Повернутись до головної сторінки фанфіку: "Гей, розкіш моя!"

Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.

Повний текст

๑๑๑

 

  Як тільки Веніамін дістався дому, одразу пішов шукати полотно. У нього крутилося в голові безліч емоцій і він їх хотів зобразити. Починаючи малювати Веня не знав, що в результаті має вийти. Кольори добирав гарячі, що нагадують тепло сонця, ватри. Інколи добавляв менш яскравих фарб для контрасту. Закінчив роботу посеред ночі і зрадів що завтра, яке настало, у нього також вихідний. А після завтра він навідається у гості до Нього… Виключив світло у кімнаті і пішов до спальні. Тільки місячне сяйво залишилося розглядати нове життя творчості — малюнок царственого тигра.

 

 

๑๑๑

 

  Сонячні промені ласкали своїм теплом обличчя Вені. Він солодко потягнувся і зустрів цей день з посмішкою. Відкрив навстіж віконце і відчув чисте повітря, яке було напоєне терпкою вранішньою свіжістю. Перед ванними процедурами Веніамін заглянув у вітальню, де на мольберті так і лежала нова картина. Йому подобалося час від часу навідувати свої роботи, особливо новонароджені. В цій оселі залишилося картин п’ять. Інші він відвозив у рідний дім, там їх розвішували по всьому будинку. У сім’ї він мав старшого брата, молодшу сестру та чудових матір з батьком, які провели разом десятки літ.

  Нажаль про орієнтацію, вони не знали. Точніше знали, що він має прихильність до обох статей і вважали: Венечка обере хазяйновиту жінку. Надії він їм поки не руйнував і не казав, що дорога у нього одна — до чоловічого серця. 

  На хлопця, з мольберта був звернений погляд яскравих котячих очей. Їх власник — володар великих лап з м’якими подушечками, щоб легше підкрадатися, і гострими пазурами, щоб боляче царапатися. В нього розкішне хутро у смужку, щоб зачаровувати і клики, щоб зажовувати.

  «О тигр, цей чудо з чудес. Перед таким тремтить увесь ліс…»

 

 

๑๑๑

 

   — Привіт, не зайнятий?

   — Ранок добрий, ні, а що засумував за мною?

   — Виручай, сходи зі мною у гості завтра.

   — З яких пір ти не ходиш у гості без допомоги?— дивувався Артур.

   — Мене запросила малознайома людина, я маю написати їй картину.

   — Багатьох таке не зупиняє…— міркував блондин.

 

 »Мене також не спиняло до пори до часу»,— подумав Венко.

 

   — Гаразд, на котру?

   — Я заїду о 10 ранку за тобою.

   — Добряче, до зустрічі.

   — Дякую, побачимося.

  Після завершення розмови, Веніамін перевірив наявність необхідного і вирушив у канцелярію, щоб поновити деякі пензлики, туш і фарби. Там він застряв надовго. Виявилося, що давно не користувався скульптурним пластиліном, і не бачив таких гарненьких рамок, а до рамочок цих нема потрібного полотна… Такі магазини його слабкість, яку юнак собі дозволяв.

 

 

๑๑๑

 

   — Це будинок твого клієнта? Ти що, собі також вирішив жениха з віллою знайти?

   — Заспокойся, ходімо.

   — Ти це мені, чи собі?— посміявся товариш.— Ну пішли завітаймо до майбутнього родича твого,— Веня у відповідь легенько шторхнув того в плече.

 

  Будинок був пречудесним. Складався він з двох поверхів, «і може підвального приміщення»,— мимохідь подумав юнак,— не був занадто пишним, але інтер’єр притягував погляд. Є вираз «Мій будинок — моя міцність», так ось, ця будівля доводила своєю архітектурою всю могутність її власника.

 

  Ворітця були відчинені, їм залишилося постукати у двері, що вони і зробили. Відкрив чоловік вдягнутий у неперевершений чорний костюм. Веня тільки і бачив Всеволода у них, проте цього разу образ довершували шкіряні рукавиці. Друг здавалося впав у приємний шок. Його довелося привести до тями представивши чоловікові.

   — Доброго дня, познайомтеся це Артур, це Всеволод.

   — Приємно познайомитись,— несміливо промовив Артур.

   — Добридень, мені також, прошу до хати, ви якраз вчасно,— привітно зустрів той.

   — Ну що ж, показуйте те диво країни висхідного сонця, що я маю окреслити.

   — Із задоволенням. Візьміть ось ті тапочки,— після цих слів він рушив, а потім зупинився та хитрувато посміхнувся:

   — Можливо ви бажаєте чаю?

   — Спочатку втамуйте зацікавленість будь ласка.

   — Як скажете,— басистий смішок, і слова вимовлені, від недавніх пір улюбленим Вені, голосом.— Сюди,— являв він їм дорогу до інтригуючого. 

 

  Двері до другої кімнати повільно відчинялися і за ними виднілися чудеса в решеті.

  «Ну так, очікувати ікебани було наївним…»— казав собі Веня, проте щось не дуже допомагало від рум’янцю на ланітах. Навіть Арті почервонів, про що тут іще казати. 

 

  Погляд притягало, естетично підв’язане до стелі, тіло парубка. Його уміло огортували чорні мотузки, через їх барву він здавався трішки блідим. Разом з тим багряні штори, закриваючі вікна та приховуючі таємницю, дарували йому полунично-червоний відблиск. Створювалася гарна світлотінь, яку пізніше неодмінно відтворить пензлик.

  «Сібарі він ще не малював, але все буває вперше»,— проковтнув язика Веня. Проте через декілька поштовхів серця запитав:

   — Пробачте за делікатне питання, а молодий чоловік згоден на фото? Тому що начерків може бути недостатньо, а я боюся впустити деталі, коли працюватиму вдома.

   — Хм, розумно. Любош ти даєш згоду?

   — Так пане.

  «Любош це ім’я чи пестлива кличка?»— чому це хвилювало його, Венко сам до кінця не розумів.— «Якщо подібного від мене сподівався побачити Всева, то цього дати я уже не в змозі, оскільки зв’язування — мій страх. Проте я подарую йому зафіксований момент цього прекрасного видовища.»

 

  Зробивши фото, і тільки приблизні штрихи на брезенті, художник сказав, що цього достатньо для подальшого розвитку картини. І Всеволод обережно розв’язав свого нижнього, вкутав того у ковдру, а потім всім зробив трав’яного чаю і запропонував імбирного печива.

 

  Вже прийшовший, після нетипової сесії, в себе парубок підніс руку Артуру зі словами:

   — Любомир, приємно познайомитись.

   — Артур, взаємно.

  Дійшла черга до живописця:

   — Веніамін,— сказав той і потиснув руку легенько посміхаючись.

   — Приємно,— сказав Вені Любош.— Як скоро буде готова ваша робота?

   — Приділю старання, щоб якомога швидше.

   — Вже не терпиться це зочити,— щиро промовив Любко прикладаючи долоні до чашки, з якої струїлася ввись пара.

   — Думаю ми вже будемо відчалювати,— вирішив Венко.

   — Сподіваюся я вас не утруднив цією пропозицією?— запитав хазяїн будинку(«І видимо не тільки…»).

   — Гадаю, буде цікаво попрацювати над цим витвором, тому все добре,— не дуже заохочуючи вимовив Веніамін встаючи з дивана. Всеволод провів їх до машини і хотів завести розмову з Венею, але несказане лишилось несказанним. 

 

  Скоро хлопці були в дорозі, коли авто зупинилося на світлофорі Артур поцікавився:

   — Що це за чолов’яга, де ти такого відкопав?

   — Він був не весіллі…

   — Коли я проґавив такого красеня? Але не важливо, з яких пір ти приймаєш замовлення? Доволі таки інтересні…

   — Це являє собою спонтанне рішення і я не знав що саме малюватиму. Проте, завершу почате, поки не вийшов на роботу.

   — Отакої… Цей Любош,— Веня ледве скривився, що не залишилося прихованим  від товариша,— зіпсував мабуть малину?

   — Та ні, просто… Ет! Було наївним мислити, що у Нього нема партнера. Якщо не по життю, то по втіхам.

 

  Шлях, що зостався продовжився у тишині. Маленькі пушинки торкалися лобового скла і тали як настрій.

 

 

๑๑๑

  Веніамін зайшов до квартири, повісив пальто на якому були капельки води від колишнього снігу. Змінив взуття на домашнє. Залишив торбу з речами прямо на підлозі і відправився набирати ванну. Для радості у вже паруючій воді росла білосніжна піна і розчинялися кристалики морської солі. По кімнаті розрісся лавандовий аромат. Не дочекавшись коли ванна повністю набереться, Веня роздягнувся та заліз у воду. Тіло ніжила гаряча рідина. Коли вона вкрила собою повністю, він занурився в її обійми з головою. Всередині було тихо і затишно, а зайві думки ніби тонули. Ненадовго: потреба повітря змусила винирнути з цього царства спокою. Хлопець знав, що через картину він подарує часточку себе для чоловіка, який займає не останнє місце в серці.

  «Віддай людині крихітку себе. За це душа наповнюється світлом». (Л.Костенко)

 

 

๑๑๑

 

  Любомир зібрався до дому, майже одразу після хлопців. І ось Всеволод залишився сам на сам з думками. Він не бажав засмутити чи боронь Боже образити Веню, але все вказувало на зворотнє. 

  Ця пропозиція з картиною — не просто примха, він хотів його мистецтво, хотів оволодіти чимось пов’язаним із юнаком. А образ для картини, то елемент власного життя. Любош був для нього черговим нижнім, які жадали влади над ними. І він їм дарував її та в обмін брав покору. Вони користувалися один одним, отримували взаємовигоду. З Веніаміном ж, хотілося більше чим ті хтивість і втіху.

  Замість недіючих роздумів, Всева вирішив поспілкуватися з їх причиною. Інакше буде далі голову забивати. Байдуже що бачилися вони пару годин тому. «Правда як з ним краще вийти на зв’язок? Хотілося би наживо, але спочатку повідомлю, а там побачимо»,— вирішив чоловік.

 

   — Здрастуйте, пробачте що турбую.

   — Добридень, ні нічого…— з відлунням донеслося до дзвонившого.

   — Можна з вами зустрітися?

   — …— видно Веня в замішанні.

   — Я знаю, ми сьогодні тільки бачилися. Але дозвольте знову…

   — Так, добре. Я вам надішлю мою адресу. Якщо ви не проти, то я би не хотів вже виходити кудись. 

   — Як вам завгодно.

   — Тоді, всього найкращого.

   — Так, бувайте…

 

  «Безсумнівно тримає образу. Отож поїду примирюватися.» 

 

 

๑๑๑

 

 На плеєрі грала музика: так було не нудно приймати ванні процедури. І тут вона перервалася іншою. «Ні, ця мені надоскучила»,— рука потягнулася перемкнути, але чомусь замість іншої пісні  він почув «Здрастуйте…»

  «От халепа, як ти ще не увімкнув відео, телепень»,— зайнявся самокритикою мокренький.

   — Добридень…— «Молодець, тепер від ехо він подумає, що я розмовляю на унітазі».

   — Можна з вами зустрітися?

  «Зараз? Ми ж бачилися нещодавно…»

   — Я знаю, ми сьогодні тільки бачилися. Але дозвольте знову…

  «Так, потрібно припиняти розмову: негоже ось так, у чому мама народила, базікати».

   — Так, добре. Я вам надішлю мою адресу. Якщо ви не проти, то я би не хотів вже виходити кудись. 

  «То ж не так завершити… Я перевершив сам себе, славно, нічого не скажеш. Але чому б ні, Всеволод вже більш менш знайома людина, а територія зустрічі безпечна. Думаю хвилюватися даремно, тимпаче Він хоче зустрітися зі мною»,— лице осяяла відрада.—»Належить мені заготовити смачного, все таки гість нагляне. Нумо до праці, час вилазити з купелі».

 

  До столу подалися тільки-но посмажені картопляні деруни зі сметаною. Поставився графин свіжовижатого апельсинового напою. Чекали свою чергу вареники, які ще варилися у каструлі. Вони звісно не зліплені сьогодні, але в морозильні довго не стояли. Венко не гаяв часу і прийняв рішення зажарити до них шкварки з цибулею. Коли він нарізав цибулю на очі набігли сльози. «Ах, потрібно було заморозити її, чи хоча б змочити. Зараза пекуча…»

  У двері постукали, а по квартирі роздалася мелодія. 

  «Чому я не здивований, що саме зараз?»— риторичне запитання до себе і водночас спроби вимити руки та стерти солону воду з фізіономії.

  — Іду!— поспішив відкрити гостю Веня.

 

 

๑๑๑

 

  Всеволод стоячи під дверима хлопця трохи був занепокоєний. «Чим йому пояснити такий порив стрінутися? Аргх, просто скажу правду і …»

  Ось тепер він справді збентежевся.

  «Невже це я сволота змусив його тужити?»

  Всеві одчинив двері шатен, в котрого по щоці сповзла сльоза, слідом за першою покотилися й інші. Веніамін витер ці потьоки залишивши лише почервоніння.

   — Заходьте,— запросив господар до оселі.

  Вова зайшов і коли двері зачинилися почав просити вибачення, як ні в кого до цього:

   — Пробачте мені Веніаміне. Я ніяк не хотів задіти ваші почуття, я…я, мені так прикро бачити на ваших оченятах печаль…

   — Зачекайте, ви чого?— з подивом запитав хлопчина.

  Всеволод не знайшов слів, тільки торкнувся долонею лиця Вені і великим пальцем провів під очима, які були ще червонуватими. Той хитрувато примружився і з посмішкою запитав:

   — Ви за сльози? Так це ж від… О, доречі ходімо на кухню,— Венко потягнув за руку мужчину. 

  Там був якийсь домашній затишок, а в повітрі витали приємні аромати страв. Хлопець відпустив руку і поспішив до сварливої посудини, що стукала кришкою і ляпалася окропом.

   — Як добре! Вони не розварилися. Ви присідайте, а я швиденько вправлюся і доєднаюся. Чи ви не хочете їсти зараз?— на останній репліці глянув на Всеву.

   — Я з радістю розділю з вами обід, Вема.

   — От і добре. Так ось, я не рюмсав, я різав підступний лукавий овоч,— при цих словах він дорубав цибулю і кинув у пательню, куди також відправилися шматочки сала.

  Коли закінчивши він повернувся від плити до співбесідника, то зміг угледіти як той почервонів.

  «Лайно, я прямо відчуваю як до моїх ланітів прилила кров. Це ж треба було так…»— думав чоловік.

   — Не скриватиму, що мені не було приємно взнати про ваші відносини з кимось таким шляхом. Проте, я не тримаю на вас злості. 

   — У нас з Любомиром тільки тематичні відносини, ні більше ні менше. Вема, у нього є дівчина Рита. І, на даний момент він мій єдиний нижній. Так склалося, що останнім часом я проводив одноразові сеанси, а пізніше тільки інколи з Любком.

   — Вам не треба виправдовуватися, було б дивно якби у такого як ви нікого не було, але…дякую за відвертість,— вимовив Вема, і під кінець сам засоромився.— А Рита знає за…?

   — Так, вона підтримує інтереси свого коханого. А той її безмірно любить. Така вони екстравагантна пара,— посміхнувся Всева.— А такого як я це якого?

  Сьогодні мабуть погода «жарка»(байдуже, що зима), так як червоні щоки супроводжували мову не один раз, як і зараз:

   — В достатку, з привабливою зовнішністю, оксамитовим голосом, чудовим вибором у стилі, з цікавими інтересами…— на останньому аргументі їхні погляди зустрілися і завмерли, а потім обоє відвели очі в сторони. Через мить знову дивляться вже з легким хихотінням і грайливими іскорками.

  Декілька хвилин — стіл повністю накритий. Вони побажали один одному смачного та приступили до обіду.

   — Які добрі картопляники! Ви зробили велику дурницю: тепер я буду вимагати, щоб ви мене частіше пригощали,— смачно і між тим акуратно причмокував Всеволод.

   — Ви мені лестите…

   — Нічого подібного, а за сумісні обіди я серйозно. До речі, ви вирішили, яку ціну поставите на картину?

   — Ох, я взагалі не збираюся її ставити.

   — Як так, ви впевнені?

   — Цілком.

   — Чим я можу віддячити за вашу роботу?

   — Вона не готова поки, тому не поспішайте.

   — Гаразд… А готуєте ви пречудово. Я не пам’ятаю коли їв домашню їжу. Вживаю якщо не замовлену, то куплену.

   — Чому ж так?

   — Вміння деякі є, проте бажання готувати відсутнє.

   — Тоді можливо вам запакувати із собою? Всеодно ще багацько залишилося, не пропадати ж добру.

   — Ви мене балуєте.

   — А ви мене викрили.

 

 Так вони провели час до пізнього вечора, фліртуючи і даруючи кожен кожному теплі емоції. Всеволод виходив з квартири із повним, ніби від бабусі, судочком їжі, що по дорозі до машини його самого розвеселило. А Венко посміхаючись влягався спати. 

 

  Весь наступний день він присвятив замовленню, яке стане подарунком, від щирого серця. Веня намагався якісно завершити працю до понеділка. Оскільки буде потрібно виходити на роботу.

 

  Поступово проявлявся окреслений старанно малюнок, в якому відображалась гостра чуттєвість від солодкого полону. Тривожна знерухомлена свобода. Тіло віддане впевненим рукам. Японський спокій і мірність. Трішки недвозначна ніжність. Хвилююча краса милих рис. Естетики чарівний портрет, що вабить оком далеких таємниць…

 

   — Готово,— сказав стомлений художник весь перемазаний у фарбі.— Добре, що фартух одів… Відвезу тебе завтра до твого власника, а поки висихай,— дав наставлення своїй новій дитині Веніамін, відповіді звісно не отримав, але кажуть: «Хто мовчить, той достатньою мірою схвалює».

 

  Захоплення творінням затуманило потреби навіть поїсти. За цілий день, той до рота ні крихти не взяв, тому голова аж загула після «прояснення». Першим пунктом, до якого відправився зголоднілий, став холодильник, другим туалет, далі душ і постіль. Зустрічати початок тижня не дуже кортіло. Проте від цього не втечеш. «Зате я завтра побачу Його…»— тільки ця думка гріла нутро. Він заплющив очі.

 

  А снилося щось тягуче і палке. Приємно солодке і неприємно далеке. У стилі ню сон цей, де тіла два сплітаються у бажанні. Не було зайвих думок, тільки тісні обійми і вологі цілунки. Картинки заповітних мрій і сподівання…

 

  Занадто стало душно у кімнаті, що Вені довелося знову сполоснутися в душі і відкрити трішки вікно…

 

 

Далі буде…╰( ・ ᗜ ・ )➝​​​​​​

    Ставлення автора до критики: Обережне