Розділ: 2.

— Якщо говорити коротко, соулмейти завжди притягуватимуться один до одного. Навіть всупереч виду їхніх стосунків та способи зустрічі. Наш світ влаштовано дуже складно. Досі явище споріднених душ є чимось незвичайним. Можливість чути думки один одного, спілкуватися через сни, мати однакові шрами й навіть повністю сірий світ до зустрічі зі своїм соулмейтом… Все це лише одні з найпоширеніших прикладів. Якщо брати живий, то ставлю особисте запитання всім вам, чи у нас є такі?

В аудиторії кілька людей підняли руки. Деякі були зніяковілі, іншим взагалі було помітно все одно. Я мовчки спостерігав.

Викладач оцінювально провела поглядом студентів. Вона зручно розташувалася на краю кафедри, спершись на неї. Руки схрещені на грудях, а строгий погляд часто змушував пробігти холодок по спині. Міс Полі кивнула, всі руки опустилися.

— Помічали ви, що з першої зустрічі з соулмейтом організм дає деякі збої? Паморочиться голова? Дзвін у вухах? Є випадки, кого може навіть вирвати, але це надто чутливі люди. Організм осягає швидкоплинна ейфорія, якої позбутися практично неможливо. У таких ситуаціях люди можуть робити дурні речі, навіть не підозрюючи, що з ними відбувається. Деякі вчені проводили експерименти. Загалом, це явище й справді загадкове.

— Що ж загадкового у таких почуттях? — одна зі студенток несподівано заговорила. Більшість подивилася в її бік. — Це нормально, якщо людина відчуває такі емоції під час зустрічі з соулмейтом.

Міс Полі зацікавлено глянула на студентку, примруживши очі. Її обличчя здавалося неймовірно строгим, ніби зараз вжалить бідну дівчину отрутою. Але та взагалі не звертала на це уваги й навіть могла позмагатися злими виразами. Я тихо посміхнувся.

— Якось мені сказали: «Немає нічого у світі незв’язаного та незрозумілого». Тоді я погодилася, не думаючи, — викладачка обійшла кафедру, вставши зовсім з іншого боку авдиторії, зазирнувши у вікно. — Але як ви поясните логічність зв’язку родинних душ, Локсар? Люди вбиваються заради цих відносин, коли інші просто миряться з цим і живуть звичайне життя, не звертаючи уваги. Чи готові витрачати люди свій час?

— З такими гнітючими поглядами можна на все хрест ставити…

— Але вона біса права, — я не стримався, прошепотів це однокурсниці. Її невдоволення вмить набирало обертів ще сильніше, а холодні сині очі закотилися.

— Соулмейти різні. І приписувати все до незвичайних явищ нерозумно.

— Ваша думка, Локсар, не можу заперечити, — міс Полі розвела руки. — Але нам варто продовжити, часу лишилося мало.

Кінець лекції можна описати тими самими монотонними теоріями: «звідки утворилися соулмейти та люди взагалі». Іноді всі ці суперечки трохи веселили, доки не згадуєш, що ти один із них. Потрапило ж вписатися в житті.

До речі, про це. Після знаменного вечора білявцю так і не вдалося зустріти в інституті. Зізнатися, я мало намагався це здійснити. Навпаки, всі зусилля йшли на те, щоб уникнути цієї дівчини всіма можливими способами. Той напис, який я виявив на тілі під час душу, дуже лякати. У підсвідомості все ще приховуються думки, що це великий збіг чи може у блондинки подруга… Ай, чорт, навіть думати про таке не хочеться. Це просто нереальний збіг. Звичайно, у кожного ввечері дворецький підробляє у таксі та пара ідіотів з другого курсу намагається врятувати від нього. Від таких думок стають шизофреніками.

А від заяви міс Полі залишитися після пари стають самогубцями. У душі підіймалось напруження адреналіну, ну чи думки як звалитися з вікна. Суворий погляд жінки не давав поворухнутися зайвий раз, чого вже, але коли тебе сто відсотків вичитуватимуть — взагалі ніяк не тішить:

— Джувія, нам зараз до двадцять п’ятого.

— У велику авдиторію? Навіщо?

Староста групи спустилася сходами з верху кабінету. Уртір пирхнула, покрутивши пальцем біля скроні. Локсар, що сиділа всю пару поруч зі мною, незрозуміло похитала головою:

— Ти минулого тижня погоджувалась брати участь у зборі до відкритих дверей університету. Весною йому вже як сімдесят років, ага? — Уртір демонстративно жувала жуйку. Я несвідомо скривився і зневажливо глянув, але лише в думках — пристойність уперед.

— Ой, вибачте Джувію … — Вона ніяково ляснула себе по лобі.

— Фуллбастер.

Я обернувся. Міс Полі нудно дивилася на мене, тримаючи в руках папір. Здається, я здогадуюсь, що це за папірці… Уртір свиснула, сміючись. Її байдужий погляд вмить набув глузування. Джувія здивовано прочинила рот:

— Наскільки мені відомо, — Полі глянула на макулатуру, сунувши мені. Ну почалося, — перші два місяці, тобто вересень і жовтень, ви не спромоглися відвідати навіть понад десяти пар. Фуллбастер, це за межу порушення правил виходить, чого вже казати про адекватну підготовку.

— Я ж не сесію прогуляв, — я невдоволено відкинув папірці на стіл. — Я зможу наздогнати все.

— Ні, Ґрей, не зможете, — декан медичного факультету похитала головою. — Жодної пройденої практики, чорт забирай, і норми з фізкультури проходити ви не встигнете.

— Фуллбастере, ти на фізру ходиш? — Уртір реготала. — Міг би на якийсь суботній гурток записатися, у нас якраз зараз кулінарія в моді.

— Є чудове слово «відвали».

— Але, — Уртір взагалі не звернула на мене увагу. Жування жуйки було закінчено і їй довелося приліпити її до фантика. Староста не особливо поспішала, поправляючи своє смоляне волосся. Декана це починало дратувати, — Фуллбастер і справді вдається все здати під час сесії, минулого року він як чорт шпурлявся своїм геніальним мозком.

— Господи, — щосили я намагався не закотити очі до самого неба, сподіваючись, що це не розлютить Полі ще більше. Викладачка зігнула брови.

— Що й слід було чекати, — зітхнула, поглядаючи на відкинуті папірці. Це виглядало підозріло. Її погляд миттю повернувся на мене, руки схрестилися на грудях. А це, блять, могло означати лише одне. Джувія тихо охнула, а Уртір бентежно ковтнула. Ну а я, звичайно, скривився. — Чув про весняний захід?
— Ні-ні-ні, — я замотав головою. Почала прорізатись нервова посмішка. — Ні. Ви не засунете мене туди працювати! Я не збираюся проводити майже весь свій час у цьому притоні.

— Значить, знаєш, що нашому університету навесні сімдесят років? Чудово. Це гарний спосіб відновити всі твої прогули, щодо практик доведеться обговорити все з викладачами, — Полі кивнула, зовсім не слухаючи мене. Її взагалі нічого не хвилювало.

— Ви взагалі чуєте? Я готовий на будь-яке відпрацювання, крім цього.

— Але ж там не буде настільки жахливо, Ґрей-сама, — Джувія посміхнулася, але це виглядало пригнічено. Душа моя спокійного місця не знаходила. Якщо мене запхнуть у цю справу, то весь навчальний курс пройде ох як блясти весело, а мені цього гівна і без них вистачає.

— Ні, це місце реально хрінове, — Уртір скривилася.

— Та ти сама туди поперлася, — я на автоматі огризнувся. Дівчина знизала плечима.

— Додаткові позначки, Фуллбастер.

— Без відмови, — суворо обдарувала поглядом декан. — Ваша поведінка в університеті Мьобіуса є неприпустимою. Це найкращий навчальний заклад у країні, а поводитесь так, ніби потрапили до дешевого коледжу. Будьте праведні, Фуллбастере, все вимагає своєї ціни.

— Так, вимагає, — я згідно кивнув. В голові крутилося стільки образливих слів і пропозицій як розвалити все це місце до біса. Перекинути столи, засунути комусь у рот тухлий банан і радісно дивитися йому в обличчя. Але банан засунули мені в дупу, а я безпорадно прошу про допомогу. Іронія. — У них настільки не вистачає рук, що я без вибору?

— Справа не в цьому, — жінка втомлено зітхнула, відходячи від нас до свого столу. — Напружте свої мізки та допоможіть і собі, і університету. Особливих навантажень навряд чи знайдуть на вашу голову. Не запізніться на нараду.

— Нарада?

— Те саме не навантаження на голову, Фуллбастер, — зловтішно хихикнула мені на вухо староста. — Ходімо. Ми з Джувією саме туди.

— Твою ж матір…

Будь-який студент зараз би нив у кутку від своїх необдуманих прогулів, нервово погойдуючись. Як же сумно, що мої були цілком і сто разів обдумані, але чогось зараз мене це мало рятувало. Я не був народжений для студентських буднів та процесу роботи разом із величезним колективом, що буде готовий «прийти на допомогу як тільки один опиниться в біді». Ну де моя бригада помічників? Навряд чи вона буде у великого мученика факультету меду.

Я поправив свій халат, докторський, що давався кожному учню. Душа моя бідна, коли мене віддавали в цей університет. Я дуже намагався потрапити на мистецтво, як би смішно не звучало. Дивно, як я зміг забратися в мед і страждати, ходячи по величезній будівлі училища? Ну, в цьому точно постаралася моя улюблена матінка. Правда люба, чого не скажеш о мені. Лише один мій вираз обличчя, який завжди був нереально пофігістичним, викликає дику бурю криків: «Лицемір! Помилка сім’ї! Та ти мав би померти замість нього!». Зізнатись, останнє вона говорила дуже рідко. Може навіть не серйозно. Я без поняття, що у цієї жінки в голові. Ніколи не міг збагнути. А після смерті батька тим паче.

Але все ж про університет імені Мьобіуса. Великий навчальний заклад, один із найкращих у країні! А іноді й у світі, дивлячись на які топи дивитись. Закордонних студентів було достатньо. Але не про це. Навесні, як уже було згадано, цьому пеклі буде сімдесят років. Кругла дата. Значна для такого місця. Отже, обов’язково потрібно розписати великий план, під який доведеться плясати всьому університету. Ну і мені довелося. Швидше за все, вони влаштують день відкритих дверей. Але не як щороку: прийшли, подивилися на пару авдиторій, послухали найнудніших лекторів та звалили. Ну-ну, пані та панове, нам же сімдесят років. Масштабне святкування, відкриті двері цілий тиждень, гулянка, гості з інших країн та міст! Та всіх кличте, аби подавилися цим, просто мене витягніть звідси.

Уртір всю дорогу до авдиторії не втрачала можливості посміятися з мене.

— Знову лоханувся, Фуллбастер.

— Знаєш, коли йшов до інституту, завжди думав, що старости це божественні люди, що можуть допомогти своїм чудовим однокурсникам. Вибач, якого хріна ти виглядаєш як найстрашніша істота, що я бачив, га?

— Та ти просто задушливий, — хмикнула. Цю стіну самовдоволення взагалі не пробити. — Який ідіот пропустить навчання в першому місяці?

— Ну, ось він я.

— Привіт-привіт, інвалід меду.

— Це було надто жахливо, у всіх є вади! — Джувія, що йшла за нами, влилася в розмову, розмахуючи руками. В емоціях цю дівчину було переплюнути складно. Весь її характер складається з найяскравіших рис, за більшим рахунком вразливості та манери мови від третьої особи, що взагалі виглядало страшенно. — Ґрея-саму це лише прикрашає.

— Та скільки можна пиляти цю приставку «сама». Єдине, що пиляється до нього – «бака».

— Жахливо!

— Потрапила ти конкретно в азійську культуру, скажу я тобі.

Я шумно зітхнув, заплющуючи очі. У компанії завжди галасливо: суперечки, розмови. Я люблю поговорити, і навіть дуже, але це не завжди вдається робити з усіма людьми. Чого вже говорити про цих двох: зла староста з їдкою мовою й однокурсниця з привітом у голові. Все не так погано, але в моїх планах перебільшувати кожну хвилину до кінця.

Коли довелося відчиняти двері в авдиторію, на вході одразу почали вставляти свої запитання у будь-яку щілину. Першим виявився хлопчина незрозуміло з якого курсу, оглядаючи нас з ніг до голови. Я не витерпів:

— Скільки будемо стояти?

— Ваші імена, будь ласка.

— Це якийсь клуб, що за запрошеннями впускають? — я зазирнув у його аркуш зі списком людей. Хлопець нерозбірливо бурмотів.

— Ми з меду, другий курс: Мілкович, Локсар і Фуллбастер, — Уртір невдоволено цокнула в мій бік. — Менше язик розпускай.

— Та відвали ти.

— Аа, Фуллбастера немає у списку, — хлопець знову звернувся після швидкої перевірки. — Заносити?

— Можеш і винести, — я посміхнувся, на що вже отримав стусан, тихо ойкаючи. Студент здивовано моргав.

— Записуй та пропускай.

— Чи можна тебе теж штовхнути? — я посміхнувся, нарешті заходячи в лекторій. Джувія попливла кудись убік, мабуть, побачивши знайомих. Уртір демонстративно зігнула брову. — Поводишся як…

— Ні, заткнися, — перебила мене на півслові. Вона миттю зупинилася, прикривши мого рота долонею. Її обличчя почало дуже сильно змінюватися у бік злої мордочки. Я розплився в самовдоволеній посмішці. — Валі нахрен, Фуллбастер. Допомагати тобі тут не моя мета.

— Найкраща староста меду.

Уртір мляво перекривила мене, пішовши далі. Спілкування з однокурсниками ніколи не закінчувалося мирно, схоже чимось на звичайне «до зустрічі». Пощастило, коли тобі на все насрати та ти звик рятувати свою дупу повністю сам. Що я мав зробити.

Я оглянув лекторій поглядом. Великий, навіть дуже, з новими меблями та гарним ремонтом. У цьому корпусі всі кімнати були відбудовані добре, тільки недавно тут закінчили ремонт та перейшли у праве крило, де знаходилися факультети філології та журналістики. Зараз я перебував у «юрисдикції» юридичного факультету. Він вважається одним із найбільш популярних для навчання. Практично всі заходи, ділові зустрічі, президенти студради та їхні помічники були і є вихідцями юрфаку, і, звичайно, економічного. Два дружні брати, що гидують звертатися до інших, таким же потрібним.

Але я мало вливався у студентські суперечки між факультетами та великими змаганнями за право найкращого. Ні. Я не тупий ідіот, щоб витрачати свій чудовий час на них. А ось вони якраз не геть.

У лекторії було повно народу, а оскільки приміщення велике, то і масштаб «наради», що наближається, починав трохи насторожувати. Прийшла майже сотня студентів, а для організації відкритих дверей це якось дохера. Половина з них сиділа, а друга шумно тупцювала біля списку на електронній дошці. Малою часткою, що зручно розташувалася за столом викладача, була студрада, яка готувала майбутню промову.

— Скільки разів мені доведеться пхати тобі це в обличчя? Ні, ні, і ось ще одне ні, ах ось і ні. І ось ні! І там ні! Триста разів ні!

— Кана, Кана, люба, послухай. Тільки не кричи, будь ласка, люба! Дивляться всі, Кана!

— Стули пельку, старий.

Студентка, що більше була схожа на циганку з домішкою гопника, діловито прокричала ще кілька фраз у бік декана факультету журналістики. Чоловік болісно кривився на кожному істеричному крику зі словом «ні». На його обличчі можна було прочитати, як йому важко розуміти цей світ. Особливо свою дочку.

— Містер Кляйн, будь ласка, припиніть сварку. Сімейні проблеми краще залишати поза інститутом.

— Послухай Міру, рудий дурень, — Кана пирхнула, діставши з сумки термос. Вона знатно сьорбнула, скривившись. — І відвали від мене нарешті.

— Кана!

Ґілдартс та Міра в голос обурилися, хоч і з різними інтонаціями. Викладач тяжко видихнув, поправляючи свій убитий часом картатий піджак. Він миттю випростався, переставши зображати жалюгідне обличчя, оглядаючи дочку з ніг до голови. Кана голосно загарчала, перешкодивши термос. А Міра, помічник президента, лише підібгала губи та шепнула дівчині на вухо кілька слів. За цією дивною виставою спостерігала майже вся авдиторія. Коли суперечка, незрозуміло яка, була закінчена і всі розійшлися по своїх дорогах, Альберона блиснула поглядом у мій бік. Я посміхнувся.

— Привиди ходять до інституту? — її низький голос звучав уже не так злісно, ​​як кілька хвилин тому. Тепер він був звичайним, неймовірно байдужим. Ми сіли десь посередині рядів, посідаючи помітні місця.

— Практика, заліки, вимоги, та й модулі десь маячать, — я знизав плечима, поглядаючи на термос Кани. Помітивши мій погляд, вона миттю посміхнулася.

— За компанію?

— У будь-якому іншому місці.

— Я харкнула б на тебе, шкода, ти мені друг.

— Норми твоєї пристойності з кожною нашою зустріччю все херовіщі. Що знову?

— Ти про батька? — вона скривилася, стукнувши термосом по столу. Дехто обернувся від несподіванки. — Цей дурень взагалі з глузду з’їхав.

— Нова мачуха?

— Вже п’ята за три тижні. Блять, та просто як що логічно, як взагалі це можливо? — шатенку пересмикнуло. Вона заплющила очі. — Один картатий піджак псує кожну нормальну думку про нього. Як йому вдається тягати щодня когось нового!?

— Так кажеш, ніби живеш із ним в одній квартирі.

— Та у мене поповнення, Фуллбастер, — Кана відпила далеко не чай.

— Невже у твою елітну квартиру підселили когось? — а ось ця новина мене справді здивувала, змусивши піддатися вперед, щоб краще почути відповідь. Альберона доволі усміхнулася.

— Так. Дівчинка. Вона з журфаку, перевелася лише у середині жовтня.

— Таке ще реально?

— Ну, як бачиш.

— За гроші.

— Говорить ні.

— Тоді точно пиздить.

Кана пирснула від сміху, боляче вдаряючи мене в бік. Ми разом заразилися тихими смішками, намагаючись не привертати увагу. Великі промови студради вже почалися.

Альберона, до речі, сама з філологічного. Великий знавець мов з пивасом у термосі, як одного разу висловився Нацу. Але потім ще додав хмару милих компліментів убік тієї ж Альберони, на що отримав кулаки в живіт. І термосом по голові. Але не про це. Кана – одна з небагатьох людей у ​​моєму колі спілкування. А він страшенно малий. Починається з Нацу та закінчується скульптурами із глини мого виготовлення. Дівчина, може, й виглядає як алкаш із вічним похміллям, сумнівним зовнішнім виглядом та азартним характером, але Кана, при всіх своїх недоліках, непогана людина. Краще за мене точно, мабуть. З нею ніколи не нудьгуєш. Особливо якщо їй спаде на думку почати грати в карти. Так, карти, як пиво, невіддільна частина Кани. Вона зможе обіграти тебе до останніх трусів зі звичайною колодою, або погадати на Таро, загадково розкидаючи їх перед тобою. Дівчина з привітом.

В авдиторії здіймався шум. Але не студентів, які вже розсілися на місця. Президент інституту почав балакати про відкриті двері, вибори до студради та про іншу хрінь. До справи ще нічого не підводилося. Зате Нацу, що підіймався незручно сходами, підозріло дивився в мій бік. Він підійшов до нашого ряду, заглядаючи просто мені в очі. Тяжке зітхання:

— Ну чого, дурню?

— Вибір невеликий, — Драґніл похитав головою, показуючи на місце посередині, між мною та Каною. Картина починала вимальовуватись і я став розуміти, що до чого. Альберона не звертала уваги, бувши зацікавленою промовою Лаксуса.

— Набрид вже.

Я демонстративно встав, поступаючись місцем хлопцю, що радісно вмостився поруч з Каною. Я сів услід.

— Г-господи, — Кана смикнулася, як тільки Нацу налетів на неї своїм поглядом. — Якого хріну ти тут опинився?

— Сумувала? — Драґніл хихикнув, підперши підборіддя долонею.

— Відвали, красень.

Вона спритно штовхнула хлопця, відтягуючи за щоку в мій бік. Тепер Нацу налетів на мене, але не поглядом, а своїм тілом. На обличчі красувалася щаслива посмішка.

— Чув? Красень.

— Твої пріоритети хріново розставлені, обдумай життя, — я видихнув йому в обличчя, але Драґніл відмахнувся, вирішивши нарешті послухати велику промову студради. Що ж, якщо кочерга вирішив, то чого втрачати.

Лаксус, президент студради, вже нарешті закінчував нудну балаканину про подяки, прохання і дати. В основу сьогоднішніх зборів заклала свої слова Міраджана, його помічниця. Дівчина діловито підійшла до невеликої трибуни з мікрофоном, біля якої тільки-но стояв Дреяр. Її миролюбний зовнішній вигляд давав промінчик надії на подальшу роботу, але багато хто каже, що це лише ілюзія. Варто тільки вдатися у процес, таким небезпечним у студраді здається не президент, а мила Міраджана.

Вона якраз перейшла з вітальної промови до справи:

— Лаксус уже згадував, що нашому інституту незабаром стукне кругла дата. Багато хто збуджений таким святом, наше училище змогло за роки покращитись до неймовірних можливостей! А річ йде лише про головну будівлю, в якій знаходимося ми. З кожним роком до нашого закладу потрапляє дедалі більше студентів зі всієї країни, і, звичайно ж, із закордону. Цього року на день народження університету Мьобіуса студентам доручено влаштувати масштабний захід відкритих дверей для всіх охочих. Сподіваюся, про це ви також знаєте.

Багато, дуже багато балаканини. Вступні пропозиції поінформування з планом процесу. Хоч усі уважно слухали, мені хотілося відключити свої слухові апарати до чортової матері та нарешті заснути, щоб насолодитися чудовою тишею. Але Міраджана все говорила та говорила. Промовисто, як заведено юристам. Хоча більше журналістам. Я хмикнув, чим випадково привернув увагу Нацу.

— Кажуть, цього року все спонсоруватимуть батьки багатих студентів, — раптом видав він, озирнувшись на студентів з юрки та економа. — Одна реклама.

— Реклама це добре, чого поганого? — я замислився. Міра почала розповідати про спонсорство, та про групи студентів, що формуються прямо зараз. Мабуть, рік реально випав веселим.

— Та погане, Ґрей, не в рекламі, — Нацу похитав головою, стукнувши мене кулачком по лобі. Я невдоволено ойкнув. — А в тому, що наші «великі» студенти знову засруть наші факультети.

— Мед навряд чи можуть засрати більше, ніж самі студенти меду.

— Смійся-смійся, — невдоволено сказав Драґніл. — А ось свій факультет мистецтв не дам в образу.

— Знайшовся найуразливіший, — Кана тихо заговорила, дивлячись збоку. Вираз її обличчя поєднувало у собі й втому, і заєбаність. Ох, як же розумію… — Мови взагалі нашого часу в гівні, якщо порівнювати з усіма вами.

— Кана-аа, — Нацу миттю повеселішав, підлизуючись, — твій факуль…

— Заткнися, — ми в голос шикнули на Драґніла, змусивши його відкинутися спиною назад.

— О, почалось.

Увага повернулася на Міраджану, що все ще дуже спокійним голосом відгукувалася про відчинені двері:

— Нашою родзинкою цього року є наявність спонсорів. Завдяки їм, вам буде набагато легше сформувати план вимог для заходу та організувати все на вашу зручність, не забувши про пріоритети для гостей. За кожною групою студентів буде закріплений головний куратор та його помічник, що командуватимуть усім процесом та допомагатимуть за будь-якої можливості, вміючи при цьому домовлятися. Викладацький склад намагався підібрати гарних працьовитих студентів на цю роль. Як тільки наша нарада закінчиться, на електронній дошці з’являться списки груп, де ви зможете знайти себе. Будь ласка, якщо ви знайдете якісь неточності, повідомляйте одразу нам.

— Та вони в житті не допустять неточностей, — Нацу бурчав собі під ніс на кожному слові Міри, пихкаючи як потяг.

— Плани та закріплені можливості будуть оголошені вам також після складених списків. Всі питання ви зможете ставити своїм кураторам. До речі, хотілося б вам уявити таких чудових людей. Завдяки їм ми зможемо все це організувати, і можливо комусь пощастить потрапити до них у групи. Передаю слово Люсі Хартфілії, дякую за увагу.

Напевно, у цей момент серце пішло у п’яти. Я гулко видихнув, піддаючись усім тілом уперед. Дивно, як раптом такий тупий захід стає ще тупішим! Нацу почав ловити повітря ротом, навіть не знаючи, чого вставити. Кочерга, походу, теж був не в особливому розумінні того, що відбувається. Хоча, чого таке здивування, а, Ґрей? Рано чи пізно все зійшлося б до нової проблеми. Щоправда, тепер ця проблема головна підозрювана на мою соулмейтку та ще й блондинка. Скільки ненависних якостей вона містить у собі. Неймовірно!

Люсі сиділа неподалік студради. Цього разу її можна було роздивитись у всій красі, а не в темному сквері після погоні. Діловий чорний костюм із напівпрозорою білою сорочкою, заправленою у штани. При цьому на високих підборах. Вона впевнено йшла до трибуни, поправляючи на ходу свій піджак. Так, хода бізнеследі. Акуратними рухами вставши нарешті ближче до мікрофона, Люсі дивилася на авдиторію з легкою посмішкою:

— Ґрей, це ж та дівчина, — Драґніл припав до моєї руки, смикаючи за лікоть.

— Та тихо, Нацу.

Чомусь всі почали шепотітися, як тільки білявка вийшла. Чимось пахне, і явно не добрим. Багато хто відкрито тицяв пальцем у її бік, не приховуючи іронії. Але Хартфілію анітрохи не бентежила поведінка студентів. Дівчина була зібрана і показувала це своїм виглядом, особливо коли нарешті заговорила. Голос чувся зовсім іншим. Не таким приємним, як уперше. Він був холодний і черствий, але неймовірно точним. Її голосок долинав до кожного кута авдиторії, і не можна сказати, що вона щось бубонить невиразно в мікрофон.

— Що за нахрен, — Нацу сидів здивований, слухаючи, як Люсі досить сухо представляється одним зі спонсорів цього заходу. — Ґрей, ти знав?

— Що знав?

— Ти знав, що вона спонсор!? — Драґніла пересмикнуло від нервів. Виглядав він дуже пригніченим, хоча, за логікою, все має бути навпаки.

— Ні, — я зітхнув, хитнувши заперечливо головою. Кана зацікавлено зиркнула на нас. А я все дивився на Люсі, що ще жодного разу не зобразила якусь емоцію, окрім холодної байдужості. Несе у собі не дуже приємні враження. — Але завдяки прізвищу було неважко здогадатися.

— Хартфілія, — промовив Нацу, розмірковуючи. Обличчя почало покриватися потом і червоніти від довгої напруги мозку. Ну, звичайно, Драґніл думає тільки у випадках надзвичайної ситуації, а це не той випадок. — А, ну, я не впевнений…

— Її батько, наскільки я пам’ятаю, один із головних транспортувальників країни. Добрий день.

— Чого!?

Нацу встав з місця, витріщаючись на мене, як на апостола Петра. Та за що мені такий ідіот у друзях? Моє обличчя змінювалося в емоціях і беззвучні крики про допомогу міг зрозуміти будь-хто, хто сидів поруч із нами. Хлопець вкрився сильним рум’янцем, озираючись на всі боки. Абсолютно всі дивилися в наш бік:

— П-пробачте.

Миттю сівши, він похитав головою з проханням нічого не говорити. Альберона легенько вдарила його.

Думаючи, що на цьому справа була закінчена, я знову глянув на білявку. Який був мій подив, коли вона дивилася прямо на мене, з усмішкою на обличчі. Її холоднокровне личко стало дуже приємним, як тільки почало посміхатися. Тембр голосу Люсі став зовсім іншим:

— Виділені кошти сім’ї Хартфіліїв вже переведені на рахунки університету Мьобіуса, сподіваюся, проблем не виникне і ми зможемо розпочати роботу вже найближчим часом, — вона посміхнулася. Це добре спрацювало на людей, яким миттю стало приємно слухати її. До чого творять дива звичайні посмішки. Дратує. — Дякую Лаксусу, що призначив одним із головних помічників. Мені, як студентці другого курсу, це неймовірно приємно.

— Будь ласка, — президент, що стояв поруч, усміхнувся. — Ах так, як говорилося раніше, у груп будуть два куратори. Звичайно, для підтримки стабільності. Люсі, не представиш свого партнера?

Дівчина тихо розсміялася, ніяково почухавши потилицю. У голові виникали деякі спогади про той вечір.

— Вибачте, але я не знаю, хто це.

В авдиторії почулися тихі сміхи. Кана, на превеликий подив, теж не стрималася. Саме в цей момент через двері ввалився блондин, спотикаючись через поріг. Хлопець спритно викрутився, моментально ставши стовпом. Його розгублений вигляд викликав ще більше сміху, але голосного. Всі дивилися на Стінґа Евкліфа, студента журналістики, теж другий курс. Блондин незрозуміло оглядався, намагаючись зв’язати деталі того, що відбувається:

— Тільки не кажи, що саме він…

— Евкліф отримав вимову, — сьогодні день присвячувався недомовленим фразам Нацу і несподіваним зустрічам. Ерза сіла поряд з нами, а точніше, біля мене. Староста другого курсу першої групи журналістики, найкраща студентка першого курсу, мітить на найкращу і цього року; ідеальний кандидат на нового президента Мьобіуса і просто Ерза, твою матір, Скарлет. — Він знову розповів усі свої геніальні пакості викладачам через свою мову, і його призначили до помічників куратора.

— Завжди казав, що соулмейти до добра не доводять.

— І то правда, — Скарлет хмикнула, закинувши ногу на ногу. Кана з Нацу зацікавлено дивилися на неї. — Але навіть у такому становищі він зміг викрутитись.

— А? Як? Он він, стоїть, страждає, — Драґніл здивовано глянув на Стінґа, що виправдовувався перед Лаксусем.

— Затягнув всю нашу групу сюди, — Скарлет глибоко зітхнула.

А я не стримав усмішки. Завжди приємно, що у когось справи гірші. Коли хлопець нарешті закінчив пояснювальну промову перед Дреяром, а студенти перестали сміятися, все починало потихеньку закінчуватись. Ну як сказати. Потрібно було ще дізнатись у якій ти групі та почути доручення від кураторів. Усі почали копошитися, намагаючись пройти до електронної дошки зі списками.

— А ти? — я глянув на Ерзу. Ми все ще сиділи на своїх місцях, коли Нацу і Кана звалили. Хоча, явно двома різними дорогами.

— А я куратор, — Скарлет лукаво усміхнулася.

— Як не здогадався.

— Хто тебе сюди затягнув? — дівчина зацікавлено подивилася на мене. — Рідко побачиш тебе, як береш участь у заходах. Востаннє таке було… у школі. Точно у школі.

— Страшно, що все зіпсую? — я тихо засміявся. Ніхто ніколи не любив довіряти Ґрею Фуллбастеру.

— Ні, Ґрей, — Ерза стиснула губи. Її рука зненацька торкнулася мого плеча. Від такого я рефлекторно відсмикнувся. — Просто рада, що ти повертаєшся.

Скарлет всміхалася, як стара подруга, ким вона і була. Прибравши руку, вона сіла рівно, але й досі дивилася. Усередині все ставало таким… незручним. Голова сіпнулася, сховавши очі за чубком:

— Нікуди я не повертаюся.

— Гей! Ґрей! Я знайшов тебе у списку!

Нацу закричав із низу аудиторії, махаючи рукою. Він радісно стояв біля Люсі. Дівчина була зайнята своєю новою групою.

Втрачати час з Ерзою, на яку наринули хвилі спогадів про минуле, я особливо не збирався. Внизу утворилася невелика компанія, окупувавши півколом Люсі. Дівчина була дуже жвава: відповідала всім підряд, записувала щось у себе в блокноті. Ось же біса буде, якщо я потрапив до цієї… блондинки в групу. Аби ніхрена подібного.

Мене зустріли кілька поглядів студентів. Ґажил підозріло примружився. Пірсинг на його обличчі жив сам по собі, щойно м’язи обличчя рухалися. Він демонстративно пирхнув, відвертаючись від мене. Ось тобі й дякую, як то кажуть. Нацу усміхнено ткнув у бік електронної дошки. Що ж, зараз дізнаємось, купувати труну чи замовляти кремацію. Але Нацу випередив мої очі:

— Вітаю, Фуллбастере, ми в одній групі.

— З чим тут вітати? — я болісно скривився. — Ну і? Хто куратор?

— Оо, є варіант, що ти будеш радий.

— Нацу, ідіот, моя радість почнеться лише після вильоту з цієї шараги.

— Все не так й погано.

Ми обернулися. На цей раз Люсі була майже на рівні зі мною, через підбори. Її сліпуча посмішка пронизала своєю лукавістю. Наче лялькова. Настільки фальшиві емоції, що важко не помітити. Ну чи всі сліпі олухи. Блондинка простягла руку:

— Куратор третьої групи, в якій, до речі, і ти, Ґрей.

— Пам’ятаєш моє ім’я? — не втримавши усмішки, я мляво потис долоню. — А я ось твоє не дуже.

— Що дивно, хвилин десять тому воно лунало на всю авдиторію, — вона сховала руки за спину, подивившись тепер на Драґніла. — Привіт, Нацу.

— Ось так новина! Взагалі не очікував, що ще перетнемося. Ти з журналістики? А чи правда, що перевелася тільки в середині жовтня?

— А ось і ще плюс один до твоїх здібностей, блондинка.

Люсі зблідла, відводячи погляд убік. Всі чудово чули нашу розмову. Всі, тобто, мій новий гурт через мій майбутній суїцид. З десяток очей дивилися на нас, вичікуючи продовження діалогу. Але вона мовчала, помітно нервуючи:

— Точно, — Ґажил реготнув. Махіна стояв недалеко від нас, гидко давлячи либу, — рідко у багатої дівчинки перебуває час на вступні іспити, та й ще на другому курсі.

— Місця купиш — людей ні, — підтакнули з натовпу.

— Точно-точно.

— Нахрен нам у куратори такі як ти?

— Ну почалося, — прошепотіла Люсі, захитавши очі. Така реакція на образи трохи збентежила, якщо брати до уваги, що зазвичай люди поникають.

— Гей, — підвищив голос Нацу. — Нічого не знають, а вже плітки пускають. Дайте хоч слово сказати.

— Згодна, — Леві, низенька студентка з філфака, кивнула на слова Драґніла, вставши поруч з Люсі. — Тільки й звикли судити за студрадою, що набрано незрозуміло ким. Дайте дівчинці шанс!

— Ох, — Люсі ніяково підібгала губи. — Передчуваю, що буде тяжко. Але, відповім одразу на кілька запитань. Ні, я не вступила за гроші, і все моє навчання проходить повністю на бюджеті. І звичайно, мені чудово вистачило часу на іспити, а перейшла я на середині другого курсу за сімейними обставинами. Дякую, що вислухали. Тепер до діла!

Хартфілія, як ні в чому не буваючи, радісно ляснула в долоні. Нацу досить усміхнувся. Та що відбувається взагалі?

Всі мовчали, точніше, хто спочатку вирішив наїхати на білявку. Крім Ґажила, його роздратування наростало дедалі більше, і моє за компанію. Ця… дивна… навіть не знаю, як назвати! Просто взяла і переклала в мить тему! Почала базікати про підготовку та плани. Вдає, що взагалі начхати на образи.

— Що коїться, Фуллбастер? — вся компашка була майже біля самого виходу. Дуже жваво ставили питання, на які Люсі не завжди встигала відповідати. Але збір добігав кінця і багато хто почав розходитися. Думки перемішалися. У голові були то соулмейти, то обурення до цієї дівчини й, звичайно, план — як звалити звідси. Все та вся. — Звідки стільки пасивної агресії?

— Ти новий термін вивчив?

— Питання на питання дає в ніс.

— Та відваліть від мене всі, і я буду білим та пухнастим.

— Білим і пухнастим ти будеш тільки після пари стусанів від Ерзи чи Уртір, — Нацу склав руки на грудях. — А зараз ти поводишся як останній мудило.

— Не я почав питання про вступ.

— Через тебе Ґажил Люсі тепер ненавидить.

— Та чого ти взагалі причепився до мене з цією блондинкою, — я тихо огризнувся, пхаючи придурка в плече. — Ти глянь на неї. Вона гора лицемірства та гнилі.

Ми глянули у бік кураторки. Хартфілія, як звичайна студентка, відповідала на будь-яку примху цих ідіотів, попутно вже даючи розпорядження і поділяючи людей на завдання.

— На мою думку, ти накручуєш, — Нацу зацокав.

Я б відповів і дуже неприємно, але мене заткнули. З усієї сили повалилися на мене ззаду, через що я мало не впав. Мене міцно тримала чиясь рука. Я скосив голову, намагаючись побачити свого рятувальника. Хібіккі, студент студради, дивився на мене зверху, з дуже недоброю усмішкою. Ну, будь ласка, не люблю блондинів. Один поводитися як гівно, друга просто душею гидка, а третій на мене налетів. Стінґ витер із себе бруд, озирнувшись:

— Ще одне зауваження, Евкліф, і твій політ буде вже з університету, — голос Хібіккі звучав так само нудно, як він виглядав.

— Може, відпустиш?

— Ну як, Люсі? Чи не ображають? — проігнорувавши, але відпустивши, хлопець мило посміхнувся до Хартфілії.

— Все чудово, — попри свій голос, відповіла вона. Люсі не дивилася на Хібіккі, а грізно потягла Стінґа до себе. Їхня німа суперечка з боку мала смішний вигляд, що оцінив смішком Нацу.

— Правда? Бачу, у тебе тут парочка покидьків у групі.

Його очі ковзнули спочатку на мене, плавно переходячи до Нацу і закінчуючи на Леві з Ґажилом. Так, куди ж без говнарів з боку студентів юрки та економа.

— Покидьків? — Люсі здивовано глянула на нас, повністю відірвавши увагу від Стінґа. Той, у принципі, теж дивно подивився на Хібіккі.

— Та, — він кивнув, усміхнено зробивши крок до мене. Обличчя Хібіккі було за міліметри від мого. Ну що за гидота.

— Пизда.

Нацу, не втримавшись, заржав, тремтячи від сміху і тримаючи мене за плече. По тілу пройшовся приємний струм блаженства, коли слідом за моїм тупим словом обличчя Хібіккі почало виразно змінюватися у бік грізного старшокласника, якого образив першокласник у їдальні. Він миттю повернув голову до Люсі. Я не стримався і повторив за ним, але спокійно і без намірів. Просто цікаво.

Люсі прикривала рота, намагаючись стримати сильний сміх. Стінґ свиснув:

— Я не чув відповіді, — вени на шиї Хібіккі почали набухати від злості. Не часто таке побачиш від цього недоумка.

Я тихо хмикнув. Ясна річ, вона погодиться. Таких подарунків, як ми, ще пошукай, навіть нормальна людина відмовиться. Але Люсі з усмішкою знизала плечі, заплющивши очі. Стінґ мотнув негативно головою:

— Пробач, Хібіккі, нас все влаштовує, — Хартфілія глянула на студентів, що залишилися, що саме входили в топ покидьків суспільства.

— Проблем із завищеною самооцінкою у нас немає, — розвів руки Евкліф, підморгнувши.

Хібіккі голосно вилаявся, зваливши. Всі здивовано дивилися на кураторів. З усіх тих, що залишилися, були тільки ті самі покидьки. Компанія справді так собі. Люсі та Стінґ ще пару разів про щось грізно пошепотілися, але миттю повернули свою увагу на нас. Було трохи, чорт забирай, ніяково:

— Ем, на сьогодні все?

— Все.

Очі Люсі ніби блиснули. Погляд цієї дівчини взагалі неможливо витримати, особливо коли доводиться відповідати тим самим зоровим, довгим контактом.

— Це було приємно, — раптом усміхнулася Леві. — Ти дуже приємна, на відміну від інших, Люсі.

— Га?

— Так, згоден, — Нацу закинув руку на плечі білявки. Та твою ж матір, що ти твориш, Нацу. — Ти взагалі не схожа на багатеньких студентів.

— Я-я…

— Не перебільшуй, Драґніл, — Ґажил хмикнув. — Вона все ще спонсор цієї херні.

— Скільки компліментів, аж нудить, — Стінґ показав блювотний жест, на що отримав у бік від Люсі. Блондинка вся почервоніла.

— Ти чого як помідор? — не втримавшись, вставив я.

— Та нічого… Просто, ем, дякую вам! Це дуже приємно.

— Може у буфет? Якраз поспілкуємось, а, Люсі?

Нацу ніколи не втратить можливості завести нових знайомих. А це вже не моя дорога. Перевіривши сумку на своєму плечі, я зняв докторський халат, запихаючи в один із відділів. Пару ручок випадково випало.

— Справді, це чудова ідея. Ти з нами, Ґажиле?

— Аа? З вами тинятися? Дрібна, ти чого? Та я в гурто краще.

— Мабуть, у карти підеш знову валяти.

— Чогось не подобається, Саламандер!?

— Та з якого часу я Саламандром став, дубина!?

— Як шумно…

Я сів навпочіпки, щоб підняти ручки, але мене випередили. Люсі подала канцелярію, цікаво розглядаючи мене:

— Чого тобі?

— Та нічого, — блондинка шморгнула носом, посміхнувшись. — Ти дуже дивний.

— А ти блондинка, але ж я мовчу.

— Тебе у дитинстві блондинки кривдили? Звідки такі стереотипи? — її маленькі кулачки злісно стиснулися. Я посміхнувся.

— Так, відтепер усі блондинки мені здаються абсолютно нудними.

— Звучить як виклик.

Люсі чомусь відкотила трохи рукав піджака разом із сорочкою, на лівій руці. Від несподіванки я здивовано скинув брови:

— Ти чого робиш?

— Люблю цитувати ідіотів, — вона дістала ручку з кишені піджака, прописавши щось на руці. — Не дуже стара звичка.

Блять.

Та що це таке.

Ось саме мені випала ця частка довбойоба?

Печіння на руці. На моїй, бля, руці. У тому ж місці, де вона зараз пише хрін знає що.

— Смішно.

Але це було не смішно. Мій голос звучав настільки низько, хрипко і тихо, що здавалося, що в мене застуда вже як тиждень. Карі очі дивилися на мене, палили поглядом. Вона ніби любить знущатися з людей. Або з мене. Мабуть, навіть не здогадується, хто я. Інакше точно б зараз нічого не робила. Люсі, ну за що ти така… така гидка, чорт забирай.

— Люсі, пішли.

— Іду.

— Любиш шоколадний пудинг? — Леві мило посміхнулася, тримаючи сумку в руках.

— Так, дуже!

Дівчата захихотіли, виходячи разом з Нацу та Ґажилом з авдиторії. Я залишився один. Ось сволота Драґніл, навіть «бувай» не сказав. Я зітхнув, теж вийшовши з кабінету.

Якщо Хартфілія і справді мій соулмейт, а в цьому вже сумніватися немає сенсу, то варіантів залишається небагато: забити та ігнорувати; розповісти про себе і поставити всіх у незручне становище (хто взагалі так просто розв’язує проблеми); спостерігати далі. Точніше, лише почати спостерігати. Я її знаю лише з чуток та дивних діалогів. Тепер зрозуміло, чого я погнався за цією дурнею в першу зустріч. Організм дав збій. Ненавиджу бути частиною цих душевних недоумків.

Задумавшись, навіть не помітив, як пішов за цією компанією. У натовпі студентів мене не було видно. Шумні настільки, що чути було кожну тупу фразу. Драґніл радісно підскакував на будь-яке слово Люсі. Отож, приклеївся як муха на… Гаразд, не має значення.

Потрібно вирішувати. Вирішувати, як мені бути з цією дурною білявкою. Не хочу бачити це обличчя перед собою і чути цей голос, а особливо тримати на собі її погляд. Нестерпно гидко. Вона не заслуговує нічого, нічого, чорт візьми, доброго. Дивись своїми карими очима не на мене, Хартфілія.

Відповідь на своє ж запитання визрівала в моїй голові моментально. Я звернув на повороті в туалет, ставши біля його входу. Як тільки дістав ручку, в голову вдарила думка:

— А, спочатку подивитися…

Я закотив рукав кофти, побачивши нарешті написану фразу Люсі, що тільки кілька хвилин тому вона писала переді мною: «Чи всі блондинки нудні?». Ох, блять, навіть не цитати. Ти кому ці питання пишеш, бовдурка? Вже як кілька років щасливо мовчу. Хоча, сьогоднішній день чудовий виняток.

— Жорстоко та підозріло чи… — я замислився. Обличчя насупилося. Як відповісти, щоб не було жодних підозр?

Ох, гаразд.

«Брюнети теж».

Залишилося стартанути з усієї сили та побачити реакцію цієї…

— Що це ти тут стирчиш?

Кана вийшла з туалету, дуже похитуючись. Рівновагу утримувати ця алкоголічка взагалі зараз ніяк не могла, і крім як налетіти на мене їй нічого не залишалося. Цей день явно був написаний для мене. Альберона підозріло звузила очі, загостривши увагу на моїх руках.

— Краще не вилазь у такому вигляді, — я нервово відкотив рукав кофти назад, намагаючись приховати написи. — Виглядаєш, як пом’ятий гриб.

— Твої порівняння мені як до поганки, — Кана пирхнула, моментально пирснувши від сміху.

— Каламбур зараховано. Валі до тубзану.

Відштовхнувши легенько студентку-алкашку, я побіг і дуже швидко. Мені треба встигнути побачити її обличчя перед тим, як вона подивиться на свою руку. Обов’язково. І нічого страшного, що кілька разів штовхнув студентів на підлогу, і начхати, що так несподівано з’явлюся перед ними, мов: «Фуллбастер, ти ж нелюдимий». Правила іноді змінюються у пріоритетах, і саме зараз я зобов’язаний побачити цю особу. Я сподіваюся. Ні. Я хочу, щоб вона була в нерозумінні та сум’ятті. Вона має бути такою. Недаремно, я блять, п’ять років її ігнорував.

Я нарешті побачив їх. По рожевої маківці Нацу. Інші були попереду Люсі. Дівчина стояла позаду. Зупинилася. Повільно підіймає долоню. Чудово. Просто чудово. Так сильно відчувати якусь зловтіху жодного разу не було приємно, як зараз. І ця усмішка, моя усмішка, що наростала на обличчі з кожним наближеним кроком у бік білявки. Ну, підніми тепер погляд на мене. Я чудово бачу всю твою руку до ліктя, і все, що було написано нами, красувалося на наших тілах. Тільки ти це не скоро дізнаєшся.

Люсі коротко зітхнула, подивившись на мене. Вона здивовано моргнула:

— Чому стоїш?

Дуже логічне питання, Фуллбастере.

— Та так, — блондинка ніяково прикусила нижню губу. — Думаю, ти теж нудний.

Гаразд. Це було зовсім не те, на що я очікував.