Минають ранки, дні і ночі, працюю. Думки мої десь в іншому боці. Моя душа лежить в Лі Ює, а тіло у роботі, зовсім не там. Знову якісь тренування новачків, мені не цікаво, лише б повернутись скоріш. Вечір, ніч, відпочинок, перед сном думаю. Як там Він?
…
[Мої дні проходили однаково - папери, поховання, сльози. Від такого, обличчя моє не змінювалося, може коли Тао жартувала я веселішав. Але нещодавно, щось змінилося. Мене частіше овіював гарний настрій, і пошмішка виникала не тільки через хазяйку бюро, просто думав і посміхався. Я так звик до людей в сльозах і горі, що мене самого такі речі не відвідували, до цього. Не розумію, чого саме ця людина? Він особливий? Хоча, може я просто зголоднів до емоцій?
Той вечір, особливий, мене не покидає. Думаю, щось все ж таки змінилось тоді. Це насправді було, щось сімейне, близьке, інтимне. Для мене це не звично. Ніколи ще я не відчував когось поряд, настільки поряд.
Його немає вже десь більше тижня, це дало мені час. Давно вже я не замислювався над бажаннями і потребами. Напевно, на це мене підштовхнув ніжний відбиток на лобі, що не давав мені спокою. Мій розум плинув, ніби таючий. Думки летіли так дивно, довго і я сам не свій. Ніби якась частина мене стає живою, ніби я забуваю все лайно, що зі мною було, ніби мене охопили хвилювання та сумління.
Стукіт.
—Господин Лі, Вам прийшов лист.
Я розглянув лист, на ньому була печатка Фатуї, звісно він був від Тартальї. В середині конверта було пару малих паперів і якась рослинка, схоже то були сушені квітки цілінь. *В самих листах зміст був таким:
«Добридень, Чжун Лі! Вибачте що не попередив про від‘їзд, але мене викликали на збір, практика для новачків. Я дуже хотів подякувати Вам за чудову компанію того вечора, мені дійсно сподобалось слухати Ваші історії. Ніколи не чув їх навіть у Оповідача Тяня. Ще я хотів би дізнатися у Вас, чи ви не проти все таки сходити в «Три Чашки» бо минулого разу я там був один і мені сказали, що з‘явилося нове меню. Думаю, що повернусь на початку наступного тижня, тому буду чекати на ваше рішення. Це не терміново, але якщо буде час то запрошую.
*І наступний лист:
Додам окремо, там де я зараз знаходжусь багато диких гірських вершин. Тут я і знайшов цю квітку. Пам‘ятаю, що коли ми здіймалися ввечері по стежках там було багато різних квітів але цю я не бачив. Напевно росте тільки в цій місцевості. Хотів щоб ви її теж побачили»
Звичайно Лі бачив ці квіти купу разів, але ж цього разу, хтось попіклувався показати це йому. Хіба не мило? Дійсно дивні речі відбувалися, але він якось і не був проти. Хто знає чим це закінчиться.]
…
Я зайшов у свою кімнату коли було вже дуже темно, заморився з дороги, ще й завтра зранку в банк йти. Хотілось просто впасти на ліжко і заснути прямо так. Але все таки я перевдягнувся, попив води і тоді вже ліг. Вікно було відкрите і виходило воно на порт, люди там розвантажували корабель. Навіть вночі працюють, я б так не хотів. Очі злипались самі але я все ніяк не засинав, все думав , і думав…
Наступного ранку, мене розбудив гучний стукіт в двері, виявляється я проспав. Було дуже соромно за те, що я пороспав на дві години, але я все ж пішов. За час моєї відсутності накопичились звіти по кредитам і займам, а я звісно як передвісник Фатуї підписував всі документи від свого імені. Звісно, адже саме я воїн і взагалі зайнята людина повинен сидіти і штампувати підписи. Аде зараз не про це, закінчивши підписувати лише половину документації, моя увага звернулась на вікно.
—Невже вже вечоріє?-я здивовано спитав у Наді.
—Так пане, вже шоста година вечора.
—Оце я засидівся,-зірвалось з вуст, коли я вийшов з-за столу.
—Куди ж Ви?!-жінка було спробувала мене зупинити, я ж дав їй зрозуміти:
—Робочий день закінчено. Дозавтра!-двері швидко зачинились, залишаючи її в кабінеті.
Як не дивно, я дійсно не помітив скільки часу провів за столом, напевно така монотонна робота зачакловує. Хоча зараз я з полегшенням мчався сходами до низу, куди ж я йду? Ну ви знаєте! Доречі дуже вчасно, коли я підійшов, Лі саме виходив з бюро з усіма працівниками.Вони попрощались, Він підійшов до мене.
—Радий тебе бачити,коли повернувся? -усмішка на його обличчі була такою привітною.
—Вчора, Ви ж отримали мого листа?
—Звичайно, що отримав,-Він схрестив руки на грудях і подивився у бік порта,-хочеш піти зараз?
—Якщо Ви не проти.
—Ні, я за,-Він швидко перебив мене,-Ходімо.
Сонце вже наближалося до горизонту, ми минули міст і вже були біля ресторану. Сіли, запитали меню, чесно мені не дуже хотілося вибирати, тим паче по назвам я не зовсім розумів, що це за страви.
—Хочеш я тобі щось цікаве виберу?-Чжун придвинувся і сказав це тихо, а я підвів очі на нього.
—Буду вдячний.
Він прошепотів щось на вухо офіціанту, а потім дуже хитро мені посміхнувся:
—Думаю це ти ще не куштував.
Мені звісно було цікаво, що ж Він таке замовив, хоча не було сенсу запитувати, ми почали легку бесіду. Насправді мені заборонено розповсюджувати інформацію про Фатуї, але я розповідав про смішні випадки, що сталися на навчаннях. Час швидко минув і нам подали замовлення.
—Ну і що це?- на стіл поставили велике блюдо, на якому було викладено тонкі шматочки чогось, ще принесли напій і дві малі чарочки.
—Оць це,-Він показав на блюдо,- це сашимі, не дуже розповсюджено у Лі Ює, бо вигадали в Інадзумі, тонко нарізана сира риба. А саме це,- показував на білуваті прозорі шматочки,- отруйна риба Фуґу.
—Якщо отруйна то чому її подають?
—Не все так легко, як я знаю найбільш ядовиті нутрощі, ікра та шкіра, а інше можна їсти. Для обробки такої риби кухарі спіціально вчаться.-знову хитра посмішка,- Ти доволі ризикований хлопець, тому я це і взяв.Ну а це-, Лі махнув на напій,- це Сан Хуа (китайська горілка), для сміливості.
Трапеза почалась, хоча, що це за трапеза, ми всього лиш пили і закусували рибою.Минуло десь три чарки поки я наважився спробувати Фуґу. Господин Лі уважно дивився на мене, я поклав рибу до рота, розсмакував.
—І як тобі?-Чжун не зводив очей, ніби думаючи чи безпечна ця риба , Він підпер голову рукою і виглядав якось втомлено, а його погляд сьогодні був особливим, не знаю чи можу так сказати але якийсь спокусливий.
—Ну, мені здається цю рибу люблять не за смак, скоріш подобається відчуття ризику.
—Згоден з тобою, смак доволі не яскравий, але відчуття дають набагато більше..
Я відвів погляд, мені здається, господи. Він сказав цю фразу пошепки, ще і так нахилився, в мою голову закладалися думки, що мене дійсно зваблюють, але з ними були і думки, що це просто дія алкоголю. Може моя фантазія занадто розігралася, або ж Лі дуже розслабився. Намагаючись стримувати свою соромливість, я пив з ним і далі.
…
Остання капля з графіну опинилася в моїй чарці, все таки ми доволі багато випили, риба ще лишалась, чесно сказати під кінець я більше пив ніж їв. Мені було соромно за свої думки, бо далі Господин нічого такого не робив.
—Що ж, час платити, -Чжун постукав себе по кишенях і як завжди..
—Ні ні, що Ви, хто запросив той і платить,-звичайно я пив вже алкоголь, але сьогодні напевно вперше почервонів від сп’яніння.
Залишивши рахунок з сумою і чайовими, чоловіки пішли до центру, на мості зупинились. Море вночі було спокійним, а місяць залишав величавий слід на воді.
—Ви вже підете?-першим розвернувшись я чекав на відповідь.
—Поки, ні,-Він теж обернувся і подивившись трохи, сказав,-Не хочеш знову сходити вгору?
Кивнув, знову йшли стежкою, цього разу квітів було менше, певно дощів давно не було. Десь там у верхівках сиділи мовчки, дивлячись, хто куди. На небо, на місто, на море, один на одного. Я і не помітив коли ми зустрілись поглядами, здається я не зрозумів, що він відчуває. Обличчя було таке саме як і завжди, хиба лише очі були примружені, і погляд здавався іншим. Моє обличчя досі було розгаряченим від горілки, вночі було прохолодніше, я цього не відчував, але мене трохи знобило. Деякий час ми просто дивились, не було ніякого під-тексту просто дивились, лише потім Він сказав:
—Ти можеш зробити це знову?
—Що саме?
—І те і інше,-Лі розвів руки.
Я зробив це, не намагаючись якось зблизитись, просто обійняв як минулого разу адже Він попросив, мені здалося що його груди здіймались швидше ніж до цього. Стало не по собі, ніби мені хотілося залишитись так, а ніби і хотілося припинити? Це доволі лякаюче. Більш лякаючим мені здавалося те, що спочатку я відмахувався від цих думок, але ж тепер це зробив не я, чому? Ми відсторонились, здається обличчя Чжуна було таким же як і до цього. Хоча кому я брешу, я не дивився на його обличчя, не знаю чи щось змінилось чи ні, бо погляд мій був лише на його вустах. Закрив очі, взявся за голову, це якось неправильно, хіба проблема в тому, чи дійсно ми хочемо стати блище, чи це алкоголь дає свою шаленість. Але Господин Лі здається ні про що не думав, він чмокнув його в лоб, ага, так само як минулого разу, взяв його за плечі, здається так робив батько, і сказав:
—Ти хороша людина, і якщо тобі моє прохання огидне, ти не повинен.,-я перебив.
—Вибачте, але я думаю, що це неправильно, а особливо зараз.
—Я з тобою згоден.
Стало легше. Подув легкий вітер, все одно було ніяково, довелось почати розмову про інше. Їм було багато про що поговорити, особливо чарівно, коли Чжун почав розповідати про минуле, про світ до сьоми, про те як він змагався, що втратив і що здобув. Звісно це була лише крапля з всього його життя.
—А як ти жив, Чайлд?-Він обернув свій зір на мене.
—Взагалі, мене звуть Аякс, Тарталья і Чайлд вигадали у Фатуї, коли я став передвісником.
—А Чжун Лі з’явився коли я перестав бути Мораксом..
Тепер вже було не до захоплюючих історій, веселощів або чогось іншого, навколо повисла тиша.
—То як тебе називати?
—Аякс…- я поглянув обережно, а він тихенько засміявся,-це моє ім‘я від народження, так мене звуть батьки і родичі, це не звання а Я.
—Знаєш, я все ще не знаю яке моє ім‘я вірне,- Він піднявся,- Цікаво як би мене назвали від народження.Пішли, вже холодає.
…
Ми поверталися в місто, минули всі тропи і садки, пройшли палац і головну вулицю, ступили на сходи, пройшли перший проліт. Стали, схоже далі нам в різні сторони, трохи затримались, нічого не казали. А на вулиці так тихо, невже нікого немає? І місяць вже сховався за якоюсь хмарою, невже так темно. Де ж ті яскраві ліхтарі, що висять повсюди, вже потушили? Я не стримався, кажу:
—Допобачення, доброї ночі.
Все ж не можу, вуста, що зачепили мій погляд. Так, я зробив це, попрощався, а потім швидко і легко поцілував у губи, не наважуючись навіть глянути, звернув за ріг, піднявся далі, пройшов крізь коридори. Лише краєм ока йдучи, я бачив, що Він і далі стояв там.
Схоже всі мої сусіди спали, тому я намагався бути тихим, прикрив двері, замкнувся, рухнув на ліжко. В кімнаті було не холодно, я стягнув з себе штані, заліз під ковдру, було дуже тепло.
Те що зроблено не давало мені спокою, з одного боку мене це приваблювало, а з іншого ж було доволі підло робити так без дозволу та ще і втікати потім.Здається тепло під ковдрою давало моє тіло, еге ж, хіба це не збудження манило розум, всіляки фантазії. Хотілось навіть залізти повністю під ковдру , але тоді було б нічим дихати. Намагався не торкатись себе, заснути, не виходило, рука сама по зобі сповзла під ковдру, обличчя сіпалось в емоціях, а перед очима з‘являлись все нові і нові сюжети. Рухи були, не такими як зажди, лише сильні торкання живота і паху, але це не було схоже на просто самовдоволення. Дихання було занадто уривчастим, намагаючись вдихнути, голова моя відкинулась назад, я жадібно ковтав повітря ротом. Притулив вільну долоню до рота, хоча і не видавав майже ніяких звуків окрім тяжкого дихання. Я уявляв його руку, ніби це робить Він, дражнить і просить бути тихішим, мій тулуб здіймався над ліжком, навіть трохи трясло. Хотілось чогось більшого, щоб Він і справді був тут, чи то збудження керувало мозком, чи то приховане стало очевидним, зараз було не важливо. Мої рухи ставали дедалі сильнішими, неможливо було це терпіти, здається ніби так близько підходить наче ком до горла, йде, йде і чомусь не доходить. Я вже втомлювався, закрив очі, на секунду побачив його обличчя і як Він робить це замість мене. Лише мить і все стиснулось всередині, лише одна мить задоволення, короткий стогін злетів з моїх вуст і винагорода за моє терпіння-грязний живіт. Встав, витерся, подивився у вікно, було так само темно, хіба що тепер місяць ледь просвічувався крізь туманне небо, дуже і дуже тихо. Дивно, що нічне життя не гуло, зазвичай тут і вночі гуляли п‘янчуги, гуркотіли ресторанчики, чи хочаб моряки метушилися біля води. Зовсім інша атмосфера наче не Велична Гавань, а якесь задрипане село, де всі вночі лише сплять. Знову ліг в ліжко, закрив очі і знову я думав, поки не заснув.
…
[Залишаючись на прольоті сходин, я бачив як Аякс швидко йде, не кажучи нічого. Стояв далі, чесно кажучи в шоці, я не міг очікувати на таке, ми нічого не казали однин одному про це, ні про якісь почуття, ні про бажання. Не знаю чи можу сприймати це як зізнання, до цього мені здавалось, що він просто хоче бути ввічливим, що він все ще вибачається за свій обман. Двері замкнулися, але я все ще ніби стояв на сходах, мої речі обережно поклалися на полицю, але я ніби стояв на сходах, заправлена постіль приготувалась до сну, а я на сходах, тіло лежало з заплющеними очима, думки ж цього тіла були де-інде. Темно, в той момент майже не було видно його обличчя, може і момент цей був як примара, такий короткий. Чомусь я не був веселим чи втішеним, мені стало сумно, сумно від того, що це було для мене не реальним, як помилка. Або здавалося, що він цього не хотів, ніби намагався далі бути ввічливим, відповісти на моє прохання. Треба було вже засинати.]