Якісь лічені місяці минули з моєї поразки в Лі Ює, різні почуття охоплювали мене, чи то сором, чи образа. Мені було соромно за себе, за свою поразку, невже це я? А хіба я так можу? …мене не покидають думки про контркакт, який Чжун Лі уклав з Синьйорою. Він же знав хто я і знав чого я хочу. Він був непорушний, невже йому байдуже на те, що я хотів зробити, бо Він все одно був мил зі мною. Така дивна людина.
Мене це зачепило. Не знаю чому, але мене морили нічні думки. Чому ж? Може, тому що я завжди був вигнанцем? Чи тому що не мав гарного положення навіть в Фатуї. Все, що в мене є-родина. Може, Він здається мені рідним?
Сьогодні сонце було як ніколи ясним, ранок. Я часто помічав за собою спроби зустрітись з ним, навіть зараз. Він йшов на роботу, звичайно строго вдягнений, як належить працівнику бюро. Можливо цього разу я б і не помітив його, якщо б не вийшов з банку на хвильку. Я пішов по сходах вниз, знову керований своїми думками, дійшовши до кута, зупинився. А що я казати буду? Та і навіщо я прийшов? Яка різниця, я ж цього хочу. Він помітив мене, коли я визирнув з-за кута. Сухо промовив:
—Привіт, чого ховаєшся?
—Я не ховаюсь,-мені знову було соромно за свою поведінку.
—Добре, чого прийшов?-Чжун м‘яко підняв погляд наче я його давній друг і продовжив, -мені здавалось все вже закінчено.
—Ми можемо поговорити не на вулиці?
—Звичайно,-він відчинив двері і дозволив зайти.
В бюро була своя атмосфера, зранку тут майже не було роботи, лише інколи хтось працював з паперами. Тут нависав незвичний запах наче якісь ароматичні масла, мене це заспокоювало. Ми пройшли довгий коридор і перед великою залою зайшли в малу кімнату, то була невеличка їдальня. Я сів за столик, а господин Лі підійшов до шафи. Там було багато різних чаїв.
—Який полюбляєш?
—Я не розбираюсь, тому зробіть той, що ви п‘єте.
Запахи наповнили кімнату, складно їх описати, мене напевно вистачить тільки на «вишуканий чай». Взагалі стиль цього місця був елегантним, як не як солідна компанія, не будуть ж похоронне бюро оформляти ніжно. Поєднання світлих стін і темних меблів, гарно. Він був наче продовженням цього приміщення, такий же вишуканий і стриманий.
Я час від часу зупиняв погляд то на столі, то на чашечках, то на ньому. Кажу, є щось приваблюючє, те, що не дозволяє відвести очей.
На столі з фарфорових посудин здіймався пар, Він сидів навпроти. Якось тихо..
—То про, що ти хочеш поговорити?-тиша обірвалась.
—Я.. я хотів вибачитись,- знову як дитина відвів очі.
—Можеш вибачитись, але за що?
—Як за що,-знову запинаюсь;-за те що брехав.
—Ну то є твоя робота, тим паче я все одно знав.
—Я не розумію чого ви тоді були ввічливі зі мною, вам було все одно, що я брешу?
—Просто, для мене, нічого поганого тут немає.
Знову я не знав що сказати. Чого ж я хочу?
—Чай трохи охолонув, можна пити.
—Дякую.
Ще раз тиша. За хвилину в двері постукали. То був помічник господина Лі, Чжун вийшов, залишивши мене ненадовго. А я знову думав. Та і взагалі стан у мене був кепський. Раптово кудись ділись мій запал і завзятість, може я змінююсь?
Двері відчинились і Він сказав, що повинен піти. Отримали термінове замовлення, тому треба прийняти людей. Мене звичайно просить піти. Ми знову йшли по коридору, від кроків доносилось тихе ехо, хоча меблів було достатньо. Коло виходу Він ласкаво відчинив двері, далі вийшов за мною. Провів мене? Я радий. Ми зупинились на вулиці біля виходу.
—Вибач, що так вийшло, не змогли посидіти.
—Ні ні, що Ви, я все розумію.
—Якщо хочеш можемо потім зустрітись.
Знову мене охопили думки.
—Так, тільки за,- звичайно я згодився.
Час плив швидко, хоча робота мені і набридла, але то мої зобов’язаності. Думаю сьогодні мені було ліпше. Я почав сумувати за домом, за родиною. Може краще відволіктись? Бо поїхати звідси я не можу. Доречі зараз проходить фестиваль, відкрили ярмарки і проводять святкові вечори, типу різні вистави, аукціони, розпродажі. Можливо то привід знову зустрітись?
…
Я сиджу в «Трьох чашках», замовив локшини і баозці, Він радив їх скуштувати, доречі щось Він затримується. Чекав, і чекав, і чекав. Вже близько години минуло, а поруч зі мною все одно порожньо, багато людей прийшло в ресторан тому, я вирішив сходити в бюро. Там горіло світло, значить хтось є. Я постукав, тихо, зайшов, в коридорі світло. Головна зала в кінці коридору була готова до «почестей», мабудь то те термінове замовлення. В залі було кілька дверей, думаю кабінети. Зазирнув в першому нікого, в другому суцільна темінь, в третьому був господин Лі за купою паперів. Здається навіть не помітив, що двері відчинились. Я окликнув його:
—Вибачте.
Він підвів очі, я не зрозумів які то були емоції.
—Налякав, це ти,-він легенько торкнувся лоба,-я так запрацювався, що зовсім забув, це замовлення дуже детальне, довелось договір знову переписувати.
—Значить ви сьогодні не зможете?
—Ні, я майже закінчив, почекай мене.
—На вулицях так багато людей, думаю всі ресторани переповнені.
І я знову чекав, Він був дуже серйозним. Дуже уважно читав і переписував, ми майже не говорили, тільки інколи я розбавляв тишу жартами. Він сміявся, це приємно. Його руки завжди були в тонких рукавицях, пальці поволі блукали по тексту, щось він шептав собі під ніс. Кімната була простора, багато шухляд, велика шафа, стіни в традиційних гравюрах. Кабінет був вишуканий і обставлений зі смаком.
—Це не мій,- Він помітив, що я зацікавився,- то кабінет управляючої.
Пройшло ще трохи часу, через вікно було видно темне небо і місто осіяне вогнями.
—Все можемо йти.
Здається люди заполонили місто, сміх і розмови линули до вух. Господин Чжун зачинив двері бюро, ми вийшли на головну вулицю, було складно протиснутися серед натовпу. Мені було не зручно серед купи людей, я прошептав йому, що хочу піти, Він підтримав. Щоб не загубитись я шукав його голову поглядом, і слідував за ним, ми кудись звернули. Там людей поменшало, Господин Лі зупинився і сказав, що можна піти за місто, ми рушили далі. Ставало тише і темніше, круті стежки вели десь на гору, понад ними росли нескінченні трави і квіти. Я озирався по сторонах, запам’ятовував красу цієї природи. Зупинились, сіли на повалене дерево, трохи помовчали, я перевів погляд, Він був такий усміхнений, тепер і на моєму обличчі була посмішка. То напевно так дивно, ми мало говоримо а я так добре себе почуваю. Здається я справді змінився.
—Я вже стільки років не святкував, таке враження що з останнього разу минула вічність.
…
Ми не дивились один на одного, лежали на траві, перед очами були зірки і хмарки, тепер ми не мовчали, говорили про роботу, про контракт, про вільні теми, то було так легко. Я був спокійним, Він був не притаманно говіркий, трохи не схожий на того кого я знав раніше. Я повернув голову, щоб знову побачити іншу людину, так, Він досі посміхався, мій погляд наче тримало.
Мене відвідала дивна думка, що змушує червоніти, невже це якісь інші почуття, але ж я не такий? Відвернувся, чекаю коли пройде, а Він все одно дивиться вгору, мені здається ми стали ближче, бо я можу торкнутись його руки. Невже це справді я? Який сором. Мені почулось, що Він перший ненароком торкнуся мене, продовжую діалог, жарую, Він сміється. Потім закриває очі слухає лише мене і вітер, я здається знову впізнаю себе, говорю і жартую. Трохи підіймаюсь, знову дивлюсь і бачу щось рідне. Легкий поцілунок торкнувся його лоба, відкрилися очі.
—Моя мама завжди так робила перед сном.
—Мабудь це по сімейному. У мене такого не було,-його голос змінився, мені було прикро це чути.
В його очах були сотні зірок, начеб то дзеркало але коли мала сльоза сповзла по щоці, зірки поменшали. Тепер вже я закрив очі і слухав вітер і місто, м‘яко і легко я отримав взаємний знак.
—Хочете відчути, що таке родина?
—Думаю так,-Він знову посміхнувся, а я лише прилинув до нього легкими обіймами.
Не знаю як для нього, але для мене то було щось інакше, таке хвилююче і палке. Ззовні я був тим же, далі казав щось не розбираючись навіщо. Так тепло і приємно, здається я сам ладен був пустити сльозу.