От і я не знаю. А вітчиму, мабуть, по приколу локшину на вуха всім вішати. І без того напружені стосунки з матір’ю через нього погіршувалися з кожним разом все сильніше.

Я не чув, як вода почала йти з крана душової. Тільки відчув холодні краплі, що приємно падали на тіло. Ох, це саме те, чого так не вистачало. Звичайного душу. Але часу замало, треба поспішати. Я не маю бачити тутешніх осіб. А щоб це здійснити, потрібно якнайшвидше зібратися і піти до університету, чекаючи на відкриття буфету. З вчорашнього обіду так і не вдалося нормально поїсти. 

Перед дзеркалом красувалося моє обличчя, трохи бліде і з новими синців. Попередні не встигли зійти, як з’являються нові. Тяжке життя ідіота.

Вдягнувши нарешті слухові апарати, налаштувавши їх, намастивши деякі рани маззю і швидко просушивши волосся, я нарешті вийшов з квартири. Тихо, темно та холодно. Всі сплять. Мусили спати.

На балконі під’їзду опинилася мати. Мабуть, курила. Цю тупу звичку я взяв якраз у неї. А може, шкільні роки з Нацу зіграли свою роль. Я глибоко зітхнув. Ну, не переривати ж своє улюблене заняття лише через зустріч з матір’ю. Все має бути непогано. Сподіваюсь.

Переступивши через поріг між під’їздом та балконом, я не втримався не поглянути на неї. Вічно зібрана та ідеальна: темне волосся зав’язане у високий хвіст, діловий одяг темних тонів та чорне, коротке пальто. Дивно, що вона ще носить підбори у такий холод, хоча часто скаржиться на погане самопочуття за низьких температур.

 

Я встав поруч, діставши цигарку. Вона навіть не глянула на мене, зробивши нову затяжку.

— Знову рано йдеш.

— Не люблю турбувати.

Міка повернула повільно голову, як у сцені із фільму. Колись тато казав, що погляд мами був найжахливішим, коли вона злиться. Напевно, вона завжди зла. Її очі пронизували холодом. А якщо я його люблю, це не означає, що він може мені не подобатись у деяких моментах. Як зараз. Вона довго витримувала паузу, випускаючи дим із рота:

 

— Тебе знову били? — говорить наче здивована.

— Знову.

— Брав гроші?

Міка коротко хмикнула, різко відвернувшись. Цигарку миттю загасили.

 

— Як ти взагалі можеш вірити цьому ідіоту, — не зміг стримати злості в голосі, що миттю прорізалася, як тільки вона поставила це тупе запитання. — Нудить від твого сліпого погляду на нього.

— На тебе теж важко дивитися, — мати плавно викинула недопалок у баночку. — А вірити ще важче, Ґрей.

— Ну, — я глибоко вдихнув гіркий дим, криво посміхаючись. Вона чомусь зупинилася, дивлячись на мене. — У тебе завжди було погано з розумінням людей.

Як же ця жінка любить дивувати зовсім в несподіваний момент. Вона посміхнулася, сунувши руки в кишені пальта.

— Поснідай. Ти останнім часом виглядаєш дуже худим, без сліз не поглянеш.

Ну, дякую, чого ще сказати. Рідко від неї можна почути хоч щось подібне. Та ще й із посмішкою. Не усмішкою. Пиздець, як страшно стало, невже щось трапилося і це тільки затишшя перед бурею. За що ця морока?

Але, як говорило моє життєве правило: якщо є затишшя в сім’ї, то точно щось станеться за її межами. Не знаю, чи буде цей день новим у скарбничці жаху чи пронесе, але шлунок справді просив хоч краплі їжі. А буфет ще закритий. Та й людей у ​​коридорах було не так багато, як удень.

Пара має початися о пів на десяту, а зараз лише вісім. Буфет відкриють о дев’ятій. І мені залишається стирчати у вхідному холі біля автоматів з кавою та печивом. Їжа з перебоями та хріновим режимом зменшує мій шлунок все більше і вживати багато їжі особливо не виходить. Обравши, яку каву мені пити, єдине, що залишалося, то це вибір чогось із солодощів у сусідньому автоматі:

— Ловіта, — я вичікуючи глянув на пачку печива за склом, — чи імбирне…

— Вітання.

Ну, блять, хто б міг подумати. Я секунд тридцять не підводив голову, щоб не бачити її обличчя. Та й правильно робив. Коли побачив її, захотілося тікати. Люсі стояла біля автомата з солодощами, зручно спершись на нього, обдаровуючи своїм фірмовим поглядом. Як липучка, що пов’язується за мною скрізь, де тільки можна. Вона зненацька відійшла від автомата, заглядаючи, чого в ньому взагалі можна купити. Я роздратовано відійшов до своєї кави:

— Ловіта дуже смачне печиво, — видала вона, натискаючи на кнопку поруч із печивом.

— Гей! Ти чуже право вибору поважай, — легенько вдаривши по руках Хартфілії, вона відійшла, а я забрав вибране нею печиво. Але, однак, вибір і справді був гарний.

— Та гаразд тобі, недоторка, — Люсі посміхнулася, поглядаючи тепер на мою каву. — Сніданок?

— Тобі самій за приколом ставити стільки тупих запитань?

— Подумаєш, трохи захопилася життям стрімкого хлопця, — блондинка іронічно розвела руки. Та ви що, у когось сьогодні гарний настрій? Дивно, блять. Карі очі трохи зацікавлено глянули на мене. Ах так… — Звідки ти такий побитий такий, Ґрею? Як не подивися, а з кожною зустріччю нова ранка. Може забезпечити моральну підтримку? Я можу.

У цієї дівчини сьогодні заднє місце точно шукало проблем. Її наполегливу поведінку, а тепер і тіло, що рухалося до мене з підозрілим поглядом, дуже напружувало. Жаль, щелбан дати не можу. Руки зайняті. Залишалося витягнути ногу вперед, не даючи робити нових кроків.

Блондинка не відразу зрозуміла, в чому справа, мало не ставши своїм підбором на мій черевик:
— Звідки в тебе вічно така дупа, що цікавиться всім підряд?

— Чудова дупа.

— Я не про це.

Люсі видала неприємний, задоволений звук, випинаючи вказівні пальці на мене. Та чого вона все перевертає догори дном…

— Просто визнаємо, що мені дуже цікаво спілкуватися з кожною людиною. Навіть з тобою.

 

— Ти намагаєшся обсипати мене компліментами? Прямо зранку? Зараз? Саме ти? — я похитав головою, відпиваючи кави. Гаряче, гадина. — Можеш просто звалити від мене в інший бік.

— Так багато «бу-бу-бу». Простіше, Ґрею! Якщо не можеш обличчя поміняти, то стиль мови може вийде?

— Та чого ти прилипла, як п’явка.

Якось так вийшло, але ми попрямували разом по університету. Я ближче до лекторію, а вона взагалі хрін зрозумій куди. Мабуть, ранок у цієї журналюги був неймовірно вільний. Впадуть на голову проблеми на порожньому місці. Та ще й у такому вигляді.

Люсі впевнено йшла поруч зі мною, все ще промовляючи стрімкі фразочки. До цього вона була не такою товариською. Не без винятку, звісно, ​​але щоб так уплутатися за мною. Може, дізналася чого?

Але все виглядало набагато простіше. Особливо, якщо брати до уваги її тупу поведінку. Якби ця блондинка хоч щось дізналася про «нас», думаю, таких бурхливих діалогів у нас зараз не відбувалося б. Навіть не знаю, хріново це чи добре.

— Я не прилипла, — Люсі відібрала в мене пачку печива. Ні, ну це вже взагалі нахабство вищого ступеня. — Спокійно, хірург, я лише допомагаю відкрити.

— Ти липнеш не тільки до мене, а й до моєї їжі, — я невдоволено забрав шматочок печива, що люб’язно мені віддала білявка. Вона лише хихикнула. — Це псує весь мій настрій.

— Кажу ж, не липну, — цього разу вона взяла печиво і собі. — Мені просто цікаво.

— Що?

— Чого ти бридкий такий.

— І все, блять, чи що?

Я мало не похлинувся і кавою, і печивом, і своїм життям. Ми зупинилися біля якогось вікна, щоб я поставив пластикову склянку на підвіконня. Ну і звичайно, Хартфілія почала стукати мені по спині, щоб я добре відкашлявся.

— А чого ще? Я не те щоб вважаю тебе таким, — блондинка задумалася. — Цікавіше, чому всі інші так думають про тебе.

— Це найтупіша причина спілкування.

— Чого вдієш, — незграбна реакція Люсі спрацювала на відмінно, сміх і чухання потилиці. — Сама не знаю, чому так.

— Чокнута.

— Гей! Це ти дивний, — Люсі невдоволено насупилась.

— З яких пір? — нарешті допивши свою каву, хмикнув. — Я до тебе ні на метр не наближаюся, адже сама лізеш.

— Ти забув, як ми зустрілися?

Люсі схрестила руки на грудях. Задоволено. І дуже. Вона прямо променіла злою радістю, мовляв, дивись: «Це ти, ідіот, все почав». Жаль відповісти їй нічого. Адже правда, блять. Я мовчки відкусив нове печиво, пожираючи її невдоволеним поглядом.

— Йди займатися своїми справами.

— До речі, про це…

— Гей! Люсі!

Ні з того ні з сього, хтось вирішив надіслати мені подарунок з небес як убитий діалог з Хартфілією. Її увага моментально перемикнулась з мене на Макса, як представився хлопець. Я бачив його в день оголошення груп, коли він під’єднався до діалогу з білявкою. Зараз студент виглядав неймовірно стомленим, враховуючи той факт, що на годиннику лише дев’ята ранку. Хлопець налетів на Люсі:

— Що трапилося? — дівчина миттєво перестала посміхатися, сунувши пачку з печивом мені.

— Проблема у нас. Таке марення, навіть не думало, що ці недоумки до такого дійдуть.

— Щось у групі з підготовки?

— Перша група, кураторів Хібіккі та Дженні, приперлася до нашого кабінету, де знаходилися всі потрібні матеріали за планом заходу та апаратура. У кабінеті особливо нікого не було, крім мене та Нацу. І те кожен займався своїми справами. Та ось хрін! Прийшли, мовляв, за дорученням студради та забрали майже половину виділених нам речей! Що це за маячня? Ти знала?

Макс був дуже емоційний, але лише голосом, обличчя було трохи злим, а руки засунуті в передні кишені бежевих штанів. Весела ситуація виходить з огляду на те, що тільки недавно Хібіккі рвався на захист білявки. Походу, у когось пішли недомовленості в колективі, що Люсі зараз здивовано переробляла почуту інформацію. Ах, бідна, зовсім не чекала на такі проблеми? Ось тобі й життя у суспільстві. Або як вона там казала.

 

— А ви пробували до викладацької навідатися? — подав голос я, допивши кави. — Може, розберуться.

— Звичайно, пробували, — Макс відмахнувся. — Але їм завжди начхати на звичайних студентів. Сам знаєш.

— Це як розуміти?

— В сенсі?

Ми обидва глянули на білявку. Несподівано, але Люсі вже була схожа на злу істоту з довгими, нафарбованими чорним лаком, нігтями й в діловому костюмі. Її обличчя відображало у собі всі нотки агресії, невдоволення та вимоги правосуддя. Бог ти мій. Невже дама надумала цю проблему якось вирішувати?

— Вони байдуже поставилися на прохання про допомогу? — уточнила своє запитання Хартфілія, схрещуючи руки.

— Виходить, так…

— Блондинко, тільки не кажи, що зібралася рватися до кабінету викладацького складу та мітити там територію на своїх, — я гулко видихнув. — Це буде твоїм найтупішим рішенням у цьому університеті. Після подачі на президента, звісно.

— Тільки ти не ний, — Люсі пирхнула. — Мій батько спонсорував не цих багатеньких ідіотів, щоб потім приходили до нас і забирали нашу частину.

— Ось! Ось! І я про це. Потрібно щось швидко робити.

Що за нісенітниця. Що за немислиму нісенітницю плете ця дівчина, йдучи у бік викладацького кабінету. Макс поспішав за нею. Він обурювався всю дорогу. Заливав вуха Люсі будь-яким маренням, намагаючись виставити себе незрозуміло як, паралельно скаржачись. Але вона не слухала його. Дівчина ніби провалилася у свої думки, мовчки киваючи та прискорюючись. Вона поспішає. На допомогу цим ідіотам? Ні, Хартфілія, так я тебе точно не уявляв. У голові не вкладалося, що ця блондиночка так завзято бігтиме на допомогу невеликій групі ідіотів. Чому… це мені так незрозуміло. Ніби вона жартує: «Та ні, Ґрей! Чого ти? Я просто роблю із себе святу, аби вся увага залишалася на мені. Подумаєш, правда?». Але чому неправда? Чому ця блондинка, підходячи до кабінету, зустрічає невеличкий натовп студентів із запитаннями. З потрібними питаннями у таких ситуаціях. І чому вона так правильно на все реагує? Спокійно, без крику, але всеодно зла. Хоч і подає це в голосі, коли ставить чергове запитання нашій групі.

Чорт. Чому я взагалі пішов сюди? Адже в мене пара через пів години, а я знаходжусь зовсім не в потрібному мені місці.

— Так! Вони просто зайшли та витягли всі наші майбутні стенди, апаратуру та папір. Мов у них паперу немає! — Нацу завив, майже кричачи. — Це найтупіше, що я бачив у своєму житті. Не універ, а комуністичний гурток.

— Ще в коридорі зустрівся з Дженні, — Ґажил болісно скривився. — Найнеприємніша істота після Хібіккі.

— Вона його помічниця? — Люсі ненароком потягнулась. — Гаразд, це не так важливо. З ким із викладачів ви говорили?

— Півгодини тому була лише Ганна. Зараз, може, більше прийшло, — коротко відповів Драґніл, нарешті помітивши мене. Він здивовано поморгав. — А чого ти тут, відморожений?

— Мозки відморозило, — вирішив вставити тупий жарт Стінґ. — Якщо так і лишилася Ганна, то нам дупа. Вона взагалі не сприймає людей. Особливо нормальних.

— Так, Стінґу, ти безперечно нормальний, — зареготав Ґажил. — Настільки нормальний, що поряд зі своїм соулмейтом готовий рідну матір продати. Ну чи половину потоку.

— Якщо я не можу брехати, це не означає, що я душевний уїбан!

— Не висловлюватися, — Нацу вдарив Евкліфа. — Треба придумати, що робити, доки всі не довідалися про те, що сталося. Ось потім буде реально дупа!

— Та чого ж тут думати? Валити до них і забирати все, — Ґажил закотив рукав светра. — Ці гібриди економа та юрки одразу зрозуміють, що можна, а що не можна.

— Хоч в якісь-то часи ми маємо бути інтелігентними панами, справді, шановні! — Стінґ лукаво посміхнувся.

— Ти тільки й бовтаєш якусь нісенітницю, — Люсі закотила очі. — Усім залишатися тут і нікому нічого не говорити, а особливо проявляти активну агресію! Зрозуміло?

— Ясно! — у голос промовили ці четверо недоумків. Що взагалі відбувається?

— І що ж тоді робити? — я хмикнув. Обидва куратори та вся компашка одночасно глянули на мене. О, згадали, що я також тут.

— Вам нічого, — знизала плечима Люсі. — Ходімо, Евкліфе.

— Що!? Куди? Гей! Не тягни мене туди! Господи, ні-і!

— Вона серйозно пішла до викладацького складу? — Макс приголомшено вирячився вслід блондинам. Ну, як вслід. Раз, два і вже у кабінеті. Ми стояли зовсім недалеко від нього.

— Дивно, що взагалі вся ця хрінь почалася, — задумався Ґажил, цього разу вже відкотивши рукав назад. — Навряд чи ці виродки так сильно хочуть дошкулити нам. У них якась сварказ цією чірлідеркою.

— Чірлідерка? — Нацу скривився.

— Де ти взагалі знаходиш ці тупі прізвиська? — я закотив очі.

— Погнали, там є отвір! Мабуть, зможемо почути щось.

— Ооо!

Невелике стадо поперлось до кабінету, товплячись біля трохи відчинених дверей. Мабуть, Хартфілія здогадалася не прикривати її за собою, знаючи інтерес цих ідіотів. Нацу, що не сильно поспішав за хлопцями, запитально вигнув брови:

— Як ти респавнешся біля Люсі кожну нашу зустріч? Ниєш, як не любиш блондинок, а тут…

— Тобі не спадало на думку, що випадковість іноді працює у дуже великих шансах? — ми неквапливо підходили до дверей, за якими вже чулися голосні, здебільшого жіночі голоси. — І що взагалі за респавнішся?

— Знову всю ніч грав, — Нацу позіхнув, заглядаючи через отвір. — А вранці чекав на неприємний сюрприз. Хіба в тебе пара не в половину?

— О пів на половину.

— То чого тут? Невже хвилюєшся за наше майбутнє? — хлопець хитро захихотів, за що отримав щелбан.

— Якщо цю лавочку прикриють, я буду тільки радий. Але ми обидва розуміємо, що цього не станеться.

— Гей, ви двоє, - невдоволено шикнув Макс. — Бовтайте трохи далі. Нічого не чутно.

— Пристрасті розжарюються й чірлідерцю за такі слова легко відрахувати. Дивися на Евкліфа, — Ґажил заіржав. — Він взагалі в’ївся шиєю в плечі. Ідіот із вбудованим детектором брехні.

— Які ж твої порівняння жахливі.

— Чого жахливі? Називати всіх своїми іменами ні як не жахливо.

— Замовкни вже.

— Я ще раз запитую: чому студенти іншої групи без жодних причин завдали шкоди моїй групі, так і ще на чолі іншого куратора? Хіба не викладачі мають слідкувати за дисципліною?

— Ти собі багато дозволяєш, не знаходиш? Яке право маєш на претензії в мій бік?

Вони стояли один навпроти одного. Неймовірно злі та горді. Ганна точно. Її погляд не міг не змусити не заткнутись, навіть ще не почавши говорити. Наче всі жінки викладачки в цьому університеті хочуть задушити тебе одним поглядом. А вона ще й помучить перед смертю. Але було щось дуже дивне в цій ситуації. Це схожість і Люсі, і Ганни. Не те щоб дві копії, але риси обличчя… неймовірно збігаються. Це трохи напружило.

Хартфілія здивувалася. Навіть очманіла від таких питань, що більше звучали як претензії. І дуже прямими. Ґажил тихо свиснув. Настільки гидко, що я не стримався обдарувати його стусаном по потиличнику:

— Ну, а чого? — він хитро захихотів. — Чірлідерка здулася. Подивися на її мордочку. Стінґ взагалі зараз помре на місці.

— Ех, - Нацу сумно зітхнув. — Правда. Чого ще можна очікувати від звичайних студентів?

— Такі позитивні.

— Звичайно, легко ставити такі питання, коли фактично ви не причетні до жодної зі сторін, — Люсі мало не виплюнула ці слова, дивлячись прямо в обличчя Ганні. Стінґ безпорадно смикав її за руку, як маленька дитина. — Легко не надавати допомогу студентам, що не дають жодної вигідної користі, чи не так? Ви поводитеся, як дитина, або сліпа.

— Сліпа? Хартфілія, вже тут вас не врятує ваш багатий татко, який може затьмарити будь-який неакуратний крок, — викладачка погрозливо вип’ятила вказівний палець, примруживши очі. Її голос був дуже високий та дзвінок. — Мало того, що ти дозволяєш собі немислимі речі з дорослою людиною, та ще й у такому тоні… Ти, Люсі, не можеш навіть нормально оформити заявку на президента, чого вже говорити про стан вашої групи? Незібрана, некомпетентна і легковажна. Можливо, воно і краще, що ваші матеріали забрали, — Ганна легко повела плечима, відкидаючи своє світле волосся за спину. Погляд стерви. Дуже неприємною. — За наглядом таких кураторів мало, що непогане вийде.

— Блять, — Нацу розгублено вилаявся.

— Не висловлюйся, головонько, — я зітхнув. — Сам знаєш цю систему.

— Але прикро то як…

— Зате Хартфілія непогано протрималася, — похитав головою Ґажил. — Їй після цього явно влетить.

І, чорт забирай, це було ще якою правдою. Шкода, тепер було страшенно незручно дивитися на обличчя блондинки, що здивовано дивилася на декана філології. Тут, Люсі, твій тато і справді не допоможе грошима. Цю жінку ніяк не пробити, судячи з мерзенного характеру. Стінґ щось невиразно шепотів їй. Швидше за все, просився звалити звідти від гріха якомога далі, доки їм не вліпили ще більше.

 

— Що тут відбувається?

— У кабінеті майже нічого немає! Чи це ви нас обікрали?

А ось і наспіла невелика частина жіночої аудиторії. Кана і Леві наближалися до нас із явним інтересом. Ну, звичайно, чого це компанія хлопців стовпилася біля прочинених дверей де відбувається хрін знає що.

— Походу грабіж, — усміхнулася Кана. — Вже хтось оддувається?

— Люсі й Стінґ, — Нацу сумно мотнув головою. — Краще б узагалі туди не сувались. Проблем у них явно по «не хочу» тепер буде.

— Та ну, — Альберона відмахнулася, штовхнувши Ґажила убік і сунула свою морду на його місце, щоб побачити те, що відбувається ближче. — Це дівчисько ще, мабуть, виверне все на свою користь.

— Ти добре з нею знайома? — я незрозуміло насупився. — Мабуть, ні, бо про неї складається взагалі інше враження.

— Вона моя нова сусідка, Фуллбастер. Я начебто говорила.

— Чого?

— Ось мій помічник, додайте в анкету Стінга Евкліфа. У нього не вийшло того дня подати заявку, у матері були проблеми, а ви вже робите такі поспішні висновки. Жахливо, — Люсі похитала головою, награно прикриваючи очі. — Так, Стінге?

Блондин, приголомшений ситуацією та сказаними словами, був трохи так у шоку. Стінґ нервово проковтнув слину, відкриваючи рот у мовчазному звуку.

— Господи, та він же брехати не може, — Леві прикрила рота рукою з переляку.

— Сімейні проблеми так пригнічують, самі розумієте, — Евкліф кивнув. — Я зараз все зроблю…

— І, що стосується події, — зітхнула Хартфілія, схрестивши руки на грудях. Ганна майже вибухала від злості, яку не могла виплеснути в обличчя студентки. — Не знаю, чи не хочете ви просто нам допомагати чи є якісь серйозні на те причини, але мій батько спонсорував не лише певні групи. Тому, як ви висловилися, може мені багатий тато і не допоможе, — на обличчі цієї чортівки з’явилася задоволена посмішка, — але чути про незрозуміло куди вкладені гроші він навряд чи захоче. Що думаєте про допомогу тепер?

Це було просто щось. Обличчя Ганни змінювалося зі швидкістю світла в емоціях, навіть не знаючи, на якій зупинитися. Напевно, вона підбирала відповідні слова, і неприємні, якщо враховувати її реакцію до цього. А самовдоволене личко Хартфілії всю ситуацію тільки напружувало ще більше. Ох, як приємно. Хоч це робив далеко не я, але відчувалося все чудово.

Ганна майже вставила слово. Усі у групі вичікувально дивилися, дуже нервуючи від майбутнього фіналу. Але вогонь злості швидко загасив несподіваний Мест, один з викладачів.

— Він весь час був у кабінеті? — здивовано прошепотів Макс.

— Він завжди був моторошним… — Нацу, як у тумані, був дуже захоплений ситуацією за дверима.

— Ага, натомість у нього під керівництвом були найкращі результати у студентів, — Кана закотила очі. — Давай, Люсіль, не підведи.

— То рвешся за студентське життя? — я зловтішно посміхнувся.

— Міс Ганно, — молодий викладач підійшов ближче до дам, — студентам справді потрібна допомога. Не варто так нагнітати над ситуацією, хоч Люсі й була трохи нетактовна.

— Та що ви, — Ганна пирхнула. — Є пропозиції?

— Я без проблем можу взяти вас під своє крило, — Мест серйозно подивився на двох кураторів. — Але ви маєте працювати на зношування і в підготовці університету, і до майбутніх виборів президента.

— Ми намагатимемося, містере Грайдер, — Люсі розпливлася в добрій усмішці. Настільки сонячною… Щоб твою матір, Фуллбастер, куди тебе заносить.

— Так, точно… — Стінґ весь покрився потом, хапаючи блондинку за руку і витягаючи бігом із кабінету.

— Дякую за допомогу, містере Грайдер!

Насамкінець ці слова Люсі вже кричала. Евкліф зачинив двері до кабінету викладачів і виштовхав блондинку звідти силою. Весь гурт накинувся з диким радісним криком на кураторів. Більше на Люсі, звісно. І без мене, звісно.

— Люсі, це було чудово! Без розуміння, що трапилося, але ти молодець! — Леві стрибала на місці, ляскаючи долоньками.

— Так плавно уникнути покарання ще вміти треба. Моя поважна повага та одне красно дякую. З Местом наші справи точно підуть у гору! — Макс примудрився зробити напівпоклін.

— Та гаразд вам, — Люсі включила свій режим незручності, з дивним сміхом і чуханням потилиці. — Я ж ваш куратор.

— Так! Саме! Найкращий куратор! — Нацу закинув руку на плече білявки. — Ні краплі в тобі не сумнівався.

— Звичайно, - Кана вліпила невеликий щелбан. — Молодці.

— Точно, - Ґажил засміявся, тикаючи пальцем у Стінга. Він зблід, мов поганка, стоячи бовваном. — Ти як збрехати примудрився?

— Це була часткова брехня, — його голос був страшенно тихий, не як завжди. — Мені пощастило, що Юкіно сьогодні немає в універі… Інакше б і слова промимрити там не зміг. Ніколи більше не роби так!

— Пробач, — Люсі потріпала його по волоссю. — Але я взагалі не збиралася продовжувати подання заявок на президента. Тут добряче постаралися дехто…

Її карі очі ніяково подивились на мене. Я весь час стояв осторонь, уже навіть думав мовчки піти, щоб не вписуватись в цей діалог, але щось не виходить. Ноги ніби приклеїлися до одного місця, і я мовчки спостерігав на загальну радість. Напевно, і справді весело. Мене це мало стосується. Адже я навіть не думав сюди вписуватися, чого вже. Повз проходив.

Люсі посміхнулася, дивлячись на мене. Ну, і чого? Гей, блондинка, коли ти зрозумієш, що людей зайобувати своїми дивними фразами та поглядами не найкращий варіант. Хоча… зараз вона випромінювала більшу симпатію, ніж зазвичай. Через скоєний, необдуманий, тупіший, але страшенно крутий вчинок? Напевно. Не хочу думати. Перестань, блять, думати, прошу тебе, Фуллбастере. У тебе не виходить пропускати потік думок без цієї блондинки останнім часом.

— Люсі, чи не хочеш з нами сьогодні на свято врожаю? — Леві підхопила її під руку, дивлячись знизу. Дівчата були дуже різні в зростанні, з урахуванням того, що Хартфілія і так низька.

— Урожаю? — Люсі серйозно здивувалася, оглядаючи групу поглядом. — Хіба він не в жовтні був?

— Пф, — Нацу махнув рукою. — У жовтні зливи були, тож перенесли на початок листопада. Ось сьогодні якраз останній день. Феєрверки у парку будуть! Ти точно маєш туди потрапити.

— Ба, може, багатенькі дівчата не дуже люблять міську метушню, — я несподівано вписався в розмову. І куди мене язик останнім часом заводить. — Вмій правильно пропонувати.

— Це швидше за втрачені в житті медики не особливо сприйнятливі до таких речей, — Кана дістала свій термос. Не минуло й пів години.

— Ні! Мені буде дуже цікаво, — Люсі винувато помахала ручками. — Буду дуже рада з вами побувати там.

Чудово. Просто супер. Вписуєшся в компанію плавними, граціозними вчинками та рухами. Мені ще вчитися і вчитися в тебе, Хартфілію. Компашка явно пожвавішала, коли почала планувати сьогоднішній похід до парку на фестиваль. Тепер мені тут точно не було, що робити. Виступподивився, висновки зробив. Ну, як зробив, я лише більше заплутався. Образ Люсі все життя вимальовувався дуже іншим: лицемірним, нахабним та фальшивим. Вона мені не подобалася. Не можу сказати, що завжди це відчував. Напевно, неприязнь після розчарування в людині ще сильніша за звичайну. І в результаті, коли ти бачиш перед собою людину, яку готовий відправити на вірну доріжку смерті, ти трохи охуїваєш, так би мовити. Її поведінка, манера мови, вчинки суперечили моєму сформованому образу. Єдине, що точно було прямим попаданням, це «балакуча Хіме». Принцеска все ще залишалася дівою в душі. Як же все заплутано.

— Підеш з нами?

— Смієшся?

На диво швидкий день. Дві пари й невеликий обід у столовці так швидко проскочили перед очима, здавалося, що те, що сталося сьогодні в кабінеті викладачів, і все інше — це два різні дні. Але все було набагато простіше, саме тому свою чудову решту я проводжу на задньому дворі універу в компанії з Нацу. Він щось розбризкував із балончика на свій малюнок, а я мовчки курив. Майже мовчки. Поки він не почав знову ставити свої тупі питання:

— Ну, ти так добре вписуєшся зі своїм песимістичним сарказмом у наше суспільство, що без тебе ми безперечно нудьгуємо, — він усміхнувся, сховавши балончик у свою сумку через плече. — Та й Люсі з тобою, походу, найкраще ладнає.

— Чому ти такий їбанутий, Нацу? — я видихнув, водночас випускаючи тютюновий дим. — Ця міс ладить чудово навіть із найнеприємнішими людьми.

— О, гаразд, — Нацу закотив очі, сівши поруч зі мною на сходинці. — За статистикою: ти перша людина після Кани, хто проводить з нею більше часу.

— Навіть цікаво, хто цю статистику встиг зробити.

— Ну, гаразд, я не враховував її одногрупників. Зі Стінґом вона теж забагато проводить час…

— Навіщо ці тупі факти?

— Та як навіщо, — Нацу задумливо підпер щоки, відклавши малюнок поруч із собою. — Просто Люсі дуже неточна особистість. Начебто звичайна студентка, але тут явно щось не так!

— У детективи записався? — я посміхнувся, загасивши цигарку. — Ти вже пробач, але мені до неї немає жодної справи.

— Ага, звичайно.

Ми обидва замовкли. А такої незручної тиші з Нацу рідко можна зустріти у житті. Тільки якщо цей ідіот про щось думає. А це дуже небезпечно суспільству. Ну чи для мене в основному. Драґніл нарешті подав звук:

— Отже, не підеш?

— Я ввечері до студії. Сто років там не був. Та й не до розваг мені, Нацу…

— О! — хлопець підхопився, радісно підстрибнувши. Ну ось, бля, будь ласка. — Якщо ти в студію, то зможеш забрати мої наклейки на мотоцикл! Ти мені їх місяць донести не можеш.

— Ну, візьму, а далі що ти надумав?

— І принесеш мені їх у парк, — Нацу закивав головою. — Без заперечень, льодянику, подзвониш, як підходитимеш!

— Нацу, блять, ти куди ти йдеш. Гей! Трасця…

Скажімо так: колись навіть мене відвідували думки про ванільне щастя зі своїм соулмейтом. Зустріч, що одного разу стане найбільшою в моєму житті. Багато радості та щастя. Ну як буває у дітей. Наївні мрії про прекрасне майбутнє, де все гаразд і ти все зміг. Не завжди я був негативним гімном. Але став. І саме реалістичні думки про майбутнє вже не вбивають, коли ти зміг упокоритися зі своєю долею. Бути рознесеним у гівно через свою нову родину? Звісно, ​​ось воно. Розчарувати всіх своїх друзів, не залишивши грама надії? І це тут. Зруйнувати всі мрії своєї матері про хороше майбутнє? Зречення батьків теж тут!

Я не хочу мати нічого спільного зі соулмейтами ні за тупими забобонами, ні через підлітковий максималізм, що не пройшов. Я просто хочу спочатку хоч розібратися в собі, аніж йти в болото до цієї білявки. Ненавиджу блондинок. І все ж. Саме це я й роблю, щоразу натикаючись якимось боком на цю дівчину. Щоразу я не можу зрозуміти, чому вона не відповідає моїм очікуванням. Тобто заниженим. Все, що вона робить, так це руйнує їх. І мене це дратує. Я не хочу бачити її у доброму світлі. Людину, яка змогла зруйнувати моє життя, я так блять взагалі не хочу бачити.

І все одно я суперечу собі. Прямо зараз, відчиняючи двері до студії. Якось я хотів поступати разом з Нацу на мистецтва, думаючи, може там мені пощастить відірватися від проблем навколо мене. Навіть тут мене обламали, відправивши до меду. Не дуже я й шкодував, може, хоч у житті зможу влаштуватися. Але пристрасть до мистецтва в мене залишилася і з’явилася якраз у проміжку після спілкування з балакучою Хіме.

Я ліплю скульптури. З глини. Це як дуже поглиблене хобі, якому я присвятив багато часу. А після закінчення школи, коли випустився із академії, зберігати свої твори не було де. Ось і примудрився знімати невелике приміщення десь у дупі міста, залишаючи там більшу частину своїх матеріалів. Дізналася б мати, куди частина моїх грошей йде, сто відсотків лютувала б. Але вона цього не знає, тому витрачати весь вільний час на своє геніальне ліплення я готовий до нескінченності.

Навіть попри дві незакінчені роботи, що стояли неподалік робочого столу, я почав ще одну. Ну що ж, якщо я не можу побудувати логічний ланцюжок у характері Люсі, може, мені вдасться зробити її портрет? Напевно, найточніший портрет, що міг існувати на планеті:

— Ні фотографії, ні точних рис… — бурмотів собі під ніс, сідаючи на стільчик. У невеликій студії було темно, світло горіло лише за моїм робочим столом. Я закотив рукав кофти. — Але параметри все одно потрібні навіть для таких блондинистих монстрів.

Тонкий чорний фломастер, маленькі літери та цифри неподалік мого зап’ястя. Мені завжди було зручно використати саме руку для запам’ятовування того, що мені потрібне. Жахлива звичка з огляду на те, з чим життя мене пов’язало. Але зовсім на це начхати. Коли параметри були визначені, глина підготовлена, слухові апарати вирубані до дідька і каркас стояв перед моїм обличчям — почався копіткий процес виготовлення портрета. Ох, блондиночко, дарма ти так заносиш мене в нетрі пригнічення самого себе.

Час летів, руки працювали, а телефон світився кожні десять хвилин від повідомлень. Нацу як завжди не міг вгамуватися. Панікер, кожен крок готовий контролювати, аби все пішло за його планом. Гаразд, праці не складе зазирнути до цих недоумків і віддати нарешті наліпки Драґніла. Його рідня не дуже оцінила водіння байка, а дати можливість прикрасити транспорт йому теж не світило. Саме тому я був мостом між набитою дупою його предками та гарним червоним байком з принтом вогню. Довбанувся у кінець.

Портрет не був зроблений і на половину, лише основа голови. Образ Люсі у моїх думках при згадці про неї завжди був зухвалим і отруйним. Зі зустрічі все трохи змінилося, але як же мозок не хотів сприймати цю блондинку як одну й ту саму людину. Наче дві різні особистості: одна пише на руках мені щоразу, коли вважатиме якусь тупість дуже цікавою, а друга спокійно спілкується зі мною в реальному житті та жартує тупі жарти, як і Нацу. І чому все це одна й та сама людина? Кілька разів мимоволі шкодував, що моя дурна незібраність довела мене до тієї зустрічі після таксі. Податливий на емоції ідіот.

Восьма година вечора. Світло в майстерні загашене. Двері зачинені. Холодний вечір у світлі вуличних ліхтарів. Недовга прогулянка вздовж центральної вулиці міста і вже за п’ятнадцять хвилин я стояв на вході до парку. Такий галасливий, барвистий та яскравий. Багато ліхтарів, стендів із їжею, магазинчиків, конкурсів. Міське свято завжди приносило стільки тепла звичайним людям. Безтурботна ілюзія без проблем на пару годин відмінно підходить таким, як мені. Але бажання говорило зовсім про інше:

— Де ти? — Я набрав Нацу. Його завзятий сміх на тлі трохи кольнув по хворому.

— Підходь до лав із конкурсами. Я там зараз буду!

— Швидше.

Вони були недалеко і юрмилось людей там знатно. Особливо невгамовних дітей, що кричали кожну секунду. Впав в око один дуже сумнівний конкурс для соулмейтів: парочки працюють разом і шукають якогось предмета заплющеними очима. Господи, що за марення. Але люди й справді люблять таке, раз там зібралося найбільше народу. Усі сміялися, хтось кричав слова підтримки, а ті, хто переміг, радісно обіймалися. Прям ідеальний світ! Але очі метнулися на знайому блондинку, що самотньо стоїть неподалік цього збіговиська.

Як дивно дивитись на неї. І взагалі усвідомлювати хто вона. Досі не укладається, що це дурне дівчисько мій соулмейт. Стоїть тут одна, з карамельним яблуком на паличці та підозріло сумно спостерігає за конкурсом. Та ви що блять! Ситуація з боку виглядає ще дурніша, ніж коли ти думаєш про її реакцію на її ж проблему:

— Одна? — не втримавши, я вже стояв за спиною білявки, видно налякавши, коли дівчина перелякано обернулася. — Стільки нових знайомих з’явилося, що нема з ким поспілкуватися?

Блондинка підібгала губи, опустивши погляд. Адже зазвичай хрінь безглузду починає молоти. Я мимоволі посміхнувся, зовсім трішечки.

— Та ні, — Люсі відкусила солодощі. — Трохи загубилася.

Її погляд повернувся на конкурс. Карі очі так хвилюючи щось виглядали. Навіть незвично бачити її такою млявою.

— Знаєш, — вона несподівано заговорила, не обертаючись, — ніколи не зможу зрозуміти соулмейтів.

Ніхерова заява. Особливо від неї та особливо мені. Хартфілія незрозуміло хмикнула, наче нахабно. Її поведінка найдивніша, що я коли-небудь бачив у своєму житті.

— Чому?

— Та звідки я знаю, — таке незвичайне зітхання, поведінка та рух тіла. Вона завжди здається неймовірно плавною та зібраною. Але не зараз. Втрачена та сумна. — Начебто у всьому світі тільки ви призначені долею один одному, а наче вас взагалі немає. Та господи, ті ж Стінґ і Юкіно… Не вміють один перед одним брехати. Що взагалі за марення всесвіт підносить людям? Це так дивно.

Чому ти так помітно нервуєш, Люсі? Сумна, нервова та безпорадна. Як втрачена дитина. Можливо, я її розумію. Так, безперечно розумію. Бачу, як вона плутається у своїх думках за будь-якої незрозумілої дії з мого боку. Але не розуміє, чому це відбувається. Ніколи я так добре не бачив людину, як зараз. Її замішання. Таке хрінове почуття, Люсі, і тільки через те, що ти той самий соулмейт.

— У тебе він є?

Вона розгублено ховає очі. Гризе своє карамельне яблуко і дивно тупцює на місці, лише тихо вимовляючи «так».

— У тебе?

І саме зараз вся та втраченість миттю випаровується, ховаючись за нахабною усмішкою прямо перед моїм обличчям. Кого ти обманюєш, Хіме, за цією дурною усмішкою.

— Просто мрію, щоби його не було.

— Хто б сумнівався.

Феєрверк над нашими головами несподівано відвернув від усього. Що ж, це було справді красиво, навіть у такій сумнівній компанії.