Розділ: 1.

Шум навколо моєї голови все більш поглинав простір, заповнював думки. Хотілось сплюнути кров, посміхнутися, побачивши смішний пост у соцмережах, побути разом зі стаканом пива у своїй кімнаті та просто мовчати, давлячись по сторонах чи просто заплющити очі. Але шум не дозволяв, сильний біль по ребрах зупиняла всі нормальні ідеї як зупинити це, а діалог з другом не дуже надихав жити. Його очі були злі, але зовсім не так, як здавалося. Не так, як трапляється у випадку бійки, сварки. Злі, але наївні. Нацу завжди був дуже наївним, його голос часто нервово стрибав до високих ноток. Його рука літала, в сенсі, тикала в мене. Знов звинувачує. Але навіть це він робив зовсім інакше. Теж наївно.

— Відморожений ідіот, навіть в йобане свято ви не можете просто від‘єбатися від інших людей, — хлопець ткнув вказівний палець в мою грудь. Головою я ще не розумів, чого він хоче.

— Якого хера ти звинувачуєш мене в тому, що він образив мою матір?

— Він був п‘яний.

— А потів вмазав мені в губу.

— Він просто йобнутий!

— Та пролив усе віскі на Ґажила.

Руки Нацу знесилено опустилися, ніяково відвів очі. Всі мої аргументи були повністю обґрунтовані, він і сам це розумів. Ось тільки вигнали саме нас. Як завжди. Легше спихнути усю провину на деяких лошків, чим змиритися з, тим, що хтось «вище» по статусу створив якусь неприємну маячню. Ладно, ця ідея була з самого початку жахливою.

Саме це я й намагався пояснити Нацу, коли йому надійшло повідомлення від Міледі. Вона була моєю одногрупницею, та досить красномовна, якщо глянути на надіслане повідомлення в п‘яту ранку. Веселі смайлики в кінці зробило дуже сильне враження на Драґніла і той не зміг відмовитися. Яка була в мене здивованість побачити ідентичний лист у себе на пошті. Виявляється питання, з херов я пішов на День народження свого зведеного брата з котрим у мене точно не взаємна любов?

Звідси вже іде зовсім інакша проблема. Сімейна, як-то говорять. Тихий сміх розлютив Нацу знов. Я потер роздертий перенісся. Моє обличчя було точно не в кращому вигляді. Але не може не тішити, що зведений брат зараз теж не білий пушок.

Я достав сигарету з кишені, почавши нарешті потрішки міркувати. Шум в голові затихав після сильного удару. Злість Нацу ставала знов дратівливою і їдкі слівця вже крутилися в голові. Я закурив.

— І у всьому цьому, якщо що, ти винний, — не витримав, сказав я, констатуючи факт. Його волосся і без цього встали дибки, а вільна поза в момент набула закритості: схрещені руки на грудях із незадоволеним поглядом темних очей. — Ну чого?

— Ні, — мотнув головою Драґніл. Цілковито спокійно. — Ніхрена ні, Ґрей. Ти просто егоїстична дупа.

— З цим тяжко посперечатися…

— Ось! — Нацу завив. — Тобі навіть не соромно! А я… я тепер знов не зможу бути в чиїйсь компанії.

— Я одразу говорив, що тягти мене туди буде не гарна ідея, кочерга, а тепер не думай нити! — видав, випускаючи водночас дим. Він фиркнув, набрав якийсь номер, кинув останню фразу в діалозі.

— Просто хотів, щоб ти перестав бути таким загнаним.

Нацу невизначено відвів погляд, відповів комусь у трубці. Чомусь далі я знов неясно сприймав навколишній світ. Всі думки поверталися з шумом в голові. Перебої.

Ох, твою ж матір. Мабуть, одночасно з алкоголізмом розвивається біполярний розлад і міркувати цілком раціонально не виходило. Якщо тільки хвилину тому я зовсім не шкодував, що вибив щелепу Леону, накричав на всіх підряд і заодно випив наостанок непоганий стаканчик, то зараз ставало жахливо соромно перед Нацу, що намагався весь час лише влитися в компанію…

Тільки одному мені непосильно зрозуміти їхній вплив на цього рожевого ідіота, але це, як виявилося, було дуже важливим. Добре, а прийшовши розв’язувати особисті проблеми, я знову посварився з другом. Напевно, взагалі з єдиним другом, який мене чомусь ще терпить.

Та-ак, я і проблеми завжди були нероздільними товаришами, що йдуть пліч-о-пліч уже кілька років. Занадто дурна заява з огляду на те, що у всіх проблем вистачає. Але ні. Повірте, коли твоя власна мати хоче тебе ненароком убити, хоч я і трохи утрирую, справи зовсім інакше.

— Нацу, гей, Нацу, пробач мені.

— Ти обкурився, Фуллбастер? — хлопець, відверто кажучи, здивувався, коли я загасивши цигарку, пішов до нього з найщирішими вибаченнями! Нацу утримував мене на відстані витягнутих рук, притримуючи за плечі, щоб я не завалився. Але ноги страшенно запліталися.

— Ні, ти ж сам говорив…

— Потім, Ґрей.

— Я, блять, вперше у житті перед тобою просити вибачення хочу!

— Сідай, потім поговоримо!

— Кочерга, мізки розплавив!? Куди сідати!?

— Та заткнися ти вже.

Драґніл відкрив дверці машини, запхнув мене на заднє сидіння. Моє осмислене життя йшло далі й далі, і що тепер відбувається, я зовсім не міг зрозуміти. Нацу сів попереду, промовляючи адресу свого будинку. Я насупився. Якого хріна цьому недоумку раптом потрапило викликати таксі взагалі незрозуміло, але й знову сильний шум у голові просто рознісся з новим болем. Я тихо простогнав:

— З вашим другом щось не так? — зацікавлений таксист глянув на мене, повертаючись усім своїм корпусом, навіть не думаючи просто подивитися через дзеркало. Нацу заморгав, здивувавшись реакції чоловіка, але швидко глянув на мене. Він постукав себе по вухах.

— Ти слуховий апарат після бійки виправляв?

— Точно…

Руки повільно торкнулися вух, довелося відрегулювати частоту, що зайняло трохи часу. Пощастило, що він не зніс цю хрінь до біса собачих. Інакше на новий прилад довелося б працювати глухим через свою тупість і сліпим, бо фінгал від матері зійшов би не скоро.

Машина нарешті виїхала, що дивно, адже просиділи ми біля стоянки п’ять хвилин точно. Водій зацікавлено дивився на Нацу, ставлячи йому звичайні запитання. Мабуть, дідусю нудно стало під кінець дня. Та й начхати. Розговорить Драґніла, до мене чіплятися не будуть.

Я відкинувся на сидіння, заплющивши очі. Хотілося ще відключити слуховий апарат зовсім, але зазвичай це наганяє паніку. Коли ти чуєш, це найкраще, що можна лише бажати. Без слуху все сіре і безглузде. Не раз мимоволі замислювався, як сліпим.

Машина зупинилась. Мені здавалося, на світлофорі, але водій відімкнув замок дверей і за кілька секунд навпроти мене сиділа дівчина. Від подиву я захлинувся. Якого дідька тут відбувається? Незнайомка зручно закинула ногу на ногу, розташувавши руки на своєму коліні. Невисокий зріст робив всі її рухи плавними та швидкими. Блондинка, наскільки я зрозумів у цій чортовій темряві, навіть поглядом мене не обдарувала. Водій з Нацу час не втрачали у розмові, останній мені запропонував кавунову жуйку, на що отримав несильне ляпання по голові. Незнайомка здивовано подивилася на мене, звернувши увагу.

Навіть у темряві було видно ці карі очі, які досконально тебе вивчають, ніби намагаються прочитати за частки секунди. Раптом усередині все похололо, руки почали потіти, а в горлі пересохло. Від такої зміни в організмі ставало дуже незручно. Я тихо проковтнув, намагаючись не звертати увагу на дивну особу, перевів погляд на Нацу. Той запитливо вигнув брови:

— Чого?

— Нічого, — фиркнув я, відбираючи запропоновану жуйку. У роті після алкоголю було не дуже. Солодкий смак відразу приємно розтікся. — Що за таксі ти обрав?

— Нова фішка, — усміхнувся Драґніл, урізаючи на дупі. — З супутниками. Так набагато дешевше!

Ясно, через що ця маринована вишня так чуйно запхала мене в машину і засвідчила, що заплатить сама. Ну і добре. Мені ж краще. А дивні дівчата лише на недовгі п’ятнадцять хвилин.

Принаймні, я дуже сподівався на це. Рука неусвідомлено почала намотувати волосся на вказівний палець. Права нога постукувала в такт музики, що тихо грала по радіо. Все дуже дратувало, нервувало, але, чорт забирай — чому? Після бійки з Леоном? Хрінь. Через знову поламані стосунки Нацу з колективом? Ймовірно, але теж не підходить.

Серце так сильно билося. Здавалося, нога зараз відірветься, доводилося через силу змушувати себе не робити різких рухів. Ніхто не звертав уваги, а здавалося зовсім навпаки. Після того, як ця дівчина підсіла до нас, все стало не таким. Але, блять, а яким було? Впіймав себе на думці, що випитий мною алкоголь почав проявлятися, а слідом мої міркування стали схожим на щось нашептане параноєю та з дурним трактуванням. Зазвичай, все було зовсім не так. Дивно, що взагалі ще можу генерувати осмислений потік слів.

У всій цій тиші з тихою музикою, що лопаються жуйними бульбашками Нацу і моєю нервовою гарячкою, таксист несподівано заговорив:

— Адже вам у гуртожиток Мьобіуса? — його голос здався таким спокійним, що спочатку я зовсім не звернув увагу на запитання. Нацу глянув на дівчину. Блондинка не розгубилася, лише трохи посміхнулася.

— У вас це в замовленні написано.

Я скривив губи, навіть чомусь незрозуміло. Спочатку це питання, здавалося, було поставлене нам з Нацу. Але точно не очікував, що ця блондиночка виявиться студенткою з нашого інституту. Хоча, як кажуть, земля досить мала. Голос був… мабуть, приємним. Або кумедним. Щось веселило, це можна було побачити по непомітній посмішці. Вона дивилася у вікно, так само склавши руки на колінах. Таксиста відповідь зовсім не збентежила. Але раз на те пішло, то дідусь взагалі мало скидався на таксиста. Акуратна коротка стрижка сивого волосся та вусів. Він був не молодший за шістдесят, за зовнішніми ознаками точно, а на типових водіїв схожий не був, якщо ще звернути увагу на краватку у вигляді метелика. Привіт, дурка.

— А як відбувається ваше навчання? Варто зауважити, ви виглядаєте дуже здібною студенткою.

Від такого питання жуйка мало не пішла трактом у шлунок. Нацу, який зовсім нічого не слухав до цього, сам мимоволі зіщулився. Такі питання пізно вночі в таксі до добра не доводять, та ще й з такими підозрілими типами. Погляд мимоволі впав на дівчину, що навіть не зніяковіла, лише коротко видихнула. Була б можливість, я точно вліпив би їй несильний потиличник. Легковажністю від неї прямий і віяло, що здавалося, її взагалі нічого не хвилює. Подумаєш, якийсь старий цікавиться ні з того ні з сього твоїм життям? Але це менше лякало, ніж її відповідь:

— Не погано. Завтра семінар. Майже встигла повторити, якби непередбачувані ситуації.

— Знання не досягаються випадково, їх потрібно шукати з запалом і старанністю, — таксист легко повернув кермо, нарешті заїжджаючи на нашу вулицю.

— Цитати інших людей не роблять ваш вигляд розумнішим, — блондинка зловтішно посміхнулася. Карі очі виблискували в темряві, коли машина проїжджала поряд із ліхтарями. Руки плавно перемістилися з коліна в позу на грудях: хрест навхрест.

Висновок про неї можна було зробити як: «дурна істота, яка не розуміє, що з такими тупими відповідями на такі ж тупі питання її можуть легко кудись затягти». Напевно, це мало було хвилювати, але саме на це мені було начхати найбільше. Дивно, навіть хвилювання почало потроху відходити. Напевно, невеликий викид адреналіну.

— Говорять, що останнім часом злочинність уночі збільшилася, — знову голос дивного дідуся-таксиста. Він звучав настільки нейтрально та «оксамитово», що створював зовсім інше про себе враження. Чоловік крадькома глянув спочатку на Нацу, але потім погляд перейшов через дзеркальце на блондинку. — Краще побоюватися невідомих місць та людей.

Твою ж матір, цей старий явно лізе не туди. Це ж прямий натяк, що все пиздецово. Взагалі незрозуміло чому моя голова моментально повернулася в бік дурної дівчини. Її погляд був трохи напруженим, а сама вона подалася тілом уперед, не спираючись на сидіння. Вона ніби не почула, намагаючись вловити те, що сказав таксист. Рот чомусь був відкритий. Виглядала вона розгублено. Щойно машина зупинилася, Нацу довелося розплачуватися за проїзд, а мене вже майже витягали за комір. Її погляд став надзвичайно, так по-дитячому веселим. Губи блондинки розповзлися в усмішці, а карі очі подивилися прямо на мене. Її рука акуратно торкнулася світлого волосся, заправляючи пасмо за вухо. Двері машини грюкнули. Я стояв посеред двору в глухій темряві, що зрідка порушував Нацу своїм тихим сопінням.

За цей вечір я відчуваю всілякі емоції, які я не зміг прокрутити за двадцять років життя. Чудово, просто чудово. Долоньки знову починають потіти, а на вулиці чудовий листопад місяць. Я подивився на Нацу, що теж дивився на машину, що їде. Голову не залишали думки про дивну розмову в машині й про те, чим це закінчиться для дурної блондинки. Організм сьогодні здавав по всіх напрямках, хотілося або вирвати, або гидко вилаятися, аби не відчувати недомовленості та тривожності.

Я в надії на щось обернувся, дивлячись на задній вид двору. У темряві гаражі здавались ще гидкішими, ніж удень. Нацу голосно шморгнув носом, зовсім поряд зі мною. Його великі очі витріщалися на мене, як на алкаша з провулка. Він торкнувся мого плеча:

— Виглядаєш паршиво, — геній сьогоднішнього вечора натягнуто посміхнувся. — Можеш переночувати в мене.

— Діставай свій байк.

— Чого?

— Поки цей старий хрич не звалив кудись якомога далі, діставай свій байк.

— Ні, — він засміявся. Обличчя Нацу було розгубленим. — Твою матір, Ґрей, тільки не кажи, що ти зібрався на допомогу тій дівчині…

— Гарнюня моя, моє терпіння ніколи не тривало довго, тому діставай свою залізну купу гівна і відвези мене. Сам чув, — я глибоко зітхнув. Тіло пробивало на тремтіння, озноб, сухий кашель. Все це виходило за межі сьогоднішнього вечора і нікуди не вписувалося. Не може, блять, організм після невеликої пиятики та бійки так бурхливо реагувати. Точно не мій. І точно не я. Мотнувши головою, я криво усміхнувся, — нині злочинність увечері підвищена.

— Ясно, — Нацу кивнув, підходячи до одного з гаражів. Через пару хвилин, він уже вигнав свій червоний байк лише з одним шоломом. — Ти з глузду з’їхав! Тебе у житті нічого не цікавить!

— Заткнися і не ний. Якщо нам ще вдасться наздогнати їх, дарую тобі десять баксів.

— Та тут і двадцятьма п’ятьма не відкупишся, ідіот, — Нацу завів байк, що послужило сигналом сідати. Надівши на себе шолом, хлопець дав моментально газ. З таким поривом вітру та різкими рухами мене практично відкинуло б назад, але я встиг вчасно вхопитися за сидіння.

Якщо чесно, відчуваю, що тут щось не так. Чи не натяки таксиста, не моя в край незрозуміла поведінка, а лише та дівчина, що спокійно їхала всю дорогу без жодних побоювань. Так здавалося, і так було. По очах було видно, особливо коли вони дивляться на тебе.

Все німіє від холоду і це було так приємно. Пальці ніби примерзли до сидіння, горло продував страшенно холодний вітер. Це було приємно. Моя навстіж одягнена джинсова куртка божевільно тремтіла на вітрі. Нацу, як чорт, спритно обганяв автомобілі й кілька разів навіть проїхав на червоний. На перехресті, яке веде або до центру міста, або на територію інституту, ми звернули в останньому напрямку. Туди ж тебе підкине дядечко, так, блондинко? У гуртожиток Мьобіуса, звідки мене, блять, виперли всього пару тижнів тому. І тебе там зустріти не доводилося. Жодного разу.

Темп водіння почав зменшуватися. Нацу зупинився біля невеликого скверу, недалеко від гуртожитку. Нарешті знявши махину зі своєї голови, рожевий обернувся на мене трохи з усмішкою, чекаючи на подальші вказівки. Смійся-смійся, придурок, я сам ніхера не розумію, що творю. Зіскочивши з байка, перше, що вдарило в голову з диким бажанням зробити, так це пройтися в центр скверу:

— Гаразд, Ґрей, жарти жартами, але якого біса ми творимо? Точніше, ти. Ти випив пару склянок чи пляшок? — Нацу поспішав за мною, трохи побоюючись за байк, але явно інтерес подолав тривогу.

— У тебе наче ніколи почуття правосуддя не прокидалося.

— Прокидалося, звісно, ​​але не таксі з незнайомцями.

— Скільки ставиш на те, що він професійний психопат-убивця? — захотілося посміхнутися, але дуже неприємне почуття, коли в тебе на губах панує краса з ран від бійки. Але це чудово скрасить гірка сигарета. Нерви – сигарети.

— Він більше підходить під параметри ґвалтівника.

— А на те, що вона дурна блондинка?

— Стереотипи не є добре, Ґрей, — Нацу хмикнув. — Допустимо, п’ятнадцять?

— Мало.

— Але й дурною вона не виглядала.

— А, ну так, собі подібних важко судити

Невдоволених криків Нацу слухати не хотілося. Наша вечірня прогулянка ставала все безглуздішою і шукати жертву було марно. Чомусь відразу на думку не спало, що таксист міг згорнути зовсім в іншому напрямку. І чому на початку все здавалося таким очевидним? Лише доїхати до території Мьобіуса, а там якось все піде. Але, блять, як «якось все піде» — я зовсім не знаю. Було дике бажання помчати за цією незнайомкою, ще раз зазирнути в її дурне обличчя і переконатися, що їй не завадить хоч трохи подумати. А тепер все це здається неможливим та неправильним. Я гучно видихнув дим сигарети. Йобане марення п’яного, і справді…

Я міг би повірити. Змиритись. Зрозуміти, що це просто пустий звук. Забути та повернутися у двір Нацу, аби не чути крики матері. Заснути та нарешті відпочити, миттєво стираючи спогади про сьогоднішній вечір. Усе це скінчиться. Ага. Звісно.

Нацу витріщив очі, відкрив здивовано рот. Він майже встиг сказати щось, ткнути пальцем за мене. Але не встиг. Я спробував обернутися. І всі ті відчуття, що були у таксі, миттєво повернулися. Все похололо. Впало. Горло пересохло. Та сама білявка, що стояла переді мною, спритно вхопила мене за комір кофти. І це виглядало до біса безглуздо, враховуючи, що нижче ця незнайомка дуже значно. Моя сигарета майже випала з рота, але я вчасно утримав і рівновагу, і її. Адреналін емоцій повертався новою хвилею.

— Чудово, — тихим голосом озвався я, посміюючись. — Тобто, жертва не дурна блондинка?

— Дурна блондинка?

То був зовсім інший голос, ніж у таксі. З емоціями. І дуже живий. Живий, тому що емоції на обличчі цієї дівчини змінювалися, як уподобання мого плейлиста перед сном. Швидко та різноманітно. Її карі очі миттю глянули на Нацу, що тримав вухо гостро, готуючись відбиватися. Кумедний.

— Ви були в таксі, — вона простягла ці слова, пробуючи їх на смак, знову глянувши на мене. Було помітне обурення. Вже у відповідь їй світить такий самий вираз обличчя. — І чого ви тут робите? Стежити? Теж заодно з цим старим, так?

— Що!? — Нацу майже скрикнув. — Ми ніби тобі на допомогу поїхали! Він же тобі загрожував!

— Що…

Вона повільно відпустила мій комір, оглядаючись, ще раз оглядаючи нас, примруживши очі. Серце шалено билося, але хвилювання вже не було.

У мене рідко прокидалися якісь зацікавлення у бік дівчат. У романтичному плані. Та і я ніколи не хотів ув’язувати себе в це болото відносин, проблем та безглуздих зв’язків. Навіть попри мої зв’язки із соулмейтом. Це все безглуздо. Але саме зараз ці думки приходять, дивлячись на цю дурну незнайомку. Ні-ні, не думки про стосунки, це маразм. Просто думки. Про неї. Я не розумію, якого хріну я змусив Нацу поїхати за нею, а тим більше ми змогли її знайти. Це навіть випадково неможливо. Немає таких випадків.

До нас хтось наближався. По фігурі, при світлі несильних ліхтарів, можна було здогадатися, що це був той таксист. Легка хода та тростина. Непогано, блять. Звук кроків, що наближалися, був дуже чітким, і з кожним разом блондинка все далі відходила. Нахабне личко змінилося на зворушливе. Вона спритно схопила нас з Нацу за руки, притягаючи ближче до себе.

— Ви сильно будете злими, якщо я вас трохи використаю?

— Тільки не кажи, що ти маніячка високого рівня, — Нацу здивовано плескав очима. Сьогоднішня пригода точно була несхожою на інші.

— Що за маячня? Де ти бачив таких маніяків? — вона весело посміхнулася. — Прикиньтеся моїми знайомими.

— Гей, блондиночко, ми сюди прибігли не для цього…

— А для чого? — її обличчя було майже за кілька сантиметрів, із зацікавленою усмішкою. — Ви взагалі дивні.

— Люсі.

Усі обернулися на новий голос. І знайомий. Його взагалі не сплутати ні з ким не можна. Старий привітно помахав тростиною, оглядаючи діловито нас із Нацу. Певне, не очікував такого повороту подій. Він спритно поправив своє пальто:

— Вибачте?

— Ми її друзі.

Нацу, блять, та хто ж тебе за язика тягнув. Вишенька випнувся вперед, затуляючи трохи собою дівчину. У героїв вирішив погратись? Таксист здивовано склав брови будиночком:

— Ви недавно вийшли з моєї машини.

— І повернулися, бо ти виглядаєш мега дивно, — була не була. Довелося підіграти, раз Нацу почав цю виставу. — Ви чого до дівчини чіпляєтеся?

— Чи давно ви знайомі? Вибачте за нетактовне запитання.

Люсі, як мені вдалося зрозуміти, ззаду мене зітхнула, і дуже роздратовано. Так, до жертви тобі ще крокувати й крокувати.

— Він ніби з минулого століття виліз, - прошепотів Нацу, повертаючись на дівчину. — Що це за тип?

— Мій дворецький.

— Що!?

Два гучні крики від нас із Нацу миттю обдарували незнайомку. Вона ніяково засміялася, намотуючи нервово локон волосся. Її ніби тільки зараз почала бентежити вся абсурдність ситуації, а те, що за нею бігає її власний дворецький — почало бентежити мене! Я ривком ухопив за плече дівчину, притягуючи до себе, але дивлячись на старого. Він вже був готовий почати підходити, але Драґніл вийшов уперед:

— Люсі, прошу вас, розмова з сім’єю не така страшна. Вчора ви пішли, сьогодні, може й завтра. Але потім ви зробите лише гірше.

— Гей, старий, відвали від дівчини, — Нацу розвів руки. Він почав потихеньку відходити назад. Дехто збирався стартувати. Я посміхнувся. — Поговори в нормальних обставинах, а не пізно ввечері в темних скверах.

Люсі тихо хмикнула. Мовчить і нічого не каже.

— Вибачте, — все ще тримаючи за плече дівчину, я заговорив, — наш клуб закривається і саме ця білявка повинна здійснити останній вихід у кримінальне світло. А для цього необхідно культурно відвалити. Згодні?

— Згодні.

Люсі схопила нас за руки, легко розвертаючи спиною до старого. Довелося стартанути не на жарт швидко, у бік байка. Нацу невдоволено обурювався, кричав то на мене, то на вечір, то на білявку. А я все не міг зрозуміти, якого дідька тут відбувається і чому вона так спокійно на все реагує. Легко біжить на своїх підборах, сперечається на ходу з Нацу і підозріло дивиться на мене. Коли ми нарешті зупинилися на вході до скверу, першим, що вона видала було:

— Це було жахливо! — Люсі посміхнулася, важко дихаючи. — Але ж зручно. Дивно, що ви вплуталися за мною! Невже він виглядає як маніяк?

— Та ви обоє, — Нацу відкашлявся, обминаючи свій транспорт кілька разів, переконуючись, чи все з ним гаразд. — Мене більше цікавить, якого хера взагалі сталося зараз? Це до тебе питання, Ґрей.

Я невдоволено скривився, стоячи неподалік них. І як накажете відповідати на це, коли сам нічого не розумію? Довелося лише знизати плечима:

— Кажу, невелике почуття правосуддя.

— Ого, — Люсі посміхнулася. — Та ви сама загадковість… е…

— Ґрей.

— А я Нацу, — він усміхнувся, простягаючи руку. — А ти, таємнича студентка Мьобіуса?

— Люсі Хартфілія.

— Хартфілія? — я перепитав. Дівчина миттю ойкнула, ударивши себе по лобі. — Ось де й щури ховаються.

— Що в тебе за порівняння такі тупі? — Люсі невдоволено видихнула, стиснувши кулаки.

— Ти про що? — Нацу здивовано схилив голову.

— Та як про що? Дворецький, Хартфілія… одразу зрозуміло, що дама в біді у нас із досить відомої родини. Навіть прізвище вставити своє одразу примудрилась. Може, ти ще й підлаштувала це все?

— Ага, з кущів вибігає спецзагони, щоб пов’язати двох дивних хлопців, яким захотілося геройствувати вночі, — вона підійшла ближче, стаючи навпроти мене, майже впритул. — Але, Ґрей, назва прізвища лише міри пристойності, а те, що вам пощастило потрапити в таке таксі… тут я просто можу сказати «буває».

— Не вибачте?

— Це за що просити вибачення?

Перед моїм обличчям була незадоволена морда. От-от і вона почне з ніг падати, якщо я робитиму хоч якісь кроки в її бік. Звичайно, це я й почав робити. Нацу не на жарт запанікував, говорячи щось про непорозуміння і благаючи, щоб ми обидва припинили цей безглуздий цирк.

— Хоча б за моральну шкоду називати тебе другом, — крок до неї.

— Ця моральна шкода оплачена твоєю зацікавленістю, — і ні на крок від мене. Лише прогин у спині, що скоро скінчиться поламаними кістками.

— Ця зацікавленість ніхрена не виправдала, як тільки я побачив перед собою… блондинку.

— У тебе фобія на блондинок? — скривлене, незадоволене личко. Я посміхнувся.

Або мій слуховий апарат пошкодився при бійці з Леоном, або у вухах сьогодні відбувався концерт дзвонів, який не збирається закінчуватися ніколи в моєму житті. Її очі дивилися невідривно, здавалося, що в неї зараз відбувається практично аналогічна ситуація. Її рот трохи відкрився, ніби поставлене питання було не закінчено, але мій похмурий погляд миттю це бажання заговорити пересилив. Нога піднялася, роблячи крок назустріч. Ну, впади та закінчи цей дурний діалог, який мені їбе мозок.

Ага. Звісно.

Вона просто взяла і торкнулася мене.

Наче знала, що я примушу її падати. На обличчі цієї чортиці була самовдоволена посмішка. Ні, не роби цього. Це дратує. Хочеться змусити тебе падати ще кілька разів. Але ти не падаєш. Ти спритно хапаєш мене за шию, тримаючись на вазі. Несподівано, що я мимоволі прогинаюсь униз, нахиляючись ще ближче до твого обличчя. Ти не схожа на п’яну, дивна незнайомка, але здавалося, що все навпаки. Моє чорне волосся торкалося твого чола, а рукам довелося схопити тебе за талію. Ні, чорт забирай, не для того, щоб ти не впала. Щоб не впав я. Карі очі пропалюють практично все в мені. В який бік ти не подивишся, блондиночка, все пропалюється від твоєї зацікавленості. Нацу все здивовано розголошує, мабуть, перелякався, чого витворюють ненормальні. Жаль, Люсі, що ти не розумієш, що я, блять, не люблю всі ці рухи з боку будь-кого, особливо білявок. Звичайно, ти не знаєш, навряд чи й зрозумієш, адже не тобі дісталася доля страждати по цих їбаних родинних душах.

Я глибоко зітхаю, все ще дивлячись на неї. Все відбувається так швидко, а здається, ніби у сповільненій зйомці.

— Не люблю висіти з блондинками над тротуарами.

Вона чомусь засміялася, заплющивши очі. Я хотів виявитися першим, хто закінчить цю виставу. Не хотів залишатися останнім. Але не встиг, з її сміхом закінчилася ця… дивна, бля, телепатія. Повернувшись у звичайне становище, Люсі так швидко підскочила до Нацу, поплескавши того по плечу, що хлопець за цей вечір точно сто разів пошкодував про все скоєне. Мені залишалося мовчки спостерігати:

— Ви надто лякаєте, — усміхнулася вона.

— Себе бачила? — невдоволено пробубнив Драґніл. — То що там було?

— Та, загалом, дивна ситуація… — ніяково почухала потилицю. Очі забігали. — Він намагався мене повернути додому.

— Що? Ти не у гуртожитку живеш?

— Живу. Але ніхто не підстрахований від дворецьких із дорученнями твого батька.

— Це все дуже цікаво, але настав час змиватись звідси, — не витримавши, подав голос я. Нацу невдоволено зиркнув. — Ну чого?

— Тебе підвезти? — звернувся він до дівчини.

— Прогуляюся, дякую. Та й, мабуть, скоро від мене у когось нервовий напад розпочнеться

— Дивись не перестарайся.

— Заткнися, морозилка, — Нацу погрозив кулаком. — Було приємно познайомитись, Люсі.

— А мені як приємно, — блондинка посміхнулася, начебто зовсім щиро й по-справжньому. — Нацу та Ґрей. Дивні ви.

Люсі махнула рукою. Легко. Здавалося, за цим піде гарний відхід. Але вона явно не розуміє, що означає «не провокуй». Удар у плече, коротке прощання з Нацу і, нарешті, розвертається до нас спиною, побачивши неподалік автобусну зупинку. Вона швидко підбігає до транспорту, що прибув, і заскакує, навіть не обертаючись. Отак швидко? Без прелюдій?

— Гаразд, — Нацу шморгнув носом. — Я стільки з тобою знайомий, що міг би списати все те, що ти зараз робив, на алкоголь. Але ж ми обидва розуміємо, що ти йобнувся?

Я глянув на друга, запхнувши руки в кишені джинс. Можливо, Нацу, ти й маєш рацію. Але знати б від чого я взагалі йобнувся. Втомлено хруснувши шиєю, я озирнувся в пошуках байка:

— Платити не буду.

— Ти був не правий.

— О ні, я впевнений, я точно правий. Вона дуже дурна.

Тоді це була одна з найдовших ночей у моєму житті. Все те, що повалилось на мою п’яну голову, стало доходити лише під холодним душем, у рідному домі, у матері. Стільки криків, неприємних образ в обидва боки, черствих поглядів і самовдоволена пика вітчима… Напевно, треба було залишатися в Нацу, але я поперся в пекло, ну або ж до сім’ї. Холодна, така приємна свіжість відчувалася по всьому тілу, що все херове, здавалося, ось-ось піде. Ох, як я тоді помилявся, відчувши на лівій руці печіння. Не те щоб це мене якось здивувало. Я давно змирився, що дивне дівчисько пише мені вже протягом кількох років. Ні. Мене не бентежить, що на моїй руці з’являються іноді малюнки або написи. Не бентежить, що я ніколи в житті не відповім на ці звернення. Не бентежить, що я ненавиджу того, хто ніби призначений мені «долею», усією душею. Не це, блять, мене тоді збентежило. Лише коротка написана фраза, гарним почерком і невеликими літерами, які неможливо буде змити самому: «Бути білявкою з дворецьким стає все складніше. А вже висіти над тротуарами з ідіотами ще більше».

Так гаразд. Чого такого? Нічого. Зовсім нічого?

— Якого хера…

Напевно, я зрозумів, чому весь цей час я почував себе так хріново. 

Люсі Хартфілія… тобі дуже не пощастило. Ненавиджу блондинок.