Розділ: 3.

«Блондинка, з невисоким зростом і середнім розміром грудей, карі очі, що дісталися від улюбленої матері. Струнка статура, яка стала такою з роками хороших тренувань і правильним харчуванням, претендує на пост президента в торговельно-експортній компанії батька (природно, після його відходу). Мріє бути найправеднішою журналісткою, що навряд чи збудеться у будь-якій формі. Люсі Хартфілія, дев’ятнадцять років, рак!

— Це не біографія, а посмертний лист із фактами про твоє життя.

Альберона нахабно в’їхала мені в обличчя. Легенько, як належить студенткам філфака з похміллям.

— Я не дописала! Ну, потерпи ще десять хвилин. У мене творча криза, я гадки не маю, що писати…

— Йа-йа, мадам, мені в житті терпіння ніколи не вистачало. Але Драґніла я терплю.

— Це хто кого терпить.

— А? Не подобаються мої методи спілкування? Але біографія реально хрінь підлітка з його щоденника. Твій максималізм восьмикласниці не скінчився?

— Йому не було часу і починатися, — очі підозріло примружилися. Було трохи прикро, що в той момент на думку прийшло лише демонстративно відвернутися, підперши підборіддя.

— Бідна-бідна Люсі, прогаяла щасливі шкільні роки. Чого й ворогові не побажати… Жартую. Хрінь цілковита ця школа, заздрю ​​білою заздрістю.

— Знову ти починаєш незрозуміле мені марення, — я болісно завила, жбурляючи листок паперу на смітник. — Люди підлі, нікчемні та гидкі. Нічого не буває рівноважного.

— Балакаєш як один придурок.

— Який придурок?

— Як би адекватно пояснити…

Не важко було здогадатися про кого йдеться. На обличчя наповзла усмішка. Ось з Ґреєм мені точно не зрівнятися у гнобленні життєвих ситуацій. Медик хоч і не відразу дає зрозуміти, що в нього на думці, але було чудово видно його депресивно-мляве обличчя і за кілометр.

Загалом, Люсі Хартфілія до ваших очей! Так, зовсім писанина за душу бере, що й у голові відбувається каша з дивних завуальованих речень. Але якщо на те пішло, то нехай!

Моя біографія найнудніша у світі, саме тому я вмію писати про все, але не про себе. Абсолютно будь-яку тему я готова вижити з себе на максимум, але коли мова заходить про себе… Постає питання, до чого біографія? Саме одне із завдань журфаку — вміти подавати інформацію. У моєму випадку: «Біографія для журнальної статті у вашому виконанні». Та щоб ви вдерлися зі своїми особистими життями! Писати про когось, писати комусь — все це практично ніколи не мало для мене значення. Я люблю все, що пов’язане із творчістю. І побалакати, до речі, теж люблю. А ще кримінал. Іноді пхати носа не у свою справу. Саме тому я встряю в будь-яку ситуацію, будь то проблемна чи весела, після переходу на другий курс журналістики.

Точно, я навчаюсь на другому курсі. Точніше, повноцінно почала навчатися! Це була моя мрія, одна з найбільших після загадки з соулмейтом, звичайно. Лише у жовтні, кілька тижнів тому, мені вдалося нарешті вступити на повне навчання в університеті Мьобіусу, де до цього вся моя освіта проходила заочно. Не те щоб це складно. Прошу вас, точно ні. Після довічного навчання вдома, без шкіл та типових підліткових буднів, стає зовсім начхати. І як я рада, що мені вдалося почати вчитися у звичайному освітньому закладі! Хоча про звичайне трошки перебільшено.

У моїх починаннях я намагаюся бути старанною студенткою: здавати все вчасно, не грубити одногрупникам, допомагати старшим і активно брати участь у студентському житті. Що ж, це досить активний план на два тижні. Все це я невинно виконую. Але щось мені починало підказувати, що в цьому є якась каверза…

— Гаразд, не світить звання гарного збирача інформації? Значить, пишемо все підряд.

Мої кісточки пальців гармонійно хруснули, разом із шиєю та плечима. Я потяглася на своєму робочому місці, прилипаючи до клавіш ноутбука. Вордівський лист поступово наповнювався довгими рядками з червоними виділеннями. Я писала. Знову свою біографію. І вже навмання. Якщо не виходить в красиві бредні, як у моїй прекрасній голові, то просто писатиму все підряд, а вже потім думатиму про красу написання. Старий, добрий спосіб того ж дідуся дворецького.

Стало приємно. Обличчя осяяла тепла посмішка. Я тихо зітхнула.

Моє життя не зовсім цікаве. Жодної іронії! Я, загалом, дочка відомого бізнесмена з експорту товарів, Хартфілія, діва з розумом, найкраще надбання сім’ї, надія на велике майбутнє і помилка, як моя нога переступила поріг Мьобіуса і я потрапила в журналістику. Це сталося випадково, як іноді буває. І дуже спонтанно. Знаєте, все життя хочеться від когось втекти, кудись, де точно тобі буде набагато краще. Я зробила так само. Захотіла та втекла.

 

«Перша чернетка: радісне дитинство у колі люблячої сім’ї, перші спогади про приємні слова від батьків, подолані труднощі дорослішання і так багато кохання. Моя пора дитини була найщасливішою та найприємнішою. Я ніколи не запитувала себе про моє постійне знаходження будинку, я була рада проводити весь свій час з мамою в саду, слухаючи неймовірні історії. Але це було настільки давно, що здавалося несправжнім (обов’язково відредагувати!)».

«Друга чернетка: дуже неоднозначно. Спочатку, все відбувається поступово і я досі не розуміла, що щось у моїй черзі дій, що йдуть, не так. Своє навчання я почала з десяти репетиторів, з болем, невдоволенням та тихим плачем у подушку. Я не хотіла засмучувати батьків. Але вони ніби спеціально робили все, щоб засмучувати мене. Це не правда! Будь-який батько хотітиме для своєї дитини кращого. І, звичайно, мріяти, щоб у всіх сферах життя він влаштувався чудово. Я також хотіла.
Одного дня на моїй руці з’явився напис. Дивний, трішки кострубатий. Того тижня я так багато панікувала і розповідала про цю карлючку всім і кожному. Я стирала її, але вона не зникала. Я сиділа у ванній по дві години, але нічого не сходило. Напис іноді втрачав свій колір, ставав бляклим, але через кілька годин його хтось наводив. Мені хотілося навіть плакати! Що ж відбувається?
Але з’явився другий напис. Сльози відступали. Було тільки тихе, полохливе дихання в моїй кімнаті. Я сиділа на білому пухнастому килимі, спостерігаючи, як за приємним печінням на руці йшов напис: «Чому ти не відповідаєш?».
Після цього злопам’ятного вечора наступні п’ять років були неймовірними лише завдяки тому хлопчику, що писав мені на руках. Ми спілкувалися вночі, коли ніхто не бачить; у часи, коли комусь із нас було дуже погано і теплі слова так гріли руки. Я чекала щодня від нього написів на руках. Про що він цього разу говоритиме? Чи буде він щасливий, чи злий? Невже знову напише «балакуча хіме»? Я так любила ці розмови.»

 

Як же це давно було неймовірно! І скільки мені вже стукне за пів року? Двадцять?

— Гаразд, Люсіль, я пішла.

— Що? Куди? Я думала, ти ще читатимеш свою біографію. Мені потрібно більше прикладів!

Кана натягувала на себе чоботи з каблуком, дуже голосно коректуючи. Вона чомусь сиділа посередині нашої вітальні в гуртожитку, а не на спеціально поставленому стільчику біля вхідних дверей. Я вийшла зі своєї кімнати з порожнім кухлем від кави:

— Я тобі філолог, а не письменник, Люсі, — вона нарешті засунула ногу в взуття, досить застебнувши замок. — І на мене чекає Драґніл із походом до кафе з раменом.

— Нацу? — я трохи задумалася, згадуючи, що Альберона не особливо шанує хлопця з мистецтв. — Ти ж його терпіти не можеш.

— Та можу я його терпіти! І хто цурається халявного обіду?

— Дивна ти.

— Натомість на курс не поступаю із середини жовтня.

— Ця фраза почала бути неактуальною ще на третій день нашого знайомства.

— Я пішла.

І двері голосно грюкнули через протяг. Я залишилася одна в нашій невеликій «квартирці». Так вийшло, що татко заселив мене в апартаменти краще, ніж звичайна кімната. Але тут моїх заперечень не було. Що правда, то правда, але з цього боку я виглядала якраз донькою бізнесмена та з гарним гаманцем. Подумала так, ніби це не так.

На годиннику дванадцята година дня, а це означає, що мій суботній режим віщував одну дуже сумнівну щотижневу зустріч.

Незабаром я незграбно тупцювала біля входу в гуртожиток, вибігши у звичайному повсякденному одязі без жодного офіціозу, як я зазвичай вбираюся в університет. Сьогодні було похмуро, а вітер так і норовить продути спину. Неподалік припаркувалася знайома машина. З неї вийшов літній чоловік із палицею, несучи в руках паперовий пакет:

— Доброго дня, Люсі.

— Ох, — перше, що хотілося висунути у бік дідуся. А вже згодом вітання. — Добрий, дідусю.

— Бачу, ви дуже привітні сьогодні, юна пані, — чоловік коротко посміхнувся, простягаючи паперовий пакет. Я акуратно взяла його до рук. — Сподіваюся, ви щодня бігаєте?

— Вдамо, що так…

Містер Олівер. Дідусь, як я звикла його називати, хоч таким він мені не був, бо є просто дворецьким нашої сім’ї. І, мабуть, найвідданішим, інакше пояснити його терпіння до роботи з нами ніяк не можна. Він із батьком із самого заснування бізнесу й упустити таку вірну людину тато не міг. Тримати вірних людей при собі в його звичку увійшло, а це занапастило і маму, і мене змусило піти з дому. Щосуботи дідусь Олівер приїжджав із паперовим пакетом, де були його фірмові булочки… з кокосом. Так, це був безумовно найдивніший дворецький.

— Вам треба більше проводити час у спорті — гарний, старечий голос приємно долинав до вух. Хіба що посилання не дуже.

— У мене часу немає, — я засунула руку в пакет за ласощами. — Це студентське життя забирає багато часу. До речі, дідусю, а ти як би описав своє життя для журналу?

Чоловік замислився, підкинувши свою палицю. Чекаючи ці злощасні три хвилини мовчання, щоб довести мене до нервового тику з булочкою в роті, він нарешті посміхнувся.

— Думаю, аж ніяк. Я лише звичайний дворецький. Краще поговоримо про ваше життя у рідному домі, як вважаєте?

Я голосно заволала. За що мені такі страждання?

Дідусь приїжджає сюди довбати мене. Повернення додому для всієї родини дорівнює картині нового рівня — «Блудна дочка». Не те щоб я блудниця, але всяке в них на думці грає. Ох, достеменно, в біографію це варто вносити?

Хоча навряд чи викладачам сподобається читати про батька, який проспонсував масштабний захід університету, що він так прагне насильно повернути свою доньку додому. Звідси назріває питання: чому він взагалі проти мого перебування в університеті, коли не проти вкласти у нього гроші? Я й до цього тут навчалася заочно, але донедавна у секретному форматі пройшла вступні іспити у жовтні. Саме через це мій навчальний курс розпочався так раптово. Всі нові знайомства, що відбулися за останні тижні, не відбувалися в такій кількості за все моє життя. Ніколи я не була серед юрби людей! І ось моя розгубленість відгукнулася привітом, коли я не змогла налагодити стосунки з деякими людьми. Але я намагалася зрозуміти кожного!

Коли тато дізнався про скоєне, стався непоганий такий скандал. Дуже гучний та грізний. Але нічого страшного, мені не звикати. Після стількох сварок про моє прекрасне майбутнє, мій імунітет давно виробив байдужість до проблем у сім’ї, тому звалити сюди мені варто було нічого серйозного. Пару криків? Загрози про позбавлення спадщини? А хто ж буде головою компанії? Я і так тобі дозволив пройти своє навчання на журналіста, то тепер і це!?

При згадці про сварки, я мимоволі розпливалася в іронічній посмішці. Що ж, все це точно пішло в дупу, коли через два дні він оплачував моє проживання в гуртожитку. Не їздити ж мені з передмістя до міста по три години на день, так? Що-що, а отримувати зиск із ситуації треба вміти, і навіть коли тебе обзивають дівчинкою з багатими батьками… то якось все одно.

У гуртожитку було приємно. Воно було дуже добре облаштоване, впевнена, навіть у звичайній кімнатці все непогано, ніж у нашій невеликій квартирі з Каною. Тут є багато кімнат для навчання, відпочинку та, звісно, кухня з кімнатами для прання. Це все було так незвичайно, навіть на думку не спадало, що так спрощено!

Особисто мені дуже подобалися кімнати відпочинку. У них завжди є люди, які займаються своїми справами. Хоча, Кана розповідала, що у свята ці кімнати стають місцями для пиятики. Хто б сумнівався. Але за пару відвідувань мені дуже придивилися столики з шахами, в які грали дивні хлопці. І сьогодні, коли підсвідомість чомусь повела саме туди, після зустрічі із дворецьким, я знайшла собі досить неоднозначну компанію для парочки партій.

— Отже, з економічного?

— Люблю підрахунки та логіку.

— Це помітно.

Мій напарник з гри зробив хід, з усмішкою на обличчі. Він глянув на мене, як хід передався мені. Я прикусила губу, задумливо дивлячись на шахівницю:

— Наскільки я знаю, ти з журналістики, — він склав пальці будиночком. У його очах прямо читається, що він веде неясні світові підрахунки з приводу будь-якої ситуації. Може мені так вигадувати незнайомцям біографію? Ще вгадаю, мабуть.

— Завжди полюбляла метушню, — я нарешті зробила хід.

— Думаєш, у журналістиці головне метушня? Вміння керувати ситуацією — найкраща якість журналіста.

— Напевно, ми думаємо дуже по-різному.

Хлопець усміхнувся. Його волосся було настільки отруйно синім, що було важко не помітити. Та чого вже казати про татуювання на лівому оці. Як його звуть, цікаво.

— Моя дівчина навчається на твоєму потоці.

— О, це вже інша справа, — усміхнулася. — Я можу її знати?

— Дивлячись, як ти цікавишся своїми одногрупниками, — згідно кивнув він, з легкістю роблячи хід і знову ставлячи мене в неясне становище. Так, цей тип точно профі. — До того ж чув, що ти призначена куратором.

— Так, є таке. Хм, хто ж це може бути…

На думку спадали мої одногрупниці, різні. Ще не всіх вдалося запам’ятати, але найяскравіші фігури точно залишилися в пам’яті. Особливо Ерза, староста моєї групи. Вона виглядала такою зібраною та розумною. Так і хотілося напроситися до неї в учні! Що було дуже дивно. Навмання зробивши хід, я не особливо парячись, висунула:

— Може Ерза? Ви разом виглядатимете зібрано.

— Хох, — студент здивовано реготнув, змінивши свою стриману позу більш зацікавленою. — З першого разу, Люсі.

— Правда? — я ніяково посміхнулася. — О, точно, а тебе як звати…

— Не мене їбе, що ти лох, Фуллбастер. А? Я винен? Та після таких слів ти взагалі не повернешся до гуртожитку! Придурок відморожений.

У кімнату відпочинку впали з криками два хлопці. Очевидно, Ґрей і ще один, вищий і дуже дивний. Чудові окуляри, що повністю закривають очі, одяг різних кольорів. Смакові вподобання так собі. А ось Ґрей виглядав як звичайний хлопчина, але трохи відбитий, якщо врахувати його зовнішній вигляд у листопадову погоду: легка шкірянка з пуловером під низом. З теплого лише черевики. Всі питання миттю зникли, коли стало цікавіше послухати сварку:

— Ти знаєш, за що ти мене виселив, Бікслоу? Сам-то, блядь, усвідомлюєш? За їбучу глину на моєму столі! На столі у моїй, блядь, кімнаті!

— Я не розумію, Фуллбастер, ти чого, мистецтвознавець? На інший факультет перестрибнув? У статуті гуртожитку чорним по білому написано, ніякої херні якщо ти не з сектора мистецтв. А ти їбучий мед! Скелет у шафі б пробачив.

— Та без проблем, лізь у труну, оформлю за пару днів.

— Ах ти гнида.

Рука Бікслоу стиснулася в кулак, майже торкаючись щелепи Ґрея. Напарник у грі швидко схопився зі стільця, я поспішила за ним. Він швидко схопив того за комір, вчасно відтягнувши від брюнета. Я зацікавлено стала між, оглядаючи то одного, то іншого.

— Тихіше, Бікслоу. А то й тебе раптом виселять, — голос звучав уже не так приязно, коли ми грали в шахи. Наразі хлопець явно був незадоволений. Мабуть, як Ґрей, що підозріло свердлив мене поглядом. Я посміхнулась.

— Чого трапилося, Ґрей?

— Ніколи не зустрічалися особливо, а тепер на кожному кутку тебе бачу.

Він дуже злий. І чого така зайва агресія, Ґрей? Я похитала головою:

— Як ти там казав? Блондинки безглузді? Ну, мабуть, у нас з тобою сфера переваг збігається. Ах… чи це не означає, що… О ні, Ґрею! Ти тупий?

Він роздратовано тицьнув мене в плече вказівним пальцем. Дуже незвично, дуже дивно.

— Давно не бачилися.

— Привіт, Джерар.

Незнайомий студент несподівано знайшов ім’я і Фуллбастер потиснув йому руку. На обличчі Ґрея навіть прослизнула невелика посмішка. Це як йому вийшло?

— Чув, що ти береш участь у підготовці.

— Хрінь люта, — хлопець тяжко зітхнув. — Поллі сунула туди через прогули.

А це цікаво. Навіть вушка смикнулися від такої інформації. Цей хлопець з кожним разом все більше створює втілення сильного та незалежного панку. О, біографія вимальовується.

— Розумію, — Джерар легко кивнув. — То в чому проблема, Бікслоу?

— Порушення статуту гуртожитку, — він шморгнув носом. — Так що вали, Фуллбастере.

— Та ти вдвічі більше за мене порушив тут правил, якого біса?

— Ну, великого! Вали до інституту писати скарги, я лише виконую роботу. Хоча… — Бікслоу почухав спочатку підборіддя, а потім і спину, ну і звичайно ж потилицю.

Шмигнув три рази носом і тільки потім додав:

— Є парочка турбот у мене, виконаєш – поверну.

— Я тобі дворецьким найнявся? — Ґрей роздратовано загарчав. — Які турботи?

— Ну-ну, ну там… дай мобілку.

Ґрей в шоку спостерігав як Бікслоу вихопив з рук його телефон, змусивши розблокувати. Він почав щось писати.

— Ось, — Бікслоу простяг телефон екраном, прямо перед лицем Ґрея показуючи, що встиг налаштувати в нотатках. Нічого не видно, тому довелося підійти ближче до телефону. Фуллбастер якийсь час незрозуміло читав. — Ти зробиш всю брудну працю за мене.

— Чого!?

— Це експлуатація людей, — я не втрималася від залучення себе до розмови. — І дуже негативна експлуатація.

— Шо? — голова гуртожитку незбагненно глянув на мене, не чекаючи моєї появи в діалозі. — Я ваші двозначні штуки не розумію. Тому ти теж або допомагаєш, або котиш звідси.

— Що!?

Два наші голоси дзвінко вдарили по вухах Бікслоу. Ця нісенітниця неймовірно дратувала! Як він так просто розкидається такими заявами? Мов голова не гуртожитку, а всього універу! Всередині розпалювалося дике бажання врізати в його морду з тупими окулярами. Ґрей уже майже це зробив, але встиг вчасно зупинити себе глибоким, але поривчастим вдихом. Джерар незграбно похитав головою:

— Що? Ні-ні, вибач, чого? — істеричний тик зароджувався в моїй голові й стримувати нервову судому в руках я не могла. Вхопивши старшокурсника під лікоть, я грізно притягла його до себе. — Ти зараз просто вліпив мені ні за що покарання?

— Саме так, чудовий шанс вліпити йому кулаком у ніс, так, Бікслоу? — Ґрей теж наблизився до хлопця, готуючи кулак.

— Ви, двоє.

Мене відтягли за плече, розвертаючи спиною. Аналогічну ситуацію зробили та з Ґреєм. Він голосно вилаявся, спробувавши штовхнути Джерара. Але той тицьнув йому в чоло. Що у всіх за фетиш на тики?

— Не створюйте більше конфліктів. Ви не маєте виходу.

— Я не хочу бігати та виконувати за ним брудну роботу, — Фуллбастер обернувся на Бікслоу.

— Мене взагалі ні до чого приписали.

— Як малі діти, — Біклосу схрестив руки на грудях. — Валяйте виконувати, час до завтрашнього вечора.

— Ах ти…

— Фуллбастер.

Ґрея знову схопили вже за волосся, але несильно. Я ніяково заплющила очі, представивши той маленький біль.

— Люсі, якщо правильно підійдете до цієї проблеми, все вдасться вирішити. Пішли, Бікслоу.

— Сосунки другокурсні.

І вони пішли, як у морі кораблі! Швидко і тихо, тільки під гидке хіхікання Бікслоу. Ґрей видав дуже дивний звук, що нагадує плач котика. Я стомлено закотила очі. Мій вихідний день перетворювався на нове коло пекла. Невже життя у суспільстві так погано мені дається?

— Ти жахлива.

— Ти гидкий.

— Через тебе мені доведеться поратися не тільки з його тупими завданнями!

— Через мене!? Я хотіла допомогти!

— Так? Де допомога? Бригаду викликаєш? Толку, блядь, від цієї допомоги?

Я грізно насупилась. Ось і намагайся розуміти людей після таких заяв. Ну, що тобі не подобається, Фуллбастере? Хоча б не один працюватиме в цьому гівні! Ні. Потрібно образити всіх, а потім ходити скривдженим на життя. І чому тебе взагалі вчили? Точно не спілкуватися нормально з людьми. Напевно, я теж недалеко пішла.

Хоча стоп! Біографія. Точно! Відмінна, просто чудова нагода зробити це з Ґреєм! Не те щоб тільки він підходить на цю роль, але цей подарунок долі упускати не можна. Це якийсь новий рівень тренування: «Вгадай біографію людини, потрапивши з нею в говно-ситуацію». Тоді можна і приступати.

Я обернулася на вішалку з моїм пальтом, що повісила після зустрічі з дідусем Олівером. Фуллбастер незрозуміло дивився у свій телефон, мабуть, читаючи завдання:

— Поговорити з Мірою за нові меблі, купити пивас, написати есе… Він просто скинув свій розклад дня? Виродок.

— Ти зараз це робитимеш?

— А коли ще я зможу купити пиво і написати есе? — він роздратовано глянув у мій бік, спостерігаючи, як я вдягаюся.

— О, супер, значить, ти нам уже й завдання визначив. Тоді з Мірою говорю я, — відкинувши волосся за спину, я вичікувально дивилася на Ґрея. Він був кілька секунд спантеличений таким висновком, здивовано моргаючи.

— Так просто?

— Просто та без проблем.

— Нутром чую, що ти зробиш нам нових проблем, — він мотнув головою. — Ти не вмієш контактувати з людьми. Мов пів життя вдома сиділа.

— У тебе теж не дуже виходить.

Між нами повисла страшенно незграбна тиша з дивними переглядами. Ну не те! Ні! Не це я мала сказати. Мені треба було підтримати контакт, а не почати відповідати так само тупо, як і він. Чому з ним так складно? Але й водночас нормально. Наче так все й задумано. Ось вжемарення.

— Значить, можеш піти зі мною.

— Дозволяєш? — Ґрей дивно посміхнувся. — Та ти справді недалека.

— Та й вали писати есе якомога далі від недалекої.

На це Ґрей видав тривалий звук підробленого подиву, демонстративно повільно ляскаючи. Бачачи моє роздратування, що зароджується, це брюнета тільки більше втішило. Цікаво, він садист чи просто ідіот?

— Блондиночка, ти точно номер один у списку дратівливих блондів.

— А? — я здивовано моргнула, коли він несподівано поплескав на моєму плечі, опинившись поруч. — Отже, у тебе хвороба не лише на дівчат блондинок?

— Все, що блонд, дратує мене. Але ти, Хартфілія, найбільше.

— Непогана заява, ще й прямо мені в обличчя, — я фиркнула. — Вже без мене тобі з Мірою навряд чи домовитись. Точно все ще тупа блондинка, Ґрей? Чи тимчасове перемир’я?

Грей насупився, відводячи погляд убік. Задумався хлопець. Я оминула цього суперечливого типа. Нічого страшного, якщо я його дратую. Мені теж багато хто не подобається, і чого, одразу нити про це? Цей хлопець дуже багато нагнітає. Зараз та сама ситуація, коли так багато запитань і так мало відповідей. Фуллбастер пішов слідом за мною. Змирився, що тут краще нічого не казати.

— Значить жив у гуртожитку?

— Як несподівано ти починаєш діалог! Дивовижно і дуже оригінально.

— Навіть у мене немає таких комплексів у спілкуванні, якщо брати до уваги, що це моє перше повноцінне перебування в суспільстві, — я глянула на нього і мимоволі з’явилися мурашки. Він був дуже легко одягнений для такої погоди. Захворіє та не зрозуміє.

— Комплекси? Хартфілія, комплекси тут і справді тільки в тебе, — Ґрей закотив очі. — Спілкування з людьми — не моя стихія. Жодних комплексів.

— Такі виправдання соціопатів ще знайди.

— Звичайно, перше перебування у суспільстві, як кажеш. Все осягається через час.

Він дістав цигарку з пачки та закурив. Ми крокували недовгою алеєю до університету. Голі, черстві дерева колишуться на вітрі, а коричневе листя паморочилося в повітрі. Так атмосферно по-осінньому. Не віриться, що ще трохи й зима. Я мимоволі посміхнулася до пориву вітру, який приємно бив у обличчя. Добре, що я була тепло одягнена. Згадавши про тепло, я подивилася на Ґрея. Його шкірянка тріпотіла, а сам він спокійно йшов. Помітивши мій погляд, він миттю повернув голову:

— Що?

— Не морозить?

— Ні.

В університеті було досить пусто. У суботу теж бувають студенти й певний рух, але зазвичай після трьох годин дня тут тиша та гладь. Шлях до кабінету студради пролягав через велику стіну для оголошень, де на очі мені потрапило одне з: «Вибори президента! Спробуй свій успіх, подавши свою анкету в кабінет студради. Усі подробиці саме там!». Перспективно.

Ґрей весь цей час мовчав. Ходив п’ятами, іноді бурчав собі під ніс. Хоча один раз заговорив, з кимось телефоном. Але потім знову притих. Цей хлопець дедалі більше цікавив своєю байдужістю до життя. Дивно, ніколи не думала, що мене може потягти на таких ідіотів. Ну, потягнути у плані зацікавленості, звісно. Та й біографію я все-таки складаю, насправді!

Краще повернутися до ситуації вже у кабінеті студради. Міра була одягнена у затишний одяг: теплий в’язаний светр і довга спідниця. Вона заварила дві кави, а сама сіла на своє місце, посадивши нас на поставлені стільці поруч. Виглядало все це мега тупо. Чому люди не можуть просто обговорити всі проблеми та розійтися? Я люблю гостинність, але не люблю довгі шляхи. Коротко зітхнувши на черговий дивний жарт від помічниці президента, я почала забувати, навіщо я сюди взагалі прийшла. Але як тільки Ґрей штовхнув мене в бік, я миттю заговорила:

— Міра, тут така справа, — трохи зам’ялася, навіть не знаючи, як правильно сформулювати пропозицію. Теплий кухоль кави приємно грів відмерзлі кінці пальців. — Через непорозуміння Ґрея та Бікслоу, на нас скинули обов’язки другого. Ми прийшли з приводу меблів до гуртожитку.

— О-о, тільки не кажи, що він знову зіпхнув усі свої проблеми на студентів, — миттю перебила Міраджана. Вона зацокала, хитаючи головою. Ми мимоволі переглянулись із Ґреєм.

— Виходить, ти вже знаєш, у чому проблема? — спитав він.

— Звичайно, — помічниця відпила кави, посміхнувшись. — Не хвилюйся. Все буде зроблено. І ніхто вас не виселить!

— Хах, чудово, – я досить усміхнулася. Але мене знову тицьнули в бік. Та що це таке?

Ґрей нерозбірливо щось пробурчав. Не зрозумівши, але усвідомивши, що він мав на увазі, я знову продовжила:

— Але ще є одне «але». Ґрей просив Бікслоу повернути його назад до гуртожитку, його трохи не так зрозуміли минулого разу, тому виселили…

— І це теж ми залагодимо, Люсі, — Міраджана розпливлася в наймилішій усмішці з усіх. Вони завжди були наповнені якимись неймовірними частинками доброти. Ґрей ніби розцвів після цих слів. — Все ж таки, я теж хочу попросити вас про позику.

— Цього варто було чекати.

Моя захисна реакція, як один раз сказав тато, був незграбний сміх і чухання потилиці. Позики, пропозиції, робота та турбота були неймовірно взаємопов’язані у системі університету, особливо якщо ти спілкуєшся зі студрадою. І особливо, якщо ти є дочкою статної людини. Пряма доріжка звичайного життя, мабуть, мені ніколи не перепаде. Як і зараз. Ґрей здивовано виструнчився в шиї. Навіть злісно. Було чудово видно, як він починає напружуватись. Аж вилиці зводить. Від цього я теж не дотримала нервового смішка. Але Міру нічого не бентежило. Її обличчя далі перетворювалося на жижу з дивної усмішки:

— Ви неймовірно добре згуртувалися.

Так… А це реально починало лякати. Мій нервовий сміх переріс у кашель. Фуллбастер перестав кидати злі погляди, незрозуміло глянув на мене і потім знову на Міру. Помічниця президента не бентежилася від слова взагалі.

— Відмінний показник, — кивнула вона, відпиваючи кави. — Сподіваюся, ви зможете прийняти участь… Пам’ятаєш про вибори у президенти університету, Люсі?

— Н-ні.

— Правда? Це не так дивно, ти зовсім нещодавно з нами. Не страшно! — Міра радісно грюкнула в долоні, відставивши кухоль. — Думаю, ти чудово підійдеш на цю роль, як гадаєш?

— Міраджана, це трохи не той план…

— Лаксус, якщо можна так сказати, йде з цієї посади. Все ж таки останній рік навчання

— Але ж я зовсім не розуміюся на цьому! Я навіть не можу відрізнити ректора від декана.

У цей момент я не встигала реагувати. Всі подальші дії Міри мене спантеличували: якісь нісенітниці про вибори, заповнення анкет, прохання на дозвіл використання мого резюме… Все на думку не могло поміститися за такий швидкий проміжок внесення інформації. Та й ще попутно з Ґреєм їй вдавалось розмовляти:

— Фуллбастере, другий курс?

— Так.

— О, і медичний, мабуть?

— Ага.

— На хірурга?

— А ти ніби не знаєш?

— Звичайно, — Штраус засунула мені ручку в руки, а Ґрея легенько поплескала по плечу. — Ти чудово зможеш допомогти нам.

— Я начебто і так вписався в програму «здохни чи помри».

Я посміхнулася. Міраджана не звернула уваги.

— Міс Поллі мені розповідала про твою проблему, Ґрей, а вона дуже велика. Люсі, заповни ці анкети. Так… А, Поллі. Ти ж зовсім не ходив до університету минулі два місяці?

Ґрей поважно сидів на стільці, дивлячись убік. Холодний погляд, холодна поза, холодна шкірянка. Та на нього дивитись теж холодно. Настільки черствий, що, мабуть, навіть непоганий багаття розігріти не допоможе. Хм, плюс один факт у біографію.

— Ходив.

— Загалом це було близько семи разів. Навіть менш ніж десятьох. Стільки прогулів фізично неможливо відпрацювати, якщо говоримо про законний спосіб.

Ґрей реготнув, нарешті глянувши на Міру. Я рефлекторно опустила очі у листок, почавши заповнювати анкету. І навіщо я це роблю?

— Що за натяки?

— Немає натяків, — винно підняла Міраджана руки. — Я зовсім про інше. Чула про неймовірні подвиги серед твого потоку. Звичайно ж, про тебе. І пропоную тобі добре попрацювати разом з усіма нами, при цьому цілком законно і без проблем закрити всі свої борги. А їх непомірно.

— Хіба моєї роботи в цій херні мало?

— Звичайно мало.

Штраус усміхнулася. А я мовчки спостерігала. Невже Ґрей настільки не любить тут знаходитись? Хоч на вигляд і не скажеш, що все так занедбано. Звичайно, цей хлопець зі своїм привітом у голові, але не виглядає дурненьким. Та й Міра, мабуть, теж так вважає:

— Твою ж матір, — Фуллбастер сховав обличчя за долонями. — Ви вже могли мене спокійно відрахувати.

— Не сумуй, Ґрею, все не так погано! Просто допоможи нам провести разом зі студентами непогану медичну практику! Справ же небагато, м?

— Медична практика? — я здивовано відірвалася від заповнення анкети, шморгнувши носом. Обидва одночасно повернули голови на мій бік. — Він же лише на другому курсі.

— Не суди за курсами, Люсі, — Міра похитала головою, подивившись на Фуллбастера з дуже неоднозначною усмішкою. — Цей другокурсник на практиці минулого курсу, до речі, санітарній, допоміг хірургам в операції.

— Вау! — я крутнулася на стільці з усієї сили, з диким інтересом і бажанням дізнатися про щось більше. Правда, не розрахувавши відстань, я опинилася прямо перед очима Ґрея. Здається, він незадоволений? Я посміхнулась. — То ти недооцінений геній?

— Як багато дурних питань ти можеш поставити за одну хвилину, блонді?

— О, гаразд, не пудри мені мізки, хірург.

Міра весело засміялася, не давши вставити їдке слівце. Ґрей похитав головою:

— Все не так яскраво.

— Але виявити діагноз на новому місці, та ще й правильно, було дуже професійно для студента першого курсу! Ґрей, ти справді недооцінений.

— Краще веди ближче до справи та відпустіть мене звідси.

Міра почала вкотре заганяти про відчинені двері. Я гулко зітхнула. З моїм переходом на повноцінне навчання я тільки і чую що: «Відчинені двері! Відчинені двері! Спонсори! Куратори! Більше часу, менше проблем! Двері!». Особливо від Міри. Але вона нарешті почала розповідати про щось цікавіше. Мій стомлений погляд перейшов на Ґрея.

— Я не хочу брати участь у цьому.

— У тебе немає вибору.

— Та блядь є, можу піти з інституту.

Він схопився зі стільця, майже жбурляючи його. Я відсунула ноги від краю, дивлячись на раптовий виплеск емоцій хлопця:

— Якого хріну ви мене всі змушуєте робити нісенітницю, за яку просто можна відрахувати? Навіщо така морока, вашу ж матір! У мене вдома і то проблем менше, ніж від вас.

— Заспокойся.

— Ні.

— Та сядь ти.

Я силоміць змусила сісти його, при цьому вставши сама зі стільця. Натиснувши на його плече, він плюхнувся назад на своє місце, злісно пирхаючи й кидаючи неприємні слова.

— Чого ти взагалі вічно лізеш куди не треба?

— Ґрей, припини, — не давши мені засунути пару слів на цього ідіота, Міра підняла руку на знак мовчання. — Ти показав неймовірний результат студента за останні кілька років і хочеш, щоби університет тебе виключив? Пробач, але навіть самі найгірші для тебе викладачі лише «за», щоб ти залишався. Ніхто не хоче тебе виганяти звідси.

У кабінеті студради була тиша. Усі ми, троє, нічого не говорили. Було ніяково. Мені точно. Я відійшла трохи далі від столу Міраджани, щоб вони розв’язували це питання. Я почувалася дуже не у своїй тарілці щоразу, коли хтось вів діалог на такі серйозні теми. Я була ні до чого в таких місцях. Ну, почекати на цьому милому бежевому дивані теж можна. Мабуть, ще доведеться вислуховувати прохання від Штраус, щоб подати заявку на президента… І чого тут усі так люблять змушувати робити зовсім абсурдні речі?

Я насупилася. Напевно, через думки. Схрестивши руки на грудях, я зацікавлено подивилася на Ґрея. Він знову почав кричати та злитися, інтенсивно жестикулюючи руками. Злий та колючий. Прямо як їжачок. Цікаво тільки, через що він такий радикальний у своїх поглядах? Якщо він найкращий на потоці, чудово справляється з поставленими завданнями, та й не дурний, то чому він так вороже до всього ставиться? Наче хтось образив. Хоча таку ймовірність також не варто упускати. Може, він виглядає таким суворим і злим лише тому, що він змушений? Я хихикнула. І справді, потік думок знайшов інший темп. І називати його неприємним не так вже й хочеться, якщо дивитися на Ґрея зовсім з іншого боку.

Так впевнено про нього міркую, наче вже знаю. І чого це мене раптом так заносить останнім часом? Похитавши головою і спробувавши відігнати думки від цього брюнета, я почала чути останні фрази у діалозі. Мабуть, вони все ж таки прийшли до точного рішення і брюнет майже пішов з кабінету. Але зупинився біля мене, дивно поглядаючи.

— Чого? — я незрозуміло нахилила голову, намагаючись розібратися в його діях. Ґрей скривився, несподівано тицьнувши пальцем у мій лоб. Я ойкнула. Це реально починає лякати.

— Розмова до тебе є. Я зачекаю на головному вході.

Після загадково кинутих слів він моментально втік за дверима. Кілька секунд я незрозуміло дивилася в одну точку, нервово стукаючи лівою ногою по підлозі. За таким темпом я не почула, як підійшла Міра. Тільки по побачених чобітках перед очима. Я підняла на неї погляд:

— Як ти?

— Я.. ем.

І нічого не знаю: як відповідати, що відповідати та навіщо. Глибоко зітхнувши, я знизала плечима:

— Все відмінно. Мені дуже подобається тут.

— Правда? — Міра сіла поряд зі мною на бежевому диванчику. Це було самим м’яким сидінням у цьому кабінеті, гріх упускати таку можливість! — Навіть попри проблеми?

— Це які? — я не втримала смішок. Зараз Міраджана здавалася спокійною, та дуже приємною. Умиротворено доброю.

— М? З гуртожитком. Та й чула, студенти не всі тебе шанують.

— Це не проблеми, — посміхнувшись, я опустила погляд на свої черевики, ворушачи в різні боки ногами. — Ти й сама знаєш.

— Отже, ти зрозуміла, що Бікслоу не міг виключити тебе, — вона досить закивала головою. — Ти справді не дурна, Люсі.

— Ну дякую.

— Не ображайся, — Міра поплескала мене по маківці. — Щодо анкети президента.

— Мені теж цікаво.

— Я хочу, щоб ти спробувала балотуватися, — Штраус миттєво набула знову тієї форми ділової помічниці, повернувшись до свого столу. Я поспішила за нею. — Думаю, у тебе якщо і не вийде, то вийде чудовим досвідом.

— А? Досвідом для лохів, які не вміють у балотування та просування своєї особистості? Та ти прямо б’єш зайця за зайцем.

— Як же ви всі любите утрирувати, — Міра засміялася, простягнувши кілька листків паперу в файлах. — Прочитай обов’язково. Я впевнена, це чудово підійде тобі.

— Гаразд, виходу немає, — я зітхнувши прийняла папірці. — Люблять тут знущатися зі студентів…

— А-то! Головний виш країни.

— Та-та. Прощавай.

— Удачі з Ґреєм.

— Чи варто мені говорити: «Ти все не так зрозуміла»? — я ніяково засміялася, відчиняючи двері. Міра покрутила негативно головою, ляскаючи долоньками.

— А я нічого і не говорила.

Дивний, неймовірно незрозумілий день! Здавалося, ніби нічого не відбувалося, але стільки всього побачила. Здебільшого дивних студентів. І одного дуже злого, але дуже цікавого. Напевно, я починаю розуміти, чому мені цікавий Ґрей. Дуже підозрілі заяви, головонько! Але його біографія так добре вимальовується в голові, навіть не знаючи всіх моментів, здається, я починаю розуміти, що відбувається. Я посміхнулася, майже підстрибом ідучи до головного входу. У нас ще фінальний бос сьогодні!

На думку починали приходити думки про те, як я все-таки наважуся написати свою біографію. Для себе. А чому б і ні? Сьогодні я згадала стільки за своє життя, що гріх не закріпити це за текстом. Що мені потім говорити містеру Кляйну? Ось морока…

 

«Третя чернетка: найяскравіший спогад. І те, що я ніколи не захочу нікому розповідати. Смерть, що змінила все сприйняття світ. Останній напис на руці, яких більше не буде ще багато років і далеко не останні написані мною слова на моїй руці. Одного разу, коли я навіть не підозрювала, що колись мої стосунки з соулмейтом можуть піти похилою, саме це і сталося. Не знаю, що тоді сталося. Будь-яке трапляється. Іноді поступово, а іноді раптово. Швидко та болісно. Довго та втомлено. Але найгірше, коли ти пишеш з надією на той самий знайомий почерк у відповідь, але нічого не отримуєш. Найгірше, незнання причини, через яку твоє життя кардинально змінюється. У п’ятнадцять років, через місяць після смерті мами, мій соулмейт більше ніколи не писав. (якийсь особистий щоденник виходить, Люсі)

Точно. Зовсім забула додати. Головна замітка: Люсі Хартфілія, рак, соулмейт — написи на тілі. Наших руках. Або на обличчях. П’ятах. Інтимні місця. Зробиш татуювання? Все з’явиться на тілі. Напишеш кров’ю? Я побачу та прийду на допомогу. Просто маркером рішення прикладу? Я не проти. Все, що ти захочеш.

Але мій соулмейт залишений десь у невідомості. Він точно не помер. Він подав ознаку життя, якраз минулого тижня. Він просто існує, і що з ним відбувається, я зовсім не розумію.»

 

Я спритно спустилася сходами, вийшовши з університету. Ґрей стояв зовсім поруч, дивлячись чомусь у небо. Я підбігла до нього. Його обличчя дивно реагувало на наближення живих об’єктів, раз він уже вкотре почав дивно мружитися, дивлячись на мене.

— Про що говоритимемо?

—Ти могла не йти зі мною сюди. Чому пішла?

— Чому? — я здивувалась.

— Багато тупих запитань, — тицьнувши який раз в мій лоб, Ґрей уперше посміхнувся! Це мені таке вшанування?

— Біографія.

— Що?

— Мені треба було написати про себе біографію. Але я нічого не вмію розповідати про себе. Це важко. Дуже! Тому я весь день тренувалася на людях, намагаючись зібрати загальну картинку, виходячи з їхнього характеру. Джерар вийшов дуже стриманим та загадковим. Бікслоу неприємним бунтарем. З Каною…

— А зі мною?

Ґрей перебив мене, вичікуючи відповіді. Я запнулась. Що ж сталося з ним? Холодний, грубий, але розумний і навіть веселий. Важко, що губи стиснула.

— Ти суперечливий, але, — я подивилася на нього. Фуллбастер, здавалося, байдуже дивився на мене. Вітер то здіймав його чубок, то опускав. А обличчя навіть натяком не покривалося рум’янцем через холод. Наче крижинка. Чому… чому я затамувала подих? — З тобою весело.

— Щ-що?

— А що? Буває й таке! От і пішла з тобою. Звичайно, Бікслоу мене не виключить з гуртожитку. У мене там на місяці наперед проплачено. Нема за що виселяти. Так що, дякую за компанію, Ґрей. Ти допоміг мені вигадати мою біографію, — я ніяково поплескала його по плечу. Раз у них тут такі дивні традиції.

— Гей, Хартфілія, — Фуллбастер усміхнувся, прийшовши до тями від легкого подиву. — Не роби так більше.

— Ти головне не соромся! Або не злись! У тебе це як одна емоція, не завжди зрозумієш що саме ти робиш.

— Та вали вже ти.

Останні фрази ми вигукували одне одному на далекому відстані. Я поспішала до гуртожитку, а він, мабуть, додому. Усередині так дивно стискалося. Неначе щеняча радість. Але радіти ніби чому. Проблем лише побільшало.

Але все ж таки… все ж таки було щось у сьогоднішньому дні. Дивне, але приємне. Дивний ти, Ґрей. Та й дивна я, Люсі.